Стаття 85

Дата добавления: 2015-10-18; просмотров: 717

У сучасний період розвитку незалежної, правової та соціальної держави в Україні дуже гостро постала проблема профілактики правопорушень. Ця проблема цікавить не тільки вищі державні кола, а й кримінологів, філософів, практичних співробітників та насамперед співробітників системи МВС, на яких покладається основна робота в цьому напрямку.

Сучасний етап розвитку України характеризується послідовним розгортанням демократизму, забезпечує зростання активності населення у вирішенні соціальних завдань держави та знаходить своє відображення в діяльності держави, спрямованій на боротьбу зі злочинами, адміністративними проступками та іншими правопорушеннями.

Саме демократія дозволяє ставити питання боротьби з правопорушеннями та злочинами на рівень соціальних завдань, які вирішуються єдиними зусиллями держави, її інститутами, громадськими організаціями, колективами, та окремими громадянами. Основними завданнями працівників служби дільничних інспекторів міліції відповідно до Положення про службу дільничних інспекторів міліції в системі Міністерства внутрішніх справ України виступають:

1. Проведення загальної та індивідуальної профілактичної роботи серед жителів адміністративної дільниці. Охорона громадського порядку та забезпечення громадської безпеки на території, що обслуговується.

2. Робота з населенням та громадськими формуваннями на адміністративній дільниці щодо охорони громадського порядку та громадської безпеки, профілактики правопорушень та боротьби зі злочинністю.

3. Участь разом з іншими службами та підрозділами органів внутрішніх справ у виявленні, попередженні, припиненні адміністративних правопорушень та злочинів, а також у розкритті злочинів, учинених на території адміністративної дільниці.

Головним напрямком у діяльності дільничих інспекторів щодо боротьби з правопорушеннями була, є і буде саме їх профілактика [37, c. 88].

З цього приводу ми маємо визначити саме поняття профілактики. Згідно з тлумачними словниками, профілактика (від грец. prophylaktikos – запобіжний) – у медицині система заходів щодо запобігання хворобам, збереження здоров’я й продовження життя людини; у ветеринарії профілактика – система суспільних і ветеринарних заходів щодо запобігання хворобам тварин та охороні здоров’я людей від антропозоонозів; профілактика в техніці – запобіжні заходи для підтримки технічного об’єкта в справному або працездатному стані (заміна або ремонт окремих деталей, чищення, змащення тощо) [41, c. 881].

Під профілактикою правопорушень розуміють соціально спрямовану діяльність органів державної влади (законодавчої, виконавчої, судової), органів місцевого самоврядування, органів прокуратури, засобів масової інформації, громадських організацій, у тому числі громадських формувань з охорони громадського порядку, підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності з виявлення причин та умов учинення правопорушень, ліквідації факторів, які сприяють формуванню антисуспільної установки особи, та забезпечення під час здійснення такої діяльності прав та свобод громадян.

У виконанні завдань із профілактики правопорушень важлива роль належить органам внутрішніх справ. Профілактична діяльність органів внутрішніх справ характеризується двома основними особливостями. Перша – постійне поєднання заходів переконання та примусу стосовно осіб, які порушують норми права.

Друга – коло повноважень органів внутрішніх справ у досліджуваній сфері. Форми та методи, якими користуються органи внутрішніх справ, дуже різноманітні [55, c. 92].

Профілактика правопорушень ґрунтується на певних принципах, формах та методах, недотримання яких може потягнути за собою низку негативних наслідків та звести нанівець проведену в цьому напрямку роботу.

До таких принципів насамперед належать:

1. Законність, тобто дотримання під час проведення профілактичної роботи приписів нормативних актів.

2. Гуманізм, тобто моральне, людяне ставлення до об’єкта профілактики. Недопустимо під час проведення профілактичної роботи застосовувати до осіб фізичне насильство, приниження людської гідності тощо. Трапляються непоодинокі випадки, коли працівники міліції під час затримання осіб, проведення допитів та інших дій вдаються до застосування спеціальних методів (залякування, фізичний, психічний тиск). Такі дії згідно з чинним законодавством недопустимі.

По-перше, особи, що вдаються до таких методів, можуть підпадати під дію кримінального закону. З іншого боку, такі дії викликають озлобленість у винних осіб, і ні про який виховний вплив не може бути і мови. Тому методи переконання повинні мати пріоритет над методами примусу.

3. Індивідуальний підхід. Цей принцип означає, що під час проведення профілактичної роботи слід враховувати індивідуальні вольові, психічні, професійні та інші особливості особи, оскільки заходи, дієві для однієї особи, можуть бути шкідливими (протипоказаними) для іншої.

4. Комплексність. Найбільш дієвий результат приносить не окремий засіб профілактики,а їх комплекс, гармонійне поєднання. Якщо один із них виявиться неефективним, тоді можуть спрацювати інші профілактичні заходи.

5. Своєчасність, тобто профілактична робота повинна здійснюватися своєчасно, щоб не дати злочинному наміру перерости в конкретні дії, злочинний або адміністративно деліктний акт.

У профілактиці правопорушень важлива роль належить дільничним інспекторам міліції. Вони повинні вести облік усіх правопорушень на своїй дільниці, організовувати індивідуально-виховну роботу з правопорушниками, підтримувати зв’язок з адміністрацією підприємств та установ.

