Право соціального забеспечення і медичне право.

Зазначимо, що від початку радянське законодавство регламентувало надання медичної допомоги в рамках соціального забезпечення. Декрет "Про страхування на випадок хвороби" від 22 грудня 1917 р. передбачав призначення допомог у випадках хвороби, пологів, смерті працівника, а також надання таких видів безплатної медичної допомоги: перша допомога, амбулаторне лікування, лікування вдома, допомогу при пологах, лікування в стаціонарних умовах з повним утриманням, санаторне і курортне лікування. 20 листопада 1917 р. РНК видала Декрет про безоплатну передачу лікарняним касам усіх лікувальних установ підприємств. Положення про соціальне забезпечення від 31 жовтня 1918 р. встановлювало допомоги у випадках тимчасової непрацездатності, безробіття, вагітності та пологах, народження дитини, на поховання, пенсії по інвалідності, медичну допомогу, протезування та ін. Таким чином, медична допомога була включена до системи заходів соціального забезпечення.
Термін "медичне право" увійшов до радянської медичної і юридичної практики від терміна "міжнародне медичне право" як комплекс завдань, що покладені на Всесвітню медичну асоціацію, де серед інших було й завдання "розробки загальної політики у питаннях міжнародного медичного права". Згодом у 1974 р. на 56-й міжнародній конференції в Делі, проведеній Міжнародною асоціацією права (ILA) та Інститутом міжнародного права, було офіційно визнано існування міжнародного медичного і гуманітарного права як сукупності норм і принципів, що мають на меті полегшити страждання людей, які викликані діями проти їх здоров'я. У 1974 р. у СРСР відбулася науково-практична конференція з проблем медичного права, яка стала значним поштовхом до наукових досліджень у цій сфері.

У науковій літературі дискутувалося питання про галузеву належність відносин у галузі охорони здоров'я і правових норм, що їх регулюють. Склалося декілька поглядів.

Одна група вчених відносини з приводу надання медичної допомоги відносить до предмета цивільно-правового регулювання. В.Л. Суховерхий, В.А. Ойзенгіхт, A.M. Савицька, М.С.Малеін обґрунтовують свою позицію тим, що основою надання медичної допомоги є договір, і цей договір, за своєю природою є цивілістичним.

Другий підхід полягає в тому, що відносини щодо медичного обслуговування є адміністративно-правовими. Г.І. Петров включав такі відносини до сфери адміністративного права.

Третій погляд був сформульований у 70—80 роках XX століття, коли було доведено самостійність такої галузі права, як право соціального забезпечення, а медична допомога розглядалась як один із видів соціального забезпечення. Зокрема B.C. Андреев позитивно сприйняв термін "медичне право" і вважав, що медичне право регулює комплекс суспільних відносин, які складаються з приводу лікування захворювань громадян, їх профілактики та способів лікування, суб'єктами цих відносин є державні медичні установи і громадяни. До числа норм медичного права вчений включав норми, які стосуються діагностики, складної діагностики, лікування, хірургічного втручання, лікування особливо небезпечних захворювань, охорони материнства і дитинства (до суто медичних норм він відносив охорону материнства і дитинства, починаючи з періоду вагітності, народження дитини, медичної допомоги дітям та підліткам), спрямовані на профілактику захворювань (санаторно-курортного лікування, лікувального відпочинку), медичної експертизи працездатності, забезпечення ліками і протезну допомогу. При цьому норми, які стосуються пільг та переваг при видачі ліків і протезів, автор відносив до права соціального забезпечення. Однак на той час, на думку B.C. Андреева, ще не було достатніх підстав, передусім належного законодавчого забезпечення, для виокремлення медичного права у самостійну галузь права і, за висловом вченого, "норми про медичне право, викладаються поки як складова частина навчальної дисципліни" права соціального забезпечення.

Р.І. Іванова і В.А. Тарасова розглядають медичне право як підгалузь права соціального забезпечення, аргументуючи цей висновок тісним зв'язком охорони здоров'я з державою і розглядаючи медичне обслуговування як форму державних соціальних гарантій, подібну до пенсійного забезпечення.

Четверта позиція розглядає право охорони здоров'я як комплексну галузь права (законодавства). Така думка обґрунтовується М.М. Малеіною, яка вважає, що "лікарське (медичне, охороноздоровче) право або право про охорону здоров'я — це система нормативних актів (норм), що регулюють організаційні, майнові, особисті відносини, що виникають у зв'язку з проведенням санітарно-епідеміологічних заходів і наданням лікувально-профілактичної допомоги громадянам.

