Державне веління, що має категоричний характер.

У той же час фінансово-правовим нормам властиві специфічні ознаки, які обумовлені особливостями предмета і методу фінансово-правового регулювання:

- фінансово-правовими нормами регулюються лише відносини, які виникають у процесі фінансової діяльності держави, органів місцевого самоврядування з приводу мобілізації, розподілу та використання державних і місцевих фондів коштів;

- фінансово-правові норми є засобом реалізації не приватних а публічних (загальних) інтересів - інтересів усього суспільства, держави, органів місцевого самоврядування в силу того, що фінансове право як галузь належить до публічного права;

- фінансово-правові норми мають державно-владний, імперативний (обов'язковий) характер і виражаються у категоричній формі: учасники фінансових правовідносин, урегульованих нормами фінансового права, мають чітко визначений обсяг прав та обов'язків, що виключає зміну приписів цих норм за волевиявленням суб'єктів фінансових правовідносин;

- фінансово-правові норми, як правило, мають матеріальне обгрунтування. [15]

Поняття «фінансово-правова норма» не є ідентичним до поняття «стаття» відповідного нормативного акта. Зміст тієї.чи іншої фінансово-правової норми може бути закріплений у різних статтях одного нормативного акта або ж в іншому нормативному акті.

Те, що фінансово-правові норми регулюють відносини в галузі фінансової діяльності держави і виступають засобом реалізації публічних інтересів, надає їм імперативного характеру. Такі норми вмішують державну волю щодо поведінки посадових осіб державних органів, підприємств та організацій, а також окремих громадян з приводу створення відповідних грошових фондів, розподілу й перерозподілу їх коштів, а також їх належного і доцільного використання.

Розкриваючи імперативний характер фінансово-правових норм, слід виокремлювати кілька аспектів. По-перше, це означає, що в таких нормах містяться категоричні приписи (дозволи, заборони та ін.) щодо виконання відповідних дій у сфері фінансів, зумовлені насамперед імперативним методом правового регулювання фінансових відносин. По-друге, категорична форма припису виключає зміну умов та обставин, зазначених у фінансово-правових нормах, самими учасниками відносин, тобто виключає можливість зміни положень норм за волевиявленням будь-якої зі сторін. По-третє, імперативність таких норм поширюється не тільки на суб’єктів, які мають дотримуватися їх, а й на суб’єктів, які видають такі приписи. Державні органи, уповноважені видавати такі приписи, теж пов’язані з вимогами фінансово-правових норм. По-четверте, такий імператив передбачає додержання моделі поведінки, що закріплена нормою, незалежно від згоди учасників цих відносин. Причому порушення приписів, що містяться в фінансово-правовій нормі, є порушенням фінансової дисципліни і тягне за собою відповідні санкції. Зазначимо, що на сучасному етапі посилюється імперативний характер фінансово-правових норм у зв’язку з посиленням фінансового контролю за діяльністю суб’єктів у фінансовій сфері.

Імперативність фінансово-правових норм виявляється в усіх їх видах (щодо засобу впливу на суб’єктів відносин, який визначає характер їх юридичних прав та обов’язків), як у зобов’язуючих і забороняючих, так і в уповноважуючих. Так, зобов’язуючі фінансово-правові норми вимагають від учасників відносин здійснення відповідних позитивних дій щодо мобілізації, розподілу чи витрачання фінансових ресурсів (наприклад, зобов’язують відповідних суб’єктів сплачувати податки, робити податкову звітність; Нацбанк України— внести суми грошових коштів у разі перевищення кошторисних доходів над видатками тощо). Такі норми містяться у всіх нормативних актах (законах), що регулюють здійснення фінансової діяльності.

