Тенденції процесу формування єдиної політичної нації в УкраїніУкраїна, як і будь-яка інша демократична держа ва, повинна знайти свою власну, органічну для неї модель побудови єдиної політичної нації. У цьому зв’язку складно переоцінити важливість виявлення основних тенденцій у ет-нополітичній сфері, у річищі яких і повинна бути визначена базова модель етнонаціональної політики України. Громадяни і суспільство повинні знати ці тенденції й відповідно до них висувати свої вимоги до держави, покликаної реалізовувати об’єктивні суспільні потреби, а не амбіції тих чи інших лідерів, що приймають політичні рішення на суб’єктивних підставах. Усвідомлений вибір моделі творення єдиної політичної нації потребує аргументованої відповіді на запитання: “Чи будуватиметься наша країна як політична нація українського етносу, чи вона буде заснована на моделі співгромадянства?” А може, є якийсь інший варіант, що відкриває більш сприятливі перспективи для формування української політичної нації? Основні тенденції в державній етнонаціональній полі-тиці зафіксовані в Конституції і Законах України. Так, у першому ж рядку Конституції України зазначено, що український народ - громадяни України всіх національностей, тобто співгромадяни. Стаття 11 Конституції України містить такі терміни, як “українська нація”, “корінні народи” і “національні меншини України”. У ст. 12 і ст. 138, п. 9 також вживаються відповідно терміни “українці, що проживають за межами держави” і “депортовані народи”. Таким чином, зазначена стаття вносить певну ієрархію в поняття “український народ”. Очевидно, вказана неузгодженість термінів, вживаних у Конституції, є результатом політичних компромісів у Верховній Раді України в ту саму пріснопам’ятну ніч на 28 червня 1996 р., коли і був прийнятий Основний Закон країни. Дійсно, закріплена в такий спосіб у Конституції ієрархія етносів не дає якихось принципових політичних чи громадянських переваг представникам титульного етносу України13 (за Конституцією - “української нації”). Цілком виразно й однозначно всім громадянам України незалежно від їхньої етнічної ідентичності гарантується рівність права, свобод і обов’язків, чому цілком присвячений розділ II Конституції України. Фактично переваги “української нації” (етносу) в Україні пов’язані, виключно з двома обставинами: - українська нація (етнос) є державотворчою, що дала назву країні; - українська мова є державною мовою в Україні. Україна, отже, йде шляхом державотворення за політичною моделлю держави-нації, тобто на засадах співгромадянства. Про це свідчить, наприклад, така особливість, як відсутність в Україні етнічних еліт загальнодержавного рівня: у політичній, економічній, військовій чи іншій сфері громадського життя. Ця обставина є важливою, оскільки “світ повний доказів, що життя народів залежить не від географії, ресурсів, населення, але переважно від характеристик правлячої верстви”14. Виділити утворені винятково на етнічних підставах елітні групи в Україні, чи то в державних чи в недержавних структурах, практично неможливо. Дуже показові в цьому відношенні матеріали “круглого столу” на тему “Роль еліт у суспільстві, що трансформується”, що відбувся у НІСД 16 квітня 2003 p. Жоден з експертів навіть не згадав про етнічність як мотив згуртування загальнонаціональних еліт15. Прикладом неспроможності формування так званої російської етнополітичної еліти є провал виборчого об’єднання “Російський рух України” на парламентських виборах 2002 p. Відсутність етнічних основ у змаганні за політичне лідерство ясно свідчить про те, що Україна відкинула етнократичні принципи побудови державності і зробила реальний вибір на користь демократії. Зазначимо, що політичний інтеграційний процес в Україні має більшою мірою природний, ніж керований характер. Тому при розробці стратегії консолідації єдиної політичної нації було б корисно пам’ятати першу заповідь лікарів - не зашкодь. У цілому, позитивно оцінюючи хід процесу політичної інтеграції, варто мати на увазі винятки, що існують лише в двох сегментах етнополітичного ландшафту України - у Галичині і в Криму.
|