Ефективність їхніх дій значною мірою залежить від дієвості форм та методів, які застосовуються. Під формою профілактики правопорушення дільничними інспекторами міліції слід розуміти зовнішнє вираження змісту їх діяльності щодо запобігання правопорушення, організаційно-правове вираження однорідної за своїм характером та правовою природою групи дій.

Під методами профілактики правопорушення дільничними інспекторами міліції слід розуміти способи, прийоми, засоби, які використовуються ними в процесі здійснення діяльності щодо запобігання правопорушенням і становлять зміст цієї діяльності [31, c. 150].

До основних методів профілактики правопорушень дільничними інспекторами міліції належать переконання та примус, однак виділяються й інші методи, а саме: надання допомоги, позитивного прикладу, нейтралізації негативного впливу навколишнього середовища та спостереження. Метод надання допомоги спрямований на зміну способу життя, навколишнього оточення особи, яка вчинила правопорушення, і може здійснюватись у формі працевлаштування, влаштування на навчання, зацікавленні в активній суспільній діяльності.

Для виявлення причин і умов вчинення правопорушення найчастіше застосовується метод спостереження, що має такі форми, як контроль або нагляд.

Необхідно зазначити, що всі методи, які дільничні інспектори міліції використовують у процесі профілактики правопорушення, повинні поєднуватись один з одним для ефективного досягнення результатів такого впливу.

Переконання як метод профілактики – це комплекс виховних, роз’яснювальних заходів, який здійснюється з метою перетворення антигромадської спрямованості профілактованих і закріплення позитивної соціальної орієнтації.

Переконання служить формуванню у громадян внутрішньої потреби та стійкої звички правомірної поведінки.

Метод переконання реалізується в наступних формах: профілактичні бесіди; правове виховання; правова освіта; правова пропаганда; обговорення поведінки за місцем роботи чи проживання; критика певної поведінки.

Профілактична бесіда, на перший погляд, позбавлена ефективності, але при врахуванні самого змісту розмови, тону, в якому вона може бути проведена, і того, що вона повинна проводитись дільничними інспекторами міліції, вона стає надзвичайно ефективним засобом. Ефективність профілактичної бесіди залежить багато в чому від уміння дільничних інспекторів міліції застосовувати психолого-педагогічні прийоми виховного впливу: роз’яснення, порівняння, заохочення, виявлення довіри [63, c. 99].

Профілактична бесіда включає в себе також і правове виховання учасників конфлікту. Дільничний інспектор міліції попереджає винну особу про можливі наслідки протиправної поведінки, про адміністративну, кримінальну та цивільно-правову відповідальність.

Про необхідність загально-профілактичної правової освіти населення свідчать дані Академії правових наук України, за якими більша частина цього населення не володіє значною інформацією щодо своїх прав та обов’язків. Знання законів, що регулюють цивільні, трудові, сімейні, господарські, кримінально-правові та інші відносини, дають можливість уникнути долі постраждалих від протиправних посягань, реалізувати свої права, сприяти розвитку особистості.

Правова пропаганда сприяє розумінню громадянами вимог правових норм і добровільному їх виконанню, дотриманню.

До найбільш поширених форм правового виховання населення належать: виступи дільничних інспекторів міліції з доповідями і лекціями на правові теми перед населенням (у трудових колективах, по телебаченню і радіо, на зборах мешканців будинків тощо); організація круглих столів з обговоренням проблем щодо скоєних правопорушень і практики застосування законодавства; ініціювання публікацій юридичної літератури.

Обговорення поведінки за місцем роботи чи проживання особи, яка вчинила правопорушення, є найбільш дієвим, якщо особа має високе соціальне становище, оскільки саме ця форма профілактики правопорушення може завадити її подальшому кар’єрному зростанню.

Оцінюючи переконання як провідний метод профілактики правопорушення, необхідно підкреслити, що він не виключає, а в деяких випадках – навпаки, передбачає – застосування примусу.

Під адміністративним примусом, який застосовується дільничними інспекторами міліції, слід розуміти застосування передбачених адміністративно-правовими нормами заходів впливу щодо правозобов’язаних суб’єктів із метою профілактики чи припинення злочинів, проступків, протиправних дій, подолання їхніх шкідливих наслідків, забезпечення громадської безпеки й охорони правопорядку або покарання осіб за вчинене правопорушення [37, c. 102].

Примус як метод адміністративної діяльності дільничних інспекторів міліції полягає у психічному, матеріальному або фізичному впливі на поведінку особи.

Метод примусу використовується в процесі здійснення індивідуальної профілактичної роботи, якщо переконання не дало потрібного результату.

Сутність індивідуальної профілактики правопорушення полягає у своєчасному виявленні осіб із протиправною поведінкою та застосуванні до них заходів виховання і запобігання правового характеру з метою ліквідації небезпеки скоєння цими особами правопорушень та злочинів. Нейтралізувати усе негативне та розвинути позитивні риси – тільки таким шляхом можна позитивно вплинути на людину, допомогти їй стати на правильний шлях. Це може бути досягнуто в результаті ретельної виховної роботи, вмілого використання заходів та методів педагогіки, психології, правового та професійного виховання, тобто комплексним застосуванням усіх заходів та методів виховання.

