Відродження і шляхетська демократія. персонально-династичної унії на рівень унії державної

персонально-династичної унії на рівень унії державної. Слід мати на увазі, що мотиви, якими при цьому керувалися власне литовські, а також білоруські й українські магнати, мали ще територіальний (регіональний) аспект. Так, українські князі й пани сподівалися на польську допомогу в захисті українських земель від нападів Кримського ханства, які з кінця XV ст. були практично щорічними.

Польща, зі свого боку, наполягаючи на інкорпорації Литовського князівства, сподівалась заволодіти його землями, передусім українськими, про які у свідомості польського суспільства вкорінився з тогочасної літератури образ безкрайньої родючої рівнини, що "плине молоком і медом, де риба з'являється з божої роси, пшениця родить сама по собі без засіву, а трава на пасовиськах росте так буйно, що по ній не можна проїхати возом". В уяві польських феодалів землеробство у цих землях мало стати невичерпним джерелом їхнього збагачення.

Уперше питання про державну унію Польщі й Литви спеціально обговорювалося на Варшавському спільному польсько-литовському сеймі 1563-1564 pp., скликаному відповідно до постанови Пьотрковського сейму 1562-1563 pp. Поляки рішуче вимагали інкорпорації Князівства, повної ліквідації його державності, висували навіть пропозицію скасувати назву "Литва" і замінити її назвою "Нова Польща", за аналогією з назвами "Мала Польща" і "Велика Польща". Можновладці, що представляли Князівство, відстоювали на сеймі засаду унії як союзу двох рівнозначних держав. Зустрівшися з кардинально протилежною позицією поляків, вони покинули Варшаву і виїхали до Литви на знак протесту проти того, що Сигізмунд Август на тому ж сеймі зрікся своїх дідичних прав на Велике князівство Литовське на користь Корони, тим самим продемонструвавши свою прихильність до унії двох держав, прихильність, вигіднішу для поляків, ніж для литовців.

Позиція з унійного питання, зайнята польською і литовською сторонами на сеймі 1563-1564 pp., повторилася на Люблінському 1566 р. і Пьотрковському 1567 р. сеймах. Сигізмунд Август терпеливо вислуховував аргументи обох сторін, даючи зрозуміти, що зміст унії, її характер мають стати результатом взаємної домовленості.

Люблінський сейм 1569 р. був скликаний як польсько-литовський для обговорення умов унії та її укладення. У січні-лютому, коли, за наполяганням литовських можновладців, польська і литовська сторони працювали роздільно, переговори в справі унії не принесли жодних результатів: виявилося, що позиції поляків і литовців після сейму 1567 р. не зазнали істотних змін. Сигізмунд Август робив безуспішні спроби привести сторони до компромісу. У ніч на 1 березня можновладці, що задавали тон у литовській делегації, непримітно покинули Люблін, залишивши тут небагатьох з-посеред себе для можливих подальших контактів з поляками. Через кілька днів після цього на вимогу польських сенаторів і послів король видав акти (привілеї) про приєднання до Корони Підляського і Волинського воєводств. У червні він же підписав аналогічні документи стосовно Київського і Брацлавського воєводств. Шляхті цих чотирьох воєводств надавалися такі ж права, якими користувалася коронна (польська і українська) шляхта. Оговорювалося збереження кордонів цих територій, самоврядних земських інституцій та адміністративно-судових органів. Основним законодавчим кодексом залишався Другий Литовський статут. Гарантувалося збереження руської мови в публічному вжитку (в судовій документації, документах коронних канцелярій, що стосувалися потреб зазначених воєводств). Усі місцеві (земські) уряди могли, згідно із згаданими актами-привілеями, надаватися лише шляхті-мешканцям цих воєводств без огляду на їх віросповідання.

Тим часом, литовські можновладці після повернення з Любліна до Вільна були піддані гострій критиці з боку шляхти Князівства, яка наполягала на обов'язковому

Історія Польщі

укладенні унії. Відправленій до Любліна новій литовській делегації було доручено будь що виконати цю місію. Внаслідок переговорів поляки і литовці дійшли нарешті до згоди. 28 червня 1569 р. король видав акт про об'єднання Королівства Польського і Великого князівства Литовського. Акт врахував згадану інкорпорацію чотирьох руських воєводств до складу Корони. 1 липня він був затверджений роздільно польськими та литовськими депутатами на сеймі.

Ці документи декларували утворення

 

Рис. 12. Акт Люблінської унії 1569 р. з Архіву давніх актів у Варшаві.

двоєдиної держави в складі Польського королівства (Корони) і Великого князівства Литовського зі спільно обраним монархом-королем, який був і великим князем литовським, спільним сеймом (сенатом і посольською ізбою), спільною закордонною політикою. Окремими залишалися військо, скарб, судочинство, державні посади-уряди. Зберігалося карбування монети в польському і литовському монетних дворах й відмінності в зовнішньому її оформленні, проте впроваджувалася єдина монетна стопа. Шляхті Князівства були надані права коронної. Магнатам і шляхті Корони дозволялося набувати землеволодіння у Князівстві, магнатам і шляхті Князівства - в Короні. За князями Князівства й інкорпорованих до Корони чотирьох руських воєводств було збережено їхні родові (князівські) титули, тобто визнано особливе їх становище стосовно шляхти, що принципово суперечило політичним традиціям Польської держави, де однією з найголовніших засад суспільних відносин був принцип станової рівності шляхти.

Перетворення династичного союзу, закладеного Кревською унією у 1385 р., у двоєдину Польсько-Литовську феде-ративну державу, здійснене в Любліні у 1569 р., мало без перебільшення істо-ричне значення. Новостворена держава, звана до кінця її існування Річчю Посполитою (Rzeczpospolita - буквальний переклад з латин, respublica -публічна справа, суспільне благо), була однією з найбільших європейських держав в останній третині XVI-XVIII ст.; на час її появи на історичній арені вона мала територію 815 тис. кв.км, населення 7.5 млн. осіб. Територіально і за населенням у ній переважало Польське королівство завдяки приєднанню до нього чотирьох руських воєводств. Це забезпечувало в Речі Посполитій політичну й економічну перевагу Корони, а в державно-політичному відношенні - перевагу польської шляхти. Документи Люблінської унії стали підставою для утвердження польського характеру суспільно-політичних відносин в Литві, Білорусі та інкорпорованих руських воєводствах.

Люблінська унія призвела до утворення багатонаціональної держави, тісно пов'язала долю польського народу, який чисельно становив у ній відносну більшість, з долею українського, білоруського й литовського народів. Ця держава була мозаїкою різних культур і релігій. Водночас, як показали наступні десятиріччя, унія не створила умов для рівноправного співіснування народів, культур і релігій. Унаслідок укладення унії українські землі стали тереном економічної експансії польських феодалів. Укладення унії загальмувало, а згодом відкинуло загрозу Москви для Литовського князівства.

Відродження і шляхетська демократія

Разом з тим, у результаті інкорпорації українських земель Польське королівство увійшло в безпосереднє сусідство з володіннями Москви і Туреччини; це сусідство у перспективі стало загрозливим для Корони, втягувало її в конфлікти з даними державами. Після Люблінської унії зросло політичне значення Варшави: унія стала вагомим поштовхом до перетворення цього міста в столицю Польського королівства і Речі Посполитої. Відтоді у Варшаві відбувалися сейми, сюди на зламі XVI-XVII ст. була перенесена резиденція короля та його двору.