Русский вестник.-- !857.— Т. 12.— С. 227. 70 Т. Г. Шевченко в епістолярії.— К. 1961 — С. 25.

проти ремісничого естетичного мотлоху — бездарних творінь крутоярченків, карпен-ків, юркевичів, а також вимогливі загаль­ні перестороги землякам: «...ні суєслов-ною хвалою не повинні ми своїх писате-лів улещати», ні здобутками своїми «зні­чев'я величатись».

Проте, навіть прокламуючи правильні ідеї, борючись за створення оригінальної й естетично досконалої літератури, Куліш надто суб'єктивно витлумачував характер тієї оригінальності, шляхи й методи її формування.

До найприкметніших рис самобутньої української літератури Куліш відносив передусім її національну однорідність і суцільну демократичність — створюється і служить вона всій нації «од найпрості­шого селянина до просвіщеного європей­ською наукою пана». У відповідності з цим найважливішою її функцією повинна бути національно-виховна, морально-етична. Під таким кутом зору Куліш на­магався оцінювати минулі й сучасні літе­ратурні здобутки, зміст і форму творів, характер типових позитивних героїв і т. п.

Так Куліш прийшов до суцільного запе­речення значення І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, «Котляревщи-ни» — бурлескно-сатиричної і гумористич­ної традиції загалом, творчості українсь­ких романтиків без огляду на ідейне спря­мування їх творів.

Відступи від проголошеного ним прин­ципу «етнографічної достовірності» Куліш вишукував і в гоголівських «Вечорах на хуторі біля Диканьки», і в оповіданнях Марка Вовчка, відмовляючи їм у життє­вій правдивості й типовості. Прокламова-ні ж самим Кулішем методи типізації, створення позитивних героїв насправді зводилися до ідеалізації патріархального, «незіпсованого» цивілізацією темного му­жика, пропаганди національної відрубнос­ті й месіанізму української літератури за­галом. Тенденційно витлумачуючи твор­чість Квітки-Основ'яненка, підносячи в ній здебільшого те, що було найконсерватив-нішого в ідейно-політичному й найпримі-тивнішого, патріархального в естетичному відношеннях, Куліш саме цього письмен­ника оголосив ідеалом української літера­тури.

Всілякі «чужі» віяння, «братання з чу­жими» Куліш рішуче став засуджувати в

усьому — політичному житті, культурі, осо­бистих стосунках, не раз дорікаючи Мар­ку Вовчку і Шевченкові. Засуджуючи «го-голівські помилки» «натуральної школи», Куліш заперечував і відповідні їх оцінки в російській революційно-демократичній критиці, прогресивні теорії реалізму й на­родності в літературі. Так поступово, але діалектичне закономірно Куліш, що пре­тендував на роль провідного теоретика й проводиря українського літературного про­цесу, фактично став гальмувати й дезорі­єнтувати той процес, спрямовувати його на ідейно-політичний консерватизм, есте­тичну патріархальну відсталість. Не див­но, що шкідливі оцінки й рецепти Кулі-ша викликали заперечення на сторінках «Основи» і ряду тодішніх російських ви­дань.

Проблемам розвитку української літе­ратури був присвячений ряд статей М. Ко­стомарова в російських журналах, де він відгукувався на вихід «Записок о Южной Руси» («Отечественньїе записки», 1857) і «Чорної ради» П. Куліша, «Украинских народних рассказов» Марка Вовчка в пе­рекладі Тургенєва («Современник», 1858, 1859), а також в «Основі» — «Воспомина-ния о двух малярах» та «Две русские на-родности». Найціннішими у цих статтях, як,-і в його наукових студіях,,, було від­стоювання потреби історичного підходу до оцінки кожного явища, потреби їх зістав­лення з реальним життям. Це дозволило Костомарову висловити чимало слушних думок про ^творчість своїх літературних сучасників^ зокрема Шевченка, Марка Вовчка. Одним, з перших він висунув уі обгрунтував визначення Шевченка як пр_г-ета народного, підкреслюючи при цьому не лише його походження, а й постійний зв'язок, з, найкращими традиціями культу­ри минулого, а головне — з сучасними народними прагненнями. Не поділяючи революційних ідеалів Шевченка, Костома­ров відчув демократичний характер твор­чості.. поета ^т- «избранника народа», ви­разника соціальних прагнень, покріпаче-них мас. Не без успіху Костомаров нама­гався розкритИгвобщечеловеческий смисл» поезії, міжнародне значення діяльності.Шевченка, ч,иє,,місце «рядо.м,д:,_: Мицкевд-чем й Пушкиньїм». На переконання,Ко,с-„томаррва, «..,..-$. великорус-, й.,.цоляк, й |не-

,,.и^фравігуз,_цесди. талько у него.єсть

позтическое чутье й •• теплое, любящее сердце, не останется без влияния поззии Шевченко» ⁷¹.

Судження М. Костомарова, названого М. Добролюбовим <одним из лучших зна-токов малороссийского язнка й письмен-ности» ^п, про Марка Вовчка цікаві, крім усього іншого, тим, що ряд положень об'­єктивно суперечив оцінкам П. Куліша.

