Ключові терміни і поняття

ЗАТВЕРДЖУЮ

Завідувач кафедри менеджменту,

економіки та права

____________ А.В. Залевський

____ _________ 2014 року

 

ЛЕКЦІЯ 3

з дисципліни «Правознавство»

Лекція 3: «Закони та інші нормативно-правові акти»

 

 

Розробив:

Старший викладач кафедри

менеджменту,

економіки та права

Москаленко С. І.

 

Кіровоград – 2014 р.

 

Навчальна мета лекційного заняття: формування комплексу теоретичних знань щодо поняття, ознак, порядку прийняття, тлумачення Законів та інших нормативно-правових актів.

Виховна мета лекційного заняття: формування системи знань щодо змісту, поняття, ознак, порядку прийняття, тлумачення Законів та інших нормативно-правових актів.

 

Лекція № 3. Закони та інші нормативно-правові акти (2 год.)

 

ПЛАН

Нормативно-правові акти та його види.

3.2. Законотворчість та стадії законотворчого процесу.

3.3. Поняття, способи та види тлумачення законодавства.

3.4. Дія нормативно-правових актів по колу осіб, простіру.

 

.

Ключові терміни і поняття

 

Закон — це нормативно-правовий акт, прийнятий в особливому порядку органом законодавчої влади або на референдумі, володіє вищою юридичною силою та регулює найбільш важливі суспільні відносини.

Конституція (Основний Закон) — основоположний установчий політико-правовий акт, що закріплює конституційний лад, права і свободи людини та громадянина, визначає форму правління і державного устрою, правовий статус органів державної влади.

конституційні закони — вносять зміни і доповнення до конституції та приймаються з питань, що передбачені та органічно пов'язані з нею.

звичайні закони — акти поточного законодавства, присвячені регулюванню різних сторін соціально-економічного, політичного та духовного життя суспільства.

Накази — розпорядчі документи оперативного характеру, якими, як правило, затверджуються або скасовуються інші підзаконні нормативно-правові акти або продовжується строк їх дії.

Локальні нормативно-правові акти — це розпорядження керівників державних і громадських організацій (у вигляді наказів та інструкцій), прийняті у межах їх повноважень та регулюють їх службову і трудову діяльність

Тлумачення законодавства - правозастосувачеві роз'яснення нормативно-правових актів, що дають різні органи й особи в офіційному і неофіційному порядку.
І з'ясування вимог норм, як внутрішній інтелектуальний процес, і роз'яснення їх, як вираження зовні своїх висновків про зміст права з метою показати, як треба розуміти правовий акт.

Інструкції — нормативно-правовий акт, який встановлює порядок застосування чинного законодавства або порядок здійснення будь-якої діяльності.

Спеціально-юридичне тлумачення — сукупність прийомів, що відокремилися від інших способів тлумачення в зв'язку з аналізом спеціальних термінів, техніко-юридичних засобів і прийомів вираження волі законодавця.

 

Дія нормативно-правових актів по колу осіб - це поширення нормативних вимог на всіх адресатів у рамках територіальної сфери дії того чи іншого акта.

 

Питання для експрес-опитування.

1. Які існують види нормативно-правових актів?
2. Що таке тлумачення правових норм?
3. Які існують види тлумачення нормативно-правових акті?
4. Які існують способи тлумачення нормативно-правових актів?
5. Дія нормативно-правових актів в часі, просторі та по колу осіб.
6. Ієрархія нормативно-правових актів.
7. Міжнародні договори. Загальна характеристика.
8. Законотворчий процес.

 

 

Самостійна робота.

 

 

Вступ

В даній темі розглядається види нормативно-правових актів, їх ієрархія. Важливим на сьогодні є поняття, форми, способів, видів тлумачення нормативно-правових актів.