Забороняючі фінансово-правові норми вимагають утримуватися від відповідних дій з метою дотримання фінансової дисципліни (приміром, суб’єктам забороняється здійснювати валютні операції без придбання ліцензій Нацбанку; безспірно списувати кошти з рахунків, на яких обліковуються кошти державного бюджету та місцевих бюджетів у рахунок погашення зобов’язань бюджетних установ, нецільове використання бюджетних коштів тощо). [5]

В уповноважуючих фінансово-правових нормах імперативність виявляється дещо своєрідно. Такі норми надають суб’єктам право на здійснення відповідних позитивних дій, але в чітко передбачених нормою межах. У разі застосування таких норм певні права поєднуються з імперативністю приписів, коли встановлюються суворі межі здійснення таких прав. Наприклад, бюджетна установа має право використовувати надані з бюджету кошти, але чітко відповідно до бюджетного призначення та кошторису; кредитна установа має право надавати кредити, проте за умови, закріпленої в законодавстві. Тобто уповноважений орган повинен приймати найбільш доцільне рішення відповідно до законодавства і конкретних умов, проте в межах чітко визначених і закріплених такою нормою.

За змістом фінансово-правові норми поділяють на:

1) матеріальні, що закріплюють види та обсяг доходів і видатків відповідних фондів. Вони визначають матеріальний зміст юридичних прав та обов’язків учасників фінансових правовідносин;

2) процесуальні, що закріплюють порядок (процедуру) дій у напрямках мобілізації, розподілу та витрачання фондів. Фінансове право, на відміну від інших галузей права, поєднує в собі матеріальні й процесуальні норми.

Отже, фінансово-правова норма — це встановлене державою і забезпечене її примусовою силою загальнообов’язкове правило поведінки суб’єктів суспільних відносин, що виникають і розвиваються в процесі мобілізації, розподілу і витрачання централізованих і децентралізованих фондів коштів, встановлює права та обов’язки їх учасників і має імперативний характер. [9]

Структура фінансово-правової норми тотожна будь-якій іншій нормі права. Фінансово-правова норма може містити гіпотезу, диспозицію та санкцію, тобто основні елементи правової норми, хоч далеко не всі фінансові норми є повними за змістом. Однією з особливостей фінансово-правових норм є їх розгорнутий обсяг, зокрема порівняно з нормами конституційного права.

Гіпотеза фінансово-правової норми визначає умови, за яких діє норма, та у суб’єктів виникають передбачені нормою права і обов’язки у сфері фінансів. Вона встановлює типові фактичні обставини, з якими пов’язане виникнення правовідносин. Причому ці обставини чітко й конкретно виражаються нормою. Тому гіпотеза фінансово-правової норми має безумовно визначений характер. Диспозиція розкриває зміст правила поведінки, визначає, якою саме має бути поведінка учасників відносин за наявності передбачених гіпотезою фактичних обставин, вимагає відповідної поведінки сторін фінансових відносин й не допускає відхилення від неї.

Санкція фінансово-правової норми передбачає наслідки за невиконання або неналежне виконання приписів норми, визначає вид і міру юридичної (адміністративної, кримінальної, фінансово-правової тощо) відповідальності порушників.

Саме у санкції виражається імперативний характер приписів у сфері фінансової діяльності. За порушення встановлених умов законодавство передбачає можливість застосування фінансових, адміністративних, дисциплінарних та кримінальних заходів. Тривала наукова дискусія щодо наявності фінансової відповідальності (яка не передбачається Конституцією України) не може не брати до уваги, що фінансові санкції у вигляді штрафів, пені або припинення бюджетного фінансування є обов'язковим наслідком порушення встановлених фінансовою нормою правил поведінки. Санкціям фінансово-правових норм властивий ряд ознак. [12]

Зокрема, оскільки санкції є одним з видів державного примусу, вони об'єктивно виражаються у нормах фінансового законодавства; застосовуються спеціально уповноваженими органами; їм притаманна імперативність та майновий характер. Метою їх є забезпечення суспільних та державних фінансових інтересів, відшкодування недоотриманих бюджетом та позабюджетними фондами грошових надходжень, додержання фінансової дисципліни.
Санкції фінансово-правових норм за своєю сутністю є економічно-юридичними (майновими), бо невигідність, небажаність передбачуваних ними заходів полягає у зменшенні майнової сфери правопорушника через його грошові фонди й засоби. Ці заходи покликані впливати на економічний стан платників, вони призводять до зменшення сум, що залишаються у їх розпорядженні, скорочують відрахування до фонду економічного розвитку тощо.

