Сутність позитивізму та основні етапи розвитку.

Позитивізм – це філософський напрям, який на противагу абстрактній та спекулятивній гегелівській філософії, намагається наблизити філософію до людського життя, визнаючи цінність так званого «позитивного» знання, тобто знання яке є незалежне від людини, об’єктивне і його можна перевірити науковими методами. Його родоначальником був французький філософ Огюст Конт(1798-1957). О.Конт висунув ідею створення нової філософії, відмінної як від матеріалізму, так і від ідеалізму, оскільки, на його думку, останні нічого для науки не дають, на зміну їм повинна прийти позитивна філософія або позитивізм.

Сутність позитивізму відображають такі три основні його положення: 1) пізнання людини повинно бути вільним від будь-якої філософії; 2) вся попередня філософія як метафізична, так і діалектична повинна бути усунена і замінена: або спеціальними науками, або узагальненим оглядом системи знань, або загальною класифікацією наук, їх співвідношенням. Позитивізм О. Конта заперечував роль будь-якої філософії у розвитку теоретичного мислення, виробленні понять, з’ясуванні світоглядних проблем науки; у дослідженні пограничних проблем, які виникають на межі наук і які не піддаються інтерпретації жодної з них. О. Конт фактично відкинув основний предмет будь-якого філософського напрямку – відношення «людина – світ», вважаючи таким предметом – класифікацію наук.

Основна ідея О. Конта: «наука повинна бути сама собі філософією». Однак швидко виявилась безпідставність такої тези. Виникає нова форма позитивізму, котра повертається до проблем попередньої філософії: природи пізнання, досвіду, проблем співвідношення суб’єкта й об’єкта, фізичного і психічного, категорій “річ”, “субстанція”, елементів світу тощо.

Це – друга історична форма позитивізму – емпіріокритицизм (від грец. empirie – досвід і критика) – дослівно означає «критика досвіду». Основоположниками цього напрямку були швейцарський філософ Ріхард Авенаріус (1843-1896) і австрійський філософ Ернст Мах (1838-1916). Філософія «другого позитивізму» була зведена махізмом до теорії пізнання, відірваної від реальної дійсності. Однак вона переконливо довела, що наука не може обійтись без філософії, її понять та методології, бо, як говорив Гегель, “все, що в науках засновано на розумі, залежить від філософії”.

Виникнення і формування «третього позитивізму» – неопозитивізму зв’язано з діяльністю таких філософів, як М. Шлік (1882-1936), О. Нейрат (1882-1945), Р.Карнап (1891-1970), Г. Рейхенбах (1891-1953), Л. Вітченштейн (1889-1951), А.Айєр (1910-1989), Б. Рассел (1872-1970) і представників нової хвилі постпозитивізму таких, як К. Коппер (1902-1994), Т. Кун (1922-1996), П.Фейєрабенд (1924-1994), Ю. Хабермас (народ. 1929 р.) та інших.

Сутність неопозитивізму – у запереченні сучасної філософії як науки, в абсолютизації науково-природничого знання, в недооцінці суспільних наук. Статус науки мають, на думку філософів цього напрямку, лише природничі науки, котрі отримують свої знання з допомогою природничо-експериментальних методів. Філософія не може бути наукою, оскільки вона свої проблеми розв’язує іншими методами. Для неопозитивізму характерними є три науково-пізнавальних принципи: редукціоналізму, верифікації та конвенціоналізму.

Принцип редукції (від лат. reductio – повернення, відновлення) – зведення в процесі дослідження одного явища до іншого, однієї проблеми до іншої з метою спрощення їх. Це – логічний прийом, котрий застосовується у пізнанні. Однак не все складне можна звести до простого. Зведення, скажімо, вищих форм життя до нижчих – це нонсенс. Втрачається специфіка явища, тобто принцип редукції не можна абсолютизувати, як це допускається у філософії неопозитивізму.

Принцип верифікації – це перевірка результату дослідження на істинність. З точки зору неопозитивізму істинно лише те, що може бути безпосередньо емпірично перевірене на практиці. Перебільшення, абсолютизація цього принципу у неопозитивізмі призводить до відкидання такої важливої форми розвитку природничо-наукових знань, як гіпотеза.

Принцип конвенціоналізму – принцип домовленості, «договору». Дослідники домовляються стосовно того чи іншого об’єкта пізнання: як його тлумачити, що він собою являє, яка його особливість тощо. Але при цьому втрачається об’єкт пізнання як об’єктивна реальність, саме те, з приводу чого відбувається «домовленість».

Сучасний неопозитивізм мав ряд різновидів: логічний позитивізм, семантичний, постпозитивізм тощо. Але сутність їх одна – абсолютизація суб’єктивних моментів у пізнанні, ігнорування його об’єктивних моментів, перебільшення значення природничих наук, надзвичайна формалізація гносеологічних проблем. Необхідно також відзначити здобутки філософів – неопозитивістів, а саме: їх значний вклад у розвиток логіки, математики, емпіричної соціології, семантики – аналізу смислу наукових термінів, положень, знаків, законів, їх адекватності тим об’єктам, для відображення яких вони створені.