Літературно-мистецьке життя 20-х років

Проблема культурно-духовного життя українського народу привертала увагу багатьох дослідників. 20-ті роки посідають особливе місце в історії України загалом і Поділля зокрема, оскільки за силою і глибиною духовних потрясінь та руйнувань вони помітно виділяються на історичному фоні своїм драматизмом. Питання національно-культурного розвитку належали до пріоритетних напрямків радянської історичної науки, де ставилася мета нав’язати читачам думку про вирішальну роль партії та ідеології в розвитку української культури. Питання мистецтва й літератури у вказаний період не досліджувалися. Пріоритетною стала проблема національно-державного та культурно-духовного розвитку України у 20-х роках в умовах незалежності. У цей час було опубліковано низку колективних та індивідуальних праць, тематичних збірників, статей. Аналіз новітньої наукової літератури з даної проблеми дозволив виявити деякі особливості літературно-мистецького життя в Україні і на Поділлі зокрема. Потужний рух національного відродження дав поштовх для стрімкого злету культури на початку 20-х років. Це був період найсміливіших пошуків, багатоманітності напрямів та стилів. Але наприкінці 1920-х років літературно-мистецьке життя починає завмирати. У дослідженні даної проблеми безпосередньо на Поділлі варто відзначити праці П.С. Григорчука, В.А. Нестеренка, с. І. Дровозюка, С.Я. Вініковецького, В.П. Воловика, Л.П. Зінченка та Т.В. Публіки.

Отже, аналіз літератури свідчить про інтерес істориків до досліджуваної теми, однак поряд з цим існує об’єктивна необхідність дослідити вплив тогочасної непівської епохи на літературне та мистецьке життя і з’ясувати особливості його розвитку в Подільському регіоні.

Визначальну, домінуючу роль у культурно-мистецькому житті Поділля відігравав театр.

Подільський регіон по праву вважався одним з визнаних театральних центрів України. Митці одержали можливість в умовах пом’якшення більшовицького режиму в умовах непу докласти зусиль до розвитку національного мистецтва. У Вінниці працювали 2 театральні трупи: «Новий Львівський театр» під керівництвом А. Бучми та київський «Молодий театр», очолюваний Г.Юрою. 28 січня 1920 р. колективи об’єдналися, утворивши Новий драматичний театр ім. І. Франка (зараз – славнозвісний Київський український академічний драматичний театр імені І. Франка).

Ядро нового театру склали корифеї української сцени А. Бучма, Г. Юра, М. Крушельницький, О. Ватуля. Очолив колектив Г. Юра. Драматичний театр вже з перших своїх кроків став на шлях реалістичного мистецтва. Він продовжував славні традиції українського народного театру, створеного М. Кропивницьким, П.Саксаганським, М. Заньковецькою. Становлення театру проходило у важких умовах, коли не було ні п’єс, ні театрального майна, коштів, житла. Актори змушені були виконувати допоміжні роботи у театрі. Так, О. Ватуля був уповноваженим у всіх справах театру, М. Пилипенко виконував обов’язки касира, Г. Юра – завгоспа.

Першою виставою, яку успішно здійснив молодий мистецький колектив, була драма Івана Франка «Украдене щастя». У першому репертуарі театру також були п’єси «Похорон» І. Франка, «Іван Гус» Т. Шевченка, які інсценізував Г. Юра.- Театр одразу ж завоював шану трудящих. Його виступи радо зустрічали в містах і селах Поділля та інших регіонів України. 28 січня 1923 року театр відзначив у Вінниці треті роковини своєї діяльності, а навесні цього ж року виїхав гастролювати на Донбас. За три роки перебування у Вінниці колектив театру дав більше 600 спектаклів. Виступи його перед шахтарями пройшли з величезним успіхом. Після цієї гастрольної поїздки талановитий колектив театру був запрошений для постійної роботи в столицю України (тоді – м. Харків).

У 1920 р. у Вінниці працював ще один театр, відомий під назвою «І-й трудовий кооператив українських акторів». У його трупі виступала майбутня зірка українського театру М. Литвиненко- Вольгемут. Цей колектив увійшов до складу трупи оперного театру, на сцені якого звучали опери «Катерина», «Борис Годунов», «Аїда», «Мазепа». У наступному році у Вінниці було відкрито український і російський місцеві театри. Артисти цих театрів виступали перед трудящими міст і сіл губернії. Зібрані від вистав кошти часто передавалися у фонд допомоги голодуючому населенню Самарської та інших губерній Росії. Вінницький український театр ставив драматичні твори Т.Шевченка, І. Карпенка-Карого та інших класиків української літератури. У 1922 році на сцені театру з успіхом пройшла опера Миколи Аркаса «Катерина».

