Сільське господарство.На початку XX ст. наш край був аграрним регіоном царської Росії. У сільському господарстві було зайнято на Поділлі 75%, а на Волині - 77% всього населення. Цьому сприяли чудові кліматичні умови лісостепової зони. Майже всі повіти мали родючі орні землі, багаті луки, пасовища, розгалужену систему річок, серед яких виділялися Дністер та Південний Буг. Хоча в цілому розвиток сільського господарства характеризувався тими ж процесами, що відбувалися в усій країні, він мав ряд особливостей. Найголовніша з них - наявність великого поміщицького землеволодіння зі значними площами технічних культур, насамперед цукрових буряків. 2 090 поміщиків Подільської губернії володіли майже половиною земельних угідь. По-друге, селянство краю страждало від малоземелля. Земельний наділ на одну особу чоловічої статі у Подільській губернії становив півтора десятини. Цей показник був чи ненайнижчим у тодішній Російській імперії (Європейській частині Росії один селянській двір мав у середньому 7,15 дес. землі). Практично на одну душу селянського населення краю припадало 0,73 дес. землі. Такі мізерні наділи не могли забезпечити їх власникам навіть прожиткового продовольчого мінімуму. З метою зменшення аграрного голоду царська адміністрація практикувала переселення селян у малозаселені райони. Упродовж1896-1916 рр. з Подільської губернії до Сибіру і Далекого Сходу переселилось 85 200 осіб. Проте даний захід не міг пом'якшити проблему безземелля у краї. Селянське землеволодіння було, як правило, подвірним. Цим досягалася певна стабільність землекористування. Селяни були впевнені, що і наступного року вони користуватимуться цими ділянками, і тому ретельніше обробляли землю. Але і дільничо-надільна форма мала низку недоліків: багатосмужність, дрібносмужність, черезсмужність, далекоземелля. Зокрема вузькосмужність інколи була такою нестерпною, що "селянин не міг розвернутися ручкою коси на своєму полі, оскільки поле було вужчим, ніж розмах коси", - скаржились селяни. Переважна більшість поміщицьких і селянських господарств продовжували практикувати трипілля. Головне місце у цій системі посідала озима пшениця, жито, з ярих культур висівали ячмінь, овес, горох, гречку, кукурудзу, з технічних - цукровий буряк. Пересічна врожайність озимих культур на Поділлі складала у 1901-1910 рр. - 11,9, ярих -8,5 ц з однієї десятини. На селі розводили худобу, птицю. Однак тваринництво і птахівництво у краї відігравало незначну роль. Сільське населення також займалося у незначній мірі виноградарством, городництвом, шовківництвом. Поміщицькі господарства в зв'язку з широким використанням машин і удосконаленням знарядь праці збільшили виробництво зерна на продаж в два рази, посіви цукрових буряків - в шість разів, середній розмір поміщицького землеволодіння становив 505,8 десятин землі, бідняцьким господарствам належало 64,19 проценти земельних володінь, а середній наділ на двір становив 2,7 десятини. Відбувається процес розшарування селян на куркулів і сільських пролетарів, частина селян емігрують у Бессарабію Селяни Віньковецького району на початку XX ст, 3,2 тис. десятин кращих орних земель і 489 десятин лісу належали поміщику Ковельському, а 775 селянських дворів Віньковець, Карижина, Людвиківки, Татарники мали лише 1639 десятин землі; 68 процентів селянських дворів мали польозові наділи в дві десятини, 8 процентів господарств — від 0,5 ДО 1 десятин, у 6-ти процентів дворів були лише присадибні ділянки. Важким було життя селян Волочиська. Граф Л. Я. Ледоховський мав 921 десятину землі, акціонерне товариство цукрового заводу — 60, церква — 38. Переважна більшість селян залишалася малоземельною. На одне селянське господарство припадало пересічно 3,2 десятини землі. Та й на цих ділянках селяни збирали мізерні врожаї — по 48-50 пудів зерна з десятини. Через відсутність пасовищ худоби тримали дуже мало, фруктових садів майже зовсім не було. Дехто з селян вирушив за океан, до США й Канади, шукати кращої долі, та згодом повернулися додому, не знайшовши її там. Дуже важким було життя трудящих Городка. Більша частина населення містечка і приміських поселень, займаючись хліборобством, терпіла від малоземелля, ледве животіла. Не вистачало інвентаря, робочої худоби. Наприклад, 900 селянських господарств мали в своєму користуванні стільки землі, скільки належало одному поміщикові Виноградському (2115 десятин). Важким було життя трудового народу містечка Деражні. Так, на початку XX ст. Із 154 селянських родин 14 були безземельними, 17 — мали менше однієї десятини і 55 — від однієї до трьох десятин польової землі. Куркульських господарств у містечку було 4. Вони мали по 10 десятин польової землі. Проміжне становище займали селяни-середняки (64 двори), яким належало від 4 до 6 десятин землі. В Старосинявському районі на початку XX ст. поміщикам Пиляви належало 840 десятин землі, решту 11.19 купили куркульські «товариства селян» з Старої Синяви та Пиляви, 136 десятинами володіла церква. З 542 селянських господарств З мали наділи понад 10 десятин землі кожне, 76 — по 5- 10 десятин, 227 — по 3-5, 164 — по 1-3, у власності кожного з решти 51 дворів було менше однієї десятини землі, 21 господарство зовсім не мали наділів. Таким чином, понад 40 процентів селянських господарств Пиляви були безземельними і малоземельними. Постійна нужда заставляла їх шукати заробіт ків у сусідніх містах, у Бессарабії і Причорномор'ї. Відсталим було сільське господарство Старої Синяви та Пиляви. 1438 десятинами землі володіли поміщик Стаховський, церква та піп. А кілька сот теофіпольських селян мали лише 978 десятин землі. Оброблялась земля здебільшого дерев'яними сохами. Врожайність зернових культур не перевищувала 6-7 цнт з десятини. У селян, навіть у тих, що мали польові наділи, не вистачало хліба до нового врожаю. Голод, недоїдання, злидні були пстійними супутниками селянської бідноти в Теофіполі. В селі Ружична 59 господарств не мали земельного наділу. З 330 дворів, які тримали польовий клин, у 26 він становив менше десятин, у 42 — лише десятину, у 132 -гри, у 62 - понад п'ять десятин,. 22 господарства мали по 10 десятин орної землі. Сільське господарство Солобковець все глибше проникали капіталістичні відносини. Наслідком цього було прискорення класового розшарування селянства і дальше обезземлення його. В цей час близько ЗО сільських багатіїв, що наживались на експлуатації бідняків, об'єднались у два товариства і за допомогою селянського поземельного банку купили у місцевих поміщиків 184,1 десятин землі. Основна маса селян ледве животіла. З 483 селянських дворів лише 8 господарств мали наділи по 5 десятин, наділи ж 302 дворів не перевищували 2 десятин, а 25 сімей не мали ні польової землі, ні городу. Один з солобковецьких поміщиків Ф. Бельциковський, автор книги «Сільськогосподарська продуктивність на Поділлі в порівнянні з Францією», виданої в 1902 році, характеризуючи становище селян, писав: «Над кожним селянським житлом витає звичайно привид голоду і злиднів».
|