Матеріальні та соціальні умови життя людини, що впливають на характер протіканнясоціальних процесів і функціонування різних суспільних закладів. В поняття “соціальне середовище” входять такі загальні характеристики, як суспільний устрій, система виробничих відносин, матеріальні умови життя, характер протікання виробничих і соціальних процесів. Середовище ототожнюється для дитини з такими поняттями, як “держава”, “країна”, “місто”, “село” і т.п. Частина соціального середовища, з яким безпосередньо контактує дитина, називається мікросередовищем або середовищем найближчого оточення. Це сім'я, клас, школа, вчителі, друзі, товариші, близькі люди. Важливість середовища у розвитку особистості визнають усі педагоги. Не співпадають погляди лише при оцінці ступеня впливу середовища. Багато дослідників намагалось встановити точні кількісні пропорції впливу середовища і спадковості на розвиток людини. Отримані дуже суперечливі результати, які, напевне, переконують в одному: доля участі досліджуваних факторів у розвитку різних людей неоднакова. Вплив середовища е негативним і позитивним. Тому виникає проблема педагогізації середовища, тобто корегування і регулювання його впливів. З цією метою створюються батьківські університети, материнські школи, організовуються лекції та індивідуальні психологічні консультації для батьків, різноманітні гуртки, клуби, спортивні секції тощо для учнів. в) Виховання як фактор розвитку і формування особистості розглядається як управління цими процесами. На відміну від попередніх факторів, виховання – чинник цілеспрямований, спеціально організований, систематичний. Слід пам'ятати, що управління може бути жорстким маніпулюванням діями дитини, а може стати чинником актуалізації її розвитку. Педагоги по-різному оцінюють роль виховання у формуванні підростаючої особистості: від впевненості у о повного заперечення всякого виховання (Вольтер: “ Від усякого виховання, мій друже, рятуйся на всіх вітрилах ”). Спеціальні дослідження показують, що влада виховання не безмежна, але воно може стати вагомим чинником розвитку за певних умов. Варто нагадати, що виховання – шлях заповнення прогалин у спадковій програмі людини. Зрозуміло, що ефективне виховання певних якостей можливе лише при опорі на закладені природою задатки. Сила виховного впливу залежить також від уміння вихователя використовувати рушійні сили виховання, розуміти існуючі суперечності чи навіть спеціально створювати їх. Діти по- різному реагують на виховний вплив – від повного неприйняття вимог вихователя до абсолютного підкорення його волі. Ефективним буде виховання, якщо цілі вихователя стануть цілями самих вихованців, сприйматимуться ними свідомо; виховання набуде тоді характеру самовиховання. Російський психолог Л.С.Виготський (1896-1934) виділяє 2 рівні розвитку дитини: “ рівень актуального розвитку ” (якого дитина вже досягла) і “ зону найближчого розвитку ” (можливі досягнення дитини при допомозі дорослих). Виховання може бути ефективним лише тоді, коли воно буде йти попереду розвитку, ставити цілі, яких дитина зможе досягти при співробітництві з дорослими. Для вихователя важливо також мати на увазі вплив мікросередовища на виховання і при потребі корегувати негативні його компоненти, педагогізувати його. г) Людина – не лише об’єкт зовнішніх впливів, а й активний суб’єкт соціального розвитку, більше того суб’єкт саморозвитку, самовиховання. Становлення особистості відбувається через її активну взаємодію із середовищем через діяльність та спілкування. Представники персоналістичних теорій розвитку (прибічники гуманістичної психології А.Коміс, А.Маслоу, К.Роджерс) активність особистості вважають основним фактором розвитку. На думку А.Маслоу, „ джерела становлення і гуманності знаходяться тільки в самій особистості, вони жодним чином не створені суспільством. Останнє може лише допомогти або перешкодити становленню гуманності людини, так само як садівник може допомогти чи завадити росту куща троянд, проте він не може зробити, щоб замість куща троянд ріс дуб ” 1.
1. Цит. За: Галузяк В.М. та ін. Педагогіка.– Вінниця, 2001. – С.29. Таке розуміння розвитку змінює погляд на роль виховання в цьому процесі. Виховання, на думку прихильників гуманістичної психології, має навчити людину творити себе як особистість. Особливо вагоме значення має самовиховання, яке стимулює розвиток людиною своїх унікальних, неповторних властивостей. Дитина бере участь у різних видах діяльності: грі, навчанні, праці, у діловому ( офіційному) та особистісному (неофіційному) спілкуванні, виявляючи при цьому активність, різну за інтенсивністю (низьку, високу, середню), характером (репродуктивну і творчу), способом виявлення (внутрішню і зовнішню). Усі прояви активності мають спільне джерело – потреби особистості. Вони постійно змінюються. Вихователю важливо оперативно змінювати форми і методи діяльності та спілкування з учнями, допомагаючи їм при цьому задовольняти розумні потреби. Активність особистості – не лише передумова її формування, а й результат розвитку. Вихователь досягає мети, коли йому вдається сформувати суспільно активну, ініціативну, творчу особистість. Сучасна педагогіка підкреслює, що “ ставити підростаючу людину в позицію активного діяча, озброювати її такими способами діяльності, які дають можливість активного прикладання сил, вивчати її особистісну своєрідність, всебічно розкривати її потенційні можливості – такі функції вихователя, що розумно спрямовує процес розвитку особистості ”. 1
1 Підласий І. П. Педагогіка. – М.: Просвещение, 1996. – С.109.
|