Дільничний інспектор міліції повинен розуміти і пам’ятати, що жоден сигнал про скоєння правопорушення не можна сприймати легковажно, що кожне втручання має індивідуальний характер. На жаль, дільничні інспектори міліції інколи формально ставляться до розгляду заяв, повідомлень громадян, унаслідок чого правопорушники залишаються не покараними і здійснюють свої злочинні наміри.

Як відомо, дільничні інспектори міліції виконують широке коло завдань, віднесене до їх компетенції.

Це такі завдання, як: забезпечення особистої і майнової безпеки громадян; охорона громадського порядку і забезпечення громадської безпеки; попередження і припинення злочинів та адміністративних правопорушень; активна участь у розкритті злочинів, учинених на адміністративній дільниці; проведення профілактичної роботи серед осіб, схильних до вчинення злочинів та інших правопорушень; здійснення адміністративного нагляду за особами, щодо яких його встановлено; подання в межах своєї компетенції допомоги громадянам, посадовим особам, підприємствам, установам, організаціям і громадським об’єднанням у здійсненні їх законних прав і інтересів.

Усі ці завдання відносяться до різних видів адміністративної діяльності, якими є: охорона громадського порядку; здійснення дозвільної системи; забезпечення діяльності спеціальних установ міліції; забезпечення паспортного режиму; забезпечення правил перебування в державі іноземців та осіб без громадянства; контроль за безпекою дорожнього руху транспорту й пішоходів; забезпечення охорони об’єктів.

У системі органів внутрішніх справ, окрім дільничних інспекторів міліції, перелічені види адміністративної діяльності здійснюються спеціально створеними для цього підрозділами. До них відносяться і працівники міліції стройових підрозділів патрульно-постової служби міліції, і працівники спеціальних установ (спеціальних приймальників-розподільників), і працівники служби з паспортної, реєстраційної та міграційної роботи, і підрозділи та співробітники дозвільної системи, працівники Державної служби охорони та співробітники Державної автомобільної інспекції.

Враховуючи викладене, можна дійти висновку, що в умовах виконання одного й того ж завдання різними підрозділами, їх робота повинна бути узгодженою, їх дії щодо одного завдання не повинні дублюватися, а це, в свою чергу, вимагає ще й належної координації їх дій.

Окрім того, громадський порядок означає створення таких умов, за яких би соціальні, а особливо правові норми, не порушувались.

Такі умови можуть створюватись у тому випадку, коли в його забезпеченні беруть участь не тільки уповноважені посадові особи органів внутрішніх справ, але й громадяни, громадськість та її об’єднання, а також суб’єкти господарювання. Тому за певних умов, їх можна назвати учасниками процесу забезпечення громадського порядку.

Отже, стає зрозумілим, що результативність діяльності дільничних інспекторів міліції щодо виконання ними покладених на них завдань багато в чому визначається тим,як налагоджена ними взаємодія зі співробітниками інших служб ОВС, підрозділів міліції громадської безпеки, приватних охоронних підприємств, громадськістю, населенням в цілому та окремими громадянами.

Так, серед науковців і практиків у сфері правоохоронної діяльності не існує однозначного тлумачення принципових положень взаємодії між учасниками процесу забезпечення громадського порядку, що обумовлює існування ряду проблемних питань, основними серед яких є:

1) неврахування комплексного характеру взаємодії та її кінцевої мети – дотримання громадського порядку, притягнення винних у його порушенні до юридичної відповідальності, ліквідація причин та умов, які сприяють порушенням, та відновлення порушених прав, свобод та інтересів громадян;

2) через значну кількість органів, які мають схожі завдання, процес організації взаємодії значно ускладнюється;

3) якісні зміни в соціально-економічній та правовій сферах призводять до змін у якісних та кількісних характеристиках громадського порядку та потребують нових форм взаємодії щодо забезпечення такого порядку;

4) відсутність однозначного тлумачення терміну «взаємодія», що веде до неоднакового розуміння сутності такої діяльності, її призначення, форм та методів.

Враховуючи зазначені питання та думки науковців, спробуємо визначити поняття взаємодії дільничних інспекторів міліції. Однозначне визначення цього поняття надасть змогу більш повно та глибоко досліджувати питання організації їх діяльності.

Етимологічне дослідження терміну «взаємодія» ускладнюється тим, що в довідковій літературі воно (а також «координація») визначається через слово «погодженість» [51, c. 657]. Більш того, у словниках іншомовних слів термін «взаємодія» визначається як синонім терміну «координація». Наведені загальні дефініції були покладені в основу визначення підходів до формулювання поняття взаємодії.

Філософський підхід вивчає взаємодію як філософську категорію, яка відображає процеси впливу різних об’єктів один на одного, їхню взаємообумовленість та зміну стану або взаємоперехід, а також породження одним об’єктом іншого. Взаємодія являє собою вид прямого або опосередкованого, зовнішнього або внутрішнього відношення зв’язку. Крім цього, у філософії під взаємодією розуміють процес опосередкованого або безпосереднього впливу соціальних об’єктів один на одного, у якому взаємодіючі сторони пов’язані циклічною причинною залежністю [51, c. 201].

