Бої з білогвардійцями 3 страница

Ганна Скрипка зі слів своєї матері, сестри Якова Кощового, стверджує, що отаман боровся до серпня 1922 року. Вона розповіла таке: “Взимку 1922 р. Яків Кощовий захворів на тиф. Приїхав у село. Сестрі дали знати у кого зупинився. Лежав у кожусі, у теплій хаті. Заспокоював сестру, якщо так можна сказати, що його живим не візьмуть. Показав наган. Наступної ночі священик села перевіз його в інше село. Тиф повертав двічі.

Улітку 1922 р., виснажений, Яків Кощовий підійшов до рідного села. Переказав, щоб до нього вийшли рідні. Старший брат Якова – Трохим не вийшов на побачення. Чогось був образився на Якова.

Яків Кощовий лежав головою на камені. Казав сестрі, що тяжко хворий, що помре, що вибратися з України не має сил. Сказав, що більшовики за його голову обіцяли винагороду, але живим ворогу не здасться”, — так оповідала Ганна Скрипка.

Наприкінці літа 1922 р. червоні таки вистежили отамана. “Почалося переслідування. Відбувалося це неподалік села Полянецького. Там яри, зарості. Коні гнали галопом, дишель розколовся повздовж. Коні заплуталися, стали. Він оглянувся і, побачивши, що не втечеш, вистрілив собі у скроню. Так і сидів з наганом в руці. Вершник — “не бандит” — рубанув шаблею по голові. Він їм і мертвий був грізним. Сказав: ”Попался, негодяй!”.

Незабаром сестру отамана повідомили: Яків недалеко с.Полянецького, на Савранщині, застрелився в нерівному бою. Маму повідомили, що труп Якова привезли в Голту. З села поїхало декілька чоловік, щоб перевірити чи правда. Так вимагала влада. Поїхав і соратник Якова Кощового, який залишився вірним отаманові. Він знав про мітку — шрам на нозі від розривної кулі.

Яків Кощовий лежав у вагоні з маленькою раною на правій скроні і раною від шаблі впоперек голови. Була й мітка”.

Поховали отамана в Первомайську, на польському цвинтарі. Ховали за християнським звичаєм. Біля могили, незважаючи на небезпеку, хтось віддав салютом останні почесті отаманові.

Після смерті Якова Трохим втратив спокій: все ходив по селах, розпитував про брата.

Дружина Кощового Єлисавета вийшла заміж вдруге — за двоюрідного брата Якова. Згодом їх розкуркулили і вони подалися в світ. “А бувші наші свати від нас не відвернулися. Ставилися один до одного все життя прихильно”.

Коли совєтська влада укріпилась, рідні отамана стали ”бандитською кров’ю”.

“Я народилася через чотири роки після його смерті, — продовжує племінниця отамана Ганна Скрипка, — але ”бандитське поріддя” прилипло на все життя. Запитувала маму: чи дядько злодій? Мама казала: петлюрівець, самостійник, націоналіст. Воював за Самостійну Україну, щоб люди жили гарно”.

Наприкінці 20-х і на початку 30-х в музеї Первомайська, у відділі громадянської війни, висіло фото побратимів-отаманів з повстанцями: Кощовий і Заболотний навлежачки, решта — хто сидів, хто стояв.

ЧК не забула Кощового і через 15 років. “Навесні 1938 р. маму і ще чотирьох чоловік забрали, — пише в листі Ганна Скрипка. — Першого разу вів слідство похилого віку слідчий... Слідчий дивився із жалем... Далі вів слідство енкаведист Пружак, чоловік сестри Заболотного... Усі чотири невинно розстріляні. Маму в Кривому Озері протримали півтори доби і відпустили. Трохи раніше відпустили з Кривого Озера нашого сільського чоловіка. Він у селі був очима і вухами мого дядька. І був вірним нам до кінця...

Ім’я дядька і зараз декого тривожить...

Мій брат Дьома — копія дядька Якова. Його один раз запитали чи не родич він Якова Кощового? Дьома промовчав. А коли військкомат направив його вчитись у вище технічне авіаційне училище, хтось постарався і виявилося, що ”не можна, бо він племінник Кощового”...

