ДЕСЯТЬ НАБЛИЖЕНЬ ДО ЛІНІЇ ОБРІЮ
Вона від'їхала з усім своїм кордебалетом, забрала все своє у подорож, як у тунель. Діра від'їзду вкрилась мохом, листом, ледом, задовольнилась паща міста шоколадом і висхли сльози, щирі сльози — натюрель! Пані й панове! Ріки сліз повисихали! Зросли оази, кнайпи виникли, помер тиран, перестрілялися васали. Життя пішло, потрібно визнати, веселе! Хтось вибрав револьвер, хтось — луни сфер. Її близнючки підросли і вийшли в люди, запакувалися в рекламні кліпи, не втекти від порохів її, парфумів, паст — усюди відбитки пальців, пастки… Ми таки — сусіди?! Отож завжди можливо пику розтовкти під наглядом її… Відліт — розтягнута пружина присутности. Готується приліт. Чия вона тепер любов? Чия дружина? Чия хвороба? Одержима? Жанна?.. Ширяючи лишає вічний слід. 15-31 серпня 1998 р. Львів
Нам призначено низ. Пролетарські райони западаються в телеефір, як в туман. Нас покинуло воїнство темно-червоне. Дощ. Плящина ”Перцівки”. Встає отаман, і комар завмирає. Що далі? Поляки обіцяють тепло, москалі — усіляке, а свої пережовують кризовий стан. Важко вийти назовні. Минулись колони. Почорніли промови. І навіть від черг мало що залишилось. На смак засолене вийшло вариво. Температура уверх поповзла. Шмарклі і апетиту затрата. Шелестить в голові щось таке, як церата. І чи скажеш, підвівшись, де низ, а де верх? Імператора привид впольовано полем, голим полем магнітним — ось профіль і фас. — Влада мусить плекати красу! Ясночолим дарувати прихильність! Триматись від мас на шляхетній дистанції!.. Та недоріки збаламутили все, а тепер возять ліки, поки ліками не доконають всіх нас. 15-31 серпня 1998 р. Львів
Вислизаєш, з обіймів сновидних смерти. Власне прізвище містом несеш на конверті. З підземель виповзають знайомі щурі, тягнуть віяло нецікавих історій і канючать на кір. Їхні байки старі. Їм би плавати в балії спирту просторій. Спека одяг здирає. Повсюдний стриптиз не дивує. Отой під грибочком затис між повіками вічний плин геніталій. Ти також роздягаєш якусь із єлен і сповзаєш ліниво по зоні запалій, фантазуєш, який там вмістився би член або що в ній принишкло? — яка-не-яка, а спокуси матерія ніжна, м’яка, та, зігнила, розлазиться часом, зараза. Ні, наповнивши світлим пивом живіт, ліпше благословити Тараса носом бронзовим деґустувати цей цвіт. Все іде, все минає. Вповзає кудись. В кублах кублиться. Входячи, роздивись, серце стислось — давай звідти драла! Бо ніхто з них не вийде з кола Ваала… — Їхні душі марнота забрала… 15-31 серпня 1998 р. Львів
І все-таки її нема. Поетики — безсилі. Бездарні віршарі вдягають шати голубі, пов’язують на горла шовк, пащеки їхні — в милі. Вони вивалюють себе і цьомки шлють собі. Без неї пустка щодоби відчутніша на дотик. Накручуються механізми снів-пересувань. Прохід проспектом — введений без заштрику наркотик, пустеля різнобарвних слів, розпечена гортань. Баяни імітують гру. У келихах — павуча кров. У двориках — смердючий тлін. Розлазиться ядучий дим. Вона покинула свій дім, як ангел, вигнаний Творцем. В цей дім вселилося Ніщо з її страшним лицем. 15-31 серпня 1998 р. Львів
Все залізло в кубельця, наїлось новин і поснуло. Лиш я на сторожі один. Ні, таки не один — списа лагодить стиха наді мною на стелі стара комариха. Стерво знає: для нападу — ліпше пітьма. І маневрами володіє стома, щоб мене надурити, перетворити на родовище крови, щойно відкрите. Промовляю молитву подяки. Свічу задуваю, лягаю, зітхаю, мовчу. Із глибин світотвору, розгорнутих вгору, чути рівне дзижчання небесного хору. Я занурююся в гіпнотичні сади. Я зриваю плоди, бачу зблиски слюди. А в цей час комариха помпує крівцю, бензобаки наповнює живою міццю. Я для неї — плантація наркоти, чи пивниця “Каґору”, чи м'ясо мети. А вона — захмеліла упирка-коханка. На світанку від неї — лиш цяточка-ранка. Де поділась? Де травить добуту любов? Незрівнянна, чи вернеться знов — пити кров? 15-31 серпня 1998 р. Львів
Мотлох світу, безмір світу, бубни світу і бляшанки на колесах, і дроти. Потрапляєш в течію несамовиту калькуляцій, дурисвітства, марноти. Вчителі у позах лотос в урядових установах перетравлюють папір. З їхніх усмішок, сяйливих і медових, в душі учнів зазирає ніжний звір. Все дозволено, бо все воно — облуда! І спокушений заходить у пітьму. Паралітики в очікуванні чуда котять камені злорадства вслід йому. Зупинись! — ніхто не скаже, не прив'яже добрим словом нерозумного сліпця. Будь зі мною, сестро, брате, друже, враже! Всі ж ми — дітоньки незримого Отця. — Забирайся, блазню, йди собі до біса! — І клепають свій золочений Закон з переплавленого чорного заліза тіні смертників — безсмертний леґіон. 15-31 серпня 1998 р. Львів
