РОЗДІЛ XXII

Містер Рочестер пустив мене на тиждень, а проте минув місяць, перше ніж я розпрощалася з Ґейтсхедом. Я хотіла поїхати відразу після похорону, та Джорджіана вмовила мене побути, поки вона не поїде до Лондона, куди її нарешті запросив дядько, містер Гібсон, що прибув на похорон сестри і взявся владнати інші справи. Джорджіана казала, що вона боїться лишатись удвох з Елізою, бо не бачить від неї ні співчуття в її горі, ні підтримки в її страхах, ні помочі в її приготуваннях. Я якось піддалася її легкодухим наріканням і себелюбному бідканню і, що могла, робила, аби підновити й спакувати її сукні. Щоправда, поки я працювала, вона й пальцем не ворухнула, і я подумала собі: «Якби нам судилося завжди жити вкупі, моя сестричко, все б обернулось інакше. Я б не була така покірна й терпляча. Я б визначила тобі твою частку в роботі і змусила б тебе довести її до кінця. Я б іще наполягла, щоб ти тримала при собі бодай частину своїх нещирих нарікань. Тільки через те, що наші стосунки тимчасові й викликані такою скорботною подією, я сумирно виконую за тебе роботу».

Нарешті я випровадила Джорджіану. Аж тут Еліза й собі стала просити мене побути ще тиждень. Вона казала, що її плани забирають весь її час і увагу. Еліза мріяла заїхати кудись у далекі краї і від ранку до вечора, замкнувшись у своїй кімнаті, перекладала з шухляд у валізи свої речі, палила якісь папери і ні з ким не мала діла. А мене попросила тим часом наглядати за домом, приймати гостей і відповідати на співчутливі листи. Нарешті одного ранку вона сказала мені, що я вільна.

— Я дуже вдячна вам за ваші цінні послуги і розумну поведінку. Є таки різниця — жити з такою людиною, як ви, чи такою, як Джорджіана. Ви самостійна особа і нікого не обтяжуєте. Завтра, — казала вона далі, — я їду до Європи. Я гадаю оселитися коло

Ліля в Божому домі — чи то, по-вашому, в монастирі. Там я житиму тихо й спокійно. Я хочу присвятити свій час досконалому вивченню догматів та обрядів католицької церкви, і, якщо ця віра дасть мені те, чого я від неї сподіваюсь, а саме скромне й впорядковане життя, я перейду в католицьку віру і, мабуть, пострижуся в черниці.

Я не висловила подиву, не пробувала й розраювати її. «Це якраз для тебе, — подумала я. — Роби, як сама знаєш!»

Коли ми прощалися, вона сказала:

— На все добре, кузино Джейн Ейр. Хай вам щастить. Ви таки маєте голову на в'язах. А я відповіла:

— Так само, як і ви, кузино Елізо. І все ж ви збираєтеся за якийсь рік живцем замурувати себе у французькому монастирі. Щоправда, це не моє діло. Аби вам було до вподоби.

— Ваша правда, — сказала вона, і з цими словами ми розпрощалися.

А що я не матиму більше нагоди повертатися ні до неї, ні до її сестри, то мушу згадати тут, що Джорджіана зробила вигідну партію, узявши шлюб з багатим, щоправда підтоптаним джентльменом, а Еліза постриглася в черниці і тепер, коли я пишу ці рядки, вона — настоятелька того самого монастиря, де на початку була послушницею і куди відписала все своє майно.

Я не знала, що буває на душі в людей, які після довгої чи короткої відсутності повертаються додому. Доти я ще ніколи цього не переживала. Знала тільки, що таке вертатися після довгої прогулянки «додому» в Ґейтсхед-хол, де мене лаяли за те, що я змерзла й мала понурий вигляд, а пізніше — що таке йти з церкви до Ловуда, мріючи про добрий обід і теплу грубу, бо цього мені бракувало. Обидва ці повернення не були ні приємні, ні бажані, я не знала такого місця, до якого б мене тягнуло, немов магнітом, сила якого ставала тим більшою, що ближче я до нього підходила. Чи буде моє повернення до Торнфілда саме таким?

