Західноукраїнські землі на початку ХХ ст. (1900 – 1914 рр.).

Як відомо, політичні партії і організації на західноукраїнських землях формувалися і діяли у легальних умовах. Уже у 1890-ті - на початку 1900- х рр. український рух набув тут організаційно-політичного утілення і певної системності. З початком XX ст. конфігурація партійно-політичної структури українського руху принципово не змінювалася. На основі згадуваного Католицького русько-народного союзу, заснованого у 1896 р. О.Барвінським, А.Шептицьким і К.Студинським, була утворена такого ж консервативного спрямування Християнсько-суспільна партія (ХСП). Партія критикувала соціалістичну ідеологію, мала авторитет в урядових колах Відня.

Москвофіли хоча й почали втрачати свою популярність, усе ж залишалися діючою політичною силою. У 1900 р. вони утворили Руську народну партію (РНП). Вона мала своїх депутатів у місцевому сеймі та австрійському парламенті. Особливість діяльності москвофілів у даний період полягала у схильності до конфронтації з українофілами-народовцями з усіх питань національно-культурного розвитку. Вони не підтримували зусилля Української національно-демократичної партії (УНДРП) по відкриттю українських гімназій, заснуванню українського університету у Львові. Від початку XX ст. тенденція до союзу москвофілів із східногалицькими польськими консерваторами і визнання ними головним ворогом не поляків, а українство набули чітких обрисів. Відкритих форм ця спілка набрала під час сеймових виборів 1908 р. Якщо у 1902-1903 рр. польські політики ще коливалися щодо такого союзу – підтримка русофілів не відповідала традиції польської політики в Галичині. Однак згодом, поляків влаштовувала антиукраїнська налаштованість москвофілів, яка об'єктивно послаблювала український рух і натиск українських вимог на місцеву, переважно польську адміністрацію.

Ключовими проблемами історії Галичини і Буковини початку XX ст. був пошук українськими політиками нової тактики боротьби, яка забезпечила б зміцнення їх позицій у системі влади, мобілізувала населення на захист національних інтересів. Українці загалом не мали власного адміністративного центру у Дунайській імперії Габсбургів, так само як не мали його галицькі українці, "ділячи" Львів із поляками. Ця обставина вкрай ускладнювала можливість отримання автономії. Міжнаціональне суперництво надзвичайно ускладнювало національно-культурне будівництво на основі декларованих норм і свобод. Боротьба велася не на паритетних засадах.

Провідне місце в українському національному русі займала УНДП. Вона обрала тактику виборювання прав українців на законодавчому рівні, домагалася поділу Галичини на дві частини – українську і польську. Вона декларувала відданість імперії Габсбургів, уникала гострих соціальних питань, найближчими завданнями ставила здобуття автономії для Східної Галичини. Під впливом УНДП перебувала "Просвіта". Своєю поміркованою тактикою УНДП здобула прихильність більшої частини українського населення Східної Галичини. Партія зберегла за собою старий орган народовців, заснований ще у 1880 р., газету "Діло". Керівними органами УНДП був Тісніший (вузький) комітет, що налічував 16 осіб і Ширший – 210 осіб. Найвизначнішими діячами партії були депутати віденського парламенту і місцевого сейму К. Левицький, Ю.Романчук, Є.Олесницький.

На розгортання національного руху у західноукраїнському регіоні суттєвий вплив мала соціальна структура українського населення підавстрійської України. У передвоєнний період продовжувало домінувати селянство, високим був відсоток неписьменних (у деяких регіонах до 90%). Дуже незначну частку українства становили жителі міст, купці, промисловці, ремісничі майстри – так зване бюргерство. Потрібні були великі зусилля щоб зрушити традиційно консервативне і немобільне селянство на боротьбу за національні права. Позитивну роль у формуванні професійно підготовлених українських політиків, які за фахом були переважно юристами, викладачами гімназій, університету, відіграла практика виборів до місцевих та центральних представницьких органів влади, відстоювання політичних та національно-культурних інтересів українства в австрійському парламенті, різноманітних пресових органах, на народних вічах.

