А.Орелович 1 страница

1. Ансофф И. Стратегическое управление. — М.: Экономика, 1989. — 519 с.

2. Ващенко Л.М. Управління інноваційними процесами в загальній середній освіті регіону: Монографія. — К.: Видавниче об’єднання „Тираж”, 2005. — 380 с.

3. Дмитренко Г.А. Стратегічний менеджмент: цільове управління освітою на основі кваліметричного підходу:Навч. посіб. — К.: ІЗМН, 1996. — 140 с.

4. Кремень В. Освіта і наука в Україні — інноваційні аспекти. Стратегія. Реалізація. Результати. — К.: Грамота, 2005. — 448 с.

5. Крижко В.В., Мамаєва І.О. Аксіологічний потенціал державного управління освітою. Навч. посіб. — К.: Освіта України, 2005. — 224 с.

6. Лозова В.І., Троцко Г.В. Теоретичні основи виховання і навчання: Навч. посіб. — Харків: «ОВС», 2002. — 400 с.

7. Лукашевич В.В. Основы менеджмента.: Учеб. пособие. — М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2004. — 285 с.

8. Неперервна професійна освіта: теорія і практика / За ред. І.А. Зязюна та Н.Г. Ничкало. — В 2-х част. — К., 2001. — ч. 1. — 392 с.

9. Неперервна професійна освіта: філософія, педагогічні парадигми, прогноз: Монографія / Андрущенко В.П., Зязюн І.А., Кремень В.Г., Максименко С.Д., Ничкало Н.Г., Сисоєва С.О., Цехмістер Л.В., Чалий О.В. / За ред. В.Г. Кременя. — К.: Наукова думка, 2003. — 853 с.

10. Огаренко В.М. Державне регулювання діяльності вищих навчальних закладів на ринку освітніх послуг: Монографія. — К.: Вид-во НАДУ, 2005. — 328 с.

11. Педагогіка вищої школи: Навч. посіб. / З.Н. Курлянд, Р.І. Хмелюк, А.В. Семенова та ін.; за ред. З.Н. Курлянд. — 2-ге вид., перероб. і доп. — К.: Знання, 2005. — 399 с.

12. Педагогіка /Інтегрований курс теорії та історії / За ред. А.М. Бойко. — Полтава: АСМІ, 2002-2004. — У 2 ч. — Ч.1. — 370 с.

13. Педагогіка / Інтегрований курс теорії та історії. / За ред. А.М. Бойко. — Ч. 2. — К.: ВІПОЛ; Полтава: АСМІ, 2004. — 504 с.

14. Сорочан Т.М. Розвиток професіоналізму управлінської діяльності керівників загальноосвітніх навчальних закладів у системі післядипломної педагогічної освіти. Автореф. дис. … докт. пед. наук. 13.00.04. / Луганський НПУ імені Тараса Шевченка. — Луганськ, 2005. — 43 с.

15. Файоль А., Эмерсон Г., Тейлор Ф., Форд Г. Управление — это наука и искусство. — М., 1992. — 502 с.

Швалб Ю.М., Данчева О.В. Практична психологія в економіці та бізнесі. — К.: Лібра, 1998. — 270 с.

16. Шегда А.В. Основы менеджмента. Учеб. пособие. — К.: Т-во „Знання” КОО, 1998. — 512 с.

17. Шаркунова В.В. Соціальне управління та концепції педагогічного менеджменту в загальноосвітніх закладах. Автореф. дис..... канд. пед. наук. 13.00.01. / Ін-т педагогіки АПН України. — Київ, 1998. — 16 с.

 

Процеси реформування освіти України кінця ХХ – початку ХХІ століття детерміновані глибокими змінами. Основними джерелами цих змін стали: реформа як політична ініціатива „згори” та освітня новація як педагогічна ініціатива „знизу” [2]. Практика вітчизняної освіти сьогодні потребує кардинального оновлення підходів до підготовки педагогічних кадрів, здатних до швидкого сприйняття інноваційних змін, до розуміння інноваційних процесів на методологічному та науково-методичному рівнях, до визначення логіки і наслідків упливу інноваційного досвіду на компоненти освітнього середовища навчального закладу, району, регіону.