Відповідно до ст. 2 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року і Віденської конвенції про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 року міжнародний договір - це врегульована міжнародними правом угода, укладена державами та іншими суб'єктами міжнародного права у письмовій формі, незалежно від того, чи міститься така угода в одному, двох або декількох пов'язаних між собою документах, а також незалежно від її найменування. Як правило, міжнародний договір є угодою двох або більше держав щодо встановлення, зміни або припинення взаємних прав та обов'язків у політичних, економічних, соціальних, культурних або інших відносинах.

Хоча у визначенні не зазначається про договори в усній формі, держави та інші суб'єкти міжнародного права можуть за взаємною згодою розповсюдити на усні договори дію положень згаданих Віденських конвенцій. Однак в усній формі договір (джентльменська угода) в сучасному міжнародному праві зустрічається рідко, оскільки тільки договір у письмовій формі чітко і конкретно фіксує права й обов'язки сторін.

Об'єктом міжнародного договору є відносини суб'єктів міжнародного права з приводу матеріальних і нематеріальних благ, дій і утримання від дій. Будь-який об'єкт міжнародного права може бути об'єктом міжнародного договору. Самі держави визначають, що є об'єктом міжнародного договору, проте вони утримуються від того, щоб об'єктом договорів були питання, що становлять виключно внутрішню компетенцію держав. Як правило, об'єкт договору відображається в найменуванні договору.

Найважливіший елемент договірних правовідносин - сторони. На думку, 1.1. Лукашука, "склад і характер сторін визначають зміст і роль договору. Із зміною складу сторін може змінюватися реальний зміст і значення договору".

Як випливає з Віденської конвенції 1969 р., "кожна держава володіє правоздатністю укладати договір" (ст. 6). У свою чергу, правоздатність міжнародної організації укладати міжнародні договори " реалізується правилами цієї організації - зокрема, установчими актами організації, прийнятими відповідно до них рішеннями і резолюціями, а також сталою практикою цієї організації (ст. 1,6 Віденської конвенції 1986 р.).

Держави — члени міжнародної організації можуть шляхом міжнародної угоди створювати для неї права і обов'язки.

Договори зобов'язують тільки учасників. Для третіх сторін, тобто держав, що не беруть участь, вони не створюють ні прав, ні зобов'язань. Договір може встановити правові наслідки для третіх держав тільки у разі їх згоди. Якщо така держава користується правами, що витікають з договору, вона повинна дотримуватись і пов'язаних з цим обов'язків[2, C. 124].

Так, держава, що користується правами згідно із Конвенцією про судноплавство по Дунаю, повинна дотримуватись встановлених нею правил. Сторони мають право змінювати зміст договору без згоди третіх держав, що користуються витікаючими з нього правами.

До структури договору відносяться його складові частини, а саме назва договору, преамбула (зазначаються цілі укладення даного договору, сторони договору й ін.), основна частина (предмет договору, права та обов'язки сторін), заключна частина (передбачаються умови вступу договору в силу, строк його дії, порядок припинення і т.д.). Договір переважно складається з розділів, глав, статей, пунктів.

Іноді договори супроводжуються застереженнями сторін, додатками, у яких містяться норми, що пояснюють основний текст, правила процедури, вирішення суперечок (протоколи, описи, технічні умови, стандарти, карти тощо). Усі частини договору мають однакову юридичну силу.

Обов'язковим елементом є підписи уповноважених сторін договору.

Міжнародний договір, як правило, складається в одному документі. Проте текст договору, укладеного, наприклад, шляхом обміну нотами або листами, міститься в двох або більше пов'язаних між собою документах.

Мова, на якій складається текст договору, визначається договірними сторонами. Двосторонній договір складається зазвичай мовами обох договірних сторін, хоча вони можуть вибрати й іншу мову. Іноді крім двох мов договірних сторін вони складають текст і третьою (нейтральною) мовою. На пострадянському просторі міжнародні договори укладаються мовами договірних сторін, а також російською мовою.

Багатосторонні договори укладаються мовами, які визначаються договірними країнами. Встановилася практика укладання договорів під егідою ООН, спеціалізованих установ ООН або інших міжнародних організацій офіційними мовами цих організацій (англійською, арабською, іспанською, китайською, російською, німецькою, французькою).