Наприкінці XX ст., особливо з набуттям колишніми радянськими республіками незалежності, значно активізувалися наукові дослідження з медичного права зарубіжними, російськими та українськими фахівцями. З'явилися монографії й підручники з медичного права. Значною мірою цьому процесу сприяло проголошення у конституціях держави як соціальної і визнання соціальних прав людини й громадянина, серед яких право на медичну допомогу та охорону здоров'я обіймає одне з визначальних місць.

У найсучасніших дослідженнях поширена думка про комплексний характер медичного права як галузі права. Зокрема А.Б. Литовка і П.І. Литовка вважають, що з фактичним включенням медицини до цивільного обігу вичерпав себе й погляд на медичне право як підгалузь права соціального забезпечення, а медичне право — це погранична комплексна галузь національного права Росії, яка регулює охороноздоровчі та інші тісно пов'язані з ними відносини. С.Г. Стеценко вважає, що медичне право — це комплексна галузь права, що включає сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини у сфері медичної діяльності. Медичну діяльність автор розглядає як таку, що має комплексну природу, в рамках якої виділяються: процеси надання медичної допомоги, система медичного страхування, виробництво лікувальних засобів та виробів медичного призначення, організація реабілітаційно-відновлюючих заходів і "багато чого іншого".

На мою думку, медичне право — це система правових норм, які регулюють якісно своєрідні суспільні відносини, змістом яких є здійснюваний медичними працівниками за допомогою медичних засобів вплив на фізичне та психічне здоров'я людини. Зробимо спробу обґрунтувати таке розуміння медичного права.

Концепція медичного права виникла з практичних потреб, адже кожна людина протягом життя неодмінно стає суб'єктом відносин з приводу надання медичної допомоги. В такому розумінні медичне право "зустрічає" людину при появі її на цей світ і супроводжує протягом життя аж до відходу у "світ інший". Отже, є велика потреба не лише в досконалих засобах лікування, діагностування, профілактики, а й у ефективному юридичному механізмі забезпечення права людини на медичну допомогу. На нашу думку, це є головним призначенням медичного права.

Конституція України закріпила право громадян на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49). Слід зауважити, що право на охорону здоров'я є найбільш широким, воно включає право на медичну допомогу і право на медичне страхування. Отже, право на медичну допомогу є відносно самостійним. Необхідно відрізняти права та обов'язки громадян у сфері охорони здоров'я й, відповідно, обов'язки держави щодо його забезпечення, і права пацієнтів при здійсненні медичної допомоги. Перша група прав має загальний характер (вони сформульовані у ст. 6 Основ законодавства про охорону здоров'я) і торкається майже усіх сфер, що оточують життєдіяльність людини. У сфері охорони здоров'я складається цілий конгломерат суспільних відносин — медичних, фінансових, управлінських, організаційних. Вони регулюються різними галузями законодавства — конституційним, адміністративним, трудовим, цивільним, господарським, кримінальним, екологічним тощо. Але ядром цих відносин є саме медичні відносини, які виникають між пацієнтом і лікарем (медичним працівником) з приводу надання медичної допомоги на всіх етапах її здійснення.

Концептуальною основою для такого розуміння медичного права є виділення й спеціальне правове регулювання відносин щодо реалізації права людини на медичну допомогу. Зрозуміло, що в такому відокремленні є певна частка умовності. Але з прагматичного погляду тільки такий підхід здатний відокремити відносини, змістом яких є безпосереднє надання медичної допомоги, від інших відносин у сфері охорони здоров'я, і надати їм найбільш досконале правове регулювання.

До предмета медичного права належать відносини з приводу: надання медичної допомоги (діагностичної, лікувальної, первинної, невідкладної, швидкої, спеціалізованої, реабілітаційної); медичного втручання; надання медичної допомоги людині для забезпечення її репродуктивної функції; трансплантації органів і тканин людині, корекції (зміни) статі тощо. До медичних відносин також належать відносини з приводу забезпечення хворих лікарськими, протезно-ортопедичними, коригуючими засобами; проведення медичної експертизи; проведення медико-біологічних дослідів з участю людини.

У сучасних умовах в Україні прийнято значне законодавство щодо надання медичної допомоги та охорони здоров'я населення. Передусім Конституція України закріпила право громадян на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49). Конституційними гарантіями реалізації цього права виступають державне фінансування соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм; безоплатність медичної допомоги в державних і комунальних закладах охорони здоров'я; заборона скорочення таких закладів; дер-забезпечення санітарно-епідемічного благополуччя.