Моя подорож виявилася дуже нудна: п'ятдесят миль першого дня і ночівля в готелі, потім п'ятдесят миль другого дня. Перші півдоби я думала про місіс Рід та її останні хвилини; я бачила її безбарвне, спотворене обличчя, чула її дивно змінений голос. Я поновлювала в пам'яті день похорону, труну на катафалку, довгу процесію орендарів та слуг, — родичів було дуже мало, — пащу склепу, тишу церкви, урочисту відправу. Потім думала про Елізу й Джорджіану. Я уявляла собі одну посеред бальної зали, а другу — в монастирській келії, спинялась на особливостях вдачі кожної з них.

Велике місто, до якого ми прибули ввечері, розвіяло ці думки, а ніч дала їм зовсім інший напрямок. Лігши в постіль, я почала міркувати, що чекає на мене в Торнфілді. Чи довго я житиму там, куди повертаюсь? Я знала, що недовго. Місіс Фейрфакс писала мені в Ґейтсхед, що гості роз'їхалися, а містер Рочестер ще три тижні тому поїхав до Лондона і мав скоро бути дома. Вона припускала, що він їздив готуватися до весілля, бо щось казав про купівлю нової карети. Вона писала також, що його намір взяти шлюб з міс Інґрем і досі здається їй дивним. Однак після того, що вона чує від усіх і що бачить сама, то вже не сумнівається, що незабаром весілля таки відбудеться. «Мене дивують ваші сумніви, — подумала я. — Бо я в цьому не сумніваюся».

А потому я питала себе: «А куди ж я поїду?» Цілу ніч мені снилася міс Інґрем. Над ранок я бачила її як живу: замикаючи за мною браму Торнфілда, вона показує мені на дорогу, а містер Рочестер стоїть, схрестивши руки, дивиться й усміхається, немов глузує з нас обох.

Я не назвала місіс Фейрфакс певного дня свого приїзду, бо не хотіла, щоб по мене до Мілкота посилали екіпаж. Вирішила за краще пройти цей шмат дороги пішки. І от десь коло шостої години вечора, лишивши валізу в готелі «Джордж», я подалася старою дорогою до Торнфілда. Дорога тяглася через лани, і тепер мало хто нею користувався.

Літній вечір видався не осяйний і яскравий, а лагідний, тихий. Обабіч дороги порали сіно косарі. Небо, хоч було досить захмарене, віщувало чудову погоду: його лагідна й спокійна блакить була справді-таки блакитна, а хмарки в небесній

високості — тонкі й прозорі. Захід також здавався гарячим, водяве світло не охолоджувало його, неначе десь там, на чарівному вівтарі, за пеленою мармурового туману, запалено вогонь і він золотив усе навколо.

З кожним кроком уперед мені ставало радісніше на душі, і то так, що я аж спинилася і спитала себе, що це має означати? Я нагадала собі, що я йду не додому, не до постійного житла, ба навіть не туди, де знайду друзів, які мене виглядають, нетерпляче чекаючи мого повернення. «Звичайно, місіс Фейрфакс привітає тебе тихою усмішкою, — думала я собі, — а мала Адель побіжить вистрибцем і заплеще в долоні, забачивши тебе, тільки ж ти добре знаєш, що ти думаєш не про них, а про когось іншого, хто про тебе зовсім не думає».

Та чи ж є щось впертіше за юність? І щось сліпіше за недосвідченість? Саме вони й твердили, — мене, мовляв, жде радість уже від того, що я знову бачитиму містера Рочестера, хоч хай він і не гляне на мене, й додавали: «Біжи! Не гайся! Будь з ним, поки можеш, бо через кілька днів, а найбільше тижнів ви розлучитеся назавжди!» І, поборовши в собі чи то відчай, чи то сердечний біль, чи то тяжкі передчуття, — що їх я не могла й не хотіла терпіти в своїй душі, — я поспішила вперед.