Як правильно вказує В. О. Малюткін, філософській категорії «взаємодія» притаманні наявність: а) таких відносин (зв’язків), які дозволяють об’єктам впливати один на одного; б) самого впливу, в результаті якого відбуваються двобічні зміни суб’єктів, що взаємодіють [68, c. 24].

Таким чином, взаємодія є однією із закономірностей існування світу, яка є результатом і виявом універсальної взаємодії всіх предметів та явищ і виражає єдність усіх елементів та властивостей в кожній цілісній системі, а також нескінченно різні зв’язки та відносини самої системи з іншими, оточуючими її системами чи явищами.

Управлінський підхід визначає взаємодію як форму зв’язку елементів системи, за допомогою якої вони, взаємодоповнюючи один одного, створюють умови для успішного функціонування системи в цілому [77, c. 321].

Крім того, взаємодію визначають і як управлінську функцію, яка спрямована на переведення системи від індивідуальної до спільної, узгодженої за місцем, часом і метою діяльності, і як процес обміну інформацією.

Управлінський підхід дозволяє виявити:

а) системні ознаки взаємодії суб’єктів адміністративної діяльності;

б) елементи взаємодії суб’єктів адміністративної діяльності;

в) засоби підтримання взаємодії суб’єктів адміністративної діяльності;

г) форми зв’язків між взаємодіючими суб’єктами;

д) підстави диференціації функцій суб’єктів адміністративної діяльності.

Взаємодія з точки зору науки управління означає, що робота повинна представляти собою не підбір випадкових, не пов’язаних між собою заходів, а глибоко обмірковану сукупність чітко упорядкованих, зв’язаних між собою заходів, розроблених на підставі врахування умов, своєрідності обстановки та задач [32, c. 188].

Правовий підхід характеризує взаємодію з позиції її урегульованості нормами права як засновану на законах і підзаконних актах погоджену діяльність суб’єктів адміністративної діяльності.

Такий підхід дозволяє виявити:

а) нормативно-правову базу регулювання взаємодії суб’єктів адміністративної діяльності;

б) прогалини у нормативно-правовому регулюванні, напрями та пріоритетність їх усунення.

Соціологічний підхід дає можливість вивчити взаємодію суб’єктів адміністративної діяльності як соціально-правове явище на підставі емпіричних матеріалів соціологічних досліджень та досягнень сучасної соціології.

П. Сорокін вказував, що взаємодія, як найпростіша модель соціального явища та процесу, можлива лише за таких умов: наявності двох або більшої кількості індивідів, що обумовлюють переживання та поведінку один одного; наявності актів, через які вони обумовлюють взаємні переживання та поступки; наявності провідників, що здійснюють передачу дії або подразнення від одного індивіда до іншого [52, c. 154].

Фахівці в галузі оперативно-розшукової діяльності під взаємодією розуміють обґрунтовану законом та підзаконними актами, узгоджену за місцем і часом у необхідних межах діяльність оперативних апаратів органів внутрішніх справ, яка здійснюється відповідно до їх компетенції та спрямована на попередження, виявлення й розкриття злочинів, виявлення та ліквідацію причин правопорушень і умов, що сприяють їх скоєнню.

В адміністративно-правовій літературі в основному пропонується поняття взаємодії, що складається з двох головних ознак – як узгодженої та скоординованої діяльності. Найбільш повним у літературі, на нашу думку, є визначення взаємодії, подане В. О. Малюткіним.

Взаємодію у попередженні злочинів він визначає як засновану на законах та підзаконних актах, узгоджену за метою, часом та місцем діяльність рівноправних структурних підрозділів і служб щодо спільного розв’язання ними задач профілактики злочинів шляхом найбільш доцільного поєднання методів і засобів, властивих цим органам.

Підсумовуючи вищевикладене, можна зазначити, що до загальних ознак поняття взаємодії відносяться наступні:

а) це різновид діяльності;

б) взаємодія передбачає наявність не менше двох учасників;

в) вона характеризується змістом вирішуваних завдань.

Проте, є і велика кількість елементів, що не співпадають у різних точках зору, зокрема:

а) рівноправності чи нерівноправності суб’єктів взаємодії;

б) погодженості заходів за часом, місцем, метою та засобами;

в) спільності заходів;

г) спрямованості взаємодії;

д) систематичності та стійкості зв’язків при взаємодії.

Окрім викладених питань, при визначенні поняття взаємодії дільничних інспекторів міліції необхідно здійснити чітке відмежування її від координації. Звертає на себе увагу, що більшість авторів ототожнюють ці дві категорії, виходячи зі спільного для них поняття – «узгодження». При цьому під «узгодженням» розуміють дію за значенням «узгоджувати», тобто надавати відповідність будь-чому, єдності з будь-чим, встановлювати відповідність, єдність між чимось [60, c. 204]. С. І. Ожегов у своєму словнику не наводить тлумачення слова «координація», її сутність він розкриває через дієслово «координувати» тобто узгоджувати, встановлювати доцільне співвідношення між будь-якими діями, явищами [73, c. 534].

