3.4. Завершальний цикл розвитку античної філософії: школи, ідеї, представники
Філософія завершального циклу античної філософії була чітко орієнтована на захист окремого індивіда в умовах поступового руйнування класичного античного полісу {Олександр Македонський завоював не лише більшість полісів, а й колосальні території за межами Греції, створивши грандіозну імперію). Пізня антична філософія поставала індивідуалістичною, суб'єктивно забарвленою. Через це тут не стільки продукували нові ідеї, скільки використовували вже наявні (епігонство), які часто сполучали між собою без достатньої внутрішньої єдності (еклектика). Зупинимося на ідеях найавторитетніших шкіл цього етапу.
| Основни
йзміст
Школи
| Основи світобудови в їх значенні для людини
| Висновки, що випливають для людини з такого розуміння світобудови
| Життєві
завдання
людини
| | Епікуреїзм
| Смерті не існує, тому що в основі світу лежать невмирупці атоми
| Слід позбутися
життєвих
страхів
| Досягнення
атараксії —
душевної
незворушності
| | Скептицизм
| Кожна річ є не
більше такою,
ніж будь-якою
іншою
| Треба утримуватися від будь-яких суджень про речі
| Треба зберігати
стан автаркії
(самовладності)
| | Стоїцизм
| Світ пронизаний божественною пневмою, у ньому панує
фатум —
невблаганний
закон долі
| Не варто опиратись фатуму: того, хто бажає, доля вабить, хто не бажає — тягне
| Треба зберігати мужність духу, оскільки дух автономний стосовно обставин життя
| | Неоплатонізм
| Світ є послідовним " виливанням " божественного Сдиного
| Слід намагатися наблизитись до Бога
| Треба прямувати шляхом духовного самовдосконалення
| Епікурейство заснував Епікур (342 - 271 pp. до Р. X.) і продовжив римлянин Turn Лукрецій Кар (95 - 55 pp. до Р. X.). Епікур ставив собі завдання захистити людину від можливих страхів життя, для чого доводив невмирущість матерії, а, значить, і певне безсмертя людини (посилаючись на атомізм), відсутність фатуму та необхідності в космосі (припускаючи, що атом володіє здатністю довільно відхилятись від траєкторії свого польоту), можливість різних пояснень тих самих явищ через відсутність тісного зв'язку думки з фактами та відчуттям. Найбільше, чого може досягти людина в житті, - це звільнити себе від страхів та неприємних відчуттів, отримувати від життя насолоди, серед яких найбільша - уміння запобігати стражданням та зберігати душевну рівновагу, незворушність і безпристрасність (досягнення стану " атараксії").
Скептицизм (від давньогрецького " сумнів"), що його заснував Піррон (360 - 270 pp. до Р. X.), звер- Turn Лукрецій Кар тав увагу на те, що всі філософи запевняли в істинності своїх теорій, але висували різні ідеї; звідси випливав висновок про неможливість створення істинної філософії. В основі всіх суджень скептицизму лежали три знамениті запитання з трьома відповідями:
1. Якими є усі речі? — Не більше такими, ніж: будь-якими іншими. 2. Що можна сказати про такі речі? — Краще не казати нічого, утримуючись від суджень.
3. Що робити людині, яка перебуває у стосунках з такими речами? — Зберігати самовладність (автаркію).
Скептики всебічно обґрунтовували свою позицію сумніву в можливостях пізнання, але врешті-решт, за Геґелем, своєю вимогою у всьому сумніватися сприяли розвитку наукового критичного мислення.
Більше поширеним у цю епоху був стоїцизм, що його заснував Зенон -стоїк (340 - 265 pp. до Р.Х.). У Римі його послідовниками бу ш ЛуційАней Сенека (4р. до Р.Х. 65 p.), Епіктет (5 138) та Марк Аврелій Антонін (121 - 180). Стоїцизм також закликав людину до життєвої мудрості та самовладності, але з позиції зовсім іншого розуміння і буття, і людини. Скептики вважали, що весь світ пронизаний єдиним потоком вогняної пневми (дихання), що несе всьому закон і долю. Дія долі неминуча й невблаганна. Тому людині не варто впадати у відчай, адже змінити долю неможливо. (" Того, хто бажає, доля приваблює, того, хто не бажає, штовхає"). Стоїки пояс нювали свою думку притчею про карету та собаку: собака прив'язаний до карети, що їде; як би не смикався пес, рух визначає карета, тому втрачають сенс смикання, опір руху, відчайдушні крики. Через це і людині у її відношенні до долі лишається одне: визначити внутрішнє ставлення до того, чого змінити не можна. Гідне для людини ставлення до будь-чого -спокій, незворушність, зберігання внутрішньої автономії. Стоїки сприяли систематизації філософського знання; вони поділили філософію на фізику, логіку та етику, залучивши до логіки і розуміння пізнання. Неоплатонізм довів до ретельних деталізацій і логічної стрункості провідні думки Платона. Усе сутнє являє собою результат виливання (еманації) Єдиного, яке тотожне благу, не знає ніякого ушкодження та змін. Першим продуктом Єдиного постає світовий Розум, у деяких тлумаченнях - Дух, а він еманує у світову Душу. Душа оживляє все суще, роблячи світ внутрішньо пов'язаним. Через душу все, що існує прагне повернутися до вищого -до Єдиного, бо там його вихідна батьківщина, його корені. Людина ж являє собою уособлення світобудови, бо до її єства входять тіло, душа та розум; останній і дає людині спрямування - прагнути до єдиного, до блага. Основні творці неоплатонізму - Плотін (205 270) та Прокл (412 -485).
# Отже, можна констатувати: школи завершального циклу були чітко спрямовані на те, щоб перетворити філософію на інструмент людського індивідуального самоутвердження. Саме на цьому шляху пізня антична філософія зробила своє основне відкриття: дух може бути автономним від обставин життя, протистояти цим обставинам (за Сенекою, дух сам собі володар). Це відкриття, очевидно, перекидає місток інтелектуальних досягнень наступній епосі — християнському європейському Середньовіччю. Бо саме епоха Середньовіччя, як ніяка інша в європейській історії, була зосереджена на духовному як першому початку буття. |