Розглядаючи санкції фінансово-правових норм у повному обсязі, в аспекті їх функцій можна виділити таку їх особливість, як поєднання правовідновлювального і штрафного (карального) елементів. Завдяки реалізації санкцій відновлюється порушена фінансова дисципліна, у тому числі порядок нарахування та сплати податків. Отже, санкції дають змогу відшкодувати збитки, завдані правопорушенням та відновити становище, що існувало до вчинення правопорушення. Оптимальною є ситуація, коли застосовуються санкції, що водночас виконують функції компенсаційного та штрафного характеру.
Фінансова санкція - це штрафний засіб державного примусу, виражений у грошовій формі, що застосовується уповноваженим державним органом до платника податків за вчинення податкового правопорушення у порядку, встановленому фінансово-правовими нормами, з метою реалізації суспільних інтересів при забезпеченні грошових надходжень до бюджету. [10]

Фінансово-правові санкції характеризуються деякими особливостями:

1) зазвичай мають грошовий характер, їх застосовують у вигляді штрафу, пені, примусового списання коштів, припинення фінансування тощо;

2) поширюються на всіх учасників фінансових правовідносин;

3) поєднують у собі правовідновлювальні й карні (штрафні) елементи, тобто не тільки здійснюється покарання винної особи, а й забезпечується належне виконання ЇЇ фінансового обов’язку;

4) відображають безпосередній зв’язок з фінансово-правовою відповідальністю. Фінансово-правові норми, з яких складається фінансове право як галузь права, об'єднуються у певні групи залежно від різних підстав. Необхідність класифікації диктується завданням більш глибокою вивчення норм фінансового права.

Класифікація фінансово-правових норм здійснюється за такими критеріями: [13]

1. За предметом (змістом) правового регулювання:

- норми, які визначають бюджетну систему;

- норми, які визначають систему державних та місцевих доходів;

- норми, які регулюють грошовий обіг та розрахунки;

- норми, які визначають систему валютного регулювання і валютного контролю тощо.

2. За конкретизацією правового припису фінансово-правової норми:

- норми загального змісту, які встановлюють вихідні принципи та основи фінансово-правового регулювання і поширюються на всіх суб'єктів фінансового права (норми-визначення (дефініції), установчі (відправні) норми, норми-принципи, норми-цілі);

- норми конкретного змісту, які безпосередньо встановлюють права та обов'язки суб'єктів фінансового права, умови цих реалізації, відповідальність за їх порушення. Такі норми містять чітке правило поведінки, вказівку на конкретне право, обов'язок або сформульовану заборону, тобто на певний вид поведінки.

3. За характером приписів, які в них містяться:

- імперативні - категоричні фінансово-правові норми, які не допускають відступу від приписаних ними правил (наприклад, імперативною нормою ст. 13 Бюджетного кодексу встановлено, що створення позабюджетних фондів органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування та іншими бюджетними установами не допускається);

- диспозитивні - норми, які допускають регулювання відносин за згодою сторін (наприклад, диспозитивною нормою ст. 107 Бюджетного кодексу визначено, що субвенції на виконання інвестиційних проектів надають з одного місцевого бюджету іншому на підставі договору між надавачем субвенції та її отримувачем).

4. За територією дії:

- норми, які діють на усій території, України (загальнодержавні);

- норми, які діють на території Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування (місцеві).

5. За термінам дії у часі:

- норми, які діють протягом необмеженого терміну (постійні);

- норми з обмеженим терміном дії (тимчасові). Категорія «постійні фінансово-правові норми» у цьому разі має розглядатися як умовна, оскільки жодна норма не може діяти у часі і просторі постійно у буквальному розумінні цього слова.

Більшість фінансово-правових норм діють протягом невизначеного терміну. Норми з обмеженим терміном дії застосовуються у тих випадках, коли замість одного правового акта обов'язково повинен бути прийнятий інший або коли такий акт прийнято, але ряд положень його не може бути негайно реалізовано.

6. За колом осіб, на які норми поширюють свою дію:

- загальні (діють на широке коло осіб);

- спеціальні (діють на певне коло осіб);

- виняткові (усувають дію норм щодо певних суб'єктів);

- виключні норми, які приймаються як доповнення до загальних або спеціальних правил, що містяться в них.

