Передумови виникнення науки управління. Основні наукові школи

Отже, ми вже з'ясували, що управління як вид людської діяльності має давню історію, як і саме суспільство. Про спроби наукового осмислення систем і процесів управління, які були здійснені окремими вченими, нам відомо з часів Стародавньої Греції. Особливістю суспільного та наукового мислення того часу була наявність своєрідного стихійного системного підходу, який давав можливість розглядати одночасно управлінські, політичні, правові, філософські та морально-етичні категорії.

Так, Сократ (470-399 рр. до н.е.) ставить два питання: хто керує? в чому полягає основа управління? Відповідаючи на них, Сократ поєднує управління зі знаннями, законами та справедливістю. Вища людська доброчесність керувати на основі знань та справедливості. З погляду Сократа, всі форми правління - демократія, монархія, аристократія, тиранія, плутократія - не погані і не добрі самі по собі. Вони можуть бути оцінені залежно від того, чи дотримується закон та справедливість, чи порушується і те й інше. Сократ фактично проголосив принцип універсальності управління. Знання, законність, справедливість, людські доброчесності - такі, на думку Сократа, основи управління[3 С. 8-20].

Кривуля О.М. оцінюючи діяльність видатних філософів писав Платон (428-348 рр. до н.е.) висунув важливу, з погляду наступного вивчення управління, ідею про розподіл єдиного на компоненти та поєднання їх в єдине, про подання єдиного як структурної сукупності окремих частин, тобто фактично заклав основи системного підходу, системності. Під впливом Платона ще в Стародавній Греції виникло уявлення про кібернетику як про управління взагалі (можливо, що автором цього поняття є саме Платон). Платон створив вчення про "ідеальну державу", в якій керують філософи, їх небагато, вони вивчені та виховані як "управлінці". Їх завдання - керувати справедливо, на основі знань та закону.

Аристотель (384-322 рр. до н.е.) розглядав питання управління на основі зібраного ним великого матеріалу про життя грецьких полісів. У цьому полягає відмінна від Сократа та Платона методологія вивчення управління.

Не від думки та спостерігання до управління, а від практики управління до його узагальнення та оцінки - такий підхід Аристотеля. Аристотелю належить заслуга постановки проблеми співвідношення влади й управління. Управління, на його думку, буде "поганим", якщо існує можливість зловживання владою. Управління буде "добрим", якщо влада служить суспільству, а можливість корисливого вживання влади виключена. В Стародавньому Римі була поставлена проблема співвідношення права, влади й управління.

Ульпіан (прибл. 170 - 228 рр.) запропонував поділити право на публічне, яке належить до загального блага, що надає влада, та приватне, яке належить до блага окремих осіб. Такий поділ виявився виключно благотворним для вирішення завдань управління приватним господарством. За його допомогою вдалося визначити та подати в юридичній формі об'єкти управління в приватному господарстві, відносини між власниками. Була відкрита така форма фіксації відносин, як договір. Римське приватне право відрізнялося ясною, зрозумілою та чіткою мовою. Це було високим досягненням, яке зберегло своє методологічне значення і до нашого часу. Способи створення понять, термінологія документа дуже важливі для інформаційного забезпечення управління. Підбиваючи підсумок розвитку поглядів вчених давнини на управління, можна сказати, що людство одержало від них три ідеї, які відіграли важливу роль у наступній політичній боротьбі. Перша ідея - ідея спільності кожного зі справами спільноти і спільноти зі справами кожного (ідея спільності інтересів людей). Друга ідея - ідея про можливість участі кожного в управлінні за умови оволодіння ним певними знаннями (по суті - ідея демократії). Третя ідея - ідея колегіальності в управлінні: керувати може колегія, яку вибрали чи призначили, і яку слід змінити, якщо вона керує погано (ідея республіки як форми державного правління)[4 С. 54-85].

Необхідно також відмітити, що вже в Стародавньому Римі з'являються і самостійні праці щодо організації управління, зокрема, в сільському господарстві та будівництві (Теренцій Варрон, Колумелла, Пліній Молодший).

Середньовіччя не принесло яких-небудь нових управлінських ідей насамперед тому, що розповсюдження релігійної ідеології призводило до розуміння управління як відносин панування та підкорення. У вигляді стимуляторів, які забезпечують дисципліну та підкорення, виступало насилля над особистістю або загроза застосування насилля. Разом з тим, аналіз окремих аспектів управління в суспільстві і державі зустрічається в працях Фоми Аквінського, Жана Бодена, Ніколло Макіавеллі, Томазо Компанелли, Томаса Мора, Томаса Гоббса та Джона Локка. Цікаві судження про роль централізації та децентралізації влади можна знайти в листах князя Андрія Курбського до царя Івана Грозного.

У період становлення капіталізму Д. Дідро і Ж.-Ж. Руссо розробили своєрідні концепції соціального управління. Подібні проблеми були в центрі уваги соціалістів-утопістів А. Сен-Сімона, Р. Оуена, Ш. Фур'є, російських революційних демократів, а також зарубіжних соціологів О. Конта, Г. Спенсера, Е. Дюркгейма.

Становище істотно змінюється у зв'язку з розвитком капіталістичного способу виробництва.

У цей період певний інтерес викликають праці французького вченого Кене (1694-1774). Він створив економічні таблиці, які, хоча й зі значними помилками, відзначеними К.Марксом, але являли в цілому процес капіталістичного виробництва. Цей своєрідний "системний підхід" дозволив Кене запропонувати зміну податкової системи тодішньої Франції, яка мала антифеодальну спрямованість. Пропозиція Кене мала дуже прогресивне значення.

З погляду багатьох західних юристів XVIII - XIX вв., управління є діяльністю щодо виконання законів. Цю думку прямо формулює Гегель (1770 -1831).

Монтеск'є (1689 - 1755) висунув теорію розподілу влад, тобто теорію своєрідної спеціалізації в управлінні. Критерій розподілу він вбачає у відношенні до закону: законодавча влада формує закон, виконавча - виконує, судова - зрівноважує і ту й іншу, звертаючись знов-таки до закону.

Декарт (1596-1650) бачить в людині субстанцію, "яка думає". Що ж визначає поведінку "думаючої субстанції"? Вона визначається законом, дарованим державою. Останньому ідея закону підказується Богом.

Гельвецій (1715-1776) шукав шляхи практичного застосування філософії, з тим, щоб добитися торжества ідей "освіти і науки", змінити під впливом цих ідей вчинки людей. Гельвецій вважав, що ці завдання може вирішити юридичний закон, якщо його розглядати як сферу практичного застосування філософії.

Традиція розгляду питань управління як частини питань філософії, права, економіки зберігалася в західній науці практично до початку XX століття.