Петля качества. Цикл Деминга.
Конкретне керівництво програмами здійснюють спеціалізовані міністерства та відомства:у США — Міністерство оборони, НАСА, міністерства освіти й охорони здоров’я, у Японії — МЗТП (Міністерство зовнішньої торгівлі та промисловості), Державний дослідницький контракт являє собою цивільно-правовий документ, що визначає економічні та правові взаємовідносини замовника-уряду і виконавця-колективу (фірми, наукового центру, університету і т. д.); права і відповідальність сторін за порушення умов угоди. Контракт — докладний документ, що містить понад 120 різних статей, склад і структура яких змінюються залежно від його призначення, що додає контракту необхідної гнучкості. Нині у світі використовується більше 50 видів контрактів на дослідницьку діяльність. Тип контракту залежить від умов і виду наукового дослідження. Для всіх форм контрактів характерна тенденція до поглиблення жорсткості санкцій за несвоєчасне або неякісне виконання замовлень. Наступним методом державного стимулювання НДДКР є субсидії, що виділяються спеціальними науковими організаціями, які утворюються за рахунок пайових внесків чи бюджету державних відомств. Широко відомі такі фонди, як Національний науковий фонд (ННФ) і Національний інститут здоров’я (НІЗ) у США. Вони використовують затверджені конгресом кошти переважно на надання субсидій за індивідуальними дослідницькими проектами їх безпосереднім виконавцям — ученим, інженерам, винахідникам, а не установам, де вони працюють. Для одержання субсидій фахівцю необхідно обґрунтувати значущість пропонованої ним нової наукової ідеї, стисло викласти на письмі її суть, розрахувати можливий ефект і кошторисну вартість робіт, дати перелік устаткування та послуг технічного персоналу для реалізації ідеї. Цей документ є підставою для надання йому необхідних коштів. Дослідники, що одержали субсидії, мають можливість запрошувати для виконання своїх тем кваліфікованих фахівців з університетів, коледжів, незалежних неприбуткових інститутів, наукових центрів. У США основні правила формування обсягу витрат на субсидії визначаються і регулюються Адміністративно-бюджетним управлінням (АБУ). Субсидії мають багатоцільовий характер. Їх використовують на придбання наукового устаткування й експериментальних установок, на підготовку кадрів у нових галузях науки та техніки, на підвищення кваліфікації фахівців, для фінансування спільних міжнародних програм. Формально будь-який американський учений має право звернутися у федеральне відомство за субсидією для проведення наукового дослідження терміном до одного року. Серед непрямих методів, що стимулюють інноваційний розвиток, основними є: — податкові пільги; — система прискореної амортизації основного капіталу; — патентна політика; — зовнішньоторговельна політика; — антитрестівська політика. Спеціальними постановами уряд уводить знижки з податків для заохочення відновлення капіталу, внутріфірмових наукових досліджень, упровадження нових видів устаткування та технологічних процесів. Під дію податкової знижки при стимулюванні НДДКР підпадають витрати на наукову діяльність, безпосередньо пов’язані з основною діяльністю компанії, у тому числі заробітна плата дослідників, орендна плата за устаткування для НДДКР, витрати на дослідження, що виконуються в університетах за контрактами з промисловими фірмами. Приклад. У США і Японії з податку на прибуток компанії знімається 20 %, а у Франції 30 % приросту від витрат на наукові дослідження й експериментальні розробки. У Франції існує податкова знижка в розмірі 25 %, але не більш 1 млн франків від суми витрат фірм, пов’язаних із здійсненням програм підготовки кадрів на виробництві. У Німеччині компаніям надаються субсидії, що не оподатковуються податком на дослідні роботи, у розмірі від 7 до 15 % суми на НДДКР, якщо проект пов’язаний з вишукуванням нових джерел енергії [22, 109, 110]. Система податкових і амортизаційних пільг у всіх країнах будується таким чином, щоб, по-перше, забезпечити їх цілеспрямований характер і конкретну регламентацію діяльності власних корпорацій, спрямованої на технологічний розвиток виробництва. У всіх промислово розвинених країнах використовують податкові пільги для стимулювання малого наукомісткого бізнесу. Приклад. В Англії податкова ставка на прибуток дрібних і середніх фірм становить 29 % (стандартна ставка — 35 %), у Канаді — 12 % (стандартна ставка — 28 %). У США стимулювання невеликих фірм здійснюється за шкалою пільгового оподаткування. Податкові знижки сприяли виникненню одного з різновидів спеціалізованих ризикових підприємств — так званих «обмежених науково-дослідних партнерств». Грошові інвестиції заможних осіб і корпорацій у ці партнерства списуються як поточні витрати і на 80—90 % виключаються з оподатковуваного доходу. Партнерства створюються для