Дехто з науковців вважає, що координація – це діяльність щодо організації взаємодії, що поняттям «координація» охоплюється поняття «взаємодія». Деякі автори вважають, що між координацією та взаємодією відсутня різниця за сутністю, і розрізняються вони між собою тим, що при координації погодженість досягається за рахунок власних повноважень суб’єкта управління, а при взаємодії – за допомогою домовленості рівних за своїм становищем партнерів.

У зв’язку з цим необхідно погодитися з позицією В. М. Плішкіна, який вбачає між поняттями «координація» та «взаємодія» істотні відмінності. Зокрема, під координацією в органах внутрішніх справ він розуміє управлінську діяльність, спрямовану на погодження функціонування елементів системи органів внутрішніх справ у режимі, який забезпечує досягнення поставлених перед системою цілей, тобто координація полягає в організації, насамперед, правовими засобами взаємодії.

Стосовно управлінської діяльності, координація – це заснований на законі і підзаконних актах управлінський вплив вищого рівня суб’єктів відносно нижчого рівня, що здійснюється з метою спрямування діяльності взаємодіючих підсистем на виконання загальних завдань при самостійному, автономному вирішенні [91, c. 63].

Отже, дослідивши всі можливі аспекти «взаємодії», визначення взаємодії дільничних інспекторів міліції можна сформулювати як засновану на законах і підзаконних нормативно-правових актах спільну, узгоджену за часом, місцем та засобами діяльність працівників служби дільничних інспекторів міліції з державними органами, посадовими особами, громадськими організаціями та громадянами, спрямовану на виконання завдань, покладених на службу дільничних інспекторів міліції.

Осмислення взаємодії дільничних інспекторів з іншими учасниками громадського порядку в такому сенсі дозволяє продовжувати роботу щодо вдосконалення зазначеної діяльності в необхідному в сучасних умовах напрямку.

На сучасному етапі розбудови правової держави набуває актуальності питання взаємодії дільничних інспекторів міліції не тільки з іншими підрозділами ОВС, але й з іншими державними органами, що здійснюють адміністративну юрисдикцію у сфері навколишнього середовища, безпеки суспільства, захисту життя і здоров’я громадян.

Аналізуючи сучасну систему та структуру, функції та повноваження, інших державних правоохоронних органів, зазначених в Кодексі України про адміністративні правопорушення (КУпАП), їхні взаємостосунки з органами внутрішніх справ та конкретні результати діяльності, стає очевидною їхнє надмірне ієрархічне нагромадження, багаточисельність, неспроможність ефективно діяти в умовах застосуванням заходів жорсткого адміністративного примусу.

Інколи функції одного державного органу дублюються іншими: наприклад, контроль за дотриманням санітарних норм здійснюють органи санітарно-епідеміологічного нагляду, дільничні інспектори міліції, заклади охорони здоров’я, громадські організації.

Як уже зазначалось, обсяг повноважень органів місцевого самоврядування у сфері забезпечення правопорядку досить значний, проте їх реалізація не забезпечена належними організаційними та нормативно-правовими актами, матеріально-технічним та фінансовим забезпеченням, кваліфікованими кадрами.

Так, наприклад, крім комісій у справах неповнолітніх, адміністративної та спостережної, в системі місцевого самоврядування немає спеціальних органів, на які можна було б покласти забезпечення виконання завдань та повноважень місцевого самоврядування у сфері правоохоронної діяльності

Наука і практика свідчать, що надмірна централізація будь-якої сфери державного управління об’єктивно веде до наростання негативних наслідків. У сфері охорони правопорядку вона обумовлює різке зниження ініціативи та відповідальності працівників за виконання ними функціональних обов’язків,послаблення активності населення з питань боротьби з правопорушеннями та їх профілактики, відсутність належного врахування місцевих умов і особливостей при організації боротьби з протиправними проявами, ріст чисельності апарату управління тощо.

В сучасних умовах дільничні інспектори як органи виконавчої влади покликані реалізовувати не тільки положення Конституції,законів України, підзаконних актів, але і актів органів місцевого самоврядування з питань охорони правопорядку та забезпечення громадської безпеки. Це визначається державними, місцевими або об’єднаними інтересами. Тому не тільки державі, але і органам місцевого самоврядування потрібні канали впливу на стан правопорядку і безпосередню діяльність міліції. Ця ідея покликана дожиття процесами зміцнення механізму народовладдя і не без підстав розглядається як спосіб приближення до населення [72, c. 121].

Потребує переосмислення і наростаюча універсалізація дільничних інспекторів міліції в умовах централізованого управління ними владними структурами системи МВС і координація їх діяльності владними структурами органів місцевого самоврядування з метою забезпечення виконання своїх рішень у сфері охорони громадського порядку, безпеки, охорони навколишнього середовища та інших. На сьогодні спектр обов’язків дільничного інспектора міліції настільки широкий, що їх успішне виконання у повному обсязі неможливе навіть теоретично.

2.2. Організаційно-правові питання участі громадськості в охороні громадського порядку в сільській місцевості

Існуючий державний механізм регулювання суспільних відносин у правоохоронній сфері носить достатньо консервативний характер і не зовсім відповідає сучасним умовам існування Української нації як у внутрішній, так і зовнішній сферах її життя. Система силових органів має розгалужену організаційно-функціональну структуру, що ускладнює організацію і здійснення процесу управління. При наявності значної кількості силових структур України, їх роль у боротьбі з організованою злочинністю може бути оцінена як мала. Державні органи, перед якими поставлене завдання забезпечення безпеки нації від внутрішніх і зовнішніх загроз, при додержанні політико-правових умов, створенні спеціалізованого механізму управління, повинні активно залучатись до справи забезпечення державної безпеки, зокрема боротьби з організованою злочинністю.

