ПОНЯТТЯ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ. ОЗНАКИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ

Регуляторна політика — напрям державної політики, спрямований на вдосконалення правового регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб'єктами господарювання, недопущення прийняття економічно недоцільних та неефективних регуляторних актів, зменшення втручання держави у діяльність суб'єктів господарювання та усунення перешкод для розвитку господарської діяльності, що здійснюється в межах, у порядку та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами країни.

Згідно з Законом України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» принципами державної регуляторної політики є: доцільність, адекватність, ефективність, збалансованість, передбачуваність, прозорість і врахування громадської думки.

2 Регуляторна політика здійснюється регуляторними органами на державному та місцевому рівнях

Принципи регуляторної політики

 

[ред.]доцільність

обґрунтована необхідність державного регулювання господарських відносин з метою вирішення існуючої проблеми;

[ред.]адекватність

відповідність форм та рівня державного регулювання господарських відносин потребі у вирішенні існуючої проблеми та ринковим вимогам з урахуванням усіх прийнятних альтернатив;

[ред.]ефективність

забезпечення досягнення внаслідок дії регуляторного акта максимально можливих позитивних результатів за рахунок мінімально необхідних витрат ресурсів суб'єктів господарювання, громадян та держави;

[ред.]збалансованість

забезпечення у регуляторній діяльності балансу інтересів суб'єктів господарювання, громадян та держави;

[ред.]передбачуваність

послідовність регуляторної діяльності, відповідність її цілям державної політики, а також планам з підготовки проектів регуляторних актів, що дозволяє суб'єктам господарювання здійснювати планування їхньої діяльності;

[ред.]прозорість та врахування громадської думки

відкритість для фізичних та юридичних осіб, їх об'єднань дій регуляторних органів на всіх етапах їх регуляторної діяльності, обов'язковий розгляд регуляторними органами ініціатив, зауважень та пропозицій, наданих у встановленому законом порядку фізичними та юридичними особами, їх об'єднаннями, обов'язковість і своєчасність доведення прийнятих регуляторних актів до відома фізичних та юридичних осіб, їх об'єднань, інформування громадськості про здійснення регуляторної діяльності.

[ред.]Регуляторна політика здійснюється регуляторними органами на державному та місцевому рівнях

 

На місцевому рівні за рекомендаціями Дмитра Ляпіна, Вадима Штефана, та співавторів книги "Рада і депутат: робота в імя громади" http://www.cld.org.ua/lib/59_16.pdf для здійснення регуляторної діяльності кожен орган місцевого самоврядування має забезпечити наявність персоналу відповідної кваліфікації. Так, зокрема на базі міськвиконкомів регуляторная діяльність здійснюється спеціально визначеною штатною одиницею або підрозділом. У міській рада створюється відповідальна депутатська комісія. Міська рада делегує повноваження з розробки регуляторних актів у питаннях, що входять до її компетенції згідно з Законом України "Про місцеве самоврядування" підрозділам міськвиконкому. Закон визначає також необхідність покладення контролю за дотриманням вимог Закону на профільну депутатську комісію у міській раді.

Регуляторна політика та інвестиції

 

Представники недержавних організацій[1], які працюють із малим та середнім бізнесом, стверджують, що регуляторна діяльність органів місцевого самоврядування й досі залишається непідконтрольною територіальним громадам.

Небажання та невміння органів місцевої влади використовувати потенціал регуляторних процедур, передбачених Законом України №1160 «Про основи державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» стримують розвиток підприємництва.

Формальний підхід до виконання норм цього закону, особливо у частині публічності та відкритості, є фактором, що стримує інвестиції та суттєво звужує можливості суб’єктів господарської діяльності залучатися до процесів місцевого самоврядування. Як наслідок, страждає якість підготовки нормативно-правових документів, більшість з яких створюється із серйозними відхиленнями від принципів державної регуляторної політики (ст. 4 і 5 ЗУ № 1160). В такому випадку, підприємці не мають змоги реально брати участь у підготовці й прийнятті рішень місцевої влади.

Регуляторна політика є дієвим механізмом запобігання корупції через встановлення відповідного індикатора до аналізу регуляторного впливу.

[ред.]

Єдиний дозвільний центр (офіс) (англ. One stop shop) — робочий орган відповідної міської ради або районної/обласної адміністрації, в якому представники місцевих дозвільних органів (СЕС, управління архітектури, управління земельних ресурсів тощо) та державний адміністратор діють за принципом організаційної єдності щодо видачі документів дозвільного характеру, переоформлення, видачі дублікатів, анулювання документів дозвільного характеру.

Дозвільна діяльність державних органів відноситься до державної дозвільної політики та через зниження бюрократизму має чинити значний позитивний вплив на рівеньінвестиційної привабливості територій.