Людина розповзається, як зібрання народне — хапаєшся за погляд, щось гукаєш колоритне — та вислизає, заповзає у таємні сховки, привалює себе речами і городить замки. Усі — у хащах риштувань, ворожать на ”що буде”, крізь дірку часу розглядають вигадані біди. Це їх об'єднує, гуртує знову в юрби. І все ж патетика спадає, і тьмяніють фарби. Гонитва припинилась, та триває втеча. Бракує явлення у танці Бога! Але у сни ще зазирає живе Небо. Крізь марші стель, крізь мури хвиль — пульсує Безмір. Будь досконалим ритмом, танцюй тонко на пелюстках Часу — усміхнено! У центрі Всесвіту — твоє серце! Радій! Нема питання — не треба й відповіді. 15-31 серпня 1998 р. Львів
У видимому немає окремого. Усе переплетено. В перетіканні — всі речі. ..................... Зірвана квітка перетікає у небуття. Небуття — цвинтар окремого. ..................... Відокремлюючи себе, западаєшся в небуття, сліпнеш, глухнеш, не відчуваєш доторку, втрачаєш смак і нюх. ..................... Твоє “я” — двері в не-існування. Твоє “я” — твоє відокремлення. ..................... Найцінніше — безцінне, дароване. Усе, що оцінюється, — ілюзія. ..................... Дихай небом, перебирай простором, пливи часом. Не зав'язуй себе у вузол. Відлунюй! ..................... Усе справжнє — поряд. Усе маревне — далеко. ..................... Ти — погляд з невидимого назовні. ..................... А окреслюючи межі — поменшуєшся. 15-31 серпня 1998 р. Львів
У видимому немає окремого. Усе переплетено. В перетіканні — всі речі. ..................... Зірвана квітка перетікає у небуття. Небуття — цвинтар окремого. ..................... Відокремлюючи себе, западаєшся в небуття, сліпнеш, глухнеш, не відчуваєш доторку, втрачаєш смак і нюх. ..................... Твоє “я” — двері в не-існування. Твоє “я” — твоє відокремлення. ..................... Найцінніше — безцінне, дароване. Усе, що оцінюється, — ілюзія. ..................... Дихай небом, перебирай простором, пливи часом. Не зав'язуй себе у вузол. Відлунюй! ..................... Усе справжнє — поряд. Усе маревне — далеко. ..................... Ти — погляд з невидимого назовні. ..................... А окреслюючи межі — поменшуєшся. 15-31 серпня 1998 р. Львів
— Вчителю, що робити? Вчитель на небесах. Серце шепче — любити, а в голові — гніздо бісиків звивистих, серце, їхнє тьохкання до Неба не долітає, гусне у тілесах. — Пастирю, де отари? Смерть скубуть у ярах. Гострять на них вістря, розкладають вогонь. Костура відклади, тонко, легко торкнись до скронь — гупає кров у скронях і закипає страх. — Отче, хай буде воля, хай буде воля Твоя! Небо, згорнуте в руру, — у письменах знамень. Вічний, нерукотворний сяє Великий День. Всесвіт в утробі зміїній. Все ще сичить Змія. 15-31 серпня 1998 р. Львів
Вона вертається. Двигтять хмари. Димлять біржі. Гарчать звірі. Держави валяться, Мерці входять в її чрево. Живі — в смерть. Вона вбирається у стрій світу — краса юна в старій вірі. Часи запалено. Вода — у вирах. Суціль у ранах земна твердь. Повзуть черви. Сичать змії. Тремтять люди. Летять бурі. Гудуть дзвони. Ревуть ріки. Киплять води. Ростуть землі. Встає сонце. Святе світло плете вічне Життя Коло. Свята Мати несе Дитя Боже. Повзуть черви. Летять бурі. Киплять води. Сичать змії. Гудуть дзвони. Ростуть землі. Тремтять люди. Ревуть ріки. Встає сонце. Святе світло плете вічне Життя Коло. Повзуть черви. Гудуть дзвони. Ростуть землі. Сичать, змії. Ревуть ріки. Встає сонце. Тремтять люди. Летять бурі. Киплять води… ............................................... ............................................... ............................................... ............................................... 15-31 серпня 1998 р. Львів
ЖАХ Жа жах жовтий жаль замучив Ха хо хочеш ти втекти А чи знаєш як живучі Чорні гадини повзучі І пошарпані коти
М'я м'я м'ятий вітер свище Стежки вже нема Чути крики ближче й ближче Небо трусить попелище Пробудилася пітьма
Лава лізе з-під гори Жах, жах, жах бере за плечі І влітають жовті смерчі Полувідьомської гри
Дідьки до мене, до мене Полум'я дрантя палене В потяг пристойний зберіться І забирайтеся звідси
Співи подохнуть пташині Де на камінні стежині Гади не свинні і блазні Змішують тельбухи власні
Там де чума хрипло кряче Смерчем промчіться гарячим Збільшуватися повинно Царство моє домовинне
Хто хто топче печериці Печені харчі щуриці Зупинись Хіба не відаєш незграбо Жаба там пускає з граба жовту слизь І там кота літає нявкіт Падають повзучі п'явки на плаї А де по папороть несеться В'ється смужкою по стежці сік змії
Халепа склеп тобі готує Я вже пію алілуя по тобі Могильному нічному клоччі Згинеш за ніщо ти хлопче далебі
Тай нащо цвіт тобі казковий Зжерли вчора все корови Жах жах жах Повір беру у світі Бога Суть усього світ усього У грошах
Печера темна полоняє Там і тихо поміняєм То на то Мені свою віддайте душу І аж тобі між гір натрушу Золото
Ой ходить сон коло вікон А дрімота коло плота Питається сон дрімоти Ой деж ти буде ночувати
|