7. За призначенням у механізмі правового регулювання:

- матеріальні - передбачають зміст дії з правового регулювання фінансових відносин, тобто вказують на те, що потрібно робити для їх здійснення. Ці норми закріплюють зміст суб'єктивних прав і юридичних обов'язків учасників фінансових правовідносин: склад фінансової системи, види фінансових зобов'язань юридичних та фізичних осіб, види доходів та видатків бюджету тощо.

- процесуальні - визначають форми реалізації матеріальних норм, тобто як, яким чином і в якому порядку їх слід застосувати. Вони встановлюють порядок діяльності учасників фінансових правовідносин у сфері мобілізації, розподілу та використання фондів коштів. Особливо чітко розмежування між матеріальними та процесуальними фінансово-правовими нормами можна провести у бюджетному праві. Так, норми, що регулюють відносини щодо складання, розгляду, затвердження бюджетів, їх виконання і контролю за їх виконанням, розгляду звітів про виконання бюджетів, є за своїм змістом процесуальними.

Матеріальні фінансово-правові норми закріплюють склад бюджетної системи України, структуру бюджетів, повноваження учасників бюджетно-процесуальної діяльності. Від чіткого дотримання приписів процесуальних фінансово-правових норм залежить реалізація матеріальних прав та обов'язків суб'єктів правовідносин у сфері фінансової діяльності. На відміну від норм бюджетного права норми інших інститутів та підгалузей фінансового права являють собою сукупність і матеріальних, і процесуальних норм.

У фінансовому праві і матеріальні, і процесуальні фінансово-правові норми, як правило, містяться у одних і тих же правових актах і залежно від призначення цих актів у них можуть переважати ті чи інші.

Фінансово-правовим процесуальним нормам властиві певні особливості, що проявляються у їх змісті, у цільовому призначенні, специфічних функціях, характері приписів, що в них містяться, у структурі побудови, у формах вираження:

а) вони мають особливий юридичний зміст: предметом їх регулювання у фінансовому праві є відносини, що складаються у процесі організаційно-правових форм діяльності із застосуванням матеріальних норм фінансового права;

б) цільове призначення фінансово-правових процесуальних норм полягає в тому, що вони: встановлюють організаційно-правові форми здійснення фінансової діяльності; закріплюють процесуальний порядок діяльності уповноважених суб'єктів, який забезпечує правильне вирішення конкретних справ, прийняття обґрунтованих рішень; служать обов'язковою умовою забезпечення законності у сфері фінансово-правових відносин. Фінансово-правові процесуальні норми: визначають склад учасників процесуальної діяльності; встановлюють їх права та обов'язки; зазначають послідовність та особливості під час розгляду конкретних справ; передбачають процесуальні форми здійснення дій у сфері фінансової діяльності;

в) особливість приписів, що містяться у фінансово-правових процесуальних нормах, полягає в тому, що вони регламентують головним чином діяльність тих суб'єктів, які володіють владними повноваженнями щодо застосування матеріальних фінансово-правових норм.

8. Залежно від суб'єктів, що прийняли нормативно-правовий акт: [11]

- фінансово-правові норми, прийняті представницькими органами та органами виконавчої влади загальної компетенції (Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, Верховна Рада та Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, органи місцевого самоврядування);

- фінансово-правові норми, прийняті органами виконавчої влади спеціальної компетенції - міністерствами, відомствами та іншими органами (Міністерство фінансів України, Міністерство фінансів Автономної Республіки Крим, фінансові управління і відділи органів місцевого самоврядування. Державне казначейство України та його регіональні органи, органи Державної податкової служби України та органи Державної митної служби України, Національний банк України та його територіальні відділення, Рахункова палата України, органи управління цільових позабюджетних фондів).

9. За характером впливу на учасників фінансових правовідносин: уповноважувальні, зобов'язувальні, заборонні.

