Морально-етичне вчення Канта.

Студентам потрібно звернути увагу на те, що Кант пропонує новий погляд на мораль. Його етика – це етика обов’язку, вона спрямована на сферу належного, а не наявного, емпіричного. Не чуття, не поривання серця, а розум повинен судити, що таке добро, а що зло. Кант зазначає, що вкрай важливо розробити чисту моральну філософію, яка була б повністю очищена від усього емпіричного і такого, що належить до антропології. Закон містить у собі абсолютну необхідність, а засади обов’язковості потрібно шукати не в природі людини чи в обставинах світу, у яких вона перебуває, а винятково в поняттях чистого розуму. Вихідне поняття кантівської етики – поняття автономної доброї волі. Моральним Кант уважає той вчинок, який відповідає категоричному імперативу. Людина повинна чинити лише з обов’язку, який вона сама собі приписує без зважання на жодні емпіричні спонуки. Категоричний імператив Канта проголошує: чини так, щоб правило твоєї поведінки могло завжди стати принципом загального законодавства. Окрім категоричного імперативу, Кант виділяє гіпотетичний імператив. Філософ наголошує, що важливий не зовнішній збіг вчинку з вимогами морального обов’язку, а виконання цього обов’язку заради самого обов’язку як такого, без очікування нагороди, без розрахунку на користь. Кант розуміє, що неможливо зобов’язати любити ближнього, обов’язок любити – безглуздя, але робити добро іншим людям може і повинно бути обов’язком, незалежно від того чи ми їх любимо, чи ні. Отже, за Кантом, моральність – це добровільне підпорядкування себе обов’язку. Моральність людини ще не гарантує їй щастя. Досягнення власного щастя не може бути моральним принципом. Водночас Кант визнає, що, вочевидь, ніхто б не зміг жити винятково ідеєю обов’язку, відмовившися від будь-якого сподівання на щастя. Ще одним постулатом практичного розуму виявляється теза: повинно існувати безсмертя душі. Душа повинна бути безсмертною, оскільки лише в перспективі трансцендентної нескінченності можна сподіватися на реалізацію категоричного імперативу, і тільки повна реалізація імперативу дає усвідомлення виконаного обов’язку, а звідси і з’являється почуття гідності бути щасливим. Для свободи волі та безсмертя душі потрібні якісь онтологічні підстави чи хоча б психологічна впевненість у їх наявності, тут гарантом і першого постулату (свобода), і другого (безсмертя душі) може бути винятково Бог. Отже Він повинен існувати.

Кант вважає, що релігія не причина моралі, вона її наслідок. Мораль не виникає з божественного установлення, та вона неминуче приводить до релігії. Страх породив богів, а боги встановили заборони, але потім з’являється совість. Совість – це страх, спрямований на самого себе. В церковній вірі він об’єктивується у вигляді Бога, який установлює заповіді та карає за їх порушення, але прощення й милість якого можна здобути. У чистій релігії розуму угода з Богом (совістю) неможлива, залишається лише не порушувати заборони, тобто жити за категоричним імперативом.

Кант уважає, що людина одночасно належить до двох світів: детермінованості та свободи. Розум дає людині свободу. Совість, сумління – це та ланка, яка поєднує світ детермінованості та свободи, виключає можливість роздвоєння людини (знати – це одне, а чинити – інше). Совість не дає себе приспати, вона виставляє рахунок. Людина завжди втягнена у конфронтацію між належним і дійсним. Людина як істота належна до світу свободи заслуговує на повагу, вона відмінна від інших речей світу. Тому Кант доповнює категоричний імператив вимогою: “ Чини так, щоб ти завжди ставився до іншого як до мети і ніколи як тільки до засобу ”.

Ще один із найвидатніших філософів-представників німецької

Етика(вікіпедія)
Про абсолютної моралі і доброї волі

У вступі до «основоположення до метафізики моралі» (інший переклад: «Основи метафізики моральності»), 1785 рік, Кант сформулював вихідну аксіому своєї теоретичної етики: якщо моральний закон обов'язковий, то він неодмінно містить в собі абсолютну необхідність. На відміну від законів природи, «за якими все відбувається», в моральності йдеться про закони, «за якими все повинно відбуватися». Кожна людина повинна знати закони моралі і ті випадки, в яких вони реалізуються. Абсолютний закон лежить в основі морального закону, а той, у свою чергу, спирається на добру волю.

