Антропоцентризм епохи Відродження

 

Для багатьох країн Західної Європи XV століття було переломним у їх розвитку. Наступала нова епоха – епоха краху феодальної системи і виникнення буржуазних суспільних відносин, котрі руйнували феодальну замкненість господарських стосунків, їхню обмеженість і вимагали простору для подальшого розвитку продуктивних сил. Авторитет церкви поступово почав падати. Це дало змогу по-новому подивитися на грецьку стародавність, відродити те, що було втрачено. Відбувається небачений розквіт мистецтва, літератури, математики, механіки, астрономії, медицини. Це була епоха, котра мала вирішальній вплив на подальший розвиток людства.

Першою країною, в якій почав розвиватися капіталізм на межі XV-XVI століть, була Італія. Пріоритет останньої в цьому відношенні й обумовив її видатну роль в подальшому розвитку культури, науки, мистецтва, філософії в епоху, котра отримала в історії назву – Відродження.

Сама назва «Ренесанс» або «Відродження» говорить про відродження інтересу до античної філософії та культури, в яких починають вбачати зразок для сучасності. Ідеалом знання стає не релігійне, а світське знання. Поряд з авторитетом Святого Письма визнаються «на рівних» авторитети античних мудреців. У філософії відбувається зміна у її предметності. Поряд з природою, природними явищами до центру вивчення ставиться Людина, особистість, її творчість, гідність, свобода. Цей новий напрямок одержав назву гуманізму (від лат. humanus – людяний). Сучасне значення терміну «гуманізм» пов’язане з людською гідністю, з повагою до людини, з відношенням до неї як до вищої цінності, тобто з людяністю. Таке розуміння гуманізму виникне в історії пізніше. У XV cт. термін «гуманізм» означав світську освіченість, на відміну від освіченості церковно-теологічної. Гуманісти не були офіційно визнаними філософами. Професійна, схоластична філософія була зосереджена в університетах, підпорядкованих церковній владі. Гуманізм зароджується за межами традиційної університетської науки як гуманітарне знання. Гуманісти були вченими і філософами без вчених ступенів і звань. Вони були перекладачами античної літератури, поетами, дипломатами, педагогами, публіцистами, знавцями історії, філософії, міфології. Гуманісти відкидають традиційну схоластичну манеру викладу.

Замість форм догматичної філософії з її розділами, підрозділами, тезами, коментарями вони пропонують поетично забарвлені, стилістично витончені трактати, філософські есе, пишуть свої твори у формі дружніх послань, діалогів. Перші гуманісти (Франческо Петрарка, Леон Батіста Альберті, Лоренцо Валла та інші), звеличуючи і обожнюючи людську творчу діяльність, самі прагнули усіх перевершити, бути першими, в усьому виділятися серед інших.

Епоха Відродження вперше відкривала індивідуальність людської особистості, тобто можливість автономного існування людини, її право відрізнятися від інших. Поняття індивідуальності заклало психологічне підґрунтя подальшого розвитку європейської цивілізації.

Головна особливість філософії Ренесансу – антропоцентризм. Символічним центром Всесвіту стає не Бог, як у епоху Середньовіччя, а людина. Місце людини в світі, її свобода, доля хвилюють таких мислителів, як Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Еразма Роттердамського, Макіавеллі, Томаса Мора, Мішеля де Монтеня та інших. На думку одного з найвизначніших філософів епохи Миколи Кузанського, людина є «другим Богом», завдяки якому процес творення світу безперервно продовжується. З таким баченням світу пов’язаний бурхливий розвиток природничих наук, який розпочався в епоху Відродження і мав на меті підкорення природи та зовнішнього світу, їх прагматичне використання для задоволення потреб людини.

Мислителям Ренесансу властиве небажання аналізувати поняття. Вони прагнуть осмислювати самі явища природи та суспільства, а не сперечатися про дефініції (визначення). Більшість з них спираються на досвід і розум, а не на інтуїцію та одкровення. Розвивається й своєрідний скептицизм (Мішель де Монтень). На основі раціонального створюються і перші проекти, які малюють ідеальну державу, – «Утопія» Томаса Мора, «Місто Сонця» Кампанелли та інші.

Епоха Відродження дала світові цілу плеяду великих особистостей, зокрема Леонардо да Вінчі, Данте Аліг’єрі, Франческо Петрарка, Джованні Бокаччо, Еразм Роттердамський, Микола Кузанський, Ніколо Макіавеллі, Мартін Лютер, Томас Мор та ін.

Філософія епохи Відродження репрезентована різноманітними школами та напрямами. Передусім це гуманістичний напрям. Одним із центрів гуманізму стає створена у XV ст. Флорентійська академія, відомими діячами якої були Марселіо Фічіно і Піко Дела Мірандола. Флорентійська академія стала осередком платонівського відродження. Якщо схоластична філософія віддавала перевагу філософії Аристотеля, то епоха Відродження проявила особливий інтерес до Платона і неоплатоніків. Були перекладені всі твори Платона, Плотіна,Порфирія, Ямвліха, Прокла. Гуманісти, посилаючись на традицію неоплатонізму, відстоювали уявлення про людину як центр світу, про гармонію й одухотворення Космосу, про красу й уяву як цінності не тільки естетичні, але й пізнавальні.

Таким чином, епоха Відродження – це період європейської історії, що охоплював XIV-XVI ст. Філософія в цей період характеризувалася наступними особливостями:

– гуманістичний світогляд, антропоцентризм;

– тенденція до секуляризації та домінування світських форм життя;

– культ мистецтва й творчості;

– індивідуалізм як визначальна психологічна якість;

– розвиток природничих наук;

– геліоцентризм;

– пантеїзм;

– відродження античної діалектики.