З нас всі роки глумилися односельці. Дошкуляли, хто не лінувався. Я дорікала мамі, що не залишила село. А вона каже: ”Де ти подінешся сама від себе?”.

Ніколи не чула від мами обіди на Якова.

Померла вона в 1986 р., на 95 році життя. На пам’ятнику я написала: ”Скрипка-Кощова”. Чую, кажуть: ”Щоб не так, як у людей”. Не розуміють, що я написала наперекір долі...

П’ятий рік, як поховала брата. Старший загинув в 1941 році. А інший мамин брат Тимофій і ще вісім чоловік з його родини померли в 1933 році”.

“Висилаю єдине, що збереглося, фото Якова Кощового, — продовжує Ганна Скрипка. — Дала подивитися це фото своїй двоюрідній сестрі — їй 89 років. Кажу: ”Хто?”. А вона: ”Ой, дядько! Де ти його взяла?”. Сміялася, до нього говорила. Дивувалася, що з першого погляду впізнала... Я хвилююся, радію”...

“Торік наснився дядько, — завершує оповідь Ганна Скрипка. — Четверо сильних, рослих чоловіків внесли на подвір’я труну з ним. Він — у формі петлюрівця. Піднявся і сів. Я хочу покласти — а він упирається, дихає — живий!..

Може, хто хоче його добрим словом згадати?

 

Зараз у Кощового залишилась тільки я.

Хочу, щоб мого дядька Україна згадала так, як він того заслуговує: добрим словом”.

 

Джерела, примітки:

 

1,3,6) ЦДАВОУ, ф.3204, оп.1, спр.17. Документ знайшов О.Маслак.

2) Помилка. Правильно “Кощовий”. Р.К.

4) ДАВО, р-925, оп.8, спр.5, арк.101.

5) Там само, оп.2, спр.278, арк.14.

7) “Коммунист” (Харьков), №141 (436), 30 червня 1921.

8) ДАВО, р-925, оп.2, спр.210, арк.22.

 

Документи 4,5,8 знайшов Костянтин Завальнюк.

 

 

Лихо-Бондарук,

Головнокомандуючий повстанцями Херсонщини

 

Справжнє прізвище Бондарук Кирило Євлампійович.

Родинне коріння простежується до 1794 року, коли двадцятисемирічний бондар-кріпак Влас з дружиною та сином, залишивши рідне село Дроздовицю, що в Городнянському повіті Чер­нігівської губернії, переселився на землі, щойно відво­йовані у Туреччини. Переселенці назвали своє нове село Катеринкою.

Родина Власа поповнилася ще трьома синами і двома дочками. У найменшого — Євлампія — як і у батька, народилося четверо синів та дві дочки. Після скасування кріпосного права сини і онуки бондаря Власа отримали прізвище “Бондарук”.

Кирило Євлампійович народився 1898 року у с.Катеринці Ольвіопільського повіту (нині Первомайський район Миколаївської області).

Навчався в церковно-парафіяльній, а потім два роки в земській школі. “Був допитливим, нічого не сприймав на віру”.1)

Кирилові поталанило з учителем — Лаврентієм Петренком. Від нього він довідався “чому в щоденному житті вони спілкуються однією мовою, а в школі вчать іншу”.

З дитячих літ, дякуючи вчителю, Кирило “усвідомив себе українцем, а не малоросом. Тарас Шевченко став його провідною зіркою на все життя”.

“Ріс Кирило міцним, сильним, здоровим. Був гарячкуватим, але вмів уважно вислуховувати співрозмовника. Мав звичку заступатися за менших і слабших... В селі поважали його, як людину пряму і правдиву, безкорисливу і чесну. Сільські хлопчаки намагалися йому наслідувати”.

В середині березня 1917 р. селом промайнула чутка про революцію в Петрограді та зречення царя.

Кирило відчув: насуваються епохальні події. За чотири золотих монети вартістю по 10 руб. кожна він “виміняв у колишнього ананьївського жандарма шаблю і пістоль.., справив уніформу вояка”.