- уповноважувальні- визначають права суб'єктів фінансових правовідносин на здійснення дій по мобілізації, розподілу та використанню фондів коштів. Уповноважувальні фінансово-правові норми допомагають приймати самостійні рішення у сфері фінансової діяльності, дають право вибору поведінки, але у певних межах, надають право суб'єкту таких правовідносин на здійснення певних дозволених законом дій. Наприклад, фінансово-правовою нормою ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість» встановлено, що податковим періодом для платників податку є один календарний місяць, але платник податку, обсяг опадаткованих операцій якого за минулі дванадцять місячних періодів не перевищує 300 000 гривень (без урахування податку на додану вартість) може вибирати квартальний податковий період. Такі норми допускають право вибору поведінки, але у певних визначених межах. У сучасних умовах становлення ринкових відносин розширюється коло уповноважувальних фінансово-правових норм у зв'язку із зростанням самостійності суб'єктів господарювання та органів місцевого самоврядування;

- зобов'язувальні - покладають на суб'єктів обов'язки здійснювати певні дії, передбачені цими нормами, вибирати той варіант поведінки, який відповідає їх вимогам. Вони містять юридично владну вимогу до учасників фінансових правовідносин (державних органів, органів місцевого самоврядування, фізичних, юридичних осіб) здійснити відповідні дії, скеровані на мобілізацію, розподіл та використання централізованих та децентралізованих фондів коштів, і встановлюють їх права та обов'язки. Зобов'язувальні фінансово-правові норми регулюють активну поведінку суб'єктів фінансових правовідносин, встановлюють обов'язок суб'єктів здійснювати певні позитивні активні дії і містять приписи у категоричній формі. Наприклад, фінансово-правова норма, що міститься у ст. 31 Закону України «Про Національний банк України» містить припис про зобов'язання Кабінету Міністрів України зберігати кошти Державного бюджету України та позабюджетних фондів у Національному банку на рахунках Державного казначейства України. Більшість фінансово-правових норм є зобов'язальними, що обумовлено імперативним методом фінансово-правового регулювання;

- заборонні - містять заборони на здійснення передбачених у них дій. Їх сутністтю є державно-владний припис, який вказує на недопустимість (заборону) вчинення відповідних дій щодо мобілізації, розподілу та використання фондів коштів для учасників фінансових правовідносин та застосування у разі їх вчинення заходів, передбачених санкціями фінансово-правових норм. Заборонні норми встановлюють обов'язок особи не вчиняти певних неправомірних дій. Так, відповідно до ст. 15 Бюджетного кодексу України заборонено використовувати емісійні кошти. Національного банку України як джерело фінансування дефіциту Державного бюджету України; фінансово-правова норма ст. 32 Закону України «Про Національний банк України» забороняє випуск та обіг на території України інших грошових одиниць (крім грошової одиниці України - гривні) та використання грошових сурогатів як засобу платежу. Але через те, що регулювання фінансових правовідносин здійснюється в основному зобов'язальними фінансово-правовими нормами, кількість заборонних фінансово-правових норм є значно меншою. При порівнянні уповноважу вальної норми із зобов'язу вальною та заборонною, слід зазначити, що в ній законодавець, не конкретизуючи однозначно поведінку суб'єктів, визначає лише межі можливої поведінки. Відповідно до загальних положень уповноважувальна норма - це те правило поведінки, яке наділяє суб'єктів певними правами. Норми, що визначають права суб'єктів фінансової діяльності, є уповноважувальними, але, з одного боку, вони ніби уповноважують, надають можливість суб'єкту діяти певним чином, а з іншого боку, зобов'язують їх вчиняти певні дії, тобто є зобов'язувальними. Отже, можна зробити висновок, що уповноважувальні фінансово-правові норми в чистому вигляді зустрічаються дуже рідко. Більшість фінансово-правових норм - є зобов'язувальними та забороннними.

10. За соціальним призначенням фінансово-правові норми поділяються на:

- регулятивні - що безпосередньо регулюють суспільні відносини, які складаються на їхній основі в процесі фінансової діяльності держави, органів місцевого самоврядування. Це регулювання здійснюється шляхом встановлення суб'єктивних прав і юридичних обов'язків суб'єктам фінансових правовідносин;

- охоронні - що регламентують відповідальність, а також специфічні заходи захисту суб'єктивних прав. У ролі охоронних виступають норми, що передбачають юридичну відповідальність за порушення регулятивних норм;

- спеціальні, а саме дефінітивні, що визначають поняття; декларативні, що формулюють принципи, завдання й основні положення фінансового законодавства; темпорально-колізійні, що встановлюють правило вибору потрібних норм з числа різночасно діючих; просторово-колізійні, що встановлюють правило вибору потрібних норм з числа норм, що мають різну територію дії; оперативні, що встановлюють порядок набирання чинності новими нормативними актами.