Добра воля - чиста (безумовна) воля. Чистий добра воля не може існувати поза розуму, тому що вона чиста і не містить в собі нічого емпіричного. І для того, щоб породити цю волю, потрібен розум.
[Правити] Категоричний імператив

Моральний закон - примус, необхідність діяти всупереч емпіричним впливів. А значить, він набуває форму примусового веління - імперативу.

Гіпотетичні імперативи (відносні або умовні імперативи) говорять про те, що вчинки гарні для досягнення певних цілей (такі, наприклад, поради лікаря людині, який піклується про своє здоров'я).

Категоричний імператив наказує вчинки, які гарні самі по собі, об'єктивно, безвідносно до якої-небудь іншої мети (наприклад, вимога чесності):

* "Поступай тільки відповідно до такої максими, керуючись якою ти в той же час можеш побажати, щоб вона стала загальним законом";
* "Поступай так, щоб ти завжди ставився до людства і в своїй особі і в особі всякого іншого також, як до мети, і ніколи не ставився б до нього тільки як до засобу";
* "Принцип волі кожної людини як волі, всіма своїми максимами встановлює загальні закони": необхідно "робити все, виходячи з максими своєї волі як такої, що могла б також мати предметом саму себе як волю, що встановлює загальні закони".

Це три різні способи представляти один і той же закон, і кожен з них об'єднує в собі два інших.

Для перевірки відповідності конкретного вчинку морального закону Кант запропонував використовувати уявний експеримент.

Етичне вчення Канта розвинене в «Критиці практичного розуму». Етика Канта заснована на принципі «коли б». Бога і свободу неможливо довести, але треба жити так, як якщо б вони були. Практичний розум - це совість, керівна нашими вчинками допомогою максим (ситуативні мотиви) та імперативів (загальнозначущі правила). Імперативи - про це вже говорилося - можуть бути двох видів: категоричні і гіпотетичні. Категоричний імператив вимагає дотримання боргу. Гіпотетичний імператив вимагає, щоб наші дії були корисні (доцільні). Існують наступні (кілька спрощені в порівнянні з кантовської) формулювання категоричного імперативу:

* «Роби завжди так, щоб максима (принцип) твоєї поведінки могла стати загальним законом (роби так, як ти б міг побажати, щоб надходили все)»;
* «Стався до людства у своїй особі (так само, як і в особі всякого іншого) завжди як до мети і ніколи - тільки як до засобу».

В етичному вченні людина розглядається з двох точок зору:

* Людина як явище;
* Людина як річ у собі.

Поведінка першого детерміновано виключно зовнішніми чинниками і підпорядковується гіпотетичному імперативу. Поведінка другого має підкорятися категоричного імперативу, вищому апріорно моральному принципом. Таким чином, поведінка може визначатися і практичними інтересами, і моральними принципами. Виникають дві тенденції: прагнення до щастя (задоволення деяких матеріальних потреб) і прагнення до чесноти. Ці прагнення можуть суперечити один одному, і так виникає «антиномія практичного розуму».
[Правити] Борг

Людина, що прагне до доброчесності, має волю, що спонукає його до здійснення добрих справ. Це чиста, добра воля. Вона розумна, тому що має в собі здатність діяти згідно з поданням про те, як має (слід) робити, - тобто про закон правильності. Людина виявляє своє ставлення до закону через ступінь поваги. Повага як почуття, властиве людині, цілком залежить від розуму. Необхідність дії з поваги до морального закону і є борг. Борг виражає моральні міркування, нехай навіть часом і суперечать емпіричним інтересам індивіда.

Уявна мораль - та, яка заснована на принципах корисності, приємності, інстинкті, зовнішньому авторитеті і різного роду почуттях.

Моральне гідність "приписується [Кантом] лише тому, хто не тільки які-небудь приватні і випадкові інтереси, але і все благополуччя свого життя безумовно підкоряє моральному боргу або вимогам совісті".