Кантіанський переворот у гносеології. Вихідні принципи “Критики чистого розуму” І.Канта.

У першій праці критичного періоду “Критика чистого розуму” Кант зазначав, що людський розум в одному з видів свого пізнання (а це метафізика) має незвичайну долю: його хвилюють питання, які він не може відкинути, але і не може дати відповіді на них. Тривалий час метафізика вважалася королевою всіх наук, тепер її почали часто критикувати. На часі постала потреба в критиці розумової спроможності стосовно всіх знань, до яких він може прагнути незалежно від досвіду. Ця критика повинна дати відповідь: чи можлива метафізика? Кант висловив припущення, що, можливо, варто спробувати розв’язати проблеми метафізики, припустивши, що не наші знання узгоджуються з предметом, а предмети повинні узгоджуватися зі знаннями. Це схоже на те, що зробив Коперник в астрономії, у метафізиці теж можна зробити подібну спробу в тому, що стосується споглядання предметів. Безумовно, все наше знання починається з досвіду, тобто за часом жодне наше знання не передує досвіду. Але це не означає, що воно все походить із досвіду. Знання, які існують незалежно від досвіду і навіть від усіх чуттєвих вражень, Кант називає апріорними. Протилежні їм емпіричні знання, які цілковито можливі через досвід – тобто апостеріорі. Отже, чисте знання апріорне. Досвід лише навчає нас, що щось влаштоване так або інакше. З досвіду не виводяться ні необхідність, ні загальність. Якщо ми зустрічаємося з положенням, що мислиться разом зі своєю необхідністю, то це апріорне судження. Також досвід ніколи не дає своїм судженням істинної або строгої загальності – лише умовну й відносну (через індукцію). Якщо судження мислиться в строгій загальності, тобто не допускає жодного винятку, то воно має апріорну значущість. Необхідність і строга загальність суттєві ознаки апріорного знання. У всіх судженнях, у яких мислиться відношення суб’єкта до предиката, це відношення може бути двояким: або предикат В належить до суб’єкта А, як щось таке, що приховано міститься в цьому понятті А – (аналітичні судження), або ж В знаходиться цілком поза поняттям А, хоча і перебуває з ним у зв’язку – (синтетичні судження).

Отже, аналітичні судження – це ті, у яких зв’язок предиката із суб’єктом мислиться через тотожність, вони пояснювальні. Синтетичні судження приєднують до поняття суб’єкта предикат, що зовсім не мислився в ньому і не міг би бути видобутий з нього жодним аналізом, вони розширювальні судженнями. Усі емпіричні судження синтетичні. На думку Канта, кінцева мета нашого спекулятивного апріорного пізнання ґрунтується саме на синтетичних, тобто розширювальних засадах. Аналітичні судження хоча й надзвичайно важливі та потрібні, але вони слугують винятково для досягнення виразності понять. Кант зазначає, що в усіх теоретичних науках розуму містяться апріорні синтетичні судження як принципи. Усі математичні судження синтетичні, водночас вони апріорні, а не емпіричні, бо містять у собі необхідність. Природознавство (фізика) містить у собі як принципи апріорні синтетичні судження. Метафізика, принаймні відповідно до своєї мети, складається винятково з апріорних синтетичних положень. Головним завданням чистого розуму Кант вважає дати відповідь на запитання: як можливі синтетичні судження a priori? Від того, якою буде відповідь на це запитання залежить доля метафізики. Вирішення, сформульованого вище завдання, охоплює водночас можливість чистого вживання розуму у створенні та розбудові всіх наук, що містять апріорне теоретичне знання про предмети, тобто відповідь на питання: Як можлива чиста математика? Як можливе чисте природознавство? Як можлива метафізика як природна схильність і як можлива метафізика як наука? Тут потрібна особлива наука, яка може називатися критикою чистого розуму. Вона може слугувати для очищення нашого розуму й утримання його від помилок. Водночас таку науку Кант називає частиною трансцендентальної філософії. За Кантом трансцендентальне усяке пізнання, що займається не стільки предметами, скільки способом пізнання предмета.

Праця Канта “Критика чистого розуму” складається з двох великих частин: “Трансцендентальне вчення про елементи”, “Трансцендентальна методологія”. Кожна з цих частин має свої підрозділи.

