Чому Бодянський не супроводжував Шевченка?

 

Після зустрічі 18 березня Шевченко й Бодянський більше не бачилися. Тобто практично все перебування Шевченка в Москві пройшло без участі Бодянського. Чому професора не було поруч із поетом і артистом? Не виключено, що Бодянський продовжував хворіти. Траплялося, що недуга раніше й пізніше надовго запирала його вдома. Скажімо, він тяжко хворів у 1843 р., а влітку 1853 року почувався так погано, що не виходив із дому майже місяць. В травні 1867 року через хворобу Бодянський не зміг узяти участь у Першому всеслов’янському з’їзді, що пройшов у Москві (!). Він приготував «Речь к славянам в Москве», яку потім опублікував у «Чтениях»¹, а в примітці було зауважено: «По болезни сочинителя не была сказана».

_______________________

¹ Бодянский О. Речь к славянам в Москве // Чтения в Императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете. 1867. Апрель—июнь. Книга вторая, 1867. С. 161—165.

 

Траплялися й інші тривалі відсиджування вдома, скажімо, в 1874-1875-х рр., як стало відомо з листа Бодянського до Погодіна (21 квітня 1875 року), він хворів майже півроку: «Я тоже с конца ноября только один раз выходил на свет Божий, да сегодня во второй». До того ж, Бодянський завжди боявся простудитися («днём при всём желании и осторожности невозможно избежать простуды»). В щоденниковому запису від 21 травня 1853 року він сам собі пояснював, чому напередодні не пішов, як завжди, ввечорі до Шипова: «Потому что вчера был почти весь день дождь, а вечером довольно свежо». Що ж говорити про сльотавий березень 1858 року, коли можна було ще й промочити ноги в брудній каші з талого снігу...

Може, Бодянський був мало знайомий зі Щепкіним? Справді, так можна подумати, прочитавши найсолідніші праці про видатного артиста¹, в яких ім’я Бодянського навіть не згадується. Це — несправедливо й ненауково. Бодянський не був завсідником у Щепкіна, не входив до найближчого кола його друзів, але вони були добрими знайомими.

На доказ, передусім, зішлюся на Шевченка, який ще у вересні 1845 року просив через Андрія Козачковського, щоб саме Бодянський взяв у Щепкіна рукопис його поеми «Слепая». Крім того, наводжу невідомі архівні документи. Скажімо, в листі Степана Шевирьова до Бодянського від 7 травня 1853 року читаємо:

«Почтеннейший Осип Максимович, нашему славному артисту и Вашему земляку М.С. Щепкину мы собираемся дать прощальный обед

 

___________________________

¹ Михаил Семёнович Щепкин: Жизнь и творчество. В 2-х томах. М.: Искусство, 1984; Записки актёра Щепкина. — М.: Искусство, 1988 та ін.

 

 

перед отъездом его за границу¹. Это будет в субботу или воскресенье (о дне уведомим после) в 4 часа в саду или в доме М.П. Погодина, смотря по времени…

Я счел обязанностью известить Вас об этом. Не пожелаете ли принять участие в такой трапезе? В таком случае прошу Вас покорнейше известить меня, чтобы я мог желание Ваше передать М.П. Погодину, которому необходимо знать заранее число участников»².

На той час Бодянський був у напружених стосунках з Погодіним і Шевирьовим, тому, судячи с усього, він не пішов на згаданий обід. Але сам факт запрошення свідчить, що без Бодянського компанію, зібрану на честь Щепкіна, вважали неповною навіть його недоброзичливці.

Бодянський час від часу зустрічався з Щепкіним у своїх друзів Аксакових. Скажімо, 17 травня 1856 року він записав у щоденнику: «М.С. Щепкин, вечерком, у Аксаковых, в разговоре о разных притеснениях, которые были деланы Московским ополчением в Малороссии на пути в Новороссию… рассказал…» и т.д. Характерно, що навіть у розмовах про події Кримської війни друзі неминуче виходили на малоросійські теми.

Ще один важливий факт. У щоденнику Бодянського за 6 липня 1857 року є такий запис: «Возвращаясь с прогулки³, близ ворот своего жилья

_____________________

¹ Михайло Щепкін від’їжджав тоді в Лондон. Згаданий обід відбувся 10 травня.

² ВР ІЛ, ф. 99, од. зб. 94, арк. 44.

³ Прогулянка була життєвим правилом Бодянського. Ще в семінарії він вважав обмеженням особистої свободи ситуацію, коли «прогулянки заборонені». Куліш, який неодноразово бував у Бодянського, згадував: «Працьовитий день свій починав сей праведний подвижник науки рано-вранці прохідною по московських бульварах». В одному з листів Бодянського є такі слова: «…Я по требованию врача, должен был непременно в хорошую погоду вечером, с 5-го по 8-й час выезжать за город подышать свежим воздухом». В щоденнику Бодянського за 26 липня 1857 року зустрічаємо запис: «Я только что возвратился с прогулки и… устал…» Або іншого разу: «Прохаживался на Тверском бульваре» і т.д.