Дійшли чутки про формування українського війська, зокрема в Умані, і Кирило вирішив податися на Черкащину. “А поки-що одягав свій однострій, і при шаблі та пістолі з гордим виглядом проїжджав селом на власному коні. Сільські хлопці зустрічали його із захопленням і заздрістю”.

Кирило попрохав місцевого священика благословити “на боротьбу за свободу матері-України” і на початку травня разом з односельчанином Степаном Доценком подався до Умані, де дислокувався курінь полку ім.Гетьмана Полуботка.

Згодом у складі куреня прибув до столиці. Був зарахований в команду, яка охороняла Центральну Раду та інші українські установи. Брав участь в охороні Другого Всеукраїнського З’їзду українських військовиків. Під час інструктажу заговорив з Симоном Петлюрою, чим звернув на себе увагу. Можливо саме тому Кирилу Бондаруку було незабаром запропоновано стати слухачем Юнацької військової школи, у складі якої він отримав перше бойове хрещення під Крутами.

Після бою він вдруге зустрівся з Симоном Петлюрою. Ця зустріч започаткувала їхні більш тісні стосунки...

Разом з урядом у лютому 1918 р. евакуювався на Волинь.

В Сарнах йому було присвоєне перше старшинське звання — хорунжий.

1 березня 1918 року повернувся до Києва і став дорадником з особливих питань при штабі Петлюри.

Після приходу до влади Павла Скоропадського на службу до Гетьмана не пішов, а після оголошення повстання проти нього брав участь у братовбивчому бою під Мотовилівкою...

У 1919 р. Кирило Бондарук деякий час перебуває на території польської держави, при штабі Петлюри. Його призначають Головнокомандуючим Південної оперативної військової групи. Бере участь у Першому Зимовому Поході, який розпочався 5-6 грудня 1919 року.

17 березня 1920 р. кіннота Гулого-Гуленка звільнила Ольвіополь та навколишні села. Кирило Бондарук отримав нагоду побувати у рідному селі, де відбулася урочиста зустріч із земляками.

Про цю подію згадував односелець Тихін Андрійович Коритний:

“Мені було 11 років, але пам’ятаю все до дрібниць. До­відавшись, що в село в’їжджає Кирило Бондарук, паламар дзвоном почав скликати людей на сходку. Незабаром сільський майдан був заповнений.

Кирило на коні доїхав до центру, спішився і звернувся до односельчан:

”Шановні громадяни! Сини і дочки нашої багатостраждальної матері-України! Наша Україна переживає тяжкі часи... Сьогодні найнебезпечнішим ворогом України є російські комуно-більшовики, які, хоч і звуть нас товаришами, але мріють загнуздати і мати з нами такі відносини, як вершник з конем...

Дорогі земляки! Беріть до рук зброю, бийте ворога скрізь, де він появиться. Ми обов’язково переможемо! Слава Самостійній Україні!””.

“Мені невідомо, — згадував Тихін Андрійович, — скільки катеринчан пішло тоді з Бондаруком, але Йосип Клименюк та Олександр Чумак пішли. Це точно!”.

Після Катеринки Бондарук відбув у Врадіївку, щоб проінспектувати загони К.Колоса, Головнокомандуючого Вра­діївської Хліборобської республіки... Потім — Савранські ліси, де перебували запорожці Гулого-Гуленка...

“1920 рік був неврожайним, — пише М.Ковальчук. — Вже після різдвяних свят почався голод. Особливо лютував він в Північній Таврії та на Херсонщині. Продовольчі загони відбирали у населення рештки продуктів. Це викликало загальне невдоволення населення. Почалися стихійні виступи. Продзагонівців виганяли з населених пунктів, а іноді і вбивали їх”.2)

Якийсь час Бондарук перебував у Польщі, потім повертається на Батьківщину. Разом з ним до України (через Бендери-Одесу-Тираспіль) вертаються курінний отаман Іван Степанович Нагірний та сотник Дяченко. “До станції Заплази дісталися поїздом, а звідти — верхи на конях — в Савранські ліси, де дислокувалася дивізія Заболотного”.