Проте подальший розвиток української освіти, зокрема – професійної педагогічної, спрямованої на підготовку управлінських кадрів, стримується внаслідок недостатньої вирішеності завдань наукового характеру. Масова педагогічна практика вимагає оновлення державної кадрової політики у сфері менеджменту освіти, її відповідальності „практиці інноваційного руху в освіті”, створення „цілісного наукового фундаменту... сучасного педагогічного знання” [4].

Необхідність оновлення підготовки корпусу керівних кадрів освіти нами розглядається у руслі державної (інституціональної) кадрової політики на засадах інноваційного розвитку організації. Проте ця політика до останнього часу є суперечливою, адже вирішення кадрових проблем відбувається здебільшого при майже повній ізольованості основної лінії кадрових процесів (невідкладні кадрові проблеми) від розробки концепції державної кадрової політики на основі загальної стратегії розвитку освіти [10, c. 20]. В результаті такого протиріччя кадрова політика на всіх рівнях організації освіти є однобічною, кон’юнктурною, недалекоглядною, спеціальна професійна підготовка менеджерів освіти проводиться здебільшого формально, без урахування специфічних потреб цієї категорії управлінців.

Це явище посилюється загальними протиріччями, характерними для системи освіти в цілому:

- за ефективність освіти однаковою мірою відповідає як той, кого навчають, так і той, хто навчає, тобто якість освіти виникає у процесі взаємовпливу її суб’єктів, що у свою чергу досить складно оцінити;

- результати освіти виявляються здебільшого не одразу; існує певний відрив між процесом навчання і одержанням вигоди, тобто – наслідками навчальної діяльності;

- система освіти в цілому відповідає у першу чергу тенденціям розвитку культури суспільства, а вже потім - кон’юнктурі ринку, а власне особистість існує в реальних ринкових обставинах;

- фактори, що визначають попит на освіту, мають здебільшого не ціновий, а ціннісний характер, адже менеджмент-освіта для організації освіти сьогодні належно не компенсується у вигляді високої заробітної плати за відповідну кваліфікацію.

Ці та інші суперечності розвитку системи освіти свідчать: у реальній практиці життя існує протиріччя, спровоковане суспільно-економічними трансформаціями, переходом суспільства до справді демократичної та цивілізованої ринкової конкуренції. Жодне з поколінь українців не жило в таких умовах і не має відповідного досвіду та механізмів захисту від конфронтації, конфліктів, соціального розшарування. У той же час освіта має формувати такі якості, як співпраця, взаємодопомога, справедливість, милосердя, сприйняття іншої людини як вищої цінності [5, c. 21].

Отже, однією з головних суперечностей сучасних процесів розвитку освіти є протиріччя між більш глибокою професіоналізацією управління, потребою в міжгалузевій інтеграції знань і досвіду, значимістю інтегрованих умінь для здійснення професійної управлінської діяльності і реальним станом підготовки кадрів. „Управлінська діяльність у сучасному соціумі детермінується декількома умовами, серед яких: відповідність загальній концепції державного управління; врахування соціально-психологічних закономірностей діяльності; виявлення специфічних ознак управління як професійної діяльності, а також власних індивідуальних можливостей керівника” [14], тому оновлення управління має випереджати процеси розвитку сучасної школи і освіти, а підготовка керівника має забезпечувати набуття спеціальної кваліфікації з відповідних проблем. За таких умов актуалізується значення неперервної педагогічної освіти, адже менеджер потребує постійного набуття і оновлення знань упродовж життя.

Модернізація підготовки кадрів управління освітою України має спиратися на наукові розробки, інноваційні моделі керівництва організаціями, сучасні досягнення керівників-практиків у всьому світі. У державі потрібно створити систему вітчизняного менеджменту, яка б акумулювала найцінніші здобутки світової теорії і практики управління персоналом, адаптовані до умов перехідного суспільства й до специфіки такого унікального великомасштабного соціального об’єкта, як національна освіта. Вітчизняні дослідники А. Бойко, Г. Дмитренко, Л. Каращук, М.Кривко, В. Маслов, В. Шаркунова та ін. розглядають науковий менеджмент як теорію і практику педагогічної діяльності, як інструмент реалізації наскрізного цілепокладання та зворотного зв’язку системи управління у такій найскладнішій соціальній сфері „людина-людина”, якою є освіта.

