ДО ПИТАННЯ № 5.

Гротеск – один з найдавніших типів образності. Гротескними за своєю природою є, наприклад, образи кентаврів (напівлюдей-напівконей) або русалок (напівжінок-напівриб). „Своє художнє втілення гротеск знаходить вже у комедіях Лукіана, Арістофана, Плавта” [10, с. 106] – отже, уже у творах античної літератури. Однак, сам термін з'явився приблизно у ХV ст. (італ. „grotta” – грот, печера, франц. grotesque – вигадливий, химерний). У цей час у Римі під час розкопок, на стінах печер був знайдений особливий вид античного орнаменту (химерні поєднання малюнків квітів з карикатурними зображеннями тварин та людей, фігури напівлюдей-напіврослин або напівлюдей – напівтварин). Гротескні образи зустрічаються як у живописі, так і у літературі доби Ренесансу (XVI ст.): творах В. Шекспіра, Ф. Рабле, Еразма Ротердамського, М. де Сервантеса.Для поетики класицизму (XVII-XVIII ст.) гротеск не характерний, а от для бароко (к. XVI - п. XVII ст.) та романтизму (1п. XIX ст.) – навпаки. Романтики – віддавали перевагу „ похмурому гротеску ”, з яким пов'язані мотиви божевілля, маски (не карнавальної, святкової, а такої, що обманює, за якою прихована порожнеча), ляльки, маріонетки, „живого трупу”. У маніфесті французького романтизму – передмові до драми „Кромвель” В. Гюго визначив головну рису гротеску – поєднання протиріч. „Великою мірою саме завдяки діяльності романтиків (Е.Т.А. Гофман, Л. Тік, Жан-Поль, Е. По, Н. Готорн) у літературі сформувався особливий гротескний стиль..

Як тип художньої умовності гротеск може використовуватись і в реалістичній літературі (А. Франс „Острів пінгвінів”, Л. Піранделло „Шість персонажів у пошуках автора, Е. Де Філіппов „Злодій в раю”, Г. Манн „Вірнопідданий”, К. Чапек „Засіб Макропулос, „Війна з саламандрами”). Значно частіше вдаються до гротеску письменники-модерністи (Г. Майрінк, Ф. Ведектін, Е. Йонеско, С. Беккетт, М. Еме та ін.) [17, с. 136-137].

Слід диференціювати, так званий, „чорний”, „похмурий” гротеск (який „ввели” романтики)та гротеск як прийом створення комічного ефекту. Можна виділити дві концепції гротеску у літературознавстві. 1. Гротеск – це перебільшення, доведене до абсурду. Так, гротескними є образи велетнів у творах Ф. Рабле „Гаргантюа та Пантагрюель” та Дж.Свіфта „Мандри Гуллівера” (у цьому випадку перебільшено зріст, розміри Гаргантюа та Пантагрюеля, мешканців фантастичної країни Бробдінгнег – фантастично неправдоподібні ). Ось як змальовує Ф. Рабле дитинство Гагргантюа (1) та Пантагрюеля (2). „А як уже збігло рік і дев’ять місяців, дитятко за порадою лікарів почали вивозити. Для цього Жеан Деньйо змайстрував гарний возик, до якого впрягали волів. То ото в тому возику дитятко всюди й каталось...”„Я не згадую тут про те, що за кожної трапези він випивав молока з чотирьох тисяч шестисот корів...” (Ф Рабле, переклад А. Перепаді).Наступний уривок – спогади Гуллівера про перебування у країні велетнів.„ Коли моя нянечка приносила мене до фрейлін, найприкрішим для мене було те, що вони поводилися зі мною без будь-яких церемоній... Вони роздягалися при мені догола й міняли сорочки... Шкіра їхня, коли я дивився на неї...була грубою, нерівною, строкатою, поцяткованою родимками з добру тарілку завбільшки, з яких стирчали волосини, грубіші за нашу шворку. Про інші частини тіла я вже не говоритиму. Так само анітрохи не соромлячись, фрейліни звільнялись при мені від випитого і виливали принаймні по два барила в посудину, яка вміщала понад три тонни” (Дж. Свіфт, переклад Ю. Лісняка). Гротескними також є образи крихітки Цахеса з однойменного твору Е.Т.А. Гофмана та Квазімодо з роману В. Гюго „Собор Паризької Богоматері”. У їхній зовнішності наче поєднались усі можливі недоліки, відразність зовнішня тут доведена майже до абсурду.„Ми не будемо й намагатися відтворити в уяві читача чотиригранного носа, цього підковоподібного рота, маленького, майже прикритого рудою щетинистою бородою, лівого ока, тоді як праве зовсім зникло під величезною бородавкою, кривих, тут і там повиломлюваних зубів, схожих на зубчастий мур фортеці, потріскану губу, на яку звисав, немов бивень слона, зуб, цього роздвоєного підборіддя. Та ще важче відтворити вираз цього обличчя, якусь суміш злоби, здивування і смутку. А тепер уявіть собі, якщо зможете, цей образ” (В. Гюго, переклад А. Дмитрієва).„Те, що на перший погляд можна було цілком сприйняти за химерно скрючений цурпалок дерева, було не щро інше, як потворний малюк якихось дві п’яді на зріст...Голова в потвори глибоко запала між плечима, на спині виріс горб, як гарбуз, а зразу ж від грудей звисали тонкі, немов ліщинові палички, ніжки, тож весь він був схожий на роздвоєну редьку” (Е.Т.А. Гофман, переклад С. Сакидона). 2. Гротеск – це поєднання протиріч (прекрасного та відразливого, високого та низького, комічного та трагічного, реального та фантастичного тощо), сполучення того, що не може сполучатися за логікою. При цьому відбувається певна деформація, зміна. Як результат – персонаж стає смішним чи страшним, відразливим. Наприклад, гротеск як засіб створення сатиричного образу використовує Е.Ротердамський, висміюючи хтиву старість. „Один сивину фарбує, другий лисину під перукою ховає, третій вставляє дорогі зуби, можливо, в якоїсь свині позичені, четвертий упадає за дівчиськом і в любовних дурощах, нікчема, силкується навіть молодика переплюнути.