Чекісти довідалися про повернення Бондарука і почали активні пошуки. І хоч було кинуто значні сили, а за хатою батьків встановлений нагляд, на слід отамана ворог довго
не міг натрапити. Очевидно, за невловимість та шкоду, заподіяну більшовикам, чекісти дали Бондарукові
псевдонім “Лихо”.

Кирило Бондарук налагодив розгалужену мережу інформаторів — і не лише у волосних і повітових установах, але й в самій ЧК. Внаслідок цього він наперед знав про наміри ворога.

“На отамана Бондарука працювали: завідуючий повітовим земвідділом С.Г.Комісаренко, завідуючий повітовим відділом народної освіти К.П.Близнюченко, начальник телеграфу на ст.Голта М.К.Ясельський, секретарка повітової ЧК Олена Лаврентьєва, заступник начальника відділу карного розшуку М.Д.Гольдберг та інші”.

Згідно з “Советской военной энциклопедией” (1933 р. видання) на кінець 1920 р. загін Бондарука нараховував близько 200 бійців.

Разом зі своїм першим помічником Іваном Нагірним, уповноваженим розвідки штабу УНР, Бондарук протягом першої половини 1921 р. готує повстання на Херсонщині: проводить інспектування повстанських загонів, ініціює створення нових загонів, складів зброї та продовольства, формує штаби нових полків, проводить семінари, інструктивні наради, організує явки. Лише в Ольвіопільському повіті створено кілька підпільних груп, в тому числі в Грушівці (керівник О.Є.Любецька), в Мигії (керівник С.В.Грищенко), в Сировому, Берізках, Доманівці, Кінецьполі, Голті, Ольвіополі, Богополі та інших населених пунктах повіту.

Тим часом начальник повітової ЧК Корнєєв готував широкомаштабну акцію проти українського підпілля. Насамперед був завданий удар по рідних та близьких отамана — без суду і слідства були розстріляні його матір Тетяна, молодший брат Тимофій, сестра Наталка та її чоловік Семен Лебедушко, а також сусід, начальник станції Кам’яний Міст Гертаховський та його неповнолітній син Микола.

Батько під час цієї кривавої розправи був відсутній і залишився живим. Але, прийшовши додому, і побачивши зарубаних та постріляних родичів, збожеволів. Ходив селами, “розшукуючи своїх дітей”...

Отаман Лихо готувався до повстання... Але ЧК вдалося натрапити на його слід...

Все почалося з незначного випадку — на базарі опер­уповноважений впізнав і затримав колишнього вчителя Дяченка. ЧК знала, що він був сотником Армії УНР і разом з нею опинився за кордоном. Коли ж Дяченко представив документи на ім’я Маріана Шрота, чекісти вже по-справжньому зацікавилися вчителем...

На жаль, в цей день сотник Дяченко завершив свій героїчний шлях воїна — і став зрадником. Він видав підпільників Загорського, Щербаня та Климентюка, адміністрацію Богачівського радгоспу, командира дивізії Миколу Бочарова, “командира полку з дивізії Степового Жасана”, зв’язківця штабу Бондарука – Якова Продана. А Продан видав телеграфіста ст.Голта Ясельського. “Це була велика втрата, адже Ясельський регулярно інформував отамана Бондарука про стан справ на залізниці: рух військових частин, перевезення продовольчих вантажів, переговори командування Красної армії”. Видав Продан і явку штабних пра­цівників в с.Болгарці в будинку Митрофановських, проінформував про х.Розумівку, де отаман Лихо-Бондарук зустрічався з довіреними людьми, видав явку отамана Заболотного в с.Полянецькому у колишнього вояка УГА Ізотова.
Оточивши будинок Ізотова, співробітники ЧК та міліції затримали групу підпільників, а у дворі виявили бункер, в якому збе­рігалося листування штабу Заболотного, списки
особового складу, печатки, паролі, зв’язки і таємний пакет
з листом Бондарука до представника УНР в Румунії
Мацієвича...