2. У цьому контексті соціальні системи управління освітою і підготовки кадрів менеджерів можуть розглядатися на різних рівнях: макрорівні (система національної освіти в цілому); регіональному рівні (структури управління освітою в Кримській АР та областях і районах); мікрорівні (навчальний заклад, установа).

До загальних закономірностей сучасного управління, які необхідно враховувати у процесі підготовки менеджера освіти, можемо віднести:

– закономірність відповідності соціального змісту управління формам власності на засоби виробництва, яка передбачає наявність систем менеджменту, адекватних власності, різноманітність їх організаційно-правових норм і послаблення централізованого впливу на діяльність таких систем;

– переважаюча ефективність свідомого планового управління, адже система менеджменту з плановим регулюванням процесів у ній і потенційно, і фактично ефективніша від систем зі стихійним регулюванням цих процесів; підтвердженням цьому є широке використання програмно-цільового і системного підходів, а також аналізу на всіх рівнях управління в сучасному суспільстві;

– закономірність відповідності керуючої і керованої системи, суб’єкта і об’єкта (в освіті – іншого суб’єкта) управління; так, зміни в економіці вимагають суттєвих реформ усіх галузей господарства і соціальної сфери для забезпечення тенденції стабільного поступального розвитку суспільства;

– закономірність посилення процесів розподілу і кооперації праці в управлінні відповідає, з одного боку, подальшому горизонтальному і вертикальному розподілу праці в управлінні, що пов’язано з розвитком галузі освіти, масштабом керованих систем, появою нових функцій і видів діяльності; з іншого боку – розподіл праці зумовлює її координацію, тобто узгодженість дій суб’єктів управління, що виявляється в кооперації управлінської праці [7, с. 15].

Якщо загальні закономірності властиві менеджменту в цілому, то специфічні закономірності характерні для окремих систем і галузей. До них відносимо:

– закономірність зміни функцій в управлінні, що означає збільшення одних функцій і зменшення інших на різних ієрархічних рівнях управління (так, на рівні Міністерства освіти і науки України, управлінь освіти і науки облдержадміністрацій вирішуються стратегічні завдання модернізації галузі, на рівні навчального закладу – тактичні);

– закономірність оптимізації кількості ступенів управління передбачає ліквідацію зайвих ланок управління, що підвищує його гнучкість і оперативність;

– закономірність концентрації функцій управління полягає в тому, що кожна ланка управління прагне до розширення кількості управлінського персоналу; ця закономірність характерна для зростання бюрократичних структур в усьому світі;

– закономірність поширення контролю відображає залежність між кількістю підлеглих і можливостями ефективного керівництва їх діяльністю і контролю їхніх дій з боку менеджера; оптимальною вважається наявність 7-10 підлеглих у безпосередньому підпорядкуванні одного менеджера [7, с. 16].

Вивчення певних тенденцій в управлінні освітою дозволяє визначити специфічні лише для цієї галузі сучасні закономірності як стійкі взаємозалежності, що впливають на регулювання та рівень цілісності всієї системи, а також її розвиток:

– закономірність відповідності технології управління навчальними закладами і регіональними структурами загальнодержавним механізмам;

– закономірність взаємовпливу керівної та керованої підсистем (за вирішальної ролі першої);

– закономірність прогнозованості керівництва на всіх рівнях і у всіх підрозділах системи освіти;

– закономірність взаємозалежності між компетентністю керівництва і результатами, ефективністю управління;

– закономірність залежності ефективності керівництва від розвитку творчого потенціалу персоналу, перспективної плановості і моделювання діяльності колективу;

– закономірність відповідності структури управління його меті;

– закономірність залежності якості управління від якості зворотного зв’язку, надійності системи інформаційного забезпечення [16, с. 7].

До цих закономірностей додамо:

– закономірність опори сучасного управління галуззю на теорію і практику наукового менеджменту;

– закономірність упливу спеціальної управлінської підготовки керівників усіх рівнів на якість управління в цілому;

– закономірність залежності ефективності і якості управління конкретним закладом чи підрозділом організації від особистісних якостей менеджера.