2. Класифікація податків.

Кожен вид податків має специфічні ознаки й функціональне призначення, посідає окреме місце в податковій системі. Роль того чи іншого податку характеризується його належністю до певної групи залежно від чинної класифікації податків. За допомогою класифікації можна детально з'ясувати сутність і функції податків, поліпшити їх роль у податковій політиці держави, напрями й характер впливу на соціально-економічний розвиток суспільства.

Податки класифікуються згідно з тією чи іншою метою, найважливішими є своєчасність і повнота сплати податків у бюджети різних рівнів. Останнє стосується адміністрування податків.

Податки можна класифікувати за певними ознаками [13]:

1) стосовно джерела сплати розрізняють такі види податків:

— податки, збори й обов'язкові платежі, що належать до валових витрат і собівартість (збір на обов'язкове соціальне страхування; збір на обов'язкове державне пенсійне страхування; плата за землю; плата за торговий патент на деякі види підприємницької діяльності; податок на промисел; фіксований сільськогосподарський податок; податок на рекламу; комунальний податок тощо);

— податки, збори й обов'язкові платежі, які сплачуються з прибутку підприємства або капіталу (податок на прибуток підприємства; податки з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів; збір за забруднення навколишнього середовища; державне мито тощо);

— податки та збори, що входять до складу ціни виробу (податок на додану вартість; акцизний збір);

2) за економічною ознакою об'єкта оподаткування:

— податки на доходи та прибутки — обов'язкові збори" які стягуються з чистого доходу з фізичних і юридичних осіб у момент його отримання (заробітна плата, прибуток, валовий дохід);

— податки на споживання — обов'язкові збори, що стягуються в процесі споживання товарів, робіт і послуг, їх плата залежить не від результатів фінансово-господарської діяльності, а від обсягу споживання;

— податки на майно — обов'язкові збори, які стягуються у зв'язку з наявністю конкретного виду майна, що перебуває в приватній, колективній та державній власності (податок на нерухоме майно (на нерухомість), податок із власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів);

3) за засобом вилучення:

— прямі податки безпосередньо сплачуються платником до бюджету держави залежно від величини об'єкта оподаткування (податок на прибуток підприємств, плата (податок) на землю, податок із власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів, податок на нерухоме майно (нерухомість) та ін.);

— непрямі податки не залежать безпосередньо від доходу платника та сплачуються ними опосередковано через цінові механізми (податок на додану вартість, акцизний збір, мито);

4) за суб'єктами оподаткування:

— податки з юридичних осіб — податок на прибуток, комунальний податок;

— податки з фізичних осіб — податок із доходів фізичних осіб;

— змішані податки — плата (податок) на землю; податок із власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів;

5) за характером використання податкових платежів:

— загальні. Такі податки знеособлюються під час надходження до бюджету (ПДВ, акцизний збір, податок на прибуток, податок із доходів фізичних осіб та ін.);

— спеціальні (цільові) — мають цільове призначення (збори на обов'язкове соціальне страхування і державне пенсійне страхування).

Законодавчо визначеним є розподіл податків за ознакою органів державної влади, які їх встановлюють. Розподіл за цією ознакою визначається згідно із Податковим Кодексом України.

Так, стаття 8 даного Кодексу зазначає поділ податків на загальнодержавні та місцеві. [2]

Перелік податків та зборів, які належать до загальнодержавних, міститься в ст. 9 ПК, а місцевих податків та зборів - в ст. 10 ПК.