Твердячи, що «Народні оповідання» «виступают с голосом правдн й человеко-любия за слабих й беззащитних», М. Кос­томаров уточнює: «Зто речь народа, но не рассказчика-народа, не списанная со слов хотя народного человека, но призван-ного с целью рассказьівать по-народному й через то поставленного в искусственное положение, а подмеченная й подслушан-ная в то время, когда она виражалась не-вольно, не напоказ». Критик підкреслює й вміння автора оповідань «отьіскивать главнне поразительньїе чертн», «в немно-гом виражать многое», відсутність показ­ної сентиментальності — тобто вміння від­бирати й типізувати явища життя, а не обмежуватися міркуваннями «етнографіч­ної достовірності»⁷³.

Щоправда, ліберальні положення, ще й оглядка на цензуру змусили Костомарова зробити певні застереження: картини на­родних страждань, зображені в оповідан­нях, мовляв, є не масовим, загальним яви­щем,^ ї' лише поодинокими винятками в передреформеній Росії. Але подібні засте­реження, висловлені до того ж «не з целью обвинить автора», котрий «угадал требо-вания читающей й мнслящей части своего народа», по суті нічого не міняють. На­віть загальне побажання автору «не оста-навливаться на зтих первоначальньгх опи­тах," а раскрнть важную сторону народной жизни в более общих й знаменательних ее явленнях», «которие би раскрьіваля вековие рани, замазанние лицемерием й беспечностью, й указивали би на живо^ творную купель исцелєния»,, побажання-, висловлене у дещо навмисне високопарних і абстрактних тонах, все ж було прозоро зорієнтоване на приклад відважних «приг званн«х» митців, які «умолкали слишкам рано; может бить, не всегда по собствен-

ной воле, а по приговору судьбм» ^и. Про­зоріше про митців типу Шевченка і не скажеш...

Проблеми конкретно-історичного підхо­ду до оцінки літературних явищ торкала­ся й полемічна стаття М. Костомарова — відповідь на статтю В. Крестовського <Ходатайство Костомарова за Сковороду й Срезневского».

М. Костомаров висміює дилетантські оцінки Сковороди, дані В. Крестовським без урахування часу й обставин діяльнос­ті видатного філософа і поета. Актуально й повчально для формування принципів літературної критики та історико-літера-турних досліджень звучало застереження М. Костомарова про те, що місце й зна­чення митця визначаються «или по зстети-ческому достоинству, или по его влиянию на свой век, по степени, в какой он вьіра-жает направление, нравственное состояние окружающей его средн, по вместимости в нем умственннх требований й вкусов сов-ременников».

Підкреслював М. Костомаров і потребу уважного з'ясування смаків, думок наро­ду, довірливого до них ставлення. «Чтобн уметь показать истину,— писав він,— нужно прежде всего знать народ, пони-мать его прошедшее й настоящее, загово­рить с ним именно с той стороньї, с какой следует и> с какой можно на него подей-ствовать».

Важливого значення надавав Костома­ров ретельному збиранню й вивченню фактів — основи всяких критичних суд­жень і оцінок. Відомо, як багато у справі розшуків, бібліографічного опису й дослі­дження першоджерельних матеріалів з української літератури зробила «Основа». Що ж до морально-етичної сторони, то Костомаров засуджував «несносную мане­ру — обращаться вместо статьи на авто­ра, задевать личность вместо мнений»⁷⁵. ^г „»

наголошував на потребу чесного, неупере-

дженого і компетентного судження про

рецензовані твори чи досліджуване явище. На жаль, у подальшій еволюції Костома­ров при оцінці стану і перспектив україн­ської літератури сам нерідко відходив від проголошених принципів.

Серед виступів «Основи» на захист реа­лістичного мистецтва слід відзначити стат-

ті Л. Жемчужникова «Несколькй замеча-ний по поводу последней виставки С, Пе-тербургской Академии художеств» та О. Сєрова «Музика южнорусских песен». Пафос статті Л. Жемчужникова спря­мований проти відірваного від життя мис­тецтва, за таке мистецтво, яке повинно «сочувствовать жизни», прислухатися «к биению общественного сердца» в зобра­женні минулого, а особливо сучасного життя народу.

Особливо повчальними для українських митців були акцентація проблем худож­ньої майстерності, довершеності творів, підкреслення того, що поєднання критері­їв «що» і «як» є «венец художества». Цін­ним було те, що свої критичні зауваження та естетичні рекомендації автор ілюстру­вав творами не тільки російських митців, а й Марка Вовчка і Шевченка, які на­стільки сповнені «глибокого й щирого співчуття» до народу, що й самі по собі являють «жизнь, страдания народа, вм-лившиеся их устами» ⁷⁶.

Практично корисними були міркування кваліфікованого музикознавця О. Сєрова про характер вивчення і використання фольклору в оригінальній творчості, про шкоду неісторичного підходу до нього, штучних стилізацій.

Позиції обох критиків перегукувалися з думками Шевченка, з деякими гострими виступами Куліша проти примітивних сти­лізацій то під народні пісні, то під поезію Шевченка.

Широку критику Кулішевих естетичних концепцій та хибних оцінок конкретних літературних явищ розгорнув М. Макси­мович у статтях «Об историческом романе г. Кулиша „Черная рада"» (1858), «Обо­рона украинских повестей Гоголя» (1861), циклі нарисів, присвячених огляду укра­їнської літератури.

Безперечно, важливими були вже самі по собі спростування упереджених і без­підставних тверджень Куліша та віднов­лення наукової істини й справедливості, але не менш важила для розвитку літера­тури й літературної критики вимога кон­кретно-історичного підходу до творчості письменника, глибокого проникнення в його художній світ, врахування історично

" Там же.—с. пз.

⁷⁵ Основа.— 1861.—№ 2.—С. 179.