Трансцендентальна естетика. Кант називає трансцендентальною естетикою науку про всі принципи чуттєвості a priori. Предмети даються нам за посередництвом чуттєвості, і тільки вона постачає нам якісь споглядання. У трансцендентальній естетиці ми ізолюємо чуттєвість, відокремивши все, що за допомогою своїх понять мислить розсудок, так, щоб не лишилося нічого, крім емпіричного споглядання. Потім потрібно відділити від нього все, що належить до відчуття, щоб залишилося винятково чисте споглядання та чиста форма явищ, єдине, що чуттєвість дає a priori. Кант вважає, що існують дві форми чистого споглядання: простір і час.

Трансцендентальна логіка. Наше знання, далі зазначає Кант, виникає з двох джерел: перше з них – отримувати уявлення (сприймати враження), а друге: спроможність пізнавати через ці уявлення предмет (самодіяльність понять). Через сприйняття вражень предмет нам дається, а через друге – мислиться. Отже, споглядання та поняття становлять елементи всякого нашого пізнання. Чисте споглядання містить тільки форму, під якою щось споглядається, а чисте поняття – лише форму мислення про якийсь предмет узагалі. Спроможність мислити предмет чуттєвого споглядання це розсудок. За Кантом, ні чуттєвість ні розсудок не мають переваги одне над іншим. Ці дві спроможності не можуть обмінюватися своїми функціями. Розсудок не спроможний нічого споглядати, а чуття не здатні нічого мислити. Тільки з їх поєднання може виникнути знання. Але при цьому не можна їх змішувати, потрібно їх ретельно виокремлювати й розрізняти. Тоді коли естетика – це наука про правила чуттєвості взагалі, то наука про правила розсудку – логіка. Трансцендентальна логіка займається законами розсудку й розуму, але лише оскільки вони належать до предметів a priori. А вже трансцендентальна логіка поділяється на трансцендентальну аналітику і трансцендентальну діалектику.

Трансцендентальна аналітика. Розсудок має справу з апріорними категоріями, які не є знаннями, а лише формами мислення. Кант запропонував таку таблицю категорій:

Значну увагу Кант надає здатності судження. Якщо розсудок узагалі визначається як здатність встановлювати правила, то здатність судження – це спроможність підводити під правила. Здатність судження особливий талант, у якому треба вправлятися, але неможливо навчитися. Здатність правильно користуватися правилами повинна належати самій людині, якщо бракує цього природного дару, то жодні правила не убезпечать від хибного застосування.

На питання: як можливі апріорні синтетичні судження? Кант дає таку відповідь: ми не в змозі пізнати можливість жодної речі за самими лише категоріями, а завжди повинні мати у своєму розпорядженні споглядання, щоб на них пояснювати об’єктивну реальність чистого розсудкового поняття. Без зовнішніх споглядань нам не відомо, чи мислиться через категорії якийсь об’єкт і взагалі, чи може відповідати їм десь якийсь об’єкт. Самі по собі категорії лише форми думки. З них не можна утворити жодного синтетичного положення. Розсудкові поняття ніколи не можуть мати трансцендентального вжитку, а тільки емпіричний. Отже, трансцендентальна аналітика дає один важливий результат: розсудок a priori не здатен ні на що більше, як тільки антиципувати форму можливого досвіду взагалі, і оскільки те, що не є явищем не може бути предметом досвіду, то розсудок ніколи не може переступити межі чуттєвості, у яких предмети тільки й можуть бути нам дані.

Трансцендентальна діалектика. Тоді коли розсудок – це спроможність створювати єдність явищ за допомогою правил, то розум – це спроможність створювати єдність розсудкових правил, згідно з принципами. Розум ніколи не спрямований безпосередньо на досвід або на який-небудь предмет, він завжди спрямований на розсудок, щоб a priori надати через поняття його різноманітним знанням єдність, яку можна назвати єдністю розуму і яка цілком інакша, ніж та, що може бути здійснена розсудком. В умовиводі розум прагне звести величезне розмаїття знань розсудку до найменшого числа принципів і тим досягти найвищої їх єдності. Усі трансцендентальні ідеї можна поділити на три класи: перший містить абсолютну (безумовну) єдність мислячого суб’єкта, другий – абсолютну єдність ряду умов явищ, третій – абсолютну єдність умов усіх предметів мислення взагалі. Мислячий суб’єкт – предмет психології, сукупність усіх явищ (світ) – предмет космології, а річ, що містить найвищу умову можливості всього, що може мислитися (сутність усіх сутностей), – це предмет теології. Отже, чистий розум дає ідею для трансцендентального вчення про душу, для трансцендентальної науки про світ і, нарешті, для трансцендентального пізнання Бога. Про предмет, який відповідає певній ідеї, ми не можемо мати знання, а можемо мати лише проблематичне поняття. Існує три види діалектичних умовиводів. Кант аналізує паралогізм, антиномію та ідеал чистого розуму.