Закінчив свій героїчний шлях й Ізотов: він видав Ф.К.Смілянецького, який повинен був передати цей пакет, виказав місце і час переходу через кордон, ім’я зв’язкових. Повідомив місцезнаходження отамана Бондарука та Івана Нагірного — Олександрійський повіт, де вони інспектували пов-станців...

Смілянецького заарештували, а замість нього в Румунію був посланий чекіст Ковальов під іменем заарештованого раніше підпільника Щербаня... Для більшовиків ця операція виявилася надзвичайно успішною...

Влітку 1921 р. Бондарука в Ольвіопільському повіті не було, але вже на початку вересня 1921 р. він повернувся.

Як свідчить совєтське джерело, “Нестеренко-Орел и Бондарук являлись петлюровскими агентами, имели связь с Закордоном, информировали о контрреволюционной работе за кордоном, и передавали инструкции и приказы”.3)

Прибувши, Лихо-Бондарук зв’язався з побратимом — Іваном Степановичем Нагірним і розпочав реорганізацію наявних сил та створення нових осередків боротьби.

Протокол №32 засідання губвоенсовещания від 24.09.21. повідомляє, що на території Харківського військового округу діє загін Лиха-Заболотного в 125 шабель, “петлюровской окраски”.4)

 

Однією з останніх вісток про шлях отамана є свідчення повстанця Осипенка. На допиті Остпенко свідчив, що на перше січня 1922 р. у палаці графа Потоцького у м.Бершаді Ольгопільського повіту отаман Бондарук призначив з’їзд отаманів. Мета з’їзду - організація повстання на Херсонщині.

Осипенко, колишній начальник команди 2-го червоного кавалерійського полку, у серпні 1921 р. перейшов до повстанського загону Артема-Онищука. 11 січня 1922 р. його арештували чекісти. На дізнанні Осипенко показав, що під час перебування в загоні у Федорівському лісі туди прибув командуючий групою повстанських військ на Херсонщині, який призначив Осипенка начальником штабу цих військ. Штаб групи знаходився у с.Велика Врадіївка. Осипенко показав, що в усіх селах довкола Одеси є підпільні організації, а найкрупніша — у Голті під Ольвіополем. В Голті у завідуючого споживчою лавкою є дві друкарські машинки, на яких Бондарук друкував відозви. З Одеси, свідчив Осипенко, в штаб групи приїздив організатор загонів поручник нагірний. На час допиту Бондарук і Нагірний перебували в с.Кумарове, що на північний схід від Великої Врадіївки, сказав Осипенко. 5)

 

Останній бій для отамана Лиха відбувся в околицях Врадіївки... Потрапив у полон тяжкопоранений Іван Нагірний. Зрозумівши, що організовано оточення не прорвати, Бондарук віддав останній наказ — розсіятися і намагатися самотужки вирватися з лабет ворога.

Сам же отаман, роззброївши червоноармійця і забравши у нього коня, помчав до лісу — в район х.Розумівки. Але за кілометр-півтора більшовицька куля наздогнала отамана...

“В протоколі огляду тіла зазначалось, що крім малогабаритного томика ”Кобзаря” у вбитого не виявлено ні паперів, ні грошей, ні цінних речей”.

Для опізнання тіла привезли батька. Євлампій коло п’яти хвилин вдивлявся сумними очима в сина і, врешті, не промовивши слова, знепритомнів.

 

“Так, на 23-му році життя загинув Кирило Бондарук, — завершує свою оповідь земляк отамана, краєзнавець М.Ковальчук. — Віриться, що вдячні нащадки, хоч і з запізненням, віддадуть належну шану його пам’яті”.

Лишається додати, що у справі Бондарука-Нагірного проходило 278 осіб, які передані до більшовицького “суду”. В Державному архіві СБУ Миколаївської області зберігаються 15 томів цієї справи.

Прийде час і вони розкриють свої сторінки.

А поки вклонімося юнакові, який навесні 1917 р., вимінявши за чотири золоті монети шаблю та пістоля, з томиком “Кобзаря”, гідно пройшов дорогами Великої Вітчизняної війни українського народу проти російських загарбників!

