Етапи розвитку римського права

Оскільки формування та розвиток римського права як цілісної та єдиної правової системи відбувалися протягом тисячоліття, для систематизації матеріалу необхідним є виокремлення етапів (пері­одів) розвитку Римської держави та римського права. Тисячорічну історію Риму можна представити трьома періодами:

царський (754—509 pp. до н. є.);

республіканський (509—27 pp. до н. є.);

період імперії (27 р. до н. є. — 476 р. н. є.).

Період імперії поділяється на: принципат (27 р. до н. є. — 193 р. н. є.) та домінат (284—476 pp. н. є.).

Але періодизація римського права має певні нюанси. Існує кілька періодизацій розвитку римського права.

Якщо брати до уваги виникнення, зміну та становлення джерел римського права, то його розвиток можна поділити на п'ять основних періодів:

найдавніший, архаїчний (753—367 pp. до н. є.);

докласичний (367—17 pp. до н. є.);

класичний (17 р. до н. є. — 284 р. н. є.);

післякласичний (284—476 pp. н. є.);

юстиніанівський (527—565 pp. н. є.).

2. Складові системи римського цивільного права та їх характеристика

Римське право у стародавньому Римі — це складне правове явище, яке складалося з трьох правових систем:

jus civile — цивільне право;

jus gentium — право народів;

jus praetorium — преторське право.

Вказані системи виникли не водночас, а складалися послідовно, доповнюючи одна одну. Характеризуючи римське цивільне право, слід враховувати те, що воно відповідало періоду становлення сус­пільства і держави.

 

Цивільне право — це національне і найдавніше право, яке регу­лювало майнові відносини виключно між римськими громадянами. Воно відзначалося національною обмеженістю, обтяжливим форма­лізмом, стійким консерватизмом. Дія норм цивільного права обме­жувалася територією Риму. Цивільне право неспроможне було регулювати майнові відносини між римськими громадянами з одного боку, та громадянами, які проживали за межами Риму (перегрини) — з іншого. Але потреба в цьому зростала, оскільки римляни вели жваву торгівлю зі своїми сусідами.

Підкорені Римом народи мали високий рівень правової культури, яка справляла зворотний вплив і на римське цивільне право. Ділові відносини римлян з перегринами зумовили необхідність введення посади претора (тобто магістрату) для перегринів, до юрисдикції якого належав розгляд спорів між самими перегринами, а також між римськими громадянами та перегринами. У своїй практичній діяльності претор звертався до норм інших національних правових систем і звідти запозичував ті юридичні підстави, які були відсутні у цивільному праві. Так виникла ще одна правова система римського права — право народів.

Дві системи (цивільне право і право народів) існували і розвива­лися паралельно, проникаючи одна в одну, взаємозбагачуючись. Але згодом ці системи стали безнадійно відставати від вимог ци­вільного обороту.

Претор перегринів, розглядаючи цивільні спори і не знаходячи опори у цивільному праві і праві народів, надавав судовий захист, виходячи із уявлень про справедливість, добросовісність, чесність, порядність, здоровий глузд та інше, тобто усього того, що можна об'єднати під поняттям "природне право".

Всі три правові системи в сукупності становили римське право. Врешті-решт зазначені системи зблизились настільки, що втратили свої відмінності. На їх основі було вироблено поняття — римське приватне право (jus privatum) та публічне право (jus publkum).

3.Історична роль римського цивільного права та його значення для сучасної цивілістики

Після падіння Римської імперії в 476 р. римське приватне пра­во продовжувало існувати і навіть розвиватися в його східній час­тині — Візантії. Саме там була зроблена спроба врятувати рабо­власницький спосіб виробництва шляхом кодифікації римського права, що була вжита імператором Юстініаном. Однак невмолиме колесо історії остаточно розвалило колись могутню рабовласниць­ку імперію Стародавнього Риму. З її падінням для римського пра­ва настала епоха забуття. На тривалий час воно ніби зникло. Його перестають вивчати, губляться нечисленні записи. Здавалось, ос­таточна загибель і втрата неминучі. Проте римське право продов­жувало жити у свідомості римського народу, підкореного варва­рами. Поступово його починають застосовувати у відносинах між римським населенням, а потім і вивчати.

З розвитком ремесел, торгівлі і торгових відносин попит на римське право зростає. Наприкінці XI ст. в Болоньї був заснований університет, який набув всесвітньої слави завдяки вивченню рим­ського права. Він став центром юриспруденції, що відроджувалась. Болоньський університет відіграв особливу роль у вивченні, систе­матизації і тлумаченні римського права. Сюди стікалися студенти з усієї Європи, а отже, формувалася корпорація знаменитих про­фесорів. Слава Болоньської школи швидко зростала, в діяльності її простежуються дві особливості:

1. Заклик до ґрунтовного вивчення першоджерел. Особлива ува­га приділялася головній частині Корпусу Юстініана — Дигестам. Професори Болоньської школи.виявили та усунули багато проти­річ, перекручень первісного тексту.

2. Суворе дотримування норм закону. В період, що передував заснуванню Болоньського університету, юристи дозволяли собі за­надто вільно поводитися з нормами римського права. Було прого­лошено, що внаслідок колізії права і справедли­вості перевага надавалася правовій нормі.

4. Поняття і особливості римського цивільного права

У поняття цивільного права (права власності на певну річ, права вимоги до певної особи) за нашими сучасними уявленнями як необхідний елемент вхо­дить і впевненість про захист державою. Право не вважали б правом, якщо б не було впевненості, що у випадку його порушення можна вжити для захисту своїх прав державну владу, спираючись на її моральний авторитет і зовнішню силу. Якщо порушено право, то особа пред'являє позов, тобто звертається до органів державної влади з вимогою про захист її права.

Відомо, однак, що римський народ, як і багато інших народів, до утворен­ня державного суду пережив епоху приватної розправи з порушниками права. Кожний, хто вважав, що його право неправомірно порушено, розправлявся з кривдником власними силами або силами своєї сім'ї. Поступово органи дер­жави беруть у свої руки розв'язання відповідних справ, що й сприяло зникненню варварського способу здійснення права.

Однак цей процес зосередження в руках держави монополії судових функцій розтягнувся на тривалий період. Сфера державного захисту права аналогічно поширювалася і на галузь чисто майнових спорів, які випливали з договорів. Про це свідчить той факт, що протягом довгих століть Риму було чуже уяв­лення про те, що всяке право повинно бути захищено державою на вимогу

потерпшого, що судовий захист права нерозривно пов'язаний з існуванням самого права. Право в Римі захищалося лише тоді, коли органи держави вста­новлювали для даної категорії справ можливість пред'явлення позову. Не встановлено позову - немає і захищеного державою права.

Отже, перехід від приватної саморозправи до державного суду відбувався поступово. Проміжними етапами були: а) система регламентації приватної роз­прави шляхом встановлення певного порядку застосування насильства до кривдника; б) система викупів; в) передача справи захисту права органам держави.

Але навіть у розвиненому римському праві ще зберігалися сліди початко­вої епохи саморозправи. Так дозволявся самозахист, тобто самоуправне відбивання від насилля, яке загрожувало порушенням права: проти насилля дозволялося застосовувати силу і таким чином попереджувати порушення права.