 

 

повстречался с М.С. Щепкиным и при нём племянником его, Митрофаном Павловичем Щепкиным (бывшим моим студентом, а теперь магистрантом по политической экономии и статистике)¹, которые сказали, что идут ко мне». Далі Бодянський занотував, що, між іншим, Щепкін розповів історію, як два офіцери вдарили об заклад, чи витримає унтер-офіцер Степанов тисячу палок і не впаде². Втім, значно суттєвішим є запис Бодянського про те, що Щепкін тоді попросив його приїхати на дачу в Петровське-Разумовське до свого хворого сина Дмитра Михайловича, який хотів поговорити з професором про різні питання слов’янської філології³.

Бодянський обіцяв приїхати через три-чотири дні.

В архіві знайшлася записка, написана Митрофаном Щепкіним: «Милостивый государь Осип Максимович! Михаил Семёнович Щепкин просил меня узнать про Вас, может ли он завтра прислать за Вами экипаж, чтобы ехать в Петровское Разумовское, и в котором часу?»⁴.

_______________________

¹ Щепкін Митрофан Павлович (1832-1908) — публіцист і громадський діяч, син професора математики Московського університету Павла Щепкіна, троюрідного брата Михайла Щепкіна. Закінчив історико-філологічний факультет Московського університету, де був студентом Осипа Бодянського. Відомий, як знавець московського самоуправління й міського господарства, в цій сфері працював протягом 30 років. У 1859 році був призначений помічником ректора «Московских ведомостей», а потім працював редактором цієї газети. На початку 60 рр. співпрацював з Бодянським, який тоді управляв друкарнею Московського університету. У 1866-1871 рр. — професор Петровської землеробської академії. З 1895 р. за його редакцією виходила 11-томна «Бібліотека економістів», яку видавав Кузьма Солдатенков. Автор чотиритомної праці «Общественное хозяйство города Москвы» (1888-1901) та інших праць з управління та економіки Москви.

² Цей випадок артист описав в «Записках актёра Щепкина», зазначивши, що сам був у чотирнадцятирічному віці свідком такого парі.

³ Дмитро Щепкін був магістром астрономії й одночасно працював у галузі філології, археології, історії мистецтв.

⁴ ВР ІЛ, ф. 99, од. зб. 90, арк. 238.

Ця записка була знайдена серед листів до Бодянського, які в «Путівнику по фондах Відділу рукописів Інституту літератури» заявлені, як листи «М.С. Щепкіна 63 (1854—1862, б.д.)». Насправді ці листи належать не видатному артисту Михайлу Семеновичу Щепкіну, а його племіннику Митрофану Павловичу Щепкіну.

 

Лист було датовано: «1857-й. Четверг». Скоріше за все, він пов’язаний з щоденниковим записом Бодянського 6 липня 1857 року, тобто в суботу. Напевне, після того, як минули обіцяні Бодянським чотири дні, Щепкін у четвер, 10 липня, нагадав йому про запрошення до сина в Петровське-Разумовське¹. Вже тільки згадане свідчить про те, що Бодянський і Щепкін були близько знайомі.

Отже, відсутність Бодянського в той час в оточенні Шевченка й Щепкіна пояснюється не його віддаленістю від артиста. Тоді чим же це можна пояснити? Якби навіть стало відомо, що Бодянський справді не міг супроводжувати Шевченка через свою хворобу, цим поясненням ми задовольнитися не могли б, адже були й інші вагомі причини відсутності професора поруч із поетом у кожному конкретному випадку. Без їх з’ясування ми не зрозуміємо вповні характер Осипа Максимовича та його життєві принципи, поведінку.

Нам уже немало відомо про характер Бодянського, додамо хіба-що характеристику, зроблену його учнем Олександром Кочубинським:

«Упрямо-точный до смешного (известен рассказ о Бодянском, как он нового арендатора университетской типографии впустил не раньше в помещение, как с боем двенадцати часов 31 декабря…)², твёрдый в своих намерениях и в то же время приветливый, с отменно добрым, мягким

_______________________

¹ Між іншим, якраз у другій половині липня 1857 року в Петровському-Разумовському виник конфлікт між Михайлом Щепкіним і його сином Дмитром, після чого батько повернувся в Москву й більше ніколи не приїжджав в Петровське-Разумовське.

² В 1859-1862 рр. Осип Бодянський завідував університетською друкарнею, про що записано в його документі про університетські заслуги: «…Он нёс на себе ещё труды по управлению Университетскою типографиею до сдачи её в настоящем году (1863-му. — В.М.) в арендное содержание» (Центральный державний історичний архів Москви, ф. 459, оп. 2, спр. 2744, арк. 6). З початку 1863 року орендарем друкарні став публіцист і видавець Михайло Катков, який видавав «Московские ведомости» до 1887 р. Бодянський був у добрих стосунках із Катковим, його ім’я зустрічається в щоденнику вченого.