фінансування розробки і прискорення комерціалізації вже наявних винаходів. Найінтенсивніше вони виникають в електроніці, виробництві засобів зв’язку. Іншим методом непрямого стимулювання НДДКР, а отже, і технічного переозброєння підприємств є амортизаційна політика. Більшість промислово розвинених країн здійснює політику прискореної амортизації основного капіталу і передбачає особливі пільги в цій сфері [21, 24, 25, 40]. Приклад. У Франції, Італії, Німеччині дозволяється списувати устаткування та нерухомі елементи основного капіталу протягом першого року експлуатації в розмірі 50 % вартості їхнього придбання. Прискорена амортизація застосовується з метою збільшення швидкості його оборотності відповідно до вимог інноваційного відновлення. Уряди багатьох країн нерідко дозволяють списувати новітні види устаткування ще до початку їхньої служби. У Японії дозволяється для наукомістких галузей списувати 30 % вартості машин і устаткування та до 15 % вартості споруд у перший рік їхньої експлуатації. Патентна система капіталістичних країн є одним з важливих методів інноваційної активності, насамперед винахідництва. Існує гнучка політика реєстрації патентів і спрощена процедура розгляду заявок. Патентна система і пов’язана з нею інфраструктура сприяють винахідницькій діяльності. Приклад. За останні 75 років у США індивідуальні винахідники і малий бізнес забезпечили понад 50 % найважливіших технічних нововведень. Держава також є найбільшим патентовласником. Їй належать патенти на винаходи, створені під час виконання урядових контрактів, що є важливим інструментом стимулювання нововведень. До непрямих методів реалізації інноваційної політики належать урядові закупівлі розробок інноваційних проектів. Вони широко використовуються як засіб впливу на НДДКР і впровадження у виробництво у Франції і Німеччині. Так, у Франції набули поширення конкурси на кращий проект громадських будівель, що сприяло вдосконаленням у галузі будівництва. Формування інноваційної політики в державному механізмі інноваційного регулювання не є функцією якого-небудь одного органу. Наприклад, у США інноваційна політика є результатом сукупної дії понад 40 міністерств і відомств федерального уряду, що провадять фінансування досліджень і розробок. За даними офіційної статистики1, з 2,7 млн чол., які складають держапарат федерального управління США, кожний четвертий зайнятий у сфері управління розвитком науки та техніки. Центральна роль у формуванні інноваційної політики належитьпрезиденту країни. Одним з його загальновизнаних обов’язків є забезпечення найефективнішого використання науково-технічних переваг США в інтересах національної безпеки і загального добробуту [22, 41, 86, 87]. Президент згідно з законодавством несе повну відповідальність за науково-дослідну програму уряду. Для виконання цієї функції при президенті є спеціальна група працівників. Структура й механізм формування та здійснення інноваційної політики США характеризуються надзвичайною складністю зв’язків між державними, квазідержавними та юридично незалежними від держави організаціями, що беруть участь у процесі формування інноваційної політики, її реалізації. Державна структура управління НДДКР зображена на рис. 5.4. Роль президента полягає в тому, щоб приймати рішення з питань розподілу ресурсів, виділених на НДДКР, між федеральними агентствами та відомствами; визначення розмірів і умов надання науково-технічної допомоги іншим країнам; міжнародного співробітництва. Президент щорічно виступає з доповіддю в конгресі про розвиток та перспективи науки і техніки в країні. Конгресу належить вирішальне слово в розподілі бюджету та прийнятті інноваційних програм. Конгрес через свої наукові комісії здійснює аналіз напрямів наукових досліджень, установлює їх пріоритетність. Важливу роль у реалізації інноваційної політики відіграє міжурядова консультативна рада з питань науки і технології. Її головне завдання — забезпечити зв’язок між урядами штатів і муніципальними органами. Національна рада безпеки об’єднує міністерства, Комітет економічних радників; Національний науковий фонд (ННФ) — несе відповідальність за розвиток усього науково-технічного комплексу країни. Керівним органом ННФ є Національна наукова рада, до складу якої входять провідні діячі науки і техніки, інженери. ННФ фінансує програми фундаментальних досліджень університетів, науково-дослідних центрів, безприбуткових науково-дослідних фірм, малий бізнес. Серед безприбуткових організацій виділяються «фабрики думки». Вони надають консультативні послуги, вивчають довгострокові тенденції НТП і його вплив на зміни соціально-економічної та політичної обстановки в США і в усьому світі. Національна академія наук виконує функцію колективного радника конгресу й уряду з питань природничих наук і не підлягає ніякому урядовому