Тексти договорів різними мовами є аутентичними і мають однакову юридичну силу.

Як основне джерело міжнародного права міжнародний договір може мати різні форми і найменування: договір, угода, пакт, декларація, трактат, конвенція, комюніке, протокол, обмін нотами, акт, заключний акт-картель, конкордат, статут, хартія тощо, які мають однакову юридичну силу, створюють права і обов'язки для їх учасників.

Протокол (договірний) - офіційний документ (як правило, додаток до основного), яким доповнюється міжнародний договір; акт рішення міжнародної конференції, що має силу міжнародного договору. Наприклад Женевський протокол про заборону задушливих, отруйних або інших речовин і бактеріологічної зброї під час воєнних дій 1925 р.

Факультативний протокол - різновид багатостороннього міжнародного договору, що існує самостійно або як додаток до іншого договору (не є його невіддільною частиною), в якому окремі учасники фіксують домовленість щодо питань, з яких не змогли дійти згоди всі учасники основного договору. Участь сторін основного договору в такій додатковій угоді не обов'язкова (факультативна).

Комюніке - офіційне урядове повідомлення про міжнародні переговори, угоди, важливі події у внутрішньому житті країни, про перебіг воєнних дій тощо; одна з назв міжнародного договору.

Модус вівенді (лат. modus vivendi — спосіб життя) — у міжнародному праві й дипломатичній практиці тимчасова, зазвичай короткострокова угода, яку укладають, коли обставини не створюють умов для досягнення постійного або довготривалого договору. У подальшому така домовленість має стати постійною.

Трактат - багатосторонній договір між усіма суб'єктами міжнародного права стосовно політичних, військових, економічних питань.

Картель - міжнародний договір, предметом якого є обмін військовополоненими, або про видачу злочинців.

Конкордат - міжнародна угода з релігійних, релігійно-політичних питань, однією зі сторін якої є Ватикан.

Договори можуть класифікуватися за різними підставами.

1. За колом учасників: двосторонні і багатосторонні. Основну масу договорів складають двосторонні, які враховують

специфіку конкретних держав і їх відносин. Разом з тим зростає значення багатосторонніх договорів. За їх допомогою розв'язуються важливі проблеми загальнолюдського значення. Наприклад Договір про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 року, конвенції з морського і космічного права. Багатосторонні конвенції є основним засобом кодифікації і прогресивного розвитку міжнародного права.

2. За змістом (предметом) договору: політичні, економічні, угоди зі спеціальних питань. Така класифікація полегшує облік і систематизацію міжнародних договорів. Зокрема, політичними є договори про ненапад, нейтралітет, роззброєння, мирні договори, з прикордонних і територіальних питань (Статут ООН, Договір про дружбу і співробітництво). Прикладом економічного договору є Договір між Україною і США про заохочення та взаємний захист інвестицій 1994 року. До угод зі спеціальних питань відносять договори у сфері транспорту, зв'язку, сільського господарства, освіти, культури, про правову допомогу, консульські конвенції.

3. За доступом до договорів (за способом приєднання): відкриті та закриті.

Договори, в яких можуть брати участь інші сторони без надання згоди сторін, які уклали цей міжнародний договір, та не передбачається виконання особливих умов, називають відкритими. Договори, де є обмеження для участі в ньому, називають закритими. Він припускає, насамперед, участь тільки держав, що уклали такий договір. Деякі автори виділяють також напіввідкриті договори, до яких можуть приєднатися Й інші держави, але за згодою сторін, які уклали цей міжнародний договір та виконання м особливих процедур.

4. За географічною чи просторовою ознакою: універсальні, регіональні, локальні. Договори, кодифікуючі міжнародно-правові норми, об'єкт і цілі яких представляють інтерес для всіх держав, називають загальними або універсальними договорами. Такі договори повинні бути відкритими, тобто в них має право брати участь будь-яка держава. У той же час Північноатлантичний договір 1949 року є універсальним закритим міжнародним договором. Договори держав певного географічного району називають регіональними (угоди, укладені в рамках СНГ, Римський договір про ЄЕС 1957 р.).

