Історія Польщі. позиції в Італії і Західній Німеччині, залишаючи Східну Європу в сфері інтересів Австрії, Росії та Пруссії.

позиції в Італії і Західній Німеччині, залишаючи Східну Європу в сфері інтересів Австрії, Росії та Пруссії.

Договір у Люневіллі означав крах надій поляків на здобуття незалежності з допомогою Франції. Він викликав невдоволення серед польських легіонерів, які почали покидати свої формування. Я.Г. Домбровський будував плани розриву з Францією і перенесення польських легіонів на Балкани. У цей час в еміграції поширилася брошура польського якобінця, секретаря Т. Костюшка Юзефа Павліковського (1767-1829) Чи поляки здатні вибороти незалежність?, в якій містилася критика профранцузької орієнтації польської еміграції. Автор закликав облишити надії на іноземну допомогу і реалізувати програму піднесення національного повстання на польських землях. Для цього слід було надати народу свободу і рівність. Серед радикальних кіл польської еміграції у Франції з'явилися тенденції боротьби з Наполеоном як диктатором і "грабарем" республіки. За таких умов Наполеон вирішив розпорошити польські легіони: у 1802 р. частину легіонерів (близько 6 тис.) він скерував на придушення антифран-цузького повстання на острові Сан-Домінто (Гаїті), інша частина (близько 4 тис.) залишилася в Італії для забезпечення там французьких інтересів. Доля висланих на Гаїті легіонерів виявилася трагічною: більшість з них загинула в боях з повстанцями і від тропічних хвороб; до Франції незабаром повернулося лише 300 чоловік. Краще склалися обставини для легіонерів в Італії, де вони служили утвореному Наполеоном Італійському Королівству і брали участь у бойових діях проти австрійців у 1805-1806 pp.

Незважаючи на поразки і розчарування, значення польських легіонів для справи відбудови польської державності не можна недооцінювати. Велика кількість поляків (до 35 тис), які пройшли через легіони, сприйняли нові демократичні гасла та ідеї, що поширювалися в Європі, отримали патріотичний запал боротьби за незалежність батьківщини і справедливий суспільний устрій. Уже сучасники творили легенду легіонів, згідно з якою легіонери були першими, хто розпочав збройну боротьбу за відбудову незалежної Польщі. Упродовж наступних десятиріч ця легенда зміцнювалась і поширювалась у польському суспільстві як один із могутніх чинників патріотичного виховання.

Криза профранцузької орієнтації спричинила пожвавлення серед частини польської шляхти та аристократії проросійської орієнтації. Після поразки Австрії та Пруссії у війнах з Наполеоном на Сході Європи зросли впливи Росії. Новий російський імператор 24-річний Олександр І на початку свого правління схилявся до ліберальних поглядів, проголошуючи ідеї визволення народів Європи, передусім слов'янських. Серед частини польських аристократів зародилася надія на те, що російський цар здатний об'єднати польські землі під своїм скіпетром і надати їм певну форму політичної автономії. У 1803 р. Олександр І призначив князя Адама Єжи Чарторийського куратором Віденського наукового округу. Будучи наближеним до царського двору, цей польський аристократ у меморіалі Про систему, якої повинна дотримуватися Росія (1803) розвинув план відбудови Польщі під егідою російського царя, який передбачав приєднання до Росії польських земель Пруссії та Австрії.

У 1804 р. Олександр І призначив А. Чарторийського міністром закордонних справ Росії. На цій посаді князь активно сприяв формуванню нової коаліції проти Франції, схиляючи царя до активних дій у польському питанні. 1805р. Олександрі погодився використати справу Польщі як засіб тиску на прусського імператора Фрідріха-Вільгельма III (\ 797-1840) з метою приєднання Пруссії до антифранцузької коаліції (т.зв. "пулавський план"). Але останній прийняв усі умови Росії, і "польська справа" виявилася похованою так само, як і проросійська орієнтація польської аристократії. 1806 р. А. Чарторийський пішов з посади міністра. Подальший розвиток подій залежав від міжнародної ситуації в Європі.