Перспективи використання потенціалу територіальних громад у справі боротьби з організованою злочинністю підтверджуються світовим досвідом, теорією і практикою боротьби зі злочинністю. Невідкладність відповідних питань засвідчують не лише ускладнення оперативної обстановки в окремих регіонах, територіях країни, а й загальна соціально-політична обстановка, загрозливі тенденції криміналізації суспільства.

Стан стагнації не може бути визнаний таким, що відповідає курсу максимально безпечного розвитку суспільства, тому активний захист громадянина від небезпечних антисоціальних, злочинних, насильницьких проявів є головним завданням держави, територіальних громад. На наш погляд, нагальним є проведення дослідження питань щодо організаційно-правових заходів залучення громадськості, територіальних громад до справи протидії організованій злочинності.

Прийняття комплексних, ефективних заходів щодо боротьби з відповідним злом є загальнонаціональною справою, яка повинна володіти системністю, послідовністю та узгодженістю, мати правове, організаційне, фінансове, матеріально-технічне, наукове забезпечення. Нормативно-правову основу цієї роботи складає Кримінальний кодекс України, закони України «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю», «Про боротьбу з тероризмом», «Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживання ними», «Про оперативно-розшукову діяльність», «Про контррозвідувальну діяльність», «Про розвідувальні органи України», «Про державний кордон України», «Про імміграцію», «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», «Про прокуратуру», «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» та інші законодавчі акти.

Нормативні підвалини міжнародної практики залучення населення до протидії злочинності є важливою складовою стратегії участі громадськості у запобіганні злочинності [58, c. 94]. Ця складова виступає нібито проміжним елементом між кримінологічною теорією запобігання злочинності та її безпосередньою реалізацією. Нормативне закріплення даного запобіжного напряму виступає базисом для правозастосовної практики багатьох державних та недержавних органів і установ. Тому, розглядаючи питання про міжнародний вимір нормативного забезпечення участі громадськості у запобіганні злочинності, слід наголосити на кількох важливих відправних моментах:

1) вказана діяльність є правотворчою, оскільки передбачає розробку та видання певних нормативно-правових актів у сфері участі громадськості у протидії злочинності;

2) самі нормативно-правові акти можуть розрізнятись між собою за різними ознаками (назва, юридична сила тощо);

3) ця діяльність має характеризувати роботу відповідних органів, що в ній задіяні;

4) суб’єкти правотворчої діяльності в даній царині можуть бути розподілені також за певними рисами (назва, масштаб діяльності, країна дислокації, характер підпорядкування) тощо.

Виконання цього наукового завдання пропонується шляхом класифікації нормативно-правових актів на підставі критерію масштабу їх дії, а саме:

а) міжнародно-правові;

б) національні;

в) регіональні та

г) місцеві.

До міжнародно-правових нормативно-правових актів, що містять значущі для розглядуваної практики підвалини залучення населення до запобігання злочинності, можна віднести документи відповідних міжнародних інституцій, що функціонують у даній площині. Це, звичайно, ООН як загальна міжнародна організація, що, в тому числі, здійснює видання спеціальних документів у зазначеній сфері.

До них можна віднести Резолюцію № 2002/13 Економічної і соціальної ради ООН «Заходи сприяння ефективному запобіганню злочинності», затверджену 24 липня 2002 р. на 37 пленарному засіданні. Цей документ є значущим для міжнародної теорії і практики протидії злочинності тому, що він виступає основою для сучасної правозастосовної практики органів кримінальної юстиції багатьох країн світу.

Ця Резолюція містить додаток під назвою «Керівні принципи для запобігання злочинності», у якому роз’яснюються важливі положення реалізації стратегії участі громадськості у запобіганні злочинності. При розгляді доктринальних засад документа підкреслюється, що участь громад і відносини партнерства становлять важливі елементи сучасної міжнародної концепції запобігання злочинності. Серед основних принципів запобігання злочинності виділено співробітництво різних суб’єктів, яке має бути невід’ємною частиною діяльності щодо ефективного запобігання злочинності, враховуючи широкий спектр її причин.

Указаний документ підкреслює, що, незважаючи на вирішальну роль урядів країн у протидії злочинності, активна участь громад та інших сегментів громадянського суспільства є суттєвим елементом результативного запобігання злочинності, що може виражатись у: визначенні пріоритетів запобіжної роботи; реалізації заходів профілактичної спрямованості; оцінці ефективності правоохоронної діяльності; контролі витрачання державних та інших асигнувань тощо [21].

Як бачимо, на приватний сектор покладається реалізація низки важливих функцій у сфері протидії злочинності: організаційна, охоронна, контролююча та ін. Це свідчить про намагання створити на міжнародному рівні певну модель запобігання злочинності, за якою недержавним суб’єктам, з одного боку, буде делеговано частину видів діяльності органів держави, задіяних у сфері запобігання злочинності, а, з другого – підвищено концентрацію обов’язку і навіть відповідальності перших за успіхи у справі обмеження і мінімізації злочинності.