контролю. Такі ж функції виконує Інженерна і Медична академії. У них статус «вільних від урядового контролю» організацій. Головне в діяльності цих організацій — підготовка аналітичних матеріалів і документів, експертних висновків, наукових рекомендацій, консультування державних відомств, корпорацій при формуванні інноваційних стратегій і тактики її здійснення. Японія. Для реалізації державної інноваційної політики існує розгалужена мережа державних установ і організацій законодавчого, директивного, консультативного характеру. На рівні законодавчого органу країни — парламенту існують спеціальні комітети з питань науки й техніки в Палаті представників і в Палаті радників. Їхнє завдання — розгляд основних напрямів розвитку науки, зафіксованих у законопроектах, поданих до парламенту. У цій системі НТП є наскрізною функцією, реалізація якої На вищому рівні виконавчої влади функціонує цілий ряд органів з управління науково-технічним розвитком. Рада з питань науки і техніки, яку очолює прем’єр-міністр, виконує консультативні функції, намічає найбільш загальні напрями розвитку науки й техніки в цілому, довгострокові цілі з проведення тих чи інших НДР і ДКР, готує відповіді та доповіді на запити прем’єр-міністра, що стосуються основних заходів з реалізації напрямів і цілей, намічених радою. При прем’єр-міністрі функціонують дорадчі органи: Комісія з атомної енергії, Комісія з ядерної безпеки, Рада з радіації, Комісія з космічної діяльності, Рада з розробки океану, Наукова рада Японії. Вони визначають цілі у відповідних галузях, консультують і інформують прем’єр-міністра з питань, що належать до їхньої компетенції. Усі ради та комісії при прем’єр-міністрі не є в повному розумінні слова самостійними організаціями, вони не мають власного робочого апарату, підвідомчих установ і т. д. Функцію апарату комісій виконують відповідні ланки, що входять до складу Управління з питань науки і техніки (УНТ) при канцелярії прем’єр-міністра. Це управління посідає особливе місце в системі управління науково-технічним розвитком Японії, будучи її провідною ланкою. До функцій управління належать: · вільне науково-технічне планування, розроблення основних напрямів розвитку науки й техніки, підготовка відповідних документів на розгляд Ради з науки і техніки; · підготовка бюджету з питань науки й техніки; · аналіз загальних тенденцій розвитку науки й техніки в Японії і в зарубіжних країнах з метою одержання вичерпної інформації для планування й управління науковою діяльністю та ін. Управління з питань науки і техніки безпосередньо керує діяльністю підлеглих йому дослідних центрів і корпорацій особливого статусу, які ведуть фундаментальні та прикладні дослідження з перспективних напрямів, таких як ядерна енергія, освоєння космічного простору, дослідження Світового океану, розвиток нових джерел енергії, лазерна технологія, методи вивчення поверхні Землі з космосу, запобігання стихійним лихам і т. д. До дослідницьких установ належать: Національна авіакосмічна лабораторія; Національний дослідний центр запобігання стихійним лихам; Національний інститут з дослідження неорганічних матеріалів; Корпорація спеціального статусу, що перебуває у функціональному підпорядкуванні Управління з питань науки і техніки, включаючи Японський інститут досліджень атомної енергії; Корпорація з розвитку енергетичних реакторів і ядерного палива; Національне управління розвитку в галузі космосу та ін. Другим за значенням органом з управління науково-технічним розвитком є Міністерство зовнішньої торгівлі та промисловості (МЗТП). У структурі державного управління економікою США і західноєвропейських країн не існує аналога МЗТП за рівнем компетенції, авторитету та сфери впливу. Науково-технічна діяльність МЗТП насамперед орієнтована на промисловий розвиток. Отже, система державного управління інноваційним розвитком Японії передбачає використання різноманітних форм і методів впливу на інноваційний розвиток, що забезпечує технологічний прорив країни [21, 22, 23, 53, 55, 61, 123]. Німеччина. Науково-технічна політика країни ґрунтується на таких принципах: · скорочення прямого впливу державних управлінських структур на розвиток науки і техніки та створення сприятливих законодавчих і економічних умов для розвитку конкуренції у сфері НДДКР; · поєднання прямого стимулювання прискореного відновлення виробництва і цільового фінансування за рахунок федерального уряду та земельних бюджетів найважливіших науково-технічних проектів загальнодержавного значення; · забезпечення координації та взаємодії державних університетів і науково-дослідних центрів із приватними промисловими фірмами; · сприяння процесам прискореного впровадження у виробництво нововведень. Для реалізації цих цілей на рівні держави й окремих земель використовуються різноманітні форми і численні джерела