 

сердцем, Осип Максимович сторонился всего, что заключало в себе хотя малейший намёк на низость, холопство или грязный практицизм, и даже в самые трудные, критические минуты своей жизни был всегда одним, до самозабвения»¹. З цих точно схоплених рис характеру й випливала щоденна поведінка Бодянського, в тому числі під час перебування Шевченка в Москві. «До чого тут Тарас Григорович?» — скаже читач. А річ у тому, що в деяких місцях, де бували Щепкін і Шевченко, професор просто не міг чи не бажав з’являтися, що зумовлювалося його світосприйманням і гордим характером. З іншого боку, московські друзі Шевченка намагалися не запрошувати Бодянського туди, де мав бути хоча б один із тих, кого він недолюблював, або той, хто недоброзичливо ставився до Бодянського, як, скажімо, Олександр Афанасьєв. У його спогадах читаємо: ««Славянские наречия он, конечно, знает, но знания эти не ведут ни к чему… Упрямый, несколько грубый, он вдобавок ещё сильно кос, весьма необтёсан и фигурою своею живо напоминает Собакевича, который непременно на что-нибудь наступит или что-нибудь зацепит; входя в комнату, он страшно топает своими аляповатыми сапогами, подбитыми большими железными гвоздями».

До речі, в архіві натрапив на листа уже згаданого племінника Михайла Щепкіна Митрофана, до Бодянського від 15 березня 1860 року, в якому йшлося про передачу в «Чтения» рукопису Афанасьєва й деякі прохання щодо цього («Афанасьев просит Вас…» і т.д.). Можливо, це свідчить про те, що Митрофан Щепкін виконував роль посередника між людьми, які не спілкувалися. Наведені вище слова Афанасьєва некоректні та несправедливі, але таке ставлення до Бодянського певною мірою пояснює те, чому Шевченко в Москві жодного разу не перетнувся

________________________

¹ Кочубинский Ал. О.М. Бодянский в его дневнике // Исторический вестник, 1887. Т. ХХХ. С. 507.

 

з Осипом Максимовичем в оточенні Щепкіна, до якого був близький Афанасьєв та інші особи, з якими не бажав зустрічатися Бодянський.

Узагальнюючи, скажемо, що найперше сам Бодянський не приходив у компанії до так званих західників, яких називав «фраками». Та в Шевченковий приїзд Бодянський не з’являвся й у компанії слов’янофілів, за його словами, — «сіряків», якщо серед них були нелюбі йому Погодін і Шевирьов.

 

Тарас Шевченко: «Обходили з Щепкіним чверть Москви»

«Пустилися ми Москву споглядати»

 

19 березня 1858 року о десятій годині ранку Шевченко і Щепкін знову вийшли з дому разом. Було тепло, тихо й хмарно¹. Михайло Семенович рукою показав напрям їх екскурсії... Очевидці свідчили, що Щепкін супроводжував Тараса Григоровича в прогулянках по місту. Як згадував Олександр Афанасьєв, Михайло Семе-нович «невідступно супроводжував його по Москві». Тетяна Щепкіна-Куперник, яка збирала відомості про те, як артист опікував поета, писала: «Щепкин вызвался показать ему Москву. В то время «великим постом» спектаклей в театрах не было, и он был свободен. С утра они выходили из дома. Две характерные фигуры: маленький, круглый, светло улыбающийся Щепкин, которого почти все прохожие узнавали и приветствовали (даже извозчики, величавшие его по имени-отчеству), кто поклоном, кто улыбкой, и суровый, с густыми бровями Шевченко в смушковой шапке и смазных сапогах». Незважаючи на болото й грязюку під ногами, в той день вони, за словами Шевченка, «обходили пешком² по крайней мере четверть Москвы».

Почали з того, що Михайло Семенович вирішив по дорозі в Кремль заодно показати Шевченкові Тверську вулицю. Вони пройшли повз ста-

 

_________________________________________

¹ Ця інформація та наступні дані про тодішню погоду в Москві зафіксовані в документі «Температура и погода в городе» і є точними. До речі, починаючи з 19 березня й до від’їзду Шевченка, температура в місті лише один раз — ввечорі на Благовіщення опустилася нижче 0°, майже всі дні було тихо й хмарно.

² У старомосковській мові був близький за смислом вираз: «окружить Москву», тобто багато ходити по місту, побувать у багатьох місцях.

 

рого Пимена і по Пименовському провулку вийшли на Тверську¹.