Для України вказані Керівні принципи для запобігання злочинності ООН є особливо актуальними і потребують окремого вивчення на предмет виваженого і послідовного запровадження стратегії участі громадськості у протидії злочинності, включаючи її контроль за освоєнням мільярдних бюджетних коштів, що виділяються як на виконання заходів державних і регіональних комплексних програм профілактики злочинності, так і на утримання органів кримінальної юстиції [43, c. 134].

До міжнародно-правових нормативних актів, окремі положення яких стосуються громадського впливу на злочинність, можна віднести деякі конвенції. Так, у ст. 31 Конвенції ООН проти транснаціональної організованої злочинності від 15 листопада 2000 р. прямо зазначається, що з метою розширення участі населення у запобіганні транснаціональній організованій злочинності необхідно поглиблювати розуміння суспільством її небезпечного характеру.

Аналогічні положення закріплені у Конвенції ООН проти корупції (статті 13, 39) від 31 жовтня 2003 р.

До нормативно-правових підвалин залучення населення до протидії злочинності на міжнародному рівні можна віднести законодавство Європейського Союзу. У 1999 р. Радою Європи було видано Рекомендації № R/96/8 «Політика боротьби із злочинністю й кримінальне право в Європі, що змінюється».

В них можна у зв’язку з цим виділити три тези:

1) жодне суспільство не має збагачуватися за рахунок злочинності, тому основною метою політики боротьби зі злочинністю можна визначити не повне її викорінення, а тримання у можливо менших розмірах;

2) матеріальна й нематеріальна шкода для суспільства від злочинності має оцінюватись загалом відносно вартості заходів боротьби з нею;

3) громадськість повинна бути інформована про проблеми злочинності. Ані політика боротьби з нею, ані система кримінальної юстиції не можуть бути ефективними без доброзичливого ставлення громадськості й активної участі населення [96, c. 32].

Аналіз цих європейських положень дає підстави зробити висновок, що мета у виді знищення злочинності чи остаточного усунення її корінних причин є утопічною. Тому задля того, щоб кримінально-правова політика була ефективною й економічно обґрунтованою, необхідно розширювати альтернативні кримінальному впливу і державній репресії заходи, до яких належить більш широке використання громадського впливу на злочинність.

Наступним рівнем нормативно-правових підвалин світової спільноти про участь громадськості у запобіганні злочинності є національний.

У США, де ефективну систему партнерства місцевих громад й правоохоронних органів можна назвати зразковою, законодавство сприяє створенню всіляких громадських організацій протидії злочинності із різноманітним правовим статусом.

У Конституції США є навіть положення про те, що за населенням зберігається право на «цивільний арешт», однак через великий ризик порушення прав іншої особи цей нормативний припис участі громадськості у запобіганні злочинності на практиці майже не застосовується.

Місцевий рівень нормативного забезпечення участі громадськості у справі запобігання злочинності є логічним втіленням і продовженням дії документів на вищих рівнях. Він безпосередньо пов’язаний із тими рекомендаціями, що ініціюються з боку місцевих органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Як правило, діяльність місцевої громади та об’єднань громадян певної адміністративно-територіальної одиниці конкретної країни оформлюється відповідним документом. Його назва, суб’єкти видання, строк реалізації, очікувані результати можуть бути різними.

Часто таким документом є саме програма профілактики певного виду злочинності, що розробляється за участю усіх зацікавлених сторін (органи кримінальної юстиції, муніципалітет, громадські організації тощо). Якщо програмно-цільовий підхід у запобіганні злочинності був характерним протягом певного часу для більш-менш розвинених країн із високим рівнем наукового потенціалу, то зараз різні профілактичні програми можна зустріти й у африканських, азійських та південноамериканських країнах.

В Англії та Уельсі з 2003 р. уся місцева влада зобов’язана приймати й затверджувати в установленому законодавством порядку стратегії профілактичної роботи з молоддю до 19 років. Багато із цих програм спираються на партнерство між місцевою владою та громадськими і некомерційними організаціями [22, c. 11]. До такого досвіду можна віднести програми запобігання і протидії злочинності, що приймаються місцевими органами влади у Російській Федерації, Республіці Білорусь, Республіці Казахстан та деяких інших країнах СНД.

Нормативне забезпечення участі громадськості на місцевому рівні не завжди має вигляд спеціальної програми чи плану. Місцеві органи державної влади можуть приймати й окремі закони, що прямо передбачають громадський вплив на злочинність.

В Україні фізичні особи, громадські організації включені у відповідну діяльність, яка, базуючись на їх конституційних правах та обов’язках, із використанням нормативно-правових актів, механізму дії права, надає можливість реального залучення широкого загалу громадськості до справи боротьби з організованою злочинністю і корупцією.

Незважаючи на значну роботу, що була проведена науковцями, політичними і громадськими діячами, юристами, практичними працівниками правоохоронних органів, залишається не вирішеною проблема щодо участі громадських формувань у протидії організованій злочинності.

Громадські формування з охорони громадського порядку ведуть боротьбу з порушеннями громадського порядку, беруть участь у запобіганні й припиненні правопорушень, охороні державної та особистої власності.