Ще іноді старий шкарбан однією ногою вже в могилі стоїть, а бере собі за дружину (навіть без приданого!) молоде дівчисько, хоча й знає наперед, що її тілом буде втішатися не стільки він, як інші. Такі витівки старих трапляються досить часто і ставляться їм навіть в заслугу.

Але набагато кумеднішою виявляється старе бабисько. Їй вже три чисниці до смерті – страшна, кістлява, немов баба-яга або мрець, а теж заграє з молодиками, лащиться, мов собака, й маніжиться, – одне слово, пропонує себе кожному зустрічному. І нерідко знаходить собі красеня Фаона, який за добрі гроші вдовольняє її. Яких тільки румян вона не вживає! Чим тільки не мазюкається! Ця безсоромна баба з ранку до вечора крутиться коло дзеркала; вищипує волосся не тільки на обличчі; виставляє напоказ свої зморшкуваті та зів’ялі груди; непристойними рухами тіла збуджує у собі згаслу хтивість; часто пиячить; рветься разом з дівчатами в танок; пише любовні цидульки. Усі сміються з неї, як з дурепи, а їй байдуже”(„Похвала Глупоти”, переклад В. Литвинова, Й. Кобова).

Поєднання протиріч – комічного і трагічного – прийом створення гротескного образу Дон Кіхота (роман Сервантеса „Дон Кіхот”). Це, безумець, якому млини вважаються велетнями (комічне) і, водночас, дуже розумна, шляхетна людина, високим ідеалам якої немає місця у сучасному суспільстві (трагічне).Гротеск як художній засіб сатиричного осміяння суспільних та загальнолюдських недоліків використовує Дж. Свіфт: у „Мандрах Гуллівера” зустрічаємо фантастичних істот – єху та гуїнгмів. Перші – напівтварини-напівлюди (зовні вони скоріше схожі на мавп, а за способом життя – навіть гірші від них, хоча пращурами їх були англійські моряки). Другі – коні, які вміють говорити і значно розумніші за людей. Багато гротескних персонажів – у творах В. Гюго. Так, Квазімодо („Собор Паризької Богоматері”), Гуімплен („Людина, яка сміється”) поєднують зовнішню відразність з душевною красою, а Феб („Собор Паризької Богоматері”), леді Джозіана („Людина, яка сміється”) – навпаки.

Показовою є характеристика Джозіани: „Великі, надто красномовні очі. Жодних коханців. Цнотливості ні на гріш... Видаватися легковажною і бути недосяжною – верх мистецтва.” „Чудовий жіночий торс і гідри хвіст. Благородний торс, високі груди, що здіймаються рівним биттям владного серця, живий і ясний погляд, чисті, гордовиті риси, а там, під водою, в каламутній хвилі – звідки знати? – ховається, мабуть, надприродне продовження – гнучкий і потворний хвіст дракона. Недосяжна доброчесність, що приховує хибні мрії...” (В. Гюго, переклад Б. Лівшиця). Це прекрасна зовні дівчина з чорною душею й розпусними думками.

 

Особливим різновидом англійського гротеску є безглузда поезія Е. Ліра.„В одного чоловіка з ДаттонаГолова трохи більша від атома!Щоб не вмерти з розпуки,Взяв надяг він перукуЙ ну гасати по вулицях Даттона! – Цитьте! – просить дідусь. – Он пташинаІз куща виглядає, з ліщини! – Хтось пита: – Чи мала?– Та завбільшки з вола!Мов чотири кущі ця пташина! Жив собі чоловічок з Берліна,Що тонкий був, неначе билина,Поки в тісто попавІ калачиком ставТой худий чоловічок з Берліна”(переклад О. Мокровольського). Гротескний образ не статичний, він ніби перебуває у стані незавершеної метаморфози, поєднуючи два тіла в одному.В. Халізєв зазначає, що гротеск у мистецтві дорівнює парадоксу у логіці. Гротескний образ, як і парадоксальна фігура, суперечить здоровому глузду. „Гротеск – це не фантастика, що стала реальністю, а реальність, яка маскується під фантастику, і в гротеску важлива зовсім не фантастика як така, а сам момент переходу ймовірно реального в фантастично нереальне, смислова не вмотивованість якого й розкриває естетичну значущість гротеску” [10, с. 106].