фінансування. Хоча в цілому до 90 % витрат федерального бюджету на НДДКР здійснюють 4 міністерства — досліджень і технологій; оборони; економіки; освіти і науки. Фінансування науково-дослідних установ здійснюється на під- Найважливішу роль у державній науково-технічній політиці відіграють такі науково-дослідні інститути, як Товариство Макса Планка і Товариство Фраунгофера, а також великі науково-дослідні центри. Ці установи — самоврядні безприбуткові організації, цілком чи частково фінансуються державою і нею контролюються. Їхня діяльність орієнтована переважно на здійснення НДДКР відповідно до державних цільових програм і контролюється відповідними державними структурами. Держава впливає також через інститут представництва державних чиновників у наглядових органах кожного з науково-дослідних центрів [47, 83]. В Україні Постановою Верховної Ради від 16 жовтня 1992 р. № 2705-ХІІ «Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки» були визначені сім пріоритетних науково-технічних напрямів, але дальше погіршення економічної ситуації в країні внеможливило реалізацію цих намірів. Протягом 1994—1998 рр. головними напрямами розвитку науки і техніки вважались галузеві пріоритети, що забезпечували швидку окупність витрат і наповнення внутрішнього ринку. Це: авіаційна промисловість, суднобудування, аерокосмічна техніка і технології, енергозберігаючі технології, електроніка, оборонні галузі, автомобілебудування. У 1998—1999 рр. до пріоритетних були віднесені ще такі галузі: продовольчий комплекс, сільське господарство, переробна та харчова промисловість, легка, деревообробна промисловість і житлове будівництво. Сьогодні державна інноваційна політика, як це визначено новим Законом України «Про інноваційну діяльність»1, має формуватись з урахуванням світових тенденцій науково-технічного розвитку й аналізу існуючих проблем інноваційної діяльності в державі. Виходячи з цього головною метою інноваційної політики визначено створення комплексу системних заходів щодо забезпечення соціально-економічних, організаційних, законодавчо-правових умов для ефективного відтворення, розвитку і використання науково-технічного потенціалу; забезпечення впровадження сучасних екологічно чистих енерго- і ресурсозберігаючих технологій; виробництва та реалізації нових видів конкурентоспроможної продукції. До основних напрямів інноваційної політики держави належать такі: · орієнтація на інноваційний тип розвитку економіки; · визначення науково обґрунтованих пріоритетів інноваційного розвитку; · забезпечення інтеграції науково-технічної сфери, освіти, виробництва, фінансово-кредитної системи у розвитку інноваційних процесів; · здійснення заходів щодо прискорення адаптації виробництва до вимог конкурентного середовища; · сприяння розвитку інноваційної інфраструктури; · створення сприятливої кредитної, податкової, амортизаційної й митної політики для сфери інноваційної діяльності; · забезпечення прискорення розвитку наукомістких галузей і виробництв, які є «точками зростання» п’ятого технологічного укладу ХХІ ст.; · сприяння розвитку венчурного підприємництва як сектору з підвищеною здатністю до розробки і впровадження інновацій; · розширення участі у міжнародних інноваційних програмах і проектах; · сприяння формуванню інноваційної культури для активізації людського чинника в інноваційній сфері; · створення мережі технопарків, технополісів, інкубаторів; · захист прав та інтересів суб’єктів інноваційної діяльності. Верховна Рада затверджує пріоритетні напрями розвитку інноваційної діяльності, визначає обсяг асигнувань для її реалізації. Кабінет Міністрів України здійснює державне регулювання щодо реалізації пріоритетних напрямів, сприяє створенню ефективної інфраструктури для фінансової підтримки та реалізації інноваційних програм і проектів. У програмі діяльності уряду на 2002—2010 рр. зроблені нові практичні кроки у напрямі подальшої підтримки1 державою розвитку інноваційної сфери: широке введення в господарський обіг об’єктів інтелектуальної власності, підвищення науково-технічного потенціалу, сталого зростання економіки та утвердження України як високотехнологічної держави. Питання та завдання для самоконтролю 1. У чому полягає роль держави в розвитку науково-технічного прогресу та інноваційної діяльності? 2. Дайте визначення державної інноваційної політики, розкрийте її сутність. 3. Назвіть основні принципи інноваційної політики й умови їх реалізації. 4. Розкрийте сутність форм і методів реалізації інноваційної політики. 5. На яких засадах формується інноваційна політика провідних країн: США, Японії, Франції? 6. У чому складність і особливість формування інноваційної політики України? 7. Як, на ваш погляд, підвищити рівень економічної та неекономічної мотивації суб’єктів підприємництва до участі в інноваційних процесах?