Медичні відносини регулюються Конституцією України, Основами законодавства України про охорону здоров'я (1992 p.), законами України "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення" (1994 р.), "Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення" (12 грудня 1991 р.,

ред. Закону від 3 березня 1998 р.). "Про донорство крові та її компонентів" (1995 р.), "Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними" (1995 р.), "Про лікарські засоби" (1996 р.), "Про трансплантацію органів і тканин людині" (1999 р.), "Про лікарські засоби" (1996 р.), "Про психіатричну допомогу" (2000 р.), "Про захист населення від інфекційних хвороб" (2000 p.), указами Президента України, постановами Кабінету Міністрів України, нормативними наказами Міністерства охорони здоров'я, інструкціями тощо. У цій сфері затверджено низку державних цільових програм, якими передбачено систему заходів щодо реформування системи охорони здоров'я у напрямі забезпечення доступності медичної та медико-санітарної допомоги для всього населення країни. Реформі підлягатиме механізм фінансування медичної допомоги шляхом введення медичного страхування.

Медичному праву притаманна низка специфічних рис. По-перше, наявність медико-спеціальних норм, пов'язаних з методикою лікування, встановленням ступеня втрати працездатності, проведенням медичних маніпуляцій, операцій на людині, штучним заплідненням, стерилізацією чоловіків і жінок, констатацією смерті тощо. Такі норми з медичною "забарвленістю" є одночасно і біологічними та технічними (техніко-біологічними), і правовими, оскільки формально обов'язкові для медичних працівників усіх медичних закладів незалежно від форми власності. По-друге, у структурі медичного права значне місце посідають норми про соціальний захист особи при застосуванні медичного впливу на людину, зокрема при лікуванні лікарськими засобами, проведенні медичного втручання, обмеженнях щодо донорства, встановлення у визначених законом випадках обов'язкових медичних оглядів, вакцинації, примусового лікування тощо. По-третє, тісний зв'язок медичного права з моральністю, етикою. Етичні норми виступають нормами-принципами, котрі забезпечують, зокрема, безоплатність гарантованого мінімуму медичної допомоги, неможливість відмови лікаря від пацієнта, безоплатності донорства, заборону евтаназії, забезпечення лікарської таємниці. Слід також підкреслити об'єктивний характер відносин, які становлять предмет медичного права

Визнання медичного права самостійною галуззю права у системі права України і прийняття Медичного кодексу України дасть змогу впорядкувати відносини в галузі надання медичної допомоги і створити належну сучасну правову базу для забезпечення конституційних прав кожної людини на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування в Україні.

На мій погляд, стан наукових досліджень з проблем медичного права значно поліпшився б, якби спеціальність "Медичне право" була внесена до переліку наукових спеціальностей ВАК для захисту кандидатських і докторських дисертацій. Місце медичного права — у групі галузей права, що забезпечують соціальні права громадян.

 

 

4. Право соціального забезпечення іінші галузі права (конституційне, адміністративне, фінансове, цивільне, сімейне)

Будь-яка галузь права є складовою єдиного національного права. Як частина цього цілого, вона тісно пов'язана з іншими галузями права, взаємодіє з ними через комплексні правові інститути, глибоко проникає в окремі з них.

Не є винятком і право соціального забезпечення, яке у системі права України займає самостійну нішу.

Оскільки право соціального забезпечення взаємодіє з низкою галузей права, то виникає потреба у визначенні місця цієї галузі права у правовій системі України або, іншими словами, необхідність з'ясувати, як співвідноситься зазначена галузь права з іншими. Це сприяє уточненню предмета правового регулювання окремих галузей права, зокрема, таких, як конституційне, адміністративне, фінансове, цивільне, трудове,, сімейне.

Конституційне право вважається провідною галуззю права по відношенню до права соціального забезпечення. У його нормах закріплені ознаки соціальної держави та її соціальна функція, соціальна спрямованість економіки, органи, що визначають та реалізують соціальну політику держави, механізм захисту прав і свобод фізичної особи тощо.

Предметом конституційного права є також суспільні відносини між людиною і державою, але не будь-які, а такі, що встановлюють основоположні принципи правового статусу особи. Серцевиною цього статусу є основні права, свободи й обов'язки особи та ступінь їх гарантованості з боку держави.

До соціальних (ст. 43—52 Конституції України) належать права, які забезпечують мінімальну можливість нормального фізичного існування людини в суспільстві. Особливе місце серед цих прав посідає право на соціальне забезпечення, яке зафіксоване у ст. 46 Основного Закону як право на соціальний захист. Конституційне право розробляє теоретичні основи права на соціальне забезпечення як природного і невідчужуваного, що належить кожному з моменту народження, і незалежного від волі конкретної держави, вказує на ті умови й засоби, які забезпечують його фактичну реалізацію та надійний захист.