Не обминув Вінницю і вибух «червоного ренесансу» 20-х років. 1925 року в місті відкрився напівпрофесійний театр «Червоний галстук». Його засновником був відомий пізніше радянський кінорежисер І.А. Савченко. Це був гастрольний молодіжний театр. І. Савченко працював тут як режисер, актор, художник, декоратор. Існував також і єврейський театр.

У жовтні 1925 р. відбулося святкування 50-річчя з дня заснування єврейського театру, організованого А. Гольдфаденом.

У 1929-1932 рр. у Вінниці базувався пересувний театр опери та балету УСРР (інша назва – «Правобережна українська опера»). До його складу увійшли відомі українські оперні співаки: Ахматова, Іскра-Озерська, Загуменний, Мамін-Нікольський, Манько, Єтроганов та ін. Сезон у Вінниці відкрився «Аїдою». Відбулися прем’єри вистав «Тарас Бульба», «Майська Ніч». Цей театр обслуговував населення всієї Правобережної України. І не випадково, що саме Вінниця стало його резиденцією.

Крім того, в регіоні діяло декілька аматорських театрів, в яких свій вільний час віддавали мистецтву робітники і службовці. Ці невеликі театральні колективи функціонували переважно при клубах та сільбудах. Так Брацлавський повітовий політосвітній відділ у своєму звіті повідомляв: «... в містах і містечках повіту діє 8 театральних колективів, в селах – 16, драматичних гуртків – 26. За 1922 рік в містах було поставлено 284 вистави, в селах – 89, проведено 16 концертів в містах і селах. Дано 25 хорових концертів» [. У селі Стрижавка Вінницької округи з ініціативи молоді 21 жовтня 1922 року було створено драматичний гурток. Декорації та театральний реманент хлопці і дівчата придбали на власні кошти [15]. Загалом на Поділлі в 1922 році існувало 246 театральних груп і гуртків. А на 1 січня 1925 року тут вже працювало 269 драматичних гуртків з кількістю учасників 17070 чоловік та 71 театральна група.

Одним із осередків театрального мистецтва став Вінницький обласний театр опери та балету. Історія його починається з 1928 р., коли було створено третю пересувну оперу. Пізніше цей колектив ввійшов до складу Вінницького театрального тресту і з вересня 1932 р. Залишився для постійної роботи у Вінниці.

Отже, у 20-ті роки Поділля мало широкий спектр театральних колективів, які створювалися переважно у Вінниці й провадили в життя різноманітні форми театрального мистецтва.

На Поділлі активно вирувало літературне україномовне життя. Центрами його були Кам’янець-Подільський та Вінниця. У 1922 р. літератори губернії об’єдналися в «Асоціацію молодих пролетарських письменників Поділля» і встановили зв’язок з найбільшою літературною організацією України в м. Харкові. Вони друкувалися в журналах і газетах. Саме з Поділля вийшли такі письменники й літературні критики, як О.Л. Кундзіч, М.П. Трублаїні, К.О. Андрійчук, М.П. Годованець, Ю.І. Назаренко, Є.П. Кирилюк. Крім того, на Поділлі діяли селянські літературні угруповання «Плуг» та «Молодняк». Осередки «Плугу» були утворені в усіх окружних центрах. Вони відзначалися масовістю. Твори друкувалися на шпальтах місцевих періодичних видань, але часто-густо не мали художньої вартості та скидалися на агітаційно-публіцистичні статті. Найбільш помітною була творчість Кам’янецького осередку «Плугу», до якого входили відомі тоді поети та письменники: С. Божко, Д. Копиця, Т. Огневик, М. Шклярук та інші (всього біля 100 членів). У 1926 році у зв’язку з виїздом багатьох «плужників» з Поділля до центральних міст УСРР літературне життя на деякий час занепало. Восени цього року було вирішено організувати в містах краю філії літературного об’єднання «Молодняк» для координації роботи молодих літераторів. У Кам’янці-Подільському до цієї організації належали Т. Масненко, Л. Дмитерко, В. Бєляєв та інші, які стали у майбутньому відомими радянськими письменниками. Діяльність літературних об’єднань в цей період характеризувалася невизначеністю та мінливістю, що було викликано творчими пошуками в середовищі літераторів.