Так, на думку О. М. Музичука [71, c. 12], громадським формуванням з охорони громадського порядку визнається: по-перше, громадська організація, створена на засадах громадської самодіяльності та зареєстрована в передбаченому законом порядку; по-друге, виключно добровільне громадське формування, утворене на основі єдності інтересів; по-третє, тільки таке формування, яке утворене фізичними особами для спільної реалізації ними на законних підставах своїх прав і свобод; по-четверте, діяльність громадської організації має бути спрямована на попередження та припинення правопорушень, захист життя і здоров’я громадян, інтересів суспільства і держави від противоправних посягань, а також на рятування людей і майна під час стихійного лиха та інших надзвичайних обставин.

Координацію діяльності громадських формувань з охорони громадського порядку здійснюють відповідні місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування. Їх повсякденна діяльність організовується, спрямовується і контролюється відповідними органами внутрішніх справ.

Сьогодні, з огляду на те, що підтримка громадян і громадських формувань є однією з основних умов ефективності діяльності міліції, особливо актуальною вбачається взаємодія органів внутрішніх справ із населенням, створення громадських формувань по охороні громадського порядку, які беруть участь в охороні громадського порядку, профілактиці правопорушень.

Відповідно до Інструкції, затвердженої наказом МВС України від 9 лютого 2004 року № 133 [17], здійснюється взаємодія міськрайонних органів внутрішніх справ з громадськими формуваннями з охорони громадського порядку щодо залучення останніх до забезпечення правопорядку, профілактики правопорушень.

Крім того, Постановою Кабінету Міністрів України від 8 серпня 2012 р. № 767 затверджено План заходів з виконання Концепції реалізації державної політики у сфері профілактики правопорушень на період до 2015 року [13], пунктом 22 якого, зокрема, передбачено:

- координацію заходів, спрямованих на виконання загальнодержавних і регіональних програм у правоохоронній сфері;

- здійснення з урахуванням специфіки регіонів і стану криміногенної ситуації спільних заходів щодо профілактики правопорушень та усунення причин і умов, що призвели до їх вчинення, і взаємодії місцевих органів виконавчої влади та правоохоронних органів;

- подання центральними та місцевими органами виконавчої влади пропозицій з питань удосконалення нормативно-правового регулювання діяльності у сфері забезпечення законності та правопорядку, додержання прав і свобод громадян.

Зазначимо, що успішна реалізація наведених заходів полягає у налагодженні взаємодії місцевих органів виконавчої влади та правоохоронних органів, основними формами якої є:

- проведення спільних нарад з метою розроблення та узгодження спільних заходів із забезпечення правопорядку на територіях обслуговування;

- заслуховування керівників громадських формувань стосовно участі їх членів у охороні громадського порядку, проведенні спільних з органами внутрішніх справ профілактичних рейдів та інших відпрацювань територій населених пунктів;

- розгляд стану матеріально-технічного забезпечення та заохочення кращих членів громадських формувань;

- вирішення питань щодо відновлення, створення громадських формувань з охорони громадського порядку та припинення їх діяльності.

Отже, якщо громадяни вирішили брати участь в охороні громадського порядку на території населеного пункту, де вони проживають, необхідно на загальних зборах прийняти відповідне рішення про створення громадського формування з охорони громадського порядку.

Що стосується організації територіальних громад з охорони громадського порядку в населених пунктах сільської місцевості, зазначимо, що підбір кандидатів у члени груп мають забезпечувати районні органи внутрішніх справ. Крім того, вони повинні вносити пропозиції до сільської, селищної адміністрації про затвердження відібраних кандидатів, навчання членів груп, узагальнення позитивного досвіду їхньої роботи, заохочення, вирішення питань щодо організації роботи з групами по охороні громадського порядку, профілактиці правопорушень, попередженню і припиненню злочинів, розшуку і затриманню злочинців та ін. Безпосередня організація діяльності цих груп має здійснюватись дільничними інспекторами на обслуговуваній ними території.

Організацію та керівництво роботою груп здійснює місцева адміністрація.

Члени спеціальних оперативних груп виконують обов’язки по наданню активного сприяння і допомоги органам міліції в здійсненні заходів, пов’язаних з вирішенням таких завдань :

- охорона громадського порядку в селищах і селах у передвихідні, передсвяткові, вихідні та святкові дні, дні видачі заробітної плати, а також під час проведення масових заходів;

- проведення виховної роботи серед населення по попередженню антигромадських вчинків, здійснення індивідуальної профілактики правопорушень;

- припинення злочинів, що готуються;

- розшук і затримання злочинців, що переховуються, а також умовно засуджених і умовно звільнених осіб;

- розшук водіїв, що зникли з місць дорожньо-транспортних пригод;

- встановлення обставин, що сприяють якнайшвидшому розкриттю неочевидних злочинів.

Велике значення для організації та діяльності громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону має позитивний вітчизняний досвід участі громадян в охороні громадського порядку, а також досвід окремих країн світу [69, c. 202].

Доречно ввести в коло принципів діяльності громадських формувань принцип самоврядування, як вияв активності й добровільної участі громадян у громадських об’єднаннях правоохоронної та правозахисної спрямованості, а також їх самоорганізації та саморегуляції.