Сільське господарство.

На початку XX ст. наш край був аграрним регіоном царської Росії. У сільському господарстві було зайнято на Поділлі 75%, а на Волині - 77% всього населення. Цьому сприяли чудові кліматичні умови лісостепової зони. Майже всі повіти мали родючі орні землі, багаті луки, пасовища, розгалужену систему річок, серед яких виділялися Дністер та Південний Буг. Хоча в цілому розвиток сільського господарства характеризувався тими ж процесами, що відбувалися в усій країні, він мав ряд особливостей. Найголовніша з них - наявність великого поміщицького землеволодіння зі значними площами технічних культур, насамперед цукрових буряків. 2 090 поміщиків Подільської губернії володіли майже половиною земельних угідь. По-друге, селянство краю страждало від малоземелля. Земельний наділ на одну особу чоловічої статі у Подільській губернії становив півтора десятини. Цей показник був чи ненайнижчим у тодішній Російській імперії (Європейській частині Росії один селянській двір мав у середньому 7,15 дес. землі). Практично на одну душу селянського населення краю припадало 0,73 дес. землі. Такі мізерні наділи не могли забезпечити їх власникам навіть прожиткового продовольчого мінімуму. З метою зменшення аграрного голоду царська адміністрація практикувала переселення селян у малозаселені райони. Упродовж1896-1916 рр. з Подільської губернії до Сибіру і Далекого Сходу пересели­лось 85 200 осіб. Проте даний захід не міг пом'якшити проблему безземелля у краї.

Селянське землеволодіння було, як правило, подвірним. Цим досягалася певна стабільність землекористування. Селяни були впевнені, що і наступного року вони користу­ватимуться цими ділянками, і тому ретельніше обробляли землю. Але і дільничо-надільна форма мала низку недоліків: багатосмужність, дрібносмужність, черезсмужність, далекоземелля. Зокрема вузькосмужність інколи була такою нестерпною, що "селянин не міг розвернутися ручкою коси на своєму полі, оскільки поле було вужчим, ніж розмах коси", - скаржились селяни.

Переважна більшість поміщицьких і селянських господарств продовжували практикувати трипілля. Головне місце у цій системі посідала озима пшениця, жито, з ярих культур висівали ячмінь, овес, горох, гречку, кукурудзу, з технічних - цукровий буряк. Пересічна врожайність озимих культур на Поділлі складала у 1901-1910 рр. - 11,9, ярих -8,5 ц з однієї десятини.

На селі розводили худобу, птицю. Однак тваринництво і птахівництво у краї відігравало незначну роль. Сільське населення також займалося у незначній мірі виноградарст­вом, городництвом, шовківництвом.

Поміщицькі господарства в зв'язку з широким використанням машин і удосконаленням знарядь праці збільшили виробництво зерна на продаж в два рази, посіви цукрових буряків - в шість разів, середній роз­мір поміщицького землеволодіння становив 505,8 десятин зем­лі, бідняцьким господарствам належало 64,19 проценти зе­мельних володінь, а середній наділ на двір становив 2,7 де­сятини. Відбувається процес розшарування селян на куркулів і сільських пролетарів, частина селян емігрують у Бессарабію

Селяни Віньковецького району на початку XX ст, 3,2 тис. десятин кращих орних земель і 489 десятин лісу належали поміщику Ковельському, а 775 селянських дворів Віньковець, Карижина, Людвиківки, Татарники мали лише 1639 десятин землі; 68 процентів селянських дворів мали польозові наділи в дві десятини, 8 процентів господарств — від 0,5 ДО 1 десятин, у 6-ти про­центів дворів були лише присадибні ділянки.

Важким було життя селян Волочиська. Граф Л. Я. Ледоховський мав 921 десятину землі, акціонерне товариство цукрового заводу — 60, церква — 38. Переважна більшість селян залишалася малоземельною. На одне селянське госпо­дарство припадало пересічно 3,2 десятини землі. Та й на цих ділянках селяни збирали мізерні врожаї — по 48-50 пудів зерна з десятини. Через відсутність пасовищ худоби тримали дуже мало, фруктових садів майже зовсім не було. Дехто з селян вирушив за океан, до США й Канади, шукати кращої долі, та згодом повернулися додому, не знайшовши її там.

Дуже важким було життя трудящих Городка. Більша частина населення містечка і приміських поселень, займаючись хліборобством, терпіла від малоземел­ля, ледве животіла. Не вистачало інвентаря, робочої худоби. Наприклад, 900 селянських господарств мали в своєму ко­ристуванні стільки землі, скільки належало одному поміщи­кові Виноградському (2115 десятин).

Важким було життя трудового народу містечка Деражні. Так, на початку XX ст. Із 154 селянсь­ких родин 14 були безземельними, 17 — мали менше однієї десятини і 55 — від однієї до трьох десятин польової землі. Куркульських господарств у містечку було 4. Вони мали по 10 десятин польової землі. Проміжне становище займали селяни-середняки (64 двори), яким належало від 4 до 6 деся­тин землі.

В Старосинявському районі на початку XX ст. поміщикам Пиляви на­лежало 840 десятин землі, решту 11.19 купили куркульські «товариства селян» з Старої Синяви та Пиляви, 136 де­сятинами володіла церква. З 542 селянських господарств З мали наділи понад 10 десятин землі кожне, 76 — по 5- 10 де­сятин, 227 — по 3-5, 164 — по 1-3, у власності кожного з реш­ти 51 дворів було менше однієї десятини землі, 21 господар­ство зовсім не мали наділів. Таким чином, понад 40 процен­тів селянських господарств Пиляви були безземельними і ма­лоземельними. Постійна нужда заставляла їх шукати заробіт ків у сусідніх містах, у Бессарабії і Причорномор'ї.

Відсталим було сільське господарство Старої Синяви та Пиляви. 1438 десятинами землі володіли поміщик Стаховський, церква та піп. А кіль­ка сот теофіпольських селян мали лише 978 десятин землі. Оброблялась земля здебільшого дерев'яними сохами. Вро­жайність зернових культур не перевищувала 6-7 цнт з де­сятини. У селян, навіть у тих, що мали польові наділи, не вистачало хліба до нового врожаю. Голод, недоїдання, злид­ні були пстійними супутниками селянської бідноти в Теофіполі.

В селі Ружична 59 господарств не мали земельного наділу. З 330 дворів, які тримали польовий клин, у 26 він становив менше десятин, у 42 — лише деся­тину, у 132 -гри, у 62 - понад п'ять десятин,. 22 госпо­дарства мали по 10 десятин орної землі.

Сільське господарство Солобковець все глибше проникали капіталістичні відносини. Наслідком цього було прискорення класового розшарування селянства і дальше обезземлення його. В цей час близько ЗО сільських багатіїв, що наживались на експлуатації бідняків, об'єднались у два товариства і за допомогою селянського поземельного банку купили у місце­вих поміщиків 184,1 десятин землі. Основна маса селян лед­ве животіла. З 483 селянських дворів лише 8 господарств ма­ли наділи по 5 десятин, наділи ж 302 дворів не перевищува­ли 2 десятин, а 25 сімей не мали ні польової землі, ні городу. Один з солобковецьких поміщиків Ф. Бельциковський, автор книги «Сільськогосподарська продуктивність на Поділлі в порівнянні з Францією», виданої в 1902 році, характе­ризуючи становище селян, писав: «Над кожним селянським житлом витає звичайно привид голоду і злиднів».