До загальнодержавних законодавець відносить - податок на прибуток підприємств; податок на доходи фізичних осіб; податок на додану вартість; акцизний податок; збір за першу реєстрацію транспортного засобу; екологічний податок; рентна плата за транспортування нафти й нафтопродуктів магістральними нафтопроводами та нафтопродуктопроводами, транзитне транспортування трубопроводами природного газу та аміаку територією України; рентна плата за нафту, природний газ і газовий конденсат, що видобуваються в Україні; плата за користування надрами; плата за землю; збір за користування радіочастотним ресурсом України; збір за спеціальне використання води; збір за спеціальне використання лісових ресурсів; фіксований сільськогосподарський податок; збір на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства; мито; збір у вигляді цільової надбавки до діючого тарифу на електричну та теплову енергію, крім електроенергії, виробленої кваліфікованими когенераційними установками; збір у вигляді цільової надбавки до діючого тарифу на природний газ для споживачів усіх форм власності. [10, 6]

Податки та збори, названі загальнодержавними та не закріплені в даній статті, сплаті не підлягають.

Усі відносини, пов'язані зі встановленням та сплатою загальнодержавних податків, врегульовано у ПК.

По окремих платежах визначено особливий порядок їх встановлення на території Автономної Республіки Крим. Це стосується загальнодержавного збору (пп. 9.1.9 п. 9.1 ст. 9 ПК) - плати за користування надрами (крім плати за користування надрами для видобування корисних копалин загальнодержавного значення).

Виключення складає лише мито. Хоча законодавець включив його до складу загальнодержавних податків і зборів, порядок його встановлення та справляння регулюється митним законодавством.

Зарахування перелічених вище платежів до державного чи місцевого бюджетів регулюється нормами Бюджетного кодексу України. Склад доходів Державного бюджету України закріплено в ст. 29 Бюджетного кодексу України. Податки і збори зараховуються до державного бюджету в порядку, визначеному в ст. 45 Бюджетного кодексу України.

Склад доходів місцевих бюджетів визначено в статтях 64, 65, 66 та 69 БК. Зарахування доходів до місцевих бюджетів здійснюється в порядку, визначеному в ст. 78 БК.

Відповідно до ст. 29 Бюджетного кодексу України до доходів Державного бюджету України включаються наступні види загальнодержавних податків та зборів:

1) податок на прибуток підприємств (крім податку на прибуток підприємств та фінансових установ комунальної власності, засновником яких є Верховна Рада Автономної Республіки Крим, обласні, районні, міські, селищні та сільські ради, зараховується відповідно до бюджету Автономної Республіки Крим, обласних, районних, міських, селищних та сільських бюджеті);

2) 50 відсотків збору за спеціальне використання лісових ресурсів в частині деревини, заготовленої в порядку рубок головного користування;

3) 50 відсотків збору за спеціальне використання води (крім збору за спеціальне використання води водних об'єктів місцевого значення);

4) 50 відсотків плати за користування надрами для видобування корисних копалин загальнодержавного значення (крім плати за користування надрами в межах континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони, яка зараховується до загального фонду державного бюджету у повному обсязі);

5) 50 відсотків податку на доходи фізичних осіб, що сплачується (перераховується) на території міста Києва;

6) податок на додану вартість;

7) акцизний податок з вироблених в Україні підакцизних товарів (продукції) (крім акцизного податку, що сплачується платниками, які зареєстровані в Автономній Республіці Крим, зараховується до бюджету Автономної Республіки Крим);

8) акцизний податок з ввезених на митну територію України підакцизних товарів (продукції);

 

9) ввізне мито;

10) вивізне мито;

11) рентна плата за нафту, природний газ, газовий конденсат, що видобуваються в Україні;

12) рентна плата за транзитне транспортування трубопроводами природного газу територією України (якщо інше не встановлено законом про Державний бюджет України);

13) рентна плата за транспортування нафти та нафтопродуктів магістральними нафтопроводами та нафтопродуктопроводами територією України;

14) рентна плата за транзитне транспортування трубопроводами аміаку територією України;

15) збір у вигляді цільової надбавки до діючого тарифу на електричну та теплову енергію, крім електроенергії, виробленої кваліфікованими когенераційними установками (якщо інше не встановлено законом про Державний бюджет України);

16) збір у вигляді цільової надбавки до діючого тарифу на природний газ для споживачів усіх форм власності (якщо інше не встановлено законом про Державний бюджет України);

17) збір за користування радіочастотним ресурсом України.