Право соціального забезпечення конкретизує зміст суб'єктивного права на соціальне забезпечення, форми і види соціального забезпечення, визначає порядок і умови, за яких надається конкретний вид матеріального забезпечення, його розмір.

Адміністративне право регулює управлінські відносини і, в тому числі, у сфері соціального захисту населення. Це право визначає поняття й структуру соціальної сфери в цілому і соціального захисту населення, зокрема, адміністративно-правовий статус суб'єктів виконавчої влади у сфері соціального захисту населення. Норми адміністративного права закріплюють повноваження щодо соціального захисту населення, Президента України, Кабінету Міністрів України, центральних органів виконавчої влади (Міністерства праці та соціальної політики України, Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України та ін.), соціальних фондів, місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування.

Норми адміністративного права передбачають систему органів соціального захисту населення, порядок видання ними актів нормативного і ненормативного характеру, актів застосування норм права та здійснення організаційних дій.

До предмета адміністративного права належать суспільні відносини, що виникають при створенні, легалізації та діяльності об'єднань інвалідів, ветеранів праці і війни, інших соціально незахищених груп населення, здійснення державного нагляду і контролю за їхньою роботою.

Значна увага приділяється правовому статусу громадян як суб'єктів адміністративного права. Розкривається зміст прав і обов'язків фізичних осіб у сфері державного управління соціальним захистом населення, особливо права на звернення до органів, що займаються соціальним забезпеченням громадян.

В органах соціального захисту населення введено посади державних службовців. Адміністративне право передбачає умови вступу на державну службу в ці органи, порядок її проходження в органах соціального захисту населення, правила користування службовими документами, повноваження посадових осіб щодо організації трудового процесу.

Таким чином, предметом адміністративного права є суспільні відносини, що виникають між органами виконавчої влади і місцевого самоврядування як по вертикалі, так і по горизонталі з приводу їхньої виконавчо-розпорядчої діяльності з організації соціального забезпечення громадян. Предмет регулювання права соціального забезпечення — суспільні відносини, які виникають між органом соціального захисту населення, з одного боку, і фізичною особою, з другого, з приводу надання останній конкретного виду соціального забезпечення, тобто перевірки наявності права на конкретний вид матеріального забезпечення та дотримання встановленого порядку реалізації цього права.

В чистому вигляді окремих галузей права не існує. Кожна з них містить норми іншого галузевого профілю. Не є винятком і право соціального забезпечення. Тут доречно нагадати, що адміністративне право є материнським щодо права соціального забезпечення. Саме від нього відбрунькувалися норми, що регулювали забезпечення пенсіями і допомогами військовослужбовців та інших держслужбовців, а також допомогами осіб, діяльність яких не була пов'язана з виробництвом.

Адміністративно-правовий характер мають процедурні відносини зі встановлення юридичних фактів, реалізації права на той чи інший вид соціального забезпечення та захисту порушеного права. У літературі їх однозначно віднесено до права соціального забезпечення.

Предметом фінансового права є суспільні відносини, що виникають у процесі акумуляції, розподілу і використання коштів, тобто фінансова діяльність держави. У навчальній літературі підкреслюється, що відносини, пов'язані з акумулюванням і витрачанням коштів різних соціальних фондів, не є предметом права соціального забезпечення, а належать до фінансового права.

Кошти соціального страхування формуються за рахунок трьох джерел: страхових внесків працівників, внесків роботодавців, субсидій держави. Формування й використання коштів соціальних фондів — це дві сторони однієї медалі. Зараз збирання коштів і фінансування соціальних програм зосереджується в одних руках.

Соціальне страхування передбачає встановлення державою переліку страхових соціальних фондів, їхнього призначення, сфери застосування, джерел формування, участі громадськості у їх створенні та управлінні ними. Запровадження й використання індивідуальних пенсійних накопичень мають свої особливості. Це саме стосується персоніфікованого обліку внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування. Усе це свідчить, що фінансові відносини з приводу формування соціальних фондів і здійснення з них соціальних виплат тяжіють більше до права соціального забезпечення, ніж до фінансового права. Названі відносини під відповідним кутом зору є предметом правового регулювання цих двох галузей права.

Трудове право щодо права соціального забезпечення також є материнською галуззю. Раніше вважалося, що відносини із забезпечення робітників і службовців, а також членів їхніх сімей у старості, з настанням непрацездатності, втрати годувальника є об'єктом регулювання трудового права. Висловлювалися думки, що право соціального забезпечення є підгалуззю трудового права. Ці галузі права мають спільне історичне коріння.