 

Джерела, примітки:

 

1) Тут і далі цитується праця М.Ковальчука “Хто він, отаман Лихо?”, “Прибузький вісник”, №№94, 95, 97, 99, 100, 1995 р., №№3, 4, 1996 р.

2) За перше півріччя 1921 р. лише в Ольвіопільському повіті було вбито понад тисячу продзагонівців”. М.К.

3) “Приговор Киевского губернского трибунала — Чрезвычайной сессии”. Див кн. “Героїзм і трагедія Холодного Яру”. Київ, 1996.

4) ЦДАВО України, ф.3204, оп.1, спр.28, арк.48.

5) ДАВО, Р-925, оп.8, спр.83, арк. 388. Зі звіту від 01.11.1921-31.03.1922. Надав Костянтин Завальнюк.

 

Євген Ляхович, командир Брацлавського Куреня смерті

 

Народився в родині священика в м.Брацлаві в середині 1890-х років. Його родина належала до тих небагатьох, в яких поняття “москаль” і “Московщина” трактувалися однозначно вороже. Не дивно, що Євген з дитинства розмовляв виключно українською мовою.

Зрозуміло, що батько хотів, аби син продовжив його справу, тому й розпочав навчання Євген в духовній семінарії. Але Перша Світова війна змінила батькові плани та синову долю: Євген покинув семінарію і вступив до школи прапорщиків. По завершенні її був скерований на фронт. В полку Євген — кремезний, жилавий хлопець — теж розмовляв виключно українською мовою. Безперечно, це був виклик російським порядкам. Але начальство сприйняло таку поведінку як дивацтво.

З розвалом фронтів, в 1917 році, Ляхович повернувся на рідну Брацлавщину і відразу взявся за культурно-освітню працю на потрісканій від спраги українській ниві.

Вже тоді Євген розумів, що на еволюцію годі сподіватися. Тільки збройна сила переважить терези української долі. Тому на заклик Директорії Євген Ляхович формує на Брацлавщині свій перший відділ. Це сталося, очевидно, наприкінці осені 1918 року. Незабаром відбувся і перший бій — в ра­йоні Вапнярки.

Десь коло Вапнярки зупинився перекусити та перепочити у жидівській корчмі.

І “перепочив”... Вночі до нього увірвалися місцеві більшовики і арештували. Корчмар запопадливо приніс ніж, яким ріжуть свиней, і більшовики почали вирізувати йому на ногах лампаси. “Коли вірити отаманові Ляховичу, — писав Михайло Середа, — цією операцією керував молоденький жидок, котрий, наступивши йому на груди, вигукував: ”Співай ”Інтернаціонал”, петлюрівська морда!””.1)

Вирятував отамана щасливий випадок — коло корчми почав свою бадьору пісню кулемет. “Вояки” вмить розбіглися.

Невідомо чи цей випадок, чи якась інша причина, але в подальшому Євген Ляхович кожного єврея зі зброєю уважав за ворога. Він говорив: “Кожна сторінка Біблії оповідає про пролляту кров, яку п’є і ніяк не уп’ється ненажерливий Єгова... Давид провокує Урія і забиває його, забиває свого сина; Соломон у скинії забиває чесного вояку Йоава... В історії народів лише семіти додумалися скласти кривавий культ Молоха, забиваючи на олтарі своїх дітей. Дві тисячі років, що величезною греблею лягли між кров’ю Христа і моєю, свідчать, що на первісні жидівські інстинкти не вплинули ані культура, ані безконечні репресії, що їм заподіяно”.2)

Три тижні лікувався Євген у свого тестя-священика. Ще не загоїлися як слід рани, а він з жителів двох сіл — Сокільців і Печор — почав формувати Курінь смерті: військовий час не давав можливості приділяти власному здоров’ю забагато уваги.

Про ті весняні дні 1919 року оповідав у своїх “Записках о гражданской войне” Антонов-Овсєєнко: “В руках бандитов был Брацлав и только 12 мая частям Подольського губвоенкома, наступавшим от Немирова и от Журавлевки, удалось их выбить (убиты 200 бандитов, взято ”много оружия”); в Брацлаве оставлена рота...