Певно, і в Торнфілді порають сіно, і, може, косарі ітимуть після роботи додому з граблями на плечах саме тоді, як я вертатимусь. Мені лишилось пройти ще дві-три ділянки, перетнути дорогу, і я стану перед брамою Торнфілда. Як пишно розцвіла шипшина! Та я не маю коли зірвати бодай одну квіточку, мені треба йти додому. Високий кущ шипшини, який простяг густолисті, обсипані цвітом гілки над стежкою, був уже позаду, я пізнала вузький перелаз із кам'яними східцями, коли це бачу — на перелазі сидить сам містер Рочестер із записником та олівцем в руках і пише. Ні, це не був привид, а проте кожен мій нерв затремтів. Якусь мить я не мала над собою влади. Що це таке? Я не думала, що мене отак затрусить, коли побачу його, або що я втрачу голос і заклякну перед ним. Тільки-но я оговтаюсь — піду назад: я не хочу робити з себе посміховиська. Я знаю й іншу дорогу додому. Та якби знала іще дванадцять, то й це б не помогло: він мене вже побачив.

— Агов! — гукнув він, ховаючи книжечку й олівця. — То це ви! А ходіть-но, будь ласка, сюди!

Певна річ, що я йду, тільки як, я й сама не знаю. Навряд чи я усвідомлюю, що роблю, дбаючи тільки про те, щоб здаватися спокійною й передусім володіти м'язами обличчя, які зухвало повстають проти моєї волі й прагнуть виказати те, що я твердо вирішила сховати. А що, як спустити вуаль?.. Я так і роблю. Може-таки, мені вдасться триматися спокійно.

— То оце та Джейн Ейр? Ви йдете з Мілкота, та ще й пішки? Звісно, це один з ваших коників. Не послати по карету і не приїхати, як усі смертні, вулицями й шляхами під перестук коліс, а прокрастися до свого дому в присмерк, як мара або тінь. Де ви в дідька пропадали цілісінький місяць?

— Я була, сер, у своєї тітки, вона померла.

— І відповідь схожа на вас! Бий мене сила Божа! Вона прийшла з того світу, з дому, куди завітала смерть, і каже мені про це, зустрівши присмерковою порою. Якби я мав право, я б торкнувся до вас, щоб пересвідчитись, чи ви тінь, чи ельф!.. Тільки ж я радше візьму в руку блакитний болотний вогонь, як вас! Зрадниця, зрадниця! — додав він після короткої паузи. — Цілий місяць не була зі мною і, слово честі, зовсім про мене забула.

Я знала, що побачити свого господаря буде для мене радістю, хоч мене і брав страх, що незабаром він перестане бути моїм господарем, і я була певна, що в його душі нічого не важу. Тільки ж містер Рочестер мав якусь незбагненну силу ширити круг себе (зрештою, мені так здавалося) настрій радості та щастя. І для мене було веселим святом смакувати ті крихти, які він висипав такій пташці з вирію, як я. Останні його слова змастили мою душу бальзамом: вони свідчили, що йому зовсім не байдуже, забула я його чи ні. Він назвав Торнфілд моїм домом. Якби ж то воно було так! Він не покидав перелазу, і я не просила його встати, щоб дати мені пройти. Я запитала, чи був він у Лондоні.

— Так. А як ви знаєте про це? Тут десь не обійшлося без відьмування?

— Місіс Фейрфакс написала мені в листі.

— І казала, чого я поїхав?

— О так, сер! Про це всі знають.

— Ви мусите подивитися на карету, Джейн, і сказати, чи личить вона місіс Рочестер і чи гарна вона буде в ній, коли відкине голову на темно-червоні подушки, як королева Боадіка. Я хочу, Джейн, виглядати так, щоб бути гідним моєї нареченої. Скажіть же мені, маленька чарівнице, чи не могли б ви дати мені якихось чарів або зілля, щоб я став гарним чоловіком?

— Магічні сили тут не поможуть, сер, — сказала я, а подумки додала: «Для закоханих очей непотрібні чари, для них ви досить гарні, вірніше, ваша суворість їм дорожча від вашої краси».

