Демократія власності

Люди праці – головна продуктивна сила суспільства – як і раніше, відчужені від влади в господарстві. Проте вже сьогодні виразно виявляється загальносвітова тенденція демократизації власності. Вона виражається:

ü по-перше, в дифузії прав власності, що припускає делегування частини цих прав не власникам (працівникам і їх організаціям, а також органам місцевого самоврядування, державним інститутам і т.п.), а також обмеження прав титульних власників майна компаній законом, колективним договором, угодою, аж до права тільки на відшкодування авансованого ними капіталу і на отримання тієї частини доходу, яка створена за допомогою засобів виробництва (капіталу), що належать їм;

ü по-друге, в переході від старої авторитарної системи управління виробництвом до нової – демократичної, в різних її формах: від нижчої – обмеженого залучення працівників до управління, до сумісного управління праці і капіталу (як це має місце, перш за все, у ФРН) і, нарешті, до вищої форми виробничої демократії – самоврядування працівників в рамках закону;

ü по-третє, у формуванні власності працівників в її вужчому – юридичному – тлумаченні (як право володіти, розпоряджатися майном, одержувати дохід від його використання): так званий робочий акціонаріат в різних його видах і модифікаціях (покупка працівниками акцій своєї компанії, у ряді випадків із знижкою; преміювання працівників акціями; наділ працівників акціями своєї компанії в розстрочку за рахунок майбутніх її доходів і ін.;

ü по-четверте, в залученні працівників до участі в прибутку своєї компанії.

Розвиток подібного роду процесів веде або здатне привести до утворення економік нетрадиційного типу: економіки, керованої працею, або економіки участі (економіки проміжного типу між економікою, керованої працею, і економікою, керованої капіталом, приватним або державним). Прототипами економіки, керованої працею, можуть служити, хоча і з істотними обмовками, ізраїльські кибуці, федерація іспанських самокерованих кооперативів Мондрагон, Союз власників–співвласників Шухти (Дагестан, голова М.Чартаєв). Прототипами економік участі можуть служити частина німецьких, французьких, шведських, японських та інших фірм, заснованих на системі участі працівників в управлінні виробництвом і розподілі його результатів.

Проведені дослідження результатів господарської діяльності компаній, що використовують різні форми виробничої демократії, показують, що в переважній більшості випадків спостерігається достатньо стійкий позитивний зв'язок між демократизацією господарської влади і ефективністю виробництва. Про це, зокрема, свідчить досвід роботи Союзу власників–співвласників Шухти. За період з 1985 по 1993 рр. при тій же чисельності працівників обсяг виробництва збільшився більш ніж в 14 разів, продуктивність праці – в 3 рази, а чисельність управлінського персоналу, навпаки, скоротилася в 7 разів. Високу ефективність показують багато підприємств даного типу і в США. За підрахунками проф. Л. Тайсон (глави Економічної ради при президенті Б. Клінтоні) і проф. Д. Льовіна, компанії з високим ступенем участі персоналу в управлінні працювали в середньому значно краще, ніж фірми, де цей ступінь був низьким. На даних компаніях продуктивність праці вища на 15%, фондовіддача – на 177%, норма прибули – на 33%.

З середини 80-х рр. формується система так званої «економіки участі» («система участі», «демократія участі»). По-новому ставиться проблема мотивації людини праці, створення умов для повноцінного прояву її творчого потенціалу, для включення працівника в процес прийняття рішень.

Розглянемо докладніше основні форми системи участі: а) участь в прибутках, або в «успіху підприємства»; б) участь у власності; у) участь в управлінні.

Участь в прибутках. Стратегія підпорядкування і жорсткого контролю, яка склалася в класичній моделі соціально-економічного розвитку, стала переходити до «стратеги залучення» і партнерства. Зміни відбулися в системі оплати праці. Трудовий дохід розпадається на постійну і змінну частини. Перша частина (основна за робоча платня) фіксується тарифною угодою в рамках колективного договору. Друга частина визначається спеціальною угодою між адміністрацією і представниками найнятих робітників. Це додаткові виплати з прибутків, розмір яких залежить від багатьох обставин: рівня витрат виробництва і цін, конкурентних позицій, коливань виробництва і т.д. Ця змінна частина винагороди не є фіксованою, вона відрізняється також і по галузях. У Франції, наприклад, на частку «колективної зацікавленості» в 1990 р. довелася половина загального обсягу заробітної платні.

За деякими експертними оцінками, для постійної підтримки рівня мотивації працівників не менше 20% їх доходу повинні поступати з прибутків у вигляді преміальних виплат, дивідендів або накопичень на пенсійних рахунках. Найбільших успіхів в системі участі працівників найманої праці добилася Франція, де подібна система практикується з 1959 р. У 1990 р. на крупних підприємствах (понад 500 люд.) систему індивідуалізованої зарплати для вищих категорій працівників застосовували 87% (проти 36% в 1983 р.), колективну зацікавленість в «успіху підприємства» використовували 46% (проти 7%), плани заощаджень на рахунках підприємства існували у 44% (проти 16%) і т.д.