Найперше зупинилися біля величних Тріумфальних воріт, зведених у післяпожежній Москві на честь перемоги над Наполеоном; будівництво було закінчено в 1834 р. Місце для них біля Тверської застави вибрано не випадково — Тверська вулиця й далі Петербурзьке шосе (тепер — Ленінградський проспект) були початком шляху з колишньої столиці Москви до столиці нової — Санкт-Петербурга. Навряд чи Шевченко захопився урочистою піднесеністю величного ряду скульптурного декору, зокрема 48 гербами російських губерній, які відбивали нашестя Наполеона, та героїчністю образу Тріумфальної арки з колісницею Слави на самому верху — шестіркою коней з крилатою богинею і лавровим вінком. Але, тонкий знавець архітектури, мабуть, оцінив, що вона разом з площею, забудованою з обох боків спорудами однакової форми фасадів (за проектом головного архітектора по відбудові Москви після пожежі 1812 р. Осипа Бове) утворила красивий міський ансамбль.

Знову зупинилися на Страстній (нині Пушкінській площі), щоб уважніше розглянути нещодавно реконструйований (1849-1855) Страстний монастир і його нову дзвіницю². На малюнку І.Шарлеманя, зробленому в середині ХІХ століття, бачимо на просторій площі бачимо

_________________________

¹ Справді Шевченко йшов цією дорогою. Він сам записав у щоденнику: «…По Тверской отправился в Кремль». На жаль, впродовж десятиліть на топонімічні й географічні знаки, залишені Шевченком, як правило, не звертали уваги. Більшість авторів опускали їх при переказі тексту Шевченкового щоденника. Так само в «Літопису життя і творчості Т.Г. Шевченка» (1961) повністю зникла дорогоцінна поетова інформація на кшталт: «Вышел я на Ильинку и потом на Покровку»; «Страстным бульваром вышел на Дмитровку»; «Прошли мы на Большую Дмитровку»; «Поехали к Красным воротам…». На разі саме ця інформація дозволяє відтворити московські маршрути Кобзаря, уявити його в обстановці реальної московської вулиці.

² Тут і далі звертаю увагу на монастирі, собори, церкви, які зустрічалися на Шевченкових стежках у Москві, бо він сам якось писав, що, гуляючи по місту, розглядав «то церкви, то собори».

підводу з тюками сіна й багату карету, водовоза, прольотку і звичайну селянську підводу з якимись мішками та зовсім пусту. Привертають увагу нові стовпи для ліхтарів, у цей час вони були гасовими і підтверджують датування міської сценки другою половиною 50 рр. ХІХ століття. Понад два десятки москвичів, деякі з них у дозвільному стані, один навіть грається з собакою...

Шевченко та Щепкін йшли по Тверській — одній з найстаровинніших у Москві, назва вулиці походила від назви дороги на Твер. «Тверь в Москву дверь», — стверджувало народне прислів’я. Споконвіку Тверська була парадною, ця почесна роль остаточно затвердилася за вулицею в ХVІІ столітті, коли всі іноземні посольства проїжджали на Красну площу, в Кремль лише по ній. З петровських часів по Тверській відбувалися урочисті в’їзди в Москву імператорів та імператриць. Наприкінці XVІІІ-початку ХІХ століть Тверська від Охотного ряду до Садового кільця сформувалася як аристократично-громадська вулиця з дорогою і пишною забудовою, багатьма церквами і магазинами... В цей час її по праву можна було називати вулицею архітектора Матвія Казакова; за його проектами на ній було зведено громадські будинки, садибні комплекси, розкішні особняки-палаци.

Незмінно привертав увагу гостей міста будинок Хераскова недалеко від Тріумфальних воріт, відомий як Англійський клуб¹. Чи зупинився тут Михайло Семенович, чи розповів Шевченкові, що він чи не єдиний «неблагородного походження» був допущений у члени цього елітарного дворянського клубу? Те сталося за рік до приїзду Тараса Григоровича й було неабиякою подією, бо число членів клубу було обмежено півтисячею аристократичних прізвищ.

____________________

¹ Спочатку клуб знаходився на Страстному бульварі, після пожежі 1812 р. — на Страстній площі, а з 1831 р. — на Тверській вулиці в будинку Хераскова з відомими на всю Москву левами біля входу.

Дружина Щепкіна Олена Дмитрівна писала сину Миколі Михайловичу 21 березня 1857 року: «Поздравьте отца, его выбрали в аглицкой клуб членом. Пошли наши в гору… Итак, мой старый хрыч член аглицкого клуба. Теперь его не тронь голыми руками. Теперь наши-то артисты вот тоже позавидуют ему, пусть их. А старик всё-таки любим публикой, теперь от скуки есть куда пойти». Через кілька днів Олена Дмитрівна повідомляла молодшого сина Олександра Михайловича: «Скажу тебе новость. Отца выбрали членом в аглицкий клуб… Поздравления со всех сторон отцу… Теперь об этом по всей Москве толки».