Ст. 3 Закону "Про міжнародні договори України" 2004 р. виділяє міжнародні договори України, укладені:

- Президентом України або за його дорученням - від імені України;

- Кабінетом Міністрів України або за його дорученням - від імені Уряду України;

- міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади, державними органами — від імені міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, державних органів.

Так, від імені України укладаються міжнародні договори України:

а) політичні, мирні, територіальні, стосовно державних кордонів, розмежування виключної (морської) економічної зони і континентального шельфу України;

б) що стосуються прав, свобод та обов'язків людини і громадянина;

в) про участь України в міждержавних союзах та інших міждержавних об'єднаннях (організаціях), системах колективної безпеки;

г) про військову допомогу та направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав чи допуску підрозділів збройних сил іноземних держав на територію України, умови їх тимчасового перебування, включаючи терміни виведення, фінансово-економічні, екологічні та інші наслідки і компенсації;

ґ) про використання території та природних ресурсів України;

д) яким за згодою сторін надається міждержавний характер. У свою чергу, від імені Уряду України укладаються міжнародні

договори України з економічних, торговельних, науково-технічних, гуманітарних та інших питань, віднесених до відання Кабінету

Міністрів України. Міжвідомчими є міжнародні договори України з питань, віднесених до відання міністерств та інших центральних органів виконавчої влади[2-4].

1.1. Нормативно-правовий акт та його види.

 

Нормативно-правові акти займають особливе місце у системі правових актів. Їх необхідно відрізняти від актів застосування й тлумачення права (докладніше про це див. в інших розділах підручника).

За юридичною. силою нормативно-правові акти поділяються на дві великі групи:

Закон - це нормативно-правовий акт, що приймається в особливому порядку органом законодавчої влади або референдумом, має вищу юридичну чинність і регулює найбільш важливі суспільні відносини

Основні ознаки закону:

закон являє собою різновид нормативно-правових актів (у їхній системі є закони й підзаконні акти) і як усякий інший нормативний акт містить норми права (загальні правила поведінки), адресовані відповідним суб'єктам права;

закон приймається органом законодавчої влади (вищим представницьким органом державної влади) - парламентом країни або всенародним голосуванням (референдумом);

закон приймається органом законодавчої влади в особливому процедурному порядку (стадії законотворчості), передбаченому Конституцією й регламентом парламенту (див. п.4 ст.82 Конституції України);

закон у системі нормативно-правових актів (системі законодавства) має вищу юридичну чинність.

 

Саме дані ознаки і виділяють закон у системі інших правових актів, додаючи йому якість верховенства. Змінити або скасувати закон вправі тільки той орган, який його прийняв, причому в чітко встановленому порядку. Згідно зі ст. 85 Конституції України закони приймає Верховна Рада України.

Класифікація законів може проводитися за різними критеріями:

за їх юридичною силою:

1) Конституція (Основний Закон) — основоположний установчий політико-правовий акт, що закріплює конституційний лад, права і свободи людини та громадянина, визначає форму правління і державного устрою, правовий статус органів державної влади (наприклад, у ст. 8 Конституції України визначено, що вона має найвищу юридичну силу, закріплює коло суб'єктів нормотворчої діяльності). Термін "конституція" латинського походження і означає "устрій", "установлення". Це слово вживали ще античні мислителі (один із декретів римських імператорів мав назву "конституція"), але сучасне розуміння конституції як основного закону держави з'явилося в XVIII сторіччі. Одним із перших цей термін застосував ПІ. Монтеск'є в своїй праці "Про дух законів" (1748 р.). При цьому в нього йшлося про так звану фактичну конституцію. Таке ж трактування конституції запропонував і Ж.-Ж. Руссо в своєму творі "Про суспільний договір" (1762 р.)