Особливістю цього процесу було співіснування нових для української літератури напрямів з традиційними національними формами.

У 20-ті роки подальшого розвитку одержало музичне мистецтво. У квітні 1922 р. у Вінниці починає свою діяльність капела імені Миколи Леонтовича. Вона налічувала 40 чоловік. Своїми численними концертами вона пропагувала українську та російську класичну музику, а також знайомила населення Поділля з музикою прогресивних західноєвропейських композиторів. За три роки капела дала 85 концертів, які з великим успіхом пройшли в багатьох містах і селах губернії. Газета «Червоний край» у 1924 р. так висвітлює діяльність капели: «Після довгої підготовки капела імені Миколи Леонтовича дає великий концерт під назвою «Вечір оригінальної художньої пісні». Концерт відбудеться 17 листопада в театрі ім. Леніна. Товариство мало філії майже в усіх обласних містах України: Чернігові, Полтаві, Одесі. В Кам’янці-Подільському у 1924 р. при міській організації ім. Леонтовича відомий місцевий композитор та фундатор першого міського симфонічного оркестру Т. Ганицький утворив музично-драматичну студію, що давала дітям професійні музичні знання.

У 1924 р. у Вінниці та Кам’янець-Подільському було утворено філії музичного товариства імені Леонтовича. Його члени пропагували українську музику, народні пісні. Але у лютому 1926 р., піддавши діяльність товариства ім. Леонтовича нищівній критиці на урядовому рівні, його ліквідували й утворили Всеукраїнське товариство революційних музикантів, «оскільки ім’я М. Леонтовича було визнано не актуальним для радянської доби». Після цього репертуар музичних колективів регіону включав у себе переважно революційні пісні. Одним із найвідоміших українських музикантів, вихідців із Поділля, є композитор, диригент, педагог, фольклорист Родіон Андрійович Скалецький, уродженець с. Михайлівки, нині Бершадського району (1899-1984), досі його творча спадщина якого не вивчена до кінця і понині. Більше 300 творів автора ще не видано (всього їх близько 600), а музично-методичний доробок чекає ретельного вивчення. Творчість Р. Скалецького вийшла далеко за межі Подільського краю. Наш земляк перейняв хорову естафету Леонтовича і впродовж багатьох років керував славетною

Тульчинською окружною капелою ім. М. Леонтовича, хоровими капелами м. Вінниці та професійною капелою бандуристів обласної філармонії. Відомі його авторські збірки «Пісні для дітей», «На Поділлі весілля», «Хорові пісні» тощо. Його ім’я вшановано: створено музей в с. Михайлівка Бершадського району, де народився, одна із вулиць Вінниці носить його ім’я.

Значну роль у розвитку українського музичного мистецтва займає Григорій Митрофанович Давидовський, який з 1919 по 1923 рік працював у Вінниці, де створив низку оригінальних хорових творів. Композитор засновує тут зразкову капелу, видає клавір опери «Під звуки рідної пісні», пише нову оперу «Перемога пісні», яка відбудована на подільському фольклорі. 7 серпня 1920 року в місцевому театрі відбувся концерт капели під управлінням Г. Давидовського.

Вінницька газета «Вісті» повідомляла про його неперевершений талант.

На Поділлі працював також талановитий художник М.Жук, відомий своїми пейзажними та історичними малюнками. У 1920-ті роки центром українського художньо-прикладного мистецтва на Поділлі стала Кам’янець-Подільська художньо-промислова школа, очолювана талановитим художником та мистецтвознавцем В. Гагенмейстером, чиї праці «Стінні розписи на Поділлі», «Селянські стінні розписи Кам’янеччини» не втратили своєї актуальності і зараз.

У 1921 році у Вінниці відбувся перший губернський з’їзд працівників мистецтва Поділля. У резолюції з’їзду ставилася вимога, щоб працівники мистецтва перенесли всю свою роботу на заводи, робітничі клуби, просвіти, служити матеріалом для шукання нових форм в мистецтві.

10.«Українізація» (коренізація). Однією з важливих умов підтримки з боку неросійських народів радянської влади партія більшовиків бачила в так званій політиці «коренізації». В Україні вона дістала назву українізації, хоча сам термін широко вживався ще за часів Української Народної Республіки і гетьмана Скоропадського. Більше того, вона дуже активно практично здійснювалася. Полягала вона в залученні місцевих працівників, корінного населення до роботи в державних органах, запровадженні української мови в державному та громадському житті республіки.