Зазначимо, що закономірності мають об’єктивний характер, реалізуються в процесі управлінської діяльності груп людей чи окремих особистостей. Визначені групи закономірностей в умовах швидкоплинності змін в організації освіти не претендують на завершеність і повноту, але їх знання дає змогу менеджерам більш упевнено почувати себе в обстановці нестабільності і ризику, протидіяти деструктивним факторам зовнішнього і внутрішнього середовища, чітко визначати мету і цілі закладу чи підрозділу.

Закономірності управління мають повною мірою враховуватися при формуванні у процесі підготовки менеджера принципів управління, як соціально адекватних – для масштабних підрозділів організацій, так і особистісно орієнтованих – для кожного менеджера освіти зокрема.

У процесі неперервної педагогічної підготовки менеджера освіти нами використовувалися дві групи принципів: ті, на які зорієнтовувався зміст навчання; ті, якими послуговувалися у ході організації навчання.

3. Провідне значення в реалізації цілей загальноосвітнього навчального закладу мають, на нашу думку, принципи управління, дібрані відповідно „логіки здорового глузду” – тверезої оцінки менеджером власних можливостей у реалізації владних повноважень та можливостей очолюваного ним закладу: фінансово-господарських, навчально-виховних, загальнолюдських [17].

У принципах управління узагальнені, з одного боку, пізнані вже закони й закономірності, з іншого – досвід, що виправдав себе упродовж тривалих періодів часу [3]. Вони визначають спосіб діяльності, взаємодії і є незаперечними правилами, нормами управління. Ігнорування принципів може створювати в управлінні закладом (установою, підрозділом) ситуацію, яка в кінцевому результаті приведе до невдач у реалізації поставлених цілей.

Принципи менеджменту освіти мають відповідати таким вимогам:

– виражати загальні закономірності, властиві організації освіти;

– відповідати законам розвитку природи й суспільства, об’єктивно виражати суть явищ і реальних процесів розвитку людини, завдань формування її як особистості;

– бути керівними засадами, що визнаються соціумом.

Як відомо, в основі теорії конвергенції лежить положення про раціональне пізнання людиною світу. Принципи раціонального управління були сформульовані засновниками наукового менеджменту – Ф. Тейлором, Г. Емерсоном, А. Файолем. Центром учення Тейлора, на думку І. Ансоффа, стали чотири принципи керівництва працею:

§ науковий підхід до виконання кожного елемента роботи;

§ науковий підхід до підбору, навчання і тренування працівника;

§ кооперація з працівниками;

§ розподіл відповідальності за результати роботи між менеджерами і працівниками [1].

Головні принципи менеджменту, розроблені школою наукового менеджменту і класичною адміністративною школою, це:

розподіл праці (в основі – чітка конкретизація мети діяльності працівника);

повноваження і відповідальність (кожному працівникові делегуються повноваження, достатні для того, щоб нести відповідальність за виконання роботи);

підпорядкування інтересів (інтереси організації є більш важливими, ніж інтереси індивіда);

дисципліна (працівник підкоряється умовам договору між ним і керівництвом, менеджери застосовують справедливі санкції до порушників порядку);

єдиноначальність (працівник отримує розпорядження і звітується лише перед одним, безпосереднім начальником);

єдність дій (усі дії, що мають спільну мету, мають бути об’єднані в групи і здійснюватися за єдиним планом);

стимулювання персоналу (справедлива моральна і матеріальна винагорода працівників за якісно виконану роботу);

централізація (єдиний порядок в організації);

скалярний ланцюг (нерозривний ланцюг команд, яким передаються всі розпорядження і здійснюються комунікації між усіма ступенями ієрархії);

порядок (кожен працівник знаходиться на своєму місці);

справедливість (реалізація встановлених правил і угод на всіх рівнях скалярного ланцюга);

стабільність персоналу (установка працівників на лояльність по відношенню до організації і на довготермінову роботу);

ініціатива (стимулювання незалежних думок і підходів підлеглих у межах делегованих їм повноважень);

корпоративний курс (гармонія інтересів персоналу і організації, єдність зусиль) [18, с. 112-113].