Конституція як основний закон держави не утворює самої держави, а лише відповідно до різного за формою волевиявлення носія установчої влади встановлює засади її організації. У зв'язку з цим вона відіграє креативну роль стосовно державного механізму насамперед його ключових ланок.

Конституція - це система правових норм певної держави, яка приймається в особливому порядку, має найвищу юридичну силу і регулює найбільш важливі суспільні відносини в сфері організації та функціонування органів державної влади, державно-територіального устрою та правового статусу людини і громадянина.

Конституція в будь-якій державі є політико-правовим документом і головним джерелом національної системи права, в ній знаходять свій концентрований офіційний вияв і закріплення найважливіші принципи та функції діяльності органів державної влади, встановлюються межі і характер державного регулювання у всіх основних сферах суспільного розвитку, взаємовідносини держави та особи. У зв'язку з цим термін "конституція" вживається паралельно з терміном "основний закон", а в деяких країнах (Ватікан, Німеччина, Саудовська Аравія, Фінляндія) цим терміном офіційно називають свої конституції.

Основні риси конституції:

1) основоположний характер;

2) народність;

3) реальність;

4) стабільність.

 

2) конституційні закони — вносять зміни і доповнення до конституції та приймаються з питань, що передбачені та органічно пов'язані з нею (наприклад, Закон України «Про громадянство»);

3) звичайні закони — акти поточного законодавства, присвячені регулюванню різних сторін соціально-економічного, політичного та духовного життя суспільства (наприклад, Закон України «Про електроенергетику»);

за суб'єктами законотворчості: закони, що приймаються представницькими державними органами влади; іншими центральними органами влади, які займаються правотворчістю на основі делегування їм правотворчих повноважень від представницьких органів; уповноваженими громадськими організаціями (муніципальними органами, профспілками тощо); спільними (державних органів та інших соціальних структур); народом України, прийняті на референдумі;

за терміном дії: постійні (Конституція України) і тимчасові (Тимчасовий регламент Верховної Ради України), надзвичайні — їх дія обмежена у часі і залежить від існування відповідних зазначених в цьому законі надзвичайних обставин;

за структурою: прості (Закон України «Про освіту»), кодифіковані (Житловий кодекс України, Основи законодавства України про культуру);

за сферою дії: загальнодержавні (Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища»), окремих адміністративно-територіальних одиниць (постанови або рішення Верховної Ради Автономної Республіки Крим).

Підзаконні нормативно-правові акти містять норми, володіють рядом специфічних ознак, видаються лише уповноваженими органами державної влади у визначеній формі з метою конкретизації та на виконання законів.

Незважаючи на те, що в нормативному правовому регулюванні суспільних відносин головне й визначальне місце займає закон, підзаконні акти теж мають дуже важливе значення у житті будь-якого суспільства, відіграючи допоміжну і деталізуючу роль. Відповідно до Конституції України повноваження з прийняття підзаконних нормативно-правових актів закріплені за Президентом України (ст. 106), Кабінетом Міністрів України, міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади (ст. 127). У обмеженому обсязі та у випадках, передбачених конституцією і законами України, право підзаконної правотворчості має Верховна Рада України та Рада міністрів Автономної Республіки Крим (ст. 135), голови місцевих державних адміністрацій (ст. 118), органи місцевого самоврядування та їх посадові особи (статті 143, 144).