Олександра Щепкіна (Станкевич) згадувала: «Свободные вечера М.С. любил проводить за картами дома или в английском клубе, которого он был членом в последние годы жизни. Выигрывать случалось ему реже, нежели проигрывать, но никогда не проигрывал он больших сумм¹. В клуб он ехал охотно и потому, что любил побеседовать с лицами, которых там встречал».

Крім того, в клубі здавна збиралися московські інтелектуали, з якими можна було обговорити не лише театральні, а й суспільно-політичні новини. Ще в 20 рр. ХІХ століття історик Олексій Малиновський писав: «Кроме российских журналов и газет, Английский клуб выписывает много и иностранных на французском, немецком и английском языках, чем удовлетворяет любопытству членов, литераторов и политиков». В Англійському клубі була кімната, що називалася «говорильнею», з 1856 р. стала кімнатою — кав’ярнею. Тут велися різні «розумні» розмови, в тому числі про політику. В Англій-

_________________________

¹ Щепкін ставився до гри в карти серйозно: вимагав, щоб її учасники не розмовляли, не сміялися, словом, аби «забули все земне». Кажуть, що, захопившись картами, він якось не звернув увагу на Івана Тургенєва, який навмисне приїхав до Щепкіна й навіть привітався. Тільки після здачі, він оговтався й довго вибачався перед письменником.

ському клубі побував українець Микола Гоголь. Принаймні Антон Дельвіг згадував: «Когда уже была напечатана первая часть “Мертвых душ”, я встретился с Гоголем в Москве… в Английском клубе, где мы сидели на одном диване». Кав’ярню часто відвідував Петро Чаадаєв. Петро Бартенєв згадував: «Чаадаев в клубе не играл в карты, а постоянно был центром кружка людей, обсуждавших тогдашние дела. То было время, когда и государь Николай Павлович иной раз справлялся, что говорят о той и другой правительственной мере в московском Английском клубе». Колишній московський губернатор, автор ряду праць з історії Москви Володимир Голіцин писав: «Клуб этот не был, подобно другим, местом, где можно было только поиграть в карты и приятно пообедать или поужинать, а это был своего рода социальный орган, игравший роль пульса, которого биение указывало то или иное общественное настроение». Втім, ще Пушкін насміхався над пустими розмовами в клубі:

В палатах Английского клоба

(Народных заседаний проба)

Безмолвно в думу погружен,

О кашах пренья слышит он.

 

В Англійському клубі було найбагатше в Росії зібрання російської й зарубіжної періодики і… найкраща кухня. Нерідко тут бували дружні обіди — вони славилися на всю Москву, — і Щепкін не пропускав їх, аби бути в товаристві¹, а товариство було виключно чоловічим, жінки не

__________________________________

¹ Щепкін любив дружню компанію і не тільки збирав у себе вдома, але й відвідував улюблені місця московських артистів, лібералів і вчених. Скажімо, в 30-х рр. Михайло Семенович мало не щодня заходив до кав’ярні Івана Баженова, тестя знаменитого трагіка Павла Мочалова, що знаходилася недалеко від Малого театру, де можна було зустріти артистів Василя Живокіні, Івана Самаріна, Прова Садовського, автора водевілів Дмитра Ленського, професора Карла Рульє, Михайла Бакуніна, Вісаріона Бєлінського, Олександра Герцена та ін. Крім більярду та кави тут можна було розважитися свіжим номером петербурзької «Северной пчелы» та «Московского наблюдателя», а, головне, — поговорити з друзями і приятелями. Крім того, в кав’ярні можна було замовити сніданок і обід, які доставляли з «Московского трактира» Пєчкіна, з’єднаного з кав’ярнею спеціальним коридором.

допускалися навіть до прислуги. За всю історію клубу жодна жінка не переступила його поріг. На початку 60 рр. лікарі посадили артиста на сувору дієту, під час багатого застілля він змушений був обмежуватися овочами й фруктами. Коли Щепкіна запитали, чи не важко це для нього, він відповів: «Я жити хочу, все бачити й все знати і не жалкую жертвувати шлунком заради голови та серця».

В Англійському клубі Михайло Семенович не боявся обстоювати скасування кріпосного права, а потім, не соромлячись сліз, вголос бурхливо радів з приводу тієї відміни, і хтось із обурених аристократів їдко сказав йому з досадою: «Ну, чого ви так радієте, ви ж уже давно вільновідпущений».

У щоденниковому записі Шевченка від 3 жовтня 1857 року зустрічаємо потрясаючий оцінний погляд поета на російські клуби:

«Русские люди… многим одолжились от европейцев и, между прочим, словом клуб. Но это слово совершенно не к лицу русскому человеку. Им бы лучше было одолжиться подобным словом, а оно, верно, существует в китайском языке, одолжиться бы у китайцев и японцев, если они отринули свое родное слово посиделки, удивительно верно изображающее русские дворянские сборища. У европейцев клуб имеет важное политическое значение, а у русских дворян это даже и не мирская сходка, а просто посиделки. Они собираются посидеть за ломберными столами, помолчать, поесть, выпить, и если случай поблагоприятствует, то и по сусалам друг друга смазать».