Уезды Брацлавский, Гайсинский, Ольгопольский, часть Ямпольського объяты крестьянским волнением (до 20 000 человек вооруженных, а также артиллерия, пулеметы). 12 мая в 19 часов от восставших ультиматум — отстранение евреев, ревкома и красной милиции”.3)

На початку червня 1919 р. отаман надіслав керівникам окупаційної повітової влади листа: “Дізнався я від селян, що ви зловживаєте терміном гостинності. Нагадую, що вам час додому... Певен, що лишаючи Тульчин, Брацлав, Немирів, ви не заберете помилково чужих речей... Маю скласти вам почесний конвой у складі 500 гайдамаків при десяти кулеметах. Женя Ляхович. 4 червня 1919 р.”.

Незабаром його загін поповнився 22 старшинами та оз­броєними повстанцями, яких привели ватажки Корчевський та Дідик.

Отаман непогано поставив й агітаційну роботу: його агітатори діяли в Тульчині, Немирові, Брацлаві, закликаючи до повалення совєтської влади.

Нарешті отаман Ляхович знову розпочав широкі дії проти російських загарбників: звільнив Тульчин, Немирів, Брацлав, десятки навколишніх сіл.

В цей час через контрольовану ним територію проривався з Одеси загін колишніх червоноармійців під керівництвом Козакова та Соколова, які вдавали з себе українських повстанців. Щоб не викликати підозр, вони попросилися до загону Ляховича. Отаман погодився...

Вже наступного дня до нього дійшла вістка про “нечуваний погром” єврейського населення в с.Печори, яке здійснили вояки Соколова та Козакова.

Хоч Ляхович не мав особливого сантименту до євреїв, але вважав за гідне знищувати лише тих, хто зі зброєю в руках виступали проти української держави. “Мирне” єврейське населення він не зачіпав і казав: “Вважаю для себе недостойним воювати з мирним населенням, навіть і жидівським”.

Доки отаман радився зі штабом про долю Козакова та Соколова, ті учинили нову різню єврейського населення, на цей раз вже у Брацлаві та Немирові. Єврейське населення почало панічно залишати терен...

Врешті Козакова хлопці Ляховича розстріляли, а Соколов із загоном продовжив переможний рейд по єврейських містечках.

“Репресивні заходи Ляховича проти погромників не врятували його імені від тої гучної слави, яка була поширена жидами в закордонній пресі і урядових колах”.4)

Петлюра, не знаючи докладно ситуації, дав наказ арештувати Ляховича, розформувати його Курінь смерті, а отамана судити військово-польовим трибуналом.

Щодо загибелі Козакова є інша версія: М.Петриченко твердить, що його на Канівщині “власноруч розстріляв” Зелений за те, що Козаков порубав єврейську депутацію, яка вийшла з хлібом і сіллю зустрічати отамана — Зелений був прихильником контрибуцій з єврейського населення за право проживати на українській землі.5)

“Петлюрівський чекіст” полк.Чеботарьов за якийсь час виконав доручення Симона Петлюри і заарештованого Ляховича привезли до Жмеринки, де на той час розташувалася Директорія.

Під час допиту Євген, перепросивши, роздягнувся і перед петлюрівськими контррозвідниками постала картина, яка “огорнула кожного холодним жахом”: на ногах отамана, через стегна до Ахілесового сухожилля смужкою в 2-3 см була вирізана шкіра. Порізані м’язи ще не встигли як слід зарости епітелієм. Навкруги розповсюдився запах гнилого тіла.

Євген Ляхович тримався бадьоро. Він не збирався “розжалобити” тих, хто хотів його смерті, а намагався лише наочно пояснити ситуацію...

Але звільнено його не було.

Допомогли білогвардійці, які несподівано підійшли до Жмеринки. Скориставшись метушнею, Ляхович покинув в’язницю і опинився у Вороновичинському лісі.

Коли євреї довідалися, що Ляхович на волі, то “виасигнували велику квоту грошей на винагороду тому, хто здобуде голову Ляховича”.6)

Розбагатіти і догодити єврейському населенню захотілося лікарю Житкевичу, який врешті втерся у довіру до отамана. Вибравши момент, коли він залишився насамоті з Євгеном Ляховичем, лікар з браунінга застрелив його. 7)

З цієї нагоди, як зазначає М.Середа, євреї влаштували свято. Протягом тижня вони возили Євгена з містечка в містечко, за гроші показуючи тіло отамана.