Ці принципи є конвергентно осмисленим, тому й сьогодні не втратили актуальності; вони повністю можуть використовуватися у сучасному загальноосвітньому чи вищому навчальному закладі та в організації освіти в цілому. Завдання менеджера – знайти їм доцільне застосування, а головне – правильно співвіднести їх між собою, розглядаючи як цілісну систему.

Г. Емерсон у цьому зв’язку вивів ряд фундаментальних положень менеджменту, що мають характер принципів:

– підлеглий існує для того, щоб розширяти і доповнювати особистість начальника;

– керівник існує лише для того, щоб зробити продуктивною роботу підлеглого;

– компетентні спеціалісти мають формулювати провідні завдання, навчати всіх їх виконанню, постійно слідкувати за всіма порушеннями;

– кожен вищий шабель управління існує не для задоволення тих, хто працює нижче;

– кожна операція на підприємстві має бути забезпечена усіма необхідними знаннями й уміннями, які тільки є на світі [15].

Аналіз системи керівництва різними типами навчальних закладів України, теорії і практики соціального управління, нормативних джерел Міністерства освіти і науки, реалій педагогічної діяльності в сучасних умовах дали змогу українським ученим визначити та обґрунтувати такі принципи менеджменту освіти: соціальної детермінації; гуманізації і психологізації; науковості й компетентності; інформаційної достатності; аналітичного прогнозування; оперативного регулювання; зворотного зв’язку; послідовності й перспективності; єдності централізму й демократії; стимулювання й уваги до кадрів; правової пріоритетності й законності; фінансово-економічної раціональності та ділової ініціативності [16, с. 8].

Нами сформульовано соціально значущі принципи конвергентного освітнього менеджменту, що реалізуються в навчальному закладі:

§ пріоритет дитини і сім’ї як споживача освітніх послуг;

§ пріоритет суспільних освітніх цінностей у вигляді державних стандартів освіти;

§ висока якість освіти і ефективність навчально-виховного процесу;

§ опора на загальнолюдські цінності;

§ моральність відносин;

§ допомога іншим у досягненні успіху (передача досвіду);

§ орієнтація на перспективи розвитку;

§ орієнтація на кінцевий результат діяльності;

§ стійке прагнення до нововведень;

§ збереження лідируючих позицій керівника, поєднання ним ознак формального і неформального лідера;

§ вирішення нових проблем новими методами;

§ розширення і поглиблення зв’язків із зовнішнім середовищем;

§ вироблення реальних, чітких, простих критеріїв роботи для себе і підлеглих, регулярне коригування стратегії і тактики;

§ відчуття конкуренції з іншими закладами, інноваційний пошук того, що принесе успіх.

Сучасний менеджер освіти має бути готовим до принципових змін в організації і в навчальному закладі, які вимагатимуть від нього нових підходів і нового осмислення власної управлінської діяльності.

Отже, у процесі неперервної підготовки менеджера враховуємо, що принциповими комплексними ознаками сучасного управління освітою, яке називаємо менеджментом освіти, є:

корпоративність (відхід до команд, директив, розпоряджень і перехід до корпоративної організаційної культури, яка базується на єдиних інтересах, загальнолюдських цінностях і меті діяльності закладу, партнерстві, співробітництві, взаємодії і взаємодопомозі, а не лише на владі і підкоренні; зростання кількості співробітників, що залучаються до вироблення управлінських рішень; ототожнення педагогічних працівників із закладом, його інтересами і принципами, постійне навчання (удосконалення) персоналу у процесі діяльності; поглиблення неформальної суті управління, створення атмосфери спільності корпоративних і індивідуальних інтересів; робота спеціальних робочих груп, що здійснюють вироблення спільних цінностей; доцільне поєднання авторитарності керівника з демократичною колегіальністю);