Українські політики Буковини і Галичини, попри те, що між ними виникали певні неузгодженості, намагалися їх долати і діяти спільно. Особливість ситуації змушувала український політикум більше покладатися на Відень, вирішувати питання у столиці, поза місцевим сеймом, де вони не мали достатнього представництва, апелювати до держави або удаватися до масових акцій, на зразок бойкоту занять у Львівському університеті українськими студентами впродовж цілого семестру, або селянських страйків.

Селянський страйк у Галичині влітку 1902 р. охопив десятки повітів краю, загрожуючи зривом польових робіт у польських латифундіях. У польських колах обговорювалося питання про запровадження військового стану і збройне придушення страйків. Однак австрійський уряд на це не погоджувався. Він обмежився тим, що узяв на себе роль третейського судді у справі міжнаціонального непорозуміння. Страйк мав дійсно національне забарвлення, оскільки великі господарства, що користувалися найманою працею безземельних українських селян, були власністю поляків. Тема страйків стала предметом публіцистики як української так і польської. Польська преса трактувала їх не лише як економічну акцію, а як політичну дію, спрямовану проти поляків і проти священного принципу приватної власності на землю. На початку вересня 1902 р. прем'єр-міністр Е.Кербер зустрівся з провідними польськими політиками і намісником і настійливо пропонував посередництво Відня для досягнення польсько-українського примирення. Зрештою він пішов на заміну намісника. Влітку 1903 р. новим галицьким намісником був призначений А.Потоцький, доля якого склалася трагічно. Він став жертвою замаху з боку українського студента М.Січинського.

У серпні 1903 р. у Львові відбулася нарада українських депутатів Галицького сейму із залученням депутатів Буковинського ландтагу і Державної Ради – палати віденського парламенту. 23 депутати-учасники наради подали галицькому наміснику А.Потоцькому заяву, у якій зазначалося, що трактування українців як "другорядного народу призвело до обмеження їх конституційних прав". Пропонувалося ухвалити закон про національності, запровадити загальне, пряме, рівне і таємне голосування, припинити сваволю місцевої адміністрації, задовольнити економічні і культурні вимоги українців.

У 1905 р. не без впливу революції у Росії загострилася внутрішньополітична ситуація в Австро-Угорщині. Уряд прискорив підготовку виборчої реформи. Гасло загального, рівного, прямого й таємного виборчого права мобілізувало на боротьбу численні верстви населення. Скасовуючи куріальну систему виборів до парламенту, австрійський уряд прагнув заспокоїти масові соціальні рухи і водночас знайти інтегруючий чинник для розбурханого національними пристрастями парламенту. Масові народні віча і мітинги відбувалися в усіх повітах Галичини і Буковини.

За законом про реформу виборів з 516 депутатських місць у Державній Раді для Галичини виділялося 106 (20,5 %). Українці могли розраховувати на 27 місць, тобто 25,5 % від усього галицького депутатського корпусу. Це означало, що один український депутат представляв інтереси 114 тис. громадян, тоді як аналогічний показник для поляків становив 53 тис. Голова української репрезентації у парламенті Ю.Романчук виголосив протест при обговорені закону, українські депутати залишили зал засідань. Закон був ухвалений обома палатами австрійського парламенту і 26 січня 1907 р. санкціонований цісарем.

За результатами виборів по новому закону до австрійського парламенту було обрано 32 депутата-українця: 27 у Галичині і 5 на Буковині. З них 22 націонал-демократи, 3 радикали, 2 соціал-демократи і 5 русофілів. Українське парламентське представництво створило єдиний клуб, включно із русофілами, за винятком соціал-демократів. Однак, найближчі події показали, що об'єднання між українофілами і русофілами неможливе. Спроба депутата-русофіла Д.Маркова виступити в парламенті 9 липня 1907 р. російською мовою призвела до розколу парламентського клубу.

У 1912 р. почалася розробка законопроекту про аналогічну реформу виборів до місцевих представницьких органів – сеймів і ландтагів. Закон був прийнятий, однак вибори по ньому не відбулися через початок війни.

Українці Галичини і Буковини на початку XX ст. зуміли відстояти свою національну самобутність, уникнути асиміляції і досягли чималих успіхів в організації та поступальному розвитку національного руху. За передвоєнне десятиліття створено мережу культурно-освітніх, політичних, молодіжних, спортивних товариств, організовано видання українських книг та періодики, розширено національне представництво в органах влади різних рівнів.