Повстанець Дідик, який бачив покійного у Тульчині, звернув увагу, що у отамана відрубаний палець, на якому той носив золотий перстень з “олександритом — улюбленим самоцвітом”.

 

Хай легенькою буде земля бойовому командиру Євгену Ляховичу, якому не пощастило до кінця реалізувати себе в національній революції!

Джерела, ПРИМІТКИ:

1,2,4,6) М.Середа, “Отаман Ляхович”. Львів, “Червона Калина”, №12, 1930. 3),В.Антонов-Овсєєнко, “Записки о гражданской войне”, т.4, М.-Л.,1933. 5) М.Петриченко, “”Самостійник” отаман Зелений”, “Культура і життя”, №46, 18.11.1990. 7) Згідно з іншим джерелом (ДАВО, ф.р-1154, спр.2, арк. 47зв.- 48), яке знайшов К.Завальнюк, отамана вбив фельдшер Порфирій Лукич Фалатюк. Сталося це між 5 березням і 24 червня 1920 р. Р.К.

 

 

Яків Мамай,

отаман Білого Яру

 

 

Справжнє прізвище — Яків Опанасович Щириця. Народився 8 жовтня 1887 р. в с.Боровиці на Чигиринщині.

“Невисокого зросту, середнього віку чоловік з дбайливо зачесаною борідкою... Дійсне прізвище Щириця, з фаху гімназіальний професор, старшина військового часу”, — описував його Юрій Горліс-Горський в історичному романі “Холодний Яр”.

Після відречення від влади Гетьмана Павла Скоропадського Україну залили збільшовичені ватаги грабіжників та частини Красної армії. Директорія була не здатна ні захистити Україну, ні організувати владу. По всій країні запанували безладдя, анархія та бандитизм. Коли життя стало нестерпним, односельчани звернулися до Якова Щириці з проханням “організувати їх” для самозахисту: “Ви ж освічена, грамотна людина...”.

Курінь Білого Яру діяв спочатку на Дніпровському побережжі — від Рацева до Черкас. Навівши — разом з односельчанином, отаманом Солоньком — порядок в окрузі, Мамай взявся регулювати судноплавство на Дніпрі: топив або завертав більшовицькі пароплави.

В романі Ю.Горліс-Горського є згадка про нараду Холодноярських отаманів, в якій взяв участь і Мамай-Щириця. Нарада відбулась, очевидно, взимку 1920 р.:

“ — Як у Вас справи, пане Мамаю?..

— У мене, панове, самі знаєте — зимовий сезон. Дніпро замерз, пароходи не ходять.., стріляти нема до кого, — плетуть хлопці сітки на рибу та лисиць в очеретах ловлять... На острові маємо заховану гармату. Замок та набої забрали до села, бо під час повені те місце може залити вода... Гармата у нас без коліс, знята з бронеплава. Ми її приспособили виключно для стрільби з плавнів по пароходах і для походу зовсім не надається... В разі потреби, курінь Білого Яру, у складі від двохсот до п’ятисот чоловік при трьох кулеметах, приведу до Холодного Яру”.

Всю весну та літо отаман Мамай наводив порядок на підлеглому терені, зокрема були знищені чекісти — чужинці Ямпольскій, Фельдман, Брандот та місцеві комуністи Магда й Захарченко. Не поталанило й іншим — невстановленим особам.

У серпні 1920 р., коли по всій Правобережній України розбурхалося повстання, отаман ”перекрив” Дніпро — стратегічно важливу комунікацію. Так, отаман підбив броньований пароплав в районі Тіньок та перехопив інший, на якому пливли 600 мобілізованих більшовиками сільських парубків. Їх мали доставити до Кременчука. Але не довелося: мамаївці постріляли 19 їхніх керівників, а “новобранців” відправили додому. Дехто з них поповнив курінь Білого Яру.