На шлях українізації Україна стала в 1923 р.: 17 липня був прийнятий декрет РНК УСРР «Про заходи у справі українізації шкільно-виховних та культурно-освітніх установ», а 1 серпня - постанова ВУЦВК і РНК УСРР «Про заходи забезпечення рівноправності мов та про допомогу розвиткові української мови».

Згідно з цими документами встановлювалося, що ніхто з громадян, які не володіють українською мовою, не може бути прийнятий на службу в державну установу; а ті, хто вже перебуває на державній службі і не вивчить українську мову за встановлений термін на організованих при установах курсах, звільнялися з державної служби. Політика українізації дала певні позитивні наслідки. Вона зрушила процес дерусифікації українського суспільства, сприяла розвиткові національної освіти, науки, культури, відновленню пріоритету національних цінностей і традицій. Питома вага українців у складі керівних кадрів усіх галузей народного господарства республіки становила на початку 30-х років понад 50%. На 1927 р. українською мовою володіло 60% робітників України. Було українізовано діловодство. В тому ж таки 1927 р. українською мовою викладалось у 78% шкіл, 39% технікумів і вузів, 34,1% дитячих будинків.

Українізація торкнулася різних галузей культури. Протягом 1924-1927 рр. тираж українських газет збільшився в 5 разів. На початку 30-х рр. українськими була переважна більшість театрів.

Перепоною на шляху українізації була нерозробленість українського загального правопису. Нестача підручників і словників, відсутність термінології та інші мовні проблеми були болючими місцями впродовж усього українізаційного процесу 20-х років.Аби розв’язати подібні проблеми, Раднарком УСРР 23 липня 1925 р. постановив організувати при Наркомосі Державну комісію для розробки правил правопису української мови з 26 осіб: О.Я.Шумського (голова), П.К.Сологуба, А.Ю.Кримського, М.Г.Хвильового, М.О.Скрипника, С.О.Єфремова та інших. За основу під час розробки правопису комісією було взято «Найголовніші правила українського правопису Всеукраїнської Академії Наук», затверджені Народним комісаріатом освіти (НКО) УСРР 1921 р.. 4 вересня 1928 р. український уряд затвердив новий український правопис (скрипниківський), який діяв до 1933 р.. Це в ньому з’явилися знамениті «лямпа» і «кляса».

В рамках українізації почала проводитись робота по створенню необхідних умов для культурного розвитку українського населення в місцях його компактного проживання за межами республіки. На квітень 1925 р. поза Україною проживало майже 6,5 мільйона українців: на Кубані - близько 2 мільйонів, в Курській області - 1,3 млн., у Воронезькій області - 1 млн., у Сибіру і на Далекому Сході, у Туркестані - по 600 тис. українців. Там відкривались українські школи, поширювались література і газети, видані в Україні, у вузах республіки виділялась певна кількість місць для студентів-українців з різних регіонів СРСР. З документального фільму відомого українського режисера В.Сперкача «Кубанські козаки. А вже літ двісті» дізнаємось, що на Кубані в той час було 150 шкіл з українською мовою навчання, працювала кафедра української мови в колишньому Краснодарському педагогічному інституті, виходили українські газети «Чорноморець» та «Кубанський край», розвивалась кубанська гілка української літератури, діяли український театр і капела бандуристів.

Але українізація більш-менш успішно просунулась далеко не у всіх сферах життя та у регіонах України. Російськомовною залишалася армія в Україні (крім двох шкіл червоних старшин), Російська православна церква (Українська автокефальна православна церква, що існувала в 20-і роки, а потім була заборонена, використовувала українську мову), робоча мова на виробництві. Але найголовніше те, що українізація фактично не призвела до подолання в масовій свідомості стереотипу «нижчості», «несправжності», «несерйозності» української мови і культури порівняно з російською, стереотипу української мови як мови села. Це було наслідком як конкретних чинників половинчастості й непослідовності політики українізації, так і тієї загальновідомої істини, що без справжньої державності національна, тим більше літературна, мова народу не може повнокровно існувати.

Багатонаціональний склад населення України - 80% - українці, 20% - представники інших національностей (за станом на середину 20-х років) - вимагав створення необхідних умов для культурного й духовного розвитку національних меншин. Тому процес українізації проводився в органічній єдності з розвитком культури малочисельних народів республіки.