МЕТАФІЗИЧНОЇ СТРУКТУРИ ФІЛОСОФІЇ

 

1. РОЗРОБКА ПОНЯТТЯ МЕТАФІЗИКИ В АНТИЧНОСТІ.

МЕТАФІЗИКА І ОНТОЛОГІЯ

 

Розробка філософії як метафізичного знання вперше здійснюється в античності. Філософія й починається не як етика, естетика, соціальна філософія або логіка, а насамперед як метафізичне зусилля думки, що силкується заглянути в глибини буття. Сам термін «метафізика», як ми вже відзначали, хоча й був уведений у філософію пізніше, пов'язаний з ім'ям Аристотеля й означає в буквальному значенні «після фізики». Первісно цей суто класифікаційний поділ, виражаючи загальний дух філософії свого вчителя, здійснив у III столітті до н.е. Андроник Родоський, позначивши так місце головної праці Аристотеля, тобто книги, яка в буквальному значенні йшла після фізики.

Однак незважаючи на певну випадковість походження, саме розташування цієї книги Аристотеля після фізики відбображає глибоко закономірний хід думки великого давньогрецького філософа, який виявляє саму суть філософського підходу до світу. Цей підхід відмінний від вузько предметного наукового підходу й у цьому розумінні справді перебуває ніби за межами конкретно-наукового пізнання, постаючи його фундаментом. Закономірно, що в межах метафізики у першу чергу розробляється саме онтологічна проблематика і метафізика протягом досить тривалого часу збігається з онтологією.

Тірмин «онтологія», що походить від поєднання давньогрецьких слів «онтос» (сутнє) і «логос» (знання), позначає «знання про сутнє». Це значення зберігається дотепер, і онтологія розуміється як вчення про граничні, фундаментальні структури буття. У більшості філософських традицій вчення про буття хоча й містить у собі рефлексію над природним буттям, проте не зводиться тільки до нього.

Онтологія (метафізика) виникає в історії людської культури одночасно з філософією, а вона від самого початку постає таким типом знання, що не має природних критеріальних основ, на відміну, наприклад, від емпіричних наук. Тому філософія, як зазначає А.Л.Доброхотов, від самого початку повинна була захищати своє право на побудову картини світу шляхом раціонально-рефлексивного міркування. «Емпірична наука не мала потреби в такого роду самовиправданні: наявність досвіду і як матеріалу для узагальнення, і як

критерію ефективності ідеї було достатньою гарантією доцільності науки. Але філософія претендувала на осмислення того, що в принципі не могло бути предметом досвіду. Тому вирішальним для самообґрунтування філософії було питання про те, чи може думка незалежно від досвіду відкрити об'єктивну загальнозначущу істину»¹.

Пошуки філософами сутності істини як такої, добра як такого неминуче наштовхувалися на проблему виявлення першооснови, яка постає критерієм істинності, моральності й т.д. Вірогідність одержуваного мисленнєвим шляхом знання не могла бути обґрунтована з самої себе, потрібен був зовнішній, не залежний ні від чого критерій. Цим критерієм могло бути лише саме буття, тобто те, що є насправді на відміну від ілюзорних явищ і речей.

Але тут перед онтологічною думкою виникало головне питання: а що, власне, розуміти під буттям, який смисл ми повинні вкладати в це найбільш абстрактне й універсальне серед усіх понять? У свою чергу спроби відповіді на це питання піднімали ще два великі проблемні пласти.

Перший пов'язаний з пошуками стійких структур буття й тотожний, як зазначав Аристотель, з пошуком сутності (субстанції в латинській термінології²) речей.

Друге питання пов'язане з фундаментальним відношенням «річ» – «думка про річ» або зі співвідношенням «буття» і «мислення». Що чому передує: фізичний вогонь чи думка про вогонь? Як, нарешті, мислити існування вогню (не важливо в цьому випадку – фізичного чи психічного) без звертання до категорії небуття, адже вогонь не є повітря, земля, дрова й навіть окремі язики полум'я? Знов-таки вогонь народжується з небуття й іде в небуття (фізичне чи мислиме), але от як це небуття раціонально мислити? Таке приблизне коло основних проблем, з якими зіткнулася антична метафізична думка від самого початку свого існування.