МОСКОВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ

Назва нашої передмови може здатися претензійною. Справді, хіба не очевидним є освітній і науковий статус МГУ як флагмана вітчизняної вищої освіти й центральної кузні наукових кадрів вищої кваліфікації, не кажучи вже про його загальнокультурне значення? Навіщо потрібні якісь додаткові філософські спекуляції? До чого тут взагалі метафізика? Все й так гранично зрозуміло: без Московського державного університету ім. М.В.Ломоносова неможливо помислити існування не тільки російської та європейської, а й світової цивілізації. Він – храм науки, колиска її найвищих досягнень; він – гордість нації, котра зуміла за три сторіччя перетворитись із боязкої учениці, що благоговіла перед заморськими вчителями, на законодавицю наукової моди! Усе начебто б так, однак феномен Московського університету заслуговує того, щоб у нього пильно вдивилося філософське око, що жадає проникнути в глибинний вимір буття центрального вузу Росії.

Почнемо хоча б з такого питання: а чому, власне, переважній більшості людей так імпонує Головний будинок МГУ на Воробйових горах? У чому секрет такої чарівності і якоїсь загальної згоди представників дуже різних культурних традицій трактувати його як безумовний символ творчого наукового духу? Інше досить цікаве питання: а чому Головний будинок, який начебто такий великоваговий і стоїть вдалечині від центру Москви, так гармонійно вписався в столичний культурний ландшафт, перетворившись в один із невід'ємних і найбільш значимих його елементів? Чим пояснити, що гуманітарії та політики, навіть відзначені явною схильністю до епатажу й постмодерністської рисовки, якось дивно упокорюють свою гординю та переймаються в стінах Московського університету цілком раціональним духом і академічною смиренністю? Чому вся науково-педагогічна громадськість Росії так чекає слова викладачів Московського університету, так вірить йому, звіряючи з ним пульс свого власного університетського, факультетського і кафедрального життя? Очевидно, річ тут не в одній тільки науковій кваліфікації й не в статусній приналежності до колективу МГУ. Чому, нарешті, існують безсумнівні паралелі між університетською та церковною кафедрами, між пастирським і професорським служінням, між значенням Троїце-Сергієвої лаври і значенням Московського університету в культурі Росії?

Пояснюється це тим, що в університетському бутті присутній невидимий, а точніше – неявний, потаєний, але від цього й набагато більше значимий, власне метафізичний його вимір, який менш помітний, поки ти перебуваєш у стінах університету, але стає відразу чітко видимим, коли людина опиняється поза університетськими стінами. Це почуття можуть, напевно, підтвердити всі, хто хоч коли-небудь мав відношення до університету. Цей вимір, говорячи мовою М.Гайдеггера і П.А.Флоренського, неприхований,але його треба зуміти вловити з потрібного ракурсу й обов'язково люблячим серцем, тому що тільки люблячому серцю відкривається духовне світло, що виходить з університету, і його справжній несучий каркас – ніби ейдос університетського буття, що забезпечує його історичну стійкість. Саме вони утворюють міцні субстанціальні основи різноманітного університетського існування й одночасно визначають особливе місце МГУ в культурному просторі Росії.

Існують принаймні два фундаментальних критерії по-справжньому міцного й здорового буття, здатного, з одного боку, зберігати свою єдність, а з іншого боку – розвиватися й удосконалюватися. Це – наявність у нього онтологічного центру та ієрархічної організації.

Центр і рівномірний круговий рух завжди протистояли в культурі децентрованій конвульсії, ламаній лінії та безхребетній плинності існування. Недарма древні китайці, індійці й греки так шанували коло (сферу) і рівномірний круговий (спіральний) рух навколо нерухомого центру. Без цього, на їхню цілком справедливу думку, неможливий був ні космічний, ні соціальний, ні екзистенціальний порядок. Справді, онтологічний центр є у Всесвіті, а також у будь-якій його галактиці й планетній системі; він присутній в атомах і мінералах; у будь-якому стійкому природному й культурному ландшафті; у кожному живому організмі й біогеоценозі. У кожному творчому колективі є лідер; у місті – центральна площа; у країні – її столиця. Наявність «осьового» тексту типу індійської «Бгагавадгіти», китайської «І-цзин», єврейської Тори або російського «Слова про закон і благодать» митрополита Іларіона надає культурно-національній спільноті історичної стійкості та ціннісної монолітності. Онтологічний центр наявний у будь-якому храмі у вигляді його вівтарної частини, а також у будь-якій художній картині (точка перетинання двох діагоналей)¹. Центр у всіх культурних традиціях споконвіків асоціювався з життєдайним первнем, з порядком і гармонією. Його символом часто слугувало серце, оскільки саме воно втілює онтологічну єдність і стійкість наріжного виду буття, що визначає існування всіх інших буттєвих форм на Землі – розумного буття людини. Мудрець із навченим і жалісливим серцем «подібний до нерухомого центру бурхливого урагану» – говорить дзенська східна мудрість. «Любляче серце святого живить усіх живих істот» – вторить їй християнська мудрість.

І навпаки: особистість «без морального центру» – це або надламана людина, без кінця готова міняти личини і схильна до зрадництва, або людина жорстока й безсердечна, готова принести на вівтар своєї гордині життя й

¹ Більш докладно про роль онтологічного центру в мистецтві народів Євразії див. у кн.: Иванов А.В., Фотисва И.В., Шишин М.Ю. Духовно-экологическая цивилизация: устои и перспективы. Барнаул, 2000.

гідність інших людей. «Художню» картину без онтологічного осередку, типу абстракціоністської, можна повернути в будь-яку сторону без усякої втрати смислового змісту. Зруйнуйте в країні її музеї й бібліотеки, змішайте культурний центр із культурною периферією, зрівняйте храми з «театрами естради», опоганьте паскудними інтерпретаціями її ключові літературні й філософські тексти казок Пушкіна, романів Достоєвського, віршів Єсеніна або трактатів B.C.Соловйова – і побачите, як напрочуд швидко почне розсипатися й маргіналізуватися народне буття, як почнуть наростати хаотичні процеси у соціальній сфері, а на поверхню політичного життя обов'язково проб'ються патологічні соціально-психологічні типажі.