Феодальна роздробленість Русі. Князівства Київське, Чернігівське та Переяславське.Добу від середини XII до середини XIII ст. в історії Київської Русі дослідники називають добою роздробленості. Йдеться не про суцільну смугу міжкнязівських усобиць: хоч їх і справді не бракувало, проте траплялися вони і в попередні часи. Та якщо раніше Руська держава, переживши чвари й розбрат, лишалася централізованою монархією, то від середини XII ст. нею почало керувати об'єднання найсильніших князів — правителів удільних князівств. Узаконена Любецьким з'їздом отчинна система розвинулась настільки, що удільні князі дедалі більше почувалися у своїх володіннях незалежними господарями. Власне, у зміцненні самостійності удільних князівств і полягає сутність роздробленості. Сучасні історики роздробленість витлумачують не як розпад держави, як зміну її устрою та форми правління. Устрій Київської Русі часів роздробленості можна порівняти з сучасними федераціями — державами, що складаються з кількох державних утворень, за якими зберігається певна самостійність. Форму правління, властиву Київській Русі часів роздробленості, називають колективним сюзеренітетом: замість одного великого князя владу здійснює об'єднання найважливіших князів. Причини роздробленості Київської Русі. Історики по-різному пояснюють причини роздробленості Київської Русі. Називають з-поміж них і великі розміри території держави та їх різний етнічний склад, і князівські усобиці, відсутність сталого порядку столонаслідування, напади степових кочовиків і занепад торговельного шляху «з варяг у греки». Головною ж причиною більшість дослідників вважає розвиток феодального землеволодіння, зміцнення його вотчинної форми. Удільні князі не були зацікавлені у сильній владі великого київського князя. Більше того, вони прагнули для себе таких само повноважень. Недарма в XII ст. титул «великий князь» поряд з київським мали чернігівський, володимирівський та деякі інші князі. Володарі удільних князівств провадили власну внутрішню політику, на свій розсуд вирішували питання війни та миру, укладали угоди з сусідами. Таких удільних князівств на середину XII ст. було близько 15, з яких 5 сформувалися на українських теренах: Київське, Чернігівське, Переяславське, Волинське й Галицьке. Київське князівство. Землі сучасної України входили переважно до 5 головних князівств (дрібніших і меш важливих, як Турово-Пінського, не будемо тут торкатися). Головне місто Київського князівства було, як і раніше, загальнодержавним центром. Окрім того, Київ залишався найбільшим містом усієї Східної Європи. Тут розташовувалися численні двори бояр і купців, великі ремісничі майстерні. У Києві мешкали близько 50 тис. осіб. Авторитет міста підтримувався й церквою. Адже в Києві залишалася резиденція митрополитів. Із-за величі та багатства споконвічного стольного граду, а особливо можливості (за умови володіння ним) встановити зверхність над усією територією Руської держави, правління у Києві й у XII—XIII ст. було заповітною мрією багатьох честолюбних князів. Не дивно, що за право «сидіти» у Києві з прилеглими до нього землями в різний час сперечалися і воювали князі багатьох руських князівств. Київське князівство охоплювало значну територію. Більшість його земель розташовувалося на Правобережжі. На півночі — це велика частина Полісся, на заході — землі аж до Волині. На півдні Київське князівство межувало з половецьким степом, і лише на сході йому належала вузька смуга вздовж лівого берега Дніпра. Київська земля була однією з найбільш густонаселених земель Русі. Літописи називають близько 80 міст і містечок, розташованих тут. Серед них такі великі, як Київ, Вишгород, Білгород, Василів, Іскоростень, Овруч, Городськ, Туров, Корсунь, Юр'їв. Джерелом багатства київських земель були родючі чорноземи й поліські корисні копалини. Було до чого докладати руки й працьовитим землеробам, і вмілим майстрам-ремісникам. Вигідне розташування князівства сприяло розвитку торгівлі. Мережа річок пов'язувала Київську землю з найвіддаленішими куточками Русі та сусідніми народами. Переяславське князівство. Однією з трьох частин Руської землі, що існувала ще до її розподілу між синами Ярослава Мудрого, було Переяславське князівство. Розташоване в безпосередній близькості до земель мешкання кочівників (формально — аж до Дніпрових порогів), воно було вельми почесним, хоч і нелегким володінням. Проте в XII—XIII ст. Переяславщина не мала політичної самостійності та цілком залежала від Києва. Центр князівства — місто Переяслав — було одним із найбільших градів Південної Русі. Переяслав відігравав важливу роль у боротьбі з половцями. Надійні мури майстерно збудованої фортеці слугували захистом не тільки для прикордонного міста, а й усієї Русі. Чернігово-Сіверське князівство. Найбільшим князівством Південної Русі було Чернігівське. Остаточно воно склалося в XI ст., коли Ярослав Мудрий віддав Чернігову колишні землі сіверян, радимичів, в'ятичів, а також Муромську волость і Тьмутаракань. Чернігівське князівство займало землі на Лівобережжі (головна їх частина — у басейні річки Десни). Усередині XII ст. від Чернігова відокремилося Новгород-Сіверське князівство, а згодом й інші землі, де виникли дрібніші князівства. Багато подій історії Київської Русі пов'язано з містами Чернігівщини — Черніговом, Новгородом-Сіверським, Путивлем, Брянськом, Курськом, Стародубом. Столичне місто Чернігів посідало друге після Києва місце серед найбільших міст Південної Русі. Доля Чернігівського й Новгород-Сіверського князівств у XII — першій половині XIII ст. вирішувалася князями династії Ольговичів і Давидовичів (від імені засновників — синів Святослава Ярославича Олега і Давида). Представники цих родів змагалися між собою за право займати чернігівський стіл. Причому часто до міжусобної боротьби залучали половецьких ханів, з чиїми володіннями межувала Чернігівщина.
|