Чимало з того, що влучно написав Шевченко, стосувалося й Англійського клубу в Москві, хоча, звичайно, він вирізнявся на загальному тлі російських клубів.

…Поруч із особняками, подібними до будинку Хераскова, довго залишалися на Тверській і старі дерев’яні будиночки. Та й ширина вулиці в межах Садового кільця не перевищувала 20 метрів, тобто вона була вужчою за сучасний Арбат. Згадаймо пушкінські рядки з «Евгения Онегина»:

... Уже столпы заставы

Белеют; вот уж по Тверской

Возок несётся чрез ухабы,

Мелькают мимо будки, бабы,

Мальчишки, лавки, фонари,

Дворцы, сады, монастыри,

Бухарцы, сани, огороды,

Купцы, лачужки, мужики,

Бульвары, башни, казаки,

Аптеки, магазины моды,

Балконы, львы на воротах

И стаи галок на крестах¹.

 

Відомий поет, князь Петро Вяземський у свою чергу залишив саркастичну строфу про післяпожежну Тверську:

...Здесь чудо-барские палаты

С гербом, где венчан знатный род.

Вблизи на курьих ножках хаты

И с огурцами огород.

 

Контрасти вулиці впали у вічі Віссаріону Бєлінському, який писав у статті «Петербург и Москва»: «Въезжая в первый раз в Москву, наш петербуржец въедет в новый для него мир... Ему покажут Тверскую улицу, и он с изумлением увидит себя посреди кривой и узкой, по горе тянущейся улице, с небольшой площадкой с одной стороны улицы, на которой самый огромный и самый красивый дом считался бы в Петербурге весьма скромным со стороны огромности и изящества домом, со странным чувством увидел бы он..., что между двумя довольно большими каменными домами скромно и уютно поместился ветхий деревянный домишко...»

_________________________

¹ Гортаючи довідник «По Москве» 1917 р., я звернув увагу на те, що, цитуючи Пушкіна, автори «викинули» рядки з п’ятого по десятий.

Таким «петербуржцем» у Москві був у середині 40-х рр. і сам Шевченко. Втім, Тверська дедалі більше набувала вигляду європейської вулиці, ставала центром світського й культурного життя. В розділі «Путешествие Онегина» Пушкін, описуючи приїзд свого героя в Москву, найперше відправляє його на Тверську вулицю: «В Москве очнулся на Тверской».

Шевченко й Щепкін йшли багатолюдною і гомінкою вулицею з кінця її, тобто вниз від Садового кільця, в очах рябіло від численних вивісок магазинів одягу, взуття, ювелірних виробів, а також — табачних лавок і розмаїтих ремісників, включаючи «мозольного майстра». Можливо, поет відзначив для себе, що рекламні вивіски на Тверській ошатніші й грамотніші, ніж на інших московських вулицях. Принаймні, у москвознавця М.Давидова зустрічаємо стосовно того часу, коли поет і артист прогулювалися по Тверській: «Тверская, в особенности же Кузнецкий мост достигли значительного прогресса в отношении внешности расположенных на них магазинов, но большинство торговых заведений и лавок на других улицах сохранило прежние допотопные вывески с неграмотными, нередко смешными надписями и картинками, наивно изображавшими сущность торгового предприятия…»

Коли в 40-х рр. Шевченко бував у Москві, він мав справу в основному з лавками, хоча й тоді з’являлися перші магазини на Тверській і Кузнецькому мосту. В свідомості москвича магазин протиставлявся лавці як великий «європейський» заклад — дрібному, простонародному. Вже згаданий М.Давидов писав: «Магазины, в особенности на Тверской и Кузнецком мосту, приняли более элегантный вид, витрины их стали пышнее и заманчивее, архаичные вывески, если не исчезли, то поуменьшились на больших улицах».

Перед друзями яскраво рясніли дорогі вітрини розкішних крамниць. Вікна кондитерських магазинів були заповнені красивими, вишуканими картонками, художньо оформленими бонбоньєрками, а у вітринах «колоніальних товарів» приваблювали композиції з бляшаних банок чаю, какао і скляних банок кави з металевими кришками та прянощів. У центрі підіймалися конічні цукрові «голови» різного розміру, загорнуті в синій папір так, що стирчав лише білосніжний кінчик. Навкруги лежали пачки пиляного цукру-рафінаду в такому ж синьому папері. Вражали яскравим оформленням цукерки «від Ейнема», що користувалися тоді величезною популярністю. У винних магазинах впадали у вічі різні за розміром, кольором і формою пляшки всіляких настоянок, наливок, горілок, коньяків, лікерів, вин, шампанського. Пляшки розміщувалися за особливими правилами: ті, що з міцними напоями, виставлялися стоячими, а винні — лежали. В центрі вітрини можна було побачити величезний бутель з етикеткою нового сорту горілки або наливки, а навколо неї — пляшки звичайних розмірів з тією ж етикеткою. Ставили також винні бочечки, повернуті до вулиці денцем, на якому був напис із рекламою фірми...