інноваційність (підвищення готовності кожного працівника до інновацій, оновлення, постійний пошук альтернативних варіантів розвитку закладу; використання нестандартних режимів роботи персоналу; використання нових способів стимулювання праці і новаторства, орієнтованих на індивідуальні, групові, соціальні потреби; підкреслена й підкріплена практичними діями постійна і цілеспрямована підтримка індивідуальної і колективної (групової) ініціативи працівників, спрямованої на суттєве покращення процесів; опора на систему гнучкого лідерства серед персоналу і особисті контакти працівників у навколишньому середовищі; використання співробітництва, новаторської творчої природи людини, визнання її обдарованості, зацікавленість у постійному зростанні професіоналізму і кар’єри підлеглих);

активне якісне управління (децентралізація управління з метою забезпечення єдності органічно взаємодіючих структур, що тісно співробітничають, але наділені широкою самостійністю; здійснення програм довготривалого професійного розвитку провідних груп працівників включаючи планування кар’єри, питання роботи з кадровим резервом; активне формування нового мислення педагогічних кадрів з орієнтацією на динамічні, швидкі зміни в суспільстві і в характері діяльності закладу; активне використання ідей удосконалення і розвитку освітніх послуг, прагнення до перетворення закладу в освітній центр; використання принципів і технологій реінжинірингу);

технологічність (використання людинознавчих технологій активного якісного управління: індивідуальної роботи з персоналом; стимулювання ділової активності і кар’єри; виявлення професійної придатності і удосконалення майстерності працівника; особистісної привабливості менеджера; ортобіозу; попередження і подолання конфліктів; розуміння технологічної ефективності управління закладом; логічне проектування персонал-технологій, заснованих на власному стилі керівництва; знання вимог до культури впровадження технологій у практику роботи навчального закладу).

Ці ознаки є складовими цілісного методологічного підходу до вироблення принципів, мети, цілей і окремих завдань неперервної педагогічної підготовки менеджера освіти. Часто говоримо: заклад уже не той, він працює не так, ефективність його роботи знизилася. Це сталося не тому, що якісь функції управління не так виконуються і навіть не завдяки певним прорахункам і помилкам. Сучасні бурхливі зміни ведуть до появи необхідності більш частої заміни застарілих принципів управління новими, до пошуків нових форм організаційної поведінки, до існування закладу і всієї організації освіти в умовах постійної реорганізації. За цих умов тільки гнучкість керівництва, орієнтація в сучасних тенденціях розвитку суспільства, наявність адекватних і ефективних принципів управління приводять до покращення результатів діяльності.

Наступний важливий, на нашу думку, аспект відбору принципів управління освітою сьогодні – це врахування провідних положень теорії бізнесу, бо в ринкових умовах саме ця теорія має провідне значення для формування стратегії розвитку організації в цілому і кожного навчального закладу зокрема.

Теорія бізнесу включає:

§ розуміння зовнішнього середовища (умови функціонування закладу; структура населення мікрорайону; громадські організації; можливості спонсорської і меценатської допомоги і ін.);

§ розуміння специфічних цілей закладу (місія закладу, яка визначає, як досягти високого результату своєї діяльності і який це має бути результат;

§ розуміння „ключових компетенцій”, коли визначається, в якій області, в якому профілі знань цей визначний результат буде досягатися [15, с. 116].

Уявлення про зовнішнє середовище, місію і ключові компетенції закладу мають відповідати реальності і одне одному. Принципи функціонування і розвитку закладу мають бути відомими і зрозумілими кожному працівникові, вироблятися у процесі підготовки, постійно перевірятися практикою і бути здатними до зміни. Тільки за таких умов комплекс принципів менеджменту загальноосвітнього навчального закладу, установи чи підрозділу системи освіти може вважатися надійним, дієвим і ефективним, таким, що відповідає закономірностям конвергентного мислення і сучасним потребам підготовки менеджера освіти.

Принципи неперервної педагогічної підготовки фахівця взаємопов’язані, взаємозалежні, взаємозумовлені; вони створюють систему вихідних дидактичних вимог, які забезпечують відповідну ефективність навчання, виховання і самовиховання суб’єкта освіти. Система принципів підготовки менеджера освіти базується на загальнопедагогічних принципах: гуманізації; врахування вікових та індивідуальних особливостей; виховання в діяльності і спілкуванні; стимулювання до самовиховання; національного виховання; цілісного підходу до виховання; позитивного прикладу [6; 12; 13].