Дозвільна політика містить у собі певну правову філософію і ідеологію, згідно з якою приймаються певні норми, впроваджуються (або ж, навпаки, скасовуються) процедури, які стосуються дозвільної системи. Поле, на якому розгортається дозвільна політика, включає в себе дозвільне провадження, а також цілу низку інших відносин і способів регулювання, які виходять за межі цього провадження, але є близькими за метою та соціальним спрямуванням.

Поняття «дозвіл»^[1] має певні усталені, але не безспірні в правовій науці тлумачення. Під дозволом розуміється офіційне санкціонування уповноваженими органами (посадовими особами) певних дій фізичних і юридичних осіб, яке здійснюється з метою забезпечення громадської безпеки, законності, охорони правопорядку, життя і безпеки громадян. Зазначена мета обумовлює запровадження та існування дозвільної системи в державі.

 

Отже, державне регулювання створює умови для діяльності суб'єктів та об'єктів управління в напрямі, який є бажаним для держави і за яким відбуватиметься розвиток системи управління в цілому. Причому державне регулювання передбачає декілька варіантів майбутньої діяльності керованих об'єктів, створюючи можливість діяти найбільш ефективно.

Саме тому державне регулювання інколи ототожнюють з використанням непрямих (економічних, заохочувальних, стимулюючих) методів управлінського впливу. Причому державне регулювання не може бути використане без застосування методів безпосереднього впливу на об'єкти управління, і тому державне регулювання зрештою неможливе без державного управління.

Водночас нормативно-правова основа державного регулювання пов'язана з його використанням у певних суспільних сферах. Як правило, воно застосовується в економічній, соціально-культурній сфері та для регулювання суспільно-політичної діяльності. У цих сферах обсяг державного регулювання порівняно з державним управлінням більш помітний. Проте в інших сферах діяльності держави (наприклад, оборона, державна виконавча служба, діяльність органів внутрішніх справ тощо) ширше використовуються методи прямого державного впливу на органи управління, й тому обсяг державного регулювання істотно звужується.

 

У рамках державного регулювання створена і постійно удосконалюється законодавча, нормативно-правова і методична бази, які регламентують питання захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій, реагування на них, функціонування системи відповідних організаційних структур; здійснення заходів щодо поліпшення екологічної обстановки в окремих регіонах України та забезпечення екологічної безпеки в цілому.

Регулююча дія права на суспільні відносини полягає у тому, що воно в своїх нормах конструює модель обов’язкової або дозволеної поведінки різних суб’єктів цих відносин. Це знаходить своє вираження у наданні одним суб’єктам суспільних відносин певних прав і в накладанні на інших певних обов’язків, пов’язуючи їх тими самими взаємними правами та обов’язками. При цьому можливості права в регулюванні суспільних відносин не свавільні й не безмежні. Правове регулювання зумовлено деякими об’єктивними та суб’єктивними чинниками, до яких можна віднести:

- рівень економічного розвитку суспільства;

- його соціальну структуру;

- рівень зрілості, стійкості суспільних відносин;

- рівень правової культури громадян і посадових осіб;

- рівень визначеності предмета, способів і типів правового регулювання.

Слід мати на увазі, що в реальному житті право чинить на суспільні відносини не лише дію суто юридичного характеру, а й дію загальносоціального плану – виховного, інформаційного та іншого.

Основні напрямки правового регулювання:

1) закріплення і охорона нових суспільних відносин. Наприклад, в Україні на конституційному рівні закріплені право на свободу об'єднання в політичні партії і громадські організації, право на підприємницьку діяльність, право приватної власності; охорона довкілля, винаходу, авторства тощо;

2) заборона певних суспільних відносин і поведінки, наприклад, посягання на конституційний лад, шлюб між родичами, заснування комерційних банків посадовими особами правоохоронних органів, створення партій у військових формуваннях та ін.;

3) зміна характеру відносин у певній сфері, наприклад, розвиток фермерського господарства поряд з колгоспами і радгоспами та ін.;

4) стимулювання розвитку певних суспільних відносин, наприклад, стимулювання державою індивідуального будівництва будинків за допомогою кредитів;

5) сприяння (за допомогою нових законів) виникненню і формуванню нових відносин і суспільних явищ. Наприклад, Законом України про референдум уводиться нове суспільне явище — ініціативна група всеукраїнського референдуму. Вона створюється на зборах громадян України, в яких беруть участь не менше ніж 200 осіб, що мають право на участь у референдумі.

Наявність правового регулювання просто необхідна для забезпечення і гарантування в нормативному порядку волі в суспільстві. Правове регулювання – це явище, необхідність якого виникає з ряду передумов, наприклад таких як, утвердження справедливості, створення оптимальних умов для переважної дії в суспільстві економічних і духовних факторів. Відсутність же ефективного механізму правового регулювання породжує свавілля в суспільному житті людей.

 

ПОНЯТТЯ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ. ОЗНАКИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ

 

Держава забезпечує життєдіяльність суспільства як системи через використання влади, а право - через нормативне регулювання. Останнє споконвічно покликано бути стабілізуючим і заспокійливим фактором завдяки принципам волі і справедливості, які містяться у ньому.