Шевченко на все це не звертав особливої уваги, бо, кажучи його словами, як «чоловік іностранний», розглядав собі то церкви, то собори. На Тверській стояли два монастирі: Моїсеєвський і Воскресенський та чотири церкви — вже згадана церква Дмитра Солунського, Іллі Пророка, Спаса Преображенія, Василя Кесарійського. Цей грандіозний храм будувався з 1816 по 1830 рр., а трапезну й дзвіницю було прибудовано в 1845 р. Шевченко, мабуть, подивувався готелям з іноземними назвами — «Дрезден», «Париж» і «Рим» на Тверській, «Германия» в Козмодем’янському провулку, що примикає до Тверської, а ще рекламуються готелі на Петровці — «Лейпциг» і «Франция», «Лондон» в Охотному ряду. Он-де біля «Дрездена» шкетний швейцар стоїть прямо на вулиці, біля входу. Чи ж там чаю можна допроситися в номер?..

Зліва по ходу приваблював триповерховий будинок Козицької (тепер — гастроном «Єлісеєвський»), а також будинок Мусіна-Пушкіна та споруда Московського університетського пансіону, наріжна частина якого у вигляді ротонди фіксувала вигин вулиці. Шевченко вже проходив повз нього, коли відвідував Осипа Бодянського в Газетному провулку. Навпроти пансіону за огорожею парадного двору підіймався будинок Голіцина, збудований в 1760-х рр. Вражав красою триповерховий будинок, який збудував у петровські часи князь М.П. Гагарін (між проїздом Художнього театру і Тверською площею) в італійському стилі, з балконами і колонами.

Щепкін притишив ходу біля величного будинку московського генерал-губернатора. Він стояв осібно й вивищувався над сусідніми будівлями, повернутий фасадом до величної площі, спроектованої тим же Казаковим. Кажуть, що площу задумувано як плац для щоденного розводу варти. Проте невдовзі її було забудовано багатими спорудами з лавками й готелями, і вона перетворилася в міську площу з відповідною назвою — Тверська. Тепер у рідотній каші з розталого брудного снігу й сміття тут стояли пять-шість візників, а від тих, які хвацько проносилися по вулиці зусібіч розліталася грязюка. На Тверській площі привертав увагу будинок купця Варгіна з аптекою і банком.

Вже внизу на розі Тверської та Охотного ряду Шевченкову увагу привернули кондитерська Педотті (пряники від Педотті були в московській моді якраз у 50-х рр.) і булочна Весселя. Кажуть, що вони були кращими в Москві. Проте зупинятися не стали, а перед їхніми очима вже відкрилася панорама на Кремль і Манеж.

 

«Кремль оригінально прекрасний»

 

Шевченко того ж дня — 19 березня — записав у щоденнику: «Я не видал Кремля с 1845 года. Казармовидный дворец его много обезобразил¹, но он всё-таки оригинально прекрасен. Храм Спаса вообще, а главный купол в особенности безобразен. Крайне неудачное громадное произведение. Точно толстая купчиха в золотом повойнике остановилася напоказ среди белокаменной».

Отже, друзі побували в Кремлі, оглянули, щоправда здалеку, будівництво храма Христа Спасителя. В 1956 р. художник Михайло Хмелько створив цікаву картину, що офіційно називалася «Т.Г. Шевченко і М.С. Щепкін оглядають Кремль у Москві», написану в дусі того часу. Неозброєним оком видно, що поет і художник аж ніби демонстративно повернулися спинами до Кремля з його величними, прекрасними соборами і стурбовано та замислено споглядають простір над вантажником, який піднімає по сходах чималий лантух. Іван Волошин писав у книзі «Т.Шевченко і М.Щепкін»: «Шевченко й Щепкін на набережній Москви- ріки дивляться на тяжку, виснажливу роботу вантажників. Скільки співчуття до них читаємо ми у погляді поета й глибоких роздумів у злегка примружених очах старого актора! І сірий, тьмяний колорит картини ніби підкреслює сумний настрій обох спостерігачів». Якраз оцей соціально-класовий акцент особливо підкреслювався; кажучи словами Шевченка, «все б то це нічого», проте

____________________

¹ Після 1845 р., коли Шевченко востаннє був у Москві, в Кремлі за проектом архітектора Костянтина Тона було збудовано Кремлівський палац, а ще — Оружейну палату (1844-1851).