1 США, Канада: Экономика, политика, культура. — 2001. — № 2. — С. 110. 2 Nation’s Business. — 1988. — Februarx, № 2. — Р. 22. [1] Бизнес-информ. — 1998. — № 1718. [2] Инновации. — 2001. — № 8. 1 Декларация Рио по окружающей среде и развитию // Ойкумена. — 1992. — № 3. — С. 23—25. 1 Проблемы теории и практики управления. — 2000. — № 2. — С. 59. 1 Fukuyama F. The End of History and the Last Man. L. — N.Y., 1992. — Р. 116. 1 Kumar K. From Post-Industrial to Post-Modern Society. New Theories of the Contem porary World. — Oxford (UK) — Cambrige (USA), 1995. — Р. 3. 1 Статистичний бюлетень за 1999 р. / Держкомстат України. — К., 2000. — 170 с. 1 Гусєв В. Концептуальні засади формування державної інноваційної політики // Вісник Української Академії державного управління. — 2002. — № 4. 1 Див.: Основні поняття та терміни інноваційного менеджменту. 2 Заворухин В. П., Федорович В. А. Администрация — Клинтон: Научно-техническая политика и глобальная конкуренция // США: Экономика, политика, идеология. — 1997. — № 7. 1 Проблеми теорії і практики управління. — 2000. — № 3. — С. 62. 1 Відомості Верховної Ради. — 2002. — № 36. 1 Постанова Кабінету Міністрів України від 28.12.01 р. № 1801 «Про затвердження Програми розвитку інвестиційної діяльності на 2002—2010 роки». Петля качества. Цикл Деминга.
Объектами управления качества продукции являются все элементы, образующие петлю качества. Под петлей качества в соответствии с международными стандартами ИСО понимают замкнутый в виде кольца (рис. 5.1) жизненный цикл продукции, включающий следующие основные этапы: маркетинг; проектирование и разработку технических требований, разработку продукции; материально-техническое снабжение; подготовку производства и разработку технологии и производственных процессов; производство; контроль, испытания и обследования; упаковку и хранение; реализацию и распределение продукцию; монтаж; эксплуатацию; техническую помощь и обслуживание; утилизация. Нужно иметь в виду, что в практической деятельности в целях планирования, контроля, анализа и пр. эти этапы могут разбивать на составляющие. Наиболее важным здесь является обеспечение целостности процессов управления качеством на всех этапах жизненного цикла продукции. С помощью петли качества осуществляется взаимосвязь изготовителя продукции с потребителем и со всеми объектами, обеспечивающими решение задач управления качеством продукции. Рис.5.1. Петля качества Управление качеством продукции осуществляется циклически и проходит через определенные этапы, именуемые циклом Деминга. Реализация такого цикла называется оборотом цикла Деминга. Понятие цикла Деминга не ограничивается только управлением качества продукции, а имеет отношение и к любой управленческой и бытовой деятельности. Последовательность этапов цикла Деменга показана на рис. 5.2 и включает: планирование (PLAN); осуществление (DO); контроль (CHECK); управление воздействием (ACTION). В круговом цикле, который мы подсознательно используем в повседневной жизни, заключается сущность реализации, так называемых, общих функций управления, рассмотренных ранее, имея в виду, что эти функции направлены на обеспечение всех условий создания качественной продукции и качественного ее использования.
Рис.5.2. Цикл Деминга Таким образом, при управлении качеством в целях обеспечения системности этого процесса необходимо объединить кольцо качества с циклом (кругом) Деминга, что будет характеризовать основные виды действий на протяжении жизненного цикла продукции. Тогда полнота основных видов деятельности на всем поле полученной матрицы будет характеризовать степень комплексности процесса управления качеством по отдельным видам продукции. Управление качеством отличается от контроля, который в основном сводится к отделению хороших изделий от плохих. Качество продукта после завершения процесс производства не может быть изменено в результате контроля. Управление качеством имеет дело со всей системой разработки, производства, эксплуатации (потребления) и утилизации товара. Задачей управления качеством является установление причин брака, где бы он не возникал, а затем устранение этих причин и обеспечение производства продукции лучшего качества.
|