Обидві галузі права довгий час вживали термін трудовий стаж, але з урахуванням свого предмета регулювання. Так, у трудовому праві тривалість трудового стажу має значення при виникненні права на винагороду за вислугу років чи премії за результатами роботи підприємства за рік, а спеціальний стаж є однією з умов просування по службі. У праві соціального забезпечення від тривалості загального трудового стажу залежав розмір пенсії за віком та допомоги в разі тимчасової непрацездатності, а від спеціального стажу — пенсії за вислугу років, а також пенсії за віком на пільгових умовах. У процесі реформування соціального забезпечення термін трудовий стаж замінюється на страховий стаж.

У літературі підкреслюють безперечний тісний зв'язок трудового права і права соціального забезпечення. Ці дві галузі близькі одна до одної і в ряді випадків переплітаються, межі між ними не завжди чітко окреслені. Наприклад, попередження нещасних випадків на виробництві — це сфера трудового права, а надання пенсій та допомог жертвам виробничих травм — сфера права соціального забезпечення.

Відносини зайнятості й працевлаштування є комплексними за своєю юридичною природою: вони входять до предмета адміністративного, трудового права і права соціального забезпечення. До останньої галузі права відносять відносини між підприємствами і Фондом загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття щодо страхування від безробіття працівників підприємств, відносини між службою зайнятості й громадянами щодо надання послуг із працевлаштування, профорієнтації, підшукування відповідної роботи, профнавчання, перенавчання, підвищення кваліфікації, надання статусу безробітного з виплатою допомоги у зв'язку з безробіттям, а також матеріальної допомоги в період профпідготовки за рахунок коштів Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття. До адміністративного права належать відносини щодо бронювання робочих місць для інвалідів.

Існує певний зв'язок між правом соціального забезпечення і цивільним правом. Останнє регулює майнові та особисті немайнові відносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності її учасників.

Перш за все, такий зв'язок вбачається в нормах, що регулюють соціальне страхування (право соціального забезпечення) та особисте страхування (цивільне право). Видами соціального страхування є страхування пенсій за віком, у зв'язку з інвалідністю, на випадок втрати годувальника страхування конкретних видів допомог (ст. 4 Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування). Видами особистого страхування є: змішане страхування життя страхування на випадок смерті чи втрати працездатності страхування додаткової пенсії страхування від нещасних випадків індивідуальне страхування тощо. Види обов'язкового страхування зазначені у ст. 6 Закону України "Про страхування".

Особливе місце в особистому страхуванні посідає страхування додаткової пенсії, адже воно не належить ні до страхування від нещасних випадків, ні до страхування життя, а також медичне страхування, оскільки у формі обов'язкового воно набуває рис соціального страхування, а у формі добровільного — особистого.

Останніми роками в Україні почали створюватися недержавні інститути страхування від соціальних ризиків. Це стосується, перш за все, недержавного пенсійного забезпечення. Окремі дослідники соціального права вважають, що відносини, які тут виникають, слід вважати цивільно-правовими і такими, що не мають відношення до права соціального забезпечення.

Справді, недержавне соціальне забезпечення здійснюється на добровільній основі, а отже, належить до цивільно-правових відносин. Ці відносини мають багато спільного із соціально-забезпечувальними правовідносинами, спрямовані на забезпечення гідного життя непрацездатних, є додатком до державного соціального забезпечення. Усе це спонукає до висновку, що ці відносини слід віднести до предмета регулювання права соціального забезпечення.

Норми, що стосуються відшкодування у разі заподіяння каліцтва чи іншого ушкодження здоров'я, не належать до права соціального забезпечення. Відповідальність у цьому разі полягає у відшкодуванні потерпілому заробітку (доходу), втраченого ним внаслідок втрати чи зменшення професійної працездатності, а також у відшкодуванні додаткових витрат, спричинених ушкодженням здоров'я (посилене харчування, санаторно-курортне лікування, придбання ліків, протезування, сторонній догляд тощо). Відносини з відшкодування шкоди, що стала наслідком порушення роботодавцем правил охорони праці, не є ні соціально-забезпечувальними, ні трудовими, а належать до цивільно-правових.

З інститутом соціального обслуговування непрацездатних багато спільного має інститут довічного утримання (догляду), який регулюється статтями 744—758 Цивільного кодексу України. Різниця між цими двома інститутами полягає в тому, що соціальне обслуговування здійснюється безплатно спеціально створеними для цього соціальними установами, а довічне утримання — на оплатній основі набувачем майна.

.

 

Право соціального забезпечення пов'язане й з іншими галузями права. Співвідношення різних галузей права з правом соціального забезпечення допоможе уточнити їхні об'єкти правового регулювання та місце у правовій системі України.