Тон Костянтин Андрійович (1794-1881) — архітектор, чех за походженням, працював у Росії. Наслідував зовнішні риси давньоруського і візантійського зодчества. Цей псевдоросійський стиль був визначений Миколою І офіційним. У поемі «Сон» Шевченко гротесково писав про царя, що «все храми мурує». Тон розробив типові проекти церков на 1000, 500 та 200 чоловік, і архітектори по всій імперії мали обов’язково дотримувати форм і стилю, вказаних Тоном.

картину варто було б назвати інакше. Дрібні парадокси соціалістичного реалізму...

Якщо всерйоз, то Шевченкове знайомство з Кремлем і Храмом Спасителя потребують від нас якнайпильнішої уваги. Почнемо з Кремля, в якому Шевченко ще двічі побував наступного дня — 20 березня, коли й записав у щоденнику, що він знову «любувався старим красенем Кремлем». У цьому немає нічого незвичайного, так робили чимало гостей Москви. В ті часи багато з них шукали в кремлівських соборах духовного притулку й захисту, тут відчувалася жива серцевина російської держави. Московський путівник шевченківської доби навчав: «Кремль не только сердце и душа нашей Москвы белокаменной, он то зерно, из которого развилось Русское царство». Відомий церковний діяч, святитель Іларіон (Троїцький) писав: «Називають Москву серцем Росії. Але де в Москві б’ється російське серце? На біржі? В торгових рядах? На Кузнецькому мосту? Воно б’ється звичайно в Кремлі. Але де в Кремлі? В Оружейному суді? Чи в солдатських казармах? Ні, в Успенському соборі».

Проте впевнено можна сказати, що Шевченко не шукав для себе духовної опори в Успенському соборі, його зацікавленість Кремлем не мала релігійного забарвлення. Він був естетом, художником, його радували вишукані й доцільні архітектурні форми. В цей приїзд він докладно познайомився з Кремлем. Зайшов через Спаські ворота й відразу опинився перед будинком Вознесенського жіночого монастиря, його фасад у готичному стилі повернуто до просторої площі, що служила парадним місцем для розводу караулу. Поруч із Вознесенським монастирем — Архієрейський дім, де до зведення нового Кремлівського палацу жила імператорська сім’я. Вкотре зайшов у Великий Успенський собор, охопив чіпким поглядом суворий і величний інтер’єр, поважну стародавність, лики святих в іконостасі, перехрестився перед намоленими іконами Володимирської Божої Матері, Всемилостивого Спаса, Успіння Пресвятої Богородиці, упіймав обличчям слабе світло, що проникало згори через загратовані вікна… Гробниці, розташовані попід південною й північною стінами обійшов швидко. Гірко й іронічно всміхнувся до себе, згадавши, як у цьому соборі Борис Годунов, при вінчанні на царство, поклявся: «Бог мне свидетель, что в моём царстве не будет ни сирого, ни бедного». Та ще й рвонув на собі дорогу сорочку: «Отдам и сию последнюю народу».

Бодай кати їх постинали

Отих царів, катів людських.

 

Не міг поет не згадати тут, у Кремлі, про «коронованих катів», яких зневажав і ненавидів усім серцем, а ще картав зверхньою досадою: «Аж ось лихий царя несе».

Вийшов на Царську площу, що тримала навколо себе святі собори, зрадів яскравому сонечку, постояв, насолоджуючись теплом, а потім пірнув у напівтемряву Архангельського собору. В ньому на початку ХVІІ століття було поховано Бориса Годунова, а невдовзі витягнено з собору на дерев’яній колоді через спеціально зроблений пролом у стіні й перепоховано у Варсоноф’євському монастирі. Та собор залишався царською усипальницею, і вінценосні нащадки поминали тут своїх предків. Кажуть, що Архангельський собор мав у своєму володінні вісімнадцять тисяч кріпосних селян…

Молітесь Богові одному,

Молітесь правді на землі,

А більше на землі нікому

Не поклонітесь. Все брехня —

Попи й царі…

 

Задерши голову, Тарас Григорович стояв перед дзвіницею Івана Великого, яку добре пам’ятав ще з 40-х рр.. Якби поет мав найновіший на той час «Путеводитель по Москве», то прочитав би про знамениту дзвіницю: «Она построена в 1600 г. царём Борисом Федоровичем (Годуновим. — В.М.) для занятия праздного народа, стекшегося в Москву во время свирепствовавшего тогда голода»¹.

У церковні свята саме за сигналом Івана Великого починали дзвонити в усіх московських церквах². Цей дзвін, на відміну від інших, давав могутній, але глухуватий гул. Один із поетів ХІХ століття писав про нього: «Гудит, гудит Иван Великий, как бы из глубины веков идущий звон!»

Втім, Тарас Григорови