У педагогічному сенсі процес неперервної педагогічної підготовки менеджера освіти має свою специфіку: це професійне навчання і самовиховання, засноване на ранньому виявлені креативних і лідерських здібностей особистості, професійній педагогічній орієнтації на управлінську діяльність, формування готовності до освіти впродовж життя; це тривала підготовка на основі середньої і вищої педагогічної освіти, орієнтована на дослідну діяльність, саморозвиток і самотворення особистості. Вона ґрунтується на філософській рефлексії, діалектиці безперервності та дискретності, єдності кількісних і якісних моментів у процесі розвитку [11, c. 107]. На процеси формування майбутнього і діючого фахівця впливають: навчання і програмний зміст освіти; інтелектуально-творча діяльність і самоосвіта; досвід реалізації управлінських функцій кращими менеджерами організації освіти. Ці явища виступають в нерозривній єдності; провідною вважається установка на неперервну освіту, що триватиме впродовж життя, готовність до інтелектуально-творчої і самоосвітньої діяльності у єдності її теоретичного і практичного аспектів.

Специфікою неперервної педагогічної підготовки менеджера освіти є:

- рання актуалізація лідерських якостей і креативних здібностей особистості;

- вивчення як основ наук, так і комплексу наукових дисциплін у розвитку, стимулювання самостійності особистості, прагнення до само творення впродовж життя;

- рання і більш глибока професіоналізація, пов’язана не лише з майбутнім фахом учителя, а й з підготовкою особистості як майбутнього і діючого освітнього лідера;

- значна тривалість процесу професійної підготовки: від старшокласника-лідера учнівського колективу – до висококваліфікованого менеджера зі значним життєвим і професійним досвідом.

Сучасні українські вчені [11] пропонують систему принципів навчання, які синтезують провідні підходи до їх виокремлення на етапі професійної освіти і можуть бути використані у процесі неперервної педагогічної підготовки менеджера:

- орієнтованості неперервної педагогічної освіти на розвиток і самотворення особистості професіонала;

- забезпечення неперервності освіти;

- інформатизації, технічної та технологічної забезпеченості освітнього процесу;

- відповідності змісту освіти сучасним та прогнозованим тенденціям розвитку педагогічної науки і наукового менеджменту, відповідних технологій управління і самоуправління в освіті;

- єдності теорії і практики у підготовці фахівця;

- оптимального співвідношення індивідуальних, загальних та групових форм організації процесу неперервної педагогічної підготовки менеджера;

- раціонального застосування сучасних методів та засобів навчання на різних етапах підготовки фахівців;

- відповідності результатів підготовки менеджерів освіти вимогам, що висуваються сферою їхньої професійної діяльності, забезпечення їх конкурентноспроможності.

Структура неперервної педагогічної підготовки менеджерів освіти, на наш погляд, має відповідати логіці і завданням безперервної освіти особистості впродовж життя [8; 9] і складатися з трьох основних етапів.

І. Допрофесійна підготовка учнів-старшокласників як лідерів учнівських колективів на засадах педагогічної професійної орієнтації, раннього виявлення і дослідження креативних, аналітичних, комунікативних, лідерських та організаторських здібностей особистості, формування гуманістичних, національних, громадянських цінностей орієнтацій і позицій. Цей етап розглядається як первинний у розвитку творчого потенціалу особистості для майбутньої педагогічної професійної діяльності, здатності до саморозвитку, відчуття креативності педагогічної професії і професії менеджера освіти.

ІІ. Фундаментальна педагогічна підготовка менеджера освіти у навчальному закладі ІІІ-ІV рівні акредитації на основі єдності теорії і практики у формуванні фахівця, становлення і розвиток індивідуальних технологій самотворення особистості і особистісно орієнтованої професійної діяльності алгоритмізації педагогічних і управлінських дій; розвиток і формування лідерського і креативного потенціалу фахівця; формування готовності до спільних педагогічних дій; вироблення почуття причетності до майбутнього розвитку сфери освіти; толерантність міжособистісних стосунків; усвідомлення власних потенційних здібностей до інноваційного пошуку.