Містер Рочестер часом читав мої думки, і то так проникливо, що годі було й збагнути, як це йому вдавалося. Так оце й зараз він не звернув уваги на мою коротку відповідь і всміхнувся мені своєю особливою усмішкою, яку я бачила у нього дуже й дуже рідко. Він неначе знав, що вона надто приємна для щоденного вжитку: ця лагідна усмішка зігріла мене, наче сонячне проміння.

— Проходьте, Дженет, — сказав він, даючи мені дорогу через перелаз. — Ідіть додому й дайте вашим стомленим ніжкам відпочити за дружнім порогом.

Все, що я могла зробити, — це мовчки його послухатись. Про що було ще розмовляти? Я перебралася через перелаз і вже хотіла була холодно і байдуже йти далі, аж тут щось спинило мене і змусило озирнутися. Я сказала, вірніше, не я, а щось у мені мовило за мене й проти моєї волі:

— Дякую, містере Рочестер, за вашу велику добрість. Я й сама не знаю, чому я така рада повернутися до вас. Мій дім там, де ви, і тільки там.

І я пішла так хутко, що навряд чи він би мене й наздогнав, коли б схотів. Маленька Адель мало не здуріла з радості, побачивши мене. Місіс Фейрфакс зустріла мене, як завжди, привітно, Лі всміхалася, а Софі сказала мені весело: «Воn soir!» Це було дуже приємно: нема більшого щастя, ніж те, коли знаєш, що тебе люблять люди і твоя присутність їм потрібна.

Цього вечора я не малювала перед очима картин майбутнього й рішуче затулила свої вуха від тривожних голосів, які попереджали мене про недалеку розлуку й близьке горе. Після чаю місіс Фейрфакс узяла своє плетиво, я сіла коло неї на дзиґлику, а Адель, вклякнувши на килимку, тісно притулилася до мене; здавалося, дух взаємної прихильності об'єднав нас золотим кільцем миру. Я проказала тиху молитву, щоб ніщо в близькому майбутньому не розлучило нас і не розвело далеко. А коли зайшов містер Рочестер, і, замилувавшись такою дружною групою, сказав, що, певно, після повернення своєї названої дочки старенька врешті заспокоїлась, і додав, що, мабуть, і Адель «est prete а croquer sa petite maman Anglaise», я відчула неясну надію, що й після шлюбу він не позбавить нас своєї опіки і прихистить десь-інде, де ми матимемо щастя подеколи бачити його. Два тижні після мого повернення до Торнфілд-холу панував відносний спокій. Ніхто не згадував про весілля господаря, і я не бачила, щоб до цієї події готувались. Майже щодня я питала місіс Фейрфакс, чи не чула вона якоїсь певної новини, і щоразу вона відповідала: «Ні». Якось вона сказала мені, що питала містера Рочестера напрямки, коли він думає привезти свою наречену, а той відповів їй жартома, та так чудно скривився, що тепер вона геть нічого не розуміє. Одна річ аж надто дивувала мене, а саме, що припинилися взаємні гостини, містер Рочестер не їздив до Інґрем-парку. Справді ж бо, до маєтку було двадцять миль, і хоч він лежав на межі графства, — що ця відстань для закоханого? Такий вправний невтомний верхівець, як містер Рочестер, подолає цю відстань за ранок. Я вже почала плекати надію, хоч для цього не було ніяких підстав, що чутка була невірна або розладнався план, і одне з двох молодят, або й обоє, передумали. Я навчилася читати з лиця свого господаря, чи він сумний, чи розгніваний, і не могла собі пригадати, щоб воно було коли-небудь таке безхмарне, без тіні невдоволення чи тривоги, як тепер. Коли ж вечорами я і Адель бували в нього, і я, занепавши духом,

не могла перебороти сумного настрою, він ставав навіть веселий. Ніколи він не кликав мене так часто до себе, ніколи не був лагідніший зі мною, як ці два тижні, і ніколи, на жаль, я не любила його так міцно, як тоді!