У Франції система участі стала набувати характеру «колективної зацікавленості».

У США система участі охоплює 22% всіх зайнятих. Широко практикується розподіл акцій серед персоналу фірм. Всього на американських підприємствах налічувалося 430 тис. планів участі в прибутках. Найчастіше така участь здійснюється у вигляді «відкладених виплат» (пенсійні фонди).

У Великобританії системами участі в прибутках охоплено 16% працівників найманої праці. У Японії дана форма є важливим чинником високого рівня трудової мотивації працівників і високої конкурентоспроможності японської економіки.

Нерідко доходи від участі в прибутках йдуть на покупку акцій, і тоді (у разі переходу значної частини акцій в руки працівників) відбувається перетворення власності. Нові елементи соціалізації економіки, до яких відноситься розповсюдження акцій серед «своїх» працівників, переслідує декілька цілей. Одна з них пов'язана з «ідентифікацією інтересів» працівників і фірми; інша, що носить економічний характер, – з мобілізацією особистих засобів персоналу для інвестицій у виробництво. При цьому фірма одержує різні податкові і інші пільги для фінансування програм розподілу акцій. У США, де компанії давно розподіляють акції серед свого персоналу, їх число виросло з 6 тис. в 1982 р. до 10 тис. в 1989 р., а кількість робітників і службовців – володарів акцій – з 4, 2 млн. до 12 млн. люд., тобто складає близько 10% всіх зайнятих.

Участь у власності. Які б ні вводилися системи матеріального стимулювання, економічна демократія не наповниться своїм змістом без наділу працівника статусом «власника власності». Опити свідчать про те, що 70% працівників бажали б працювати в компаніях, якими співволодіють або повністю володіють самі працівники.

Задача створення механізму саморегуляції суспільного відтворення примушує найрозвиненіші держави змінювати роль дрібного власника і акціонера. У новому світлі представляються проблеми зайнятості, соціальної структури, відношень власності. Держава починає цілеспрямовано стимулювати дрібне підприємництво, розширювати інститут індивідуального акціонера. Всі індустріально розвинені країни мають державні програми розвитку дрібного і середнього підприємництва, що припускає різні податкові пільги і пільгові умови кредитування.

Росте чисельність дрібних власників. Статистика свідчить. що в 80-х рр. у Франції виникло понад мільйон нових підприємств, лише на 3% з них зайнятість перевищує 10 людин. У Італії 2/3 економічно активного населення працює на дрібних і середніх підприємствах з чисельністю до 100 люд., найефективнішими серед них є ті, де персонал не перевищує 50 люд. У США на підприємствах з числом зайнятих від 1 до 20 люд. створено 88% всіх нових робочих місць.

Сфера дрібного виробництва не є визначальною господарською формою в економіці Заходу. Наприклад, в США в цьому секторі (за винятком сільськогосподарського виробництва) існує 11 млн. власників-працівників, а його частка у валовому доході всіх форм складає близько 6%. Спостерігається тенденція поступового зникнення класичного типу пролетаря як об'єкту капіталістичної експлуатації з товарним характером робочої сили. За підрахунками західних дослідників, до середини 80-х рр. у розвинених країнах чисельність індустріальних робітників складала 110 млн. люд. Приблизно стільки ж налічувалося людей, які були повними або частковими власниками засобів виробництва через індивідуальні, сімейні, колективні, кооперативні і інші форми власності. В світі сьогодні кооператорами є 550 млн. люд, в країнах Європейського суспільства – більше 60 млн., тобто 19% населення, або 45% робочої сили.

У індивідуальному власнику відбувається возз'єднання виробника, працівника і засобів виробництва. Таким чином, створюється сектор принципово нових, некапіталістичних відносин і форм власності. У цих господарських формах власності істотно змінюється характер експлуатації. Власник експлуатує або самого себе, або свою сім'ю.

Не-експлуататорський характер власності, збільшення частки праці не по найму простежується в акціонерному колективному партнерстві. Широке розповсюдження одержало сумісне володіння власністю у формах акціонерного, кооперативного, орендного, посередницького капіталу, та ін.

Економічна революція вирішує, як мінімум, проблему децентралізації і демократизацію власності. Під децентралізацією власності розуміється розповсюдження акціонерного капіталу корпорацій серед громадян. Що відбувається в головній на сьогодні формі господарювання – корпорації – при з'єднанні робочої сили із засобами виробництва?

У своїй основі корпорації є товариствами з акціонерним капіталом. Акціонерне партнерство стає домінуючим. Десятки мільйонів людей у США та Західній Європі мають акції найбільших корпорацій. У США налічується 47 млн. акціонерів (це кожен третій дорослий американець); у Великобританії і Франції – по 9-9, 5 млн. чоловік (кожен п'ятий дорослий француз і англієць); у Японії – 8, 5 млн..; у ФРН – 1, 2 млн.

Становлення нового суб'єкта виробничих відносин, що суміщає в одній особі працівника і господаря, відбувається завдяки процесу демократизації власності. Під демократизацією власності розуміється створення різних форм колективної власності, тобто перехід компаній у власність працівників найманої праці.