Паралогізми чистого розуму: Кант зазначає, що доводи на користь буття душі-субстанції не витримують критики, у багатьох випадках вони ґрунтуються на паралогізмі – хибному умовиводі, у якому термін “суб’єкт” у різних засновках береться в неоднаковому смислі. Антиномії чистого розуму:

1.теза – світ має початок у часі, а також просторово замкнений у межах; 1.антитеза – світ не має початку й меж у просторі – навпаки, він нескінченний з погляду як часу, так і простору;

2.теза – кожна складна субстанція у світі складається з простих частин, ніде не існує нічого, окрім простого або того, що з нього складено; 2.антитеза – жодної складної речі у світі не утворено з простих частин, і ніде у світі не існує нічого простого;

3.теза – каузальність за законами природи не єдина, із якої можуть бути виведені всі явища світу. Для пояснення їх необхідно припустити ще й каузальність через свободу; 3.антитеза – ніякої свободи немає, а все у світі відбувається винятково за законами природи;

4.теза – до світу належить або як частина його, або як його причина якась абсолютно необхідна сутність; 4.антитеза – ніде, ані у світі, ані поза світом не існує абсолютно необхідної сутності як його причини;

Ідеал чистого розуму: Кант окремо, ще один раз, звертається до четвертої тези. Він зазначає, що можливі лише три способи доведення буття Бога, виходячи зі спекулятивного розуму: фізикотеологічний, космологічний та онтологічний. Усі вони нічого не дають; неможливо силами тільки спекулятивного розуму вийти за межі чуттєвого світу. Зокрема, Кант аналізує онтологічне доведення буття Бога. Особливість цього доведення – спроба вивести з поняття Бога його існування. Найдосконаліше суще – це таке суще, якому не може чогось бракувати в т.ч. й існування. Критикуючи цю позицію, Кант зазначає, що екзистенція, існування взагалі не входять у поняття речі. Дійсність не зачіпає “ що ”, реальності. Дійсність встановлюється через сприйняття. Ідеї розуму (а ідея Бога – це ідея розуму) не перевіряються в досвіді. Поняття завжди можливе, якщо воно не суперечить самому собі. Але воно може бути порожнім поняттям. Усі екзистенційні поняття синтетичні, вони повинні підтверджуватися досвідом. Кант робить висновок, що існування Бога теоретично неможливо довести, але неможливо й заперечити. Усі спроби суто спекулятивного вживання розуму в теології цілком марні. Усі спроби чистого розуму робити висновки, які виводять нас поза сферу можливого досвіду безпідставні, водночас людський розум має схильність переступати цю межу, і трансцендентальні ідеї для нього такі ж природні, як категорії для розсудку. Трансцендентальні ідеї мають необхідний регулятивний ужиток: скеровувати розсудок на якусь певну ціль, об’єднувати їх довкола ідеї. Розум прагне систематизувати знання, надати їм певної єдності. Ідея – евристичне поняття, вона показує не те, як влаштований предмет, а як ми керуючися ним, повинні досліджувати характер і зв’язок предметів узагалі. Кант зазначає, що для людського розуму принизливо те, що він у своєму чистому використанні нічого не досягає і навіть потребує дисципліни. Найбільша, і можливо, єдина користь усякої філософії чистого розуму, мабуть, тільки негативна: вона слугує винятково для визначення меж і повинна застерігати від помилок. Але, вочевидь мусить десь існувати джерело позитивних знань, які належать до сфери чистого розуму, і, вірогідно, це шлях практичного вжитку. Усі інтереси розуму (як спекулятивні, так і практичні) об’єднуються в таких трьох питаннях: Що я можу знати? Що я повинен чинити? Чого я смію сподіватися? Перше питання суто спекулятивне. Кант уважає, що вичерпав усі можливі відповіді. Друге питання – практичне, і воно не трансцендентальне, а моральне. А третє питання водночас і практичне і теоретичне. Тільки у практичній сфері розум стає конструктивним. Він формує та реалізує принципи моральної поведінки.