Податки і збори (обов'язкові платежі) та інші доходи державного бюджету відповідно до ст. 45 Бюджетного кодексу України визнаються зарахованими до державного бюджету з дня зарахування на єдиний казначейський рахунок [3]

До місцевих бюджетів зараховуються наступні загальнодержавні податки і збори:

1) податок на доходи фізичних осіб у частинах, визначених статтями 65 та 66 Бюджетного кодексу України;

2) 50 відсотків збору за спеціальне використання лісових ресурсів в частині деревини, заготовленої в порядку рубок головного користування, що зараховується до міських бюджетів міст Києва та Севастополя;

3) 50 відсотків збору за спеціальне використання води (крім збору за спеціальне використання води водних об'єктів місцевого значення), що зараховується до міських бюджетів міст Києва та Севастополя користувачами води за місцем її забору;

4) 50 відсотків плати за користування надрами для видобування корисних копалин загальнодержавного значення (крім плати за користування надрами в межах континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони), що зараховується до міських бюджетів міст Києва та Севастополя;

5) 50 відсотків збору за спеціальне використання лісових ресурсів в частині деревини, заготовленої в порядку рубок головного користування;

6) 50 відсотків збору за спеціальне використання води (крім збору за спеціальне використання води водних об'єктів місцевого значення), що зараховується до бюджету Автономної Республіки Крим та обласних бюджетів користувачами води за місцем її забору;

7) 50 відсотків плати за користування надрами для видобування корисних копалин загальнодержавного значення (крім плати за користування надрами в межах континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони);

8) акцизний податок з вироблених в Україні підакцизних товарів (продукції), що сплачується платниками, які зареєстровані в Автономній Республіці Крим (зараховується до доходів бюджету Автономної Республіки Крим);

9) податок на прибуток підприємств та фінансових установ комунальної власності;

10) плата за користування надрами для видобування корисних копалин місцевого значення; плата за користування надрами в цілях, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин; збір за спеціальне використання води водних об'єктів місцевого значення; збір за спеціальне використання лісових ресурсів (крім збору за спеціальне використання лісових ресурсів в частині деревини, заготовленої в порядку рубок головного користування). Такі платежі зараховуються до бюджетів місцевого самоврядування за місцезнаходженням (місцем розташування) відповідних природних ресурсів, а щодо водних об'єктів - за місцем податкової реєстрації платника збору;

11) плата за землю;

12) фіксований сільськогосподарський податок;

13) збір за першу реєстрацію транспортного засобу, що зараховується у розмірі: 30 відсотків - до бюджету Автономної Республіки Крим і обласних бюджетів та 70 відсотків - до бюджету міста Сімферополя і бюджетів міст - обласних центрів у разі реєстрації транспортних засобів на території цих міст; 50 відсотків - до бюджету Автономної Республіки Крим і обласних бюджетів та 50 відсотків - до міських, селищних і сільських бюджетів у разі реєстрації транспортних засобів на відповідній території; 60 відсотків - до бюджету міста Києва і 40 відсотків - до обласного бюджету Київської області у разі реєстрації транспортних засобів у місті Києві; 100 відсотків - до бюджету міста Севастополя у разі реєстрації транспортних засобів у місті Севастополі;

Податки і збори (обов'язкові платежі) та інші доходи місцевого бюджету відповідно до ст. 78 Бюджетного кодексу України визнаються зарахованими до місцевого бюджету з дня зарахування на єдиний казначейський рахунок. [3]

Місцеві податки (збори) - це платежі, які спрямовуються виключно до бюджету місцевого самоврядування. Бюджетами місцевого самоврядування є бюджети територіальних громад сіл, їх об'єднань, селищ, міст.

Вид бюджету, до якого надходить податок (збір), залежить від виду органу місцевого самоврядування, рішенням якого його було встановлено на відповідній території.

У ст. 10 міститься перелік місцевих податків та зборів. Виходячи з цього переліку, кожна сільська, селищна чи міська рада приймає рішення щодо встановлення на своїй території тих чи інших місцевих податків та зборів.

Закріплені в ст. 10 місцеві податки та збори поділяю