Виділяють наступні види підзаконних актів, розташовані за ієрархією:

1) Укази й розпорядження є результатом правотворчої діяльності Президента України підзаконного характеру, обов'язкові для виконання на всій території України, приймаються у межах президентських повноважень, передбачених конституцією та конституційними законами і при цьому не повинні суперечити Конституції України та законам України. Акти Президента скріплюються підписами Прем'єр-міністра України і міністра, відповідального за акт та його виконання, і тільки тоді набувають юридичної сили. Це — принцип контрасигнатури, відповідно до якого Прем'єр-міністр чи міністр беруть на себе юридичну відповідальність за виконання даного акта. Президент, будучи главою держави, видає акти, які займають наступне після законів місце. Важлива роль приділяється указам, багато у чому завдяки їм глава держави реалізує повноваження та елементи свого правового статусу. У сучасний період сфера правового регулювання, охоплена указами, дуже широка. Як правило, вони видаються у випадку прогалин у праві. Розпорядження — це другі за значенням підзаконні акти глави держави. Звичайно, вони приймаються з поточних чи процедурних питань. Акти Президента публікуються в офіційних виданнях. Наприклад, Указ Президента України «Про Збройні Сили України», Розпорядження Президента України «Про призначення Л. Каденюка помічником Президента України з питань авіації та космонавтики».

2) Постанови і розпорядження Уряду України. Акти, що мають особливо важливе значення, видаються у формі постанов. Акти з оперативних та інших поточних питань видаються у формі розпоряджень. Усі акти Уряду України обов'язкові до виконання в Україні. Особливістю актів Уряду є те, що вони можуть бути прийняті лише на підставі і на виконання законів України, а також указів Президента України. Змістом постанов уряду є норми права, що встановлюють основи управлінської діяльності в галузі фінансів, освіти, культури, охорони здоров'я тощо, як основні напрями його діяльності. Розпорядження уряду, як правило, мають характер індивідуального правового регулювання. Акти Уряду України підписуються Головою Уряду України і підлягають офіційному опублікуванню не пізніше 15 днів із дня їх прийняття. Наприклад, Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Правил роздрібної торгівлі нафтопродуктами» або постанова Кабінету міністрів України «Про підвищення заробітної плати працівників культури та архівів», Розпорядження Кабінету Міністрів України «Про затвердження Концепції державної політики у сфері постачання газу та нафти в Україну», «Про заходи щодо завершення будівництва недобудованих житлових будинків»[2-5].

3) Накази, інструкції, положення тощо міністерств, відомств, державних комітетів — це підзаконні нормативно-правові акти відомчого характеру, зміст яких не повинен суперечити законам України та нормативно-правовим актам Президента і Уряду України.

Накази — розпорядчі документи оперативного характеру, якими, як правило, затверджуються або скасовуються інші підзаконні нормативно-правові акти або продовжується строк їх дії.

Інструкції — встановлюють порядок застосування чинного законодавства або порядок здійснення будь-якої діяльності.

Положення, статути — закріплюють правове становище, структуру, функції і компетенцію певної державної організації.

Ці акти приймаються на основі і відповідно до законів України, указів і розпоряджень Президента України, постанов і розпоряджень Уряду України, регулюють суспільні відносини, що перебувають, як правило, у межах компетенції даної виконавчої структури. Однак є серед них і такі, котрі мають загальне значення, виходять за межі конкретного міністерства й відомства, поширюються на широке коло суб'єктів. Наприклад, акти Міністерства фінансів України, Державної податкової адміністрації тощо.

4) Рішення і постанови органів місцевого самоврядування — приймаються у межах компетенції і діють на території відповідних міст, районів, сіл, селищ, мікрорайонів тощо. Як правило, ці акти регулюють відносини у сфері громадського порядку, охорони здоров'я, торгівлі у межах відповідної адміністративно-територіальної одиниці.

5) Локальні нормативно-правові акти — це розпорядження керівників державних і громадських організацій (у вигляді наказів та інструкцій), прийняті у межах їх повноважень та регулюють їх службову і трудову діяльність.

У деяких правових системах залишається діяти одне з найдавніших джерел права — правова доктрина як сукупність наукових знань про певне правове явище, які знаходять прояв у вигляді ідей, концепцій тощо, яким надається загальнообов'язкове значення.

 

1.2. Законотворчість та стадії законотворчого процесу.

Законодавчий процес - це процедура ухвалення закону, яка складається з певних стадій - самостійних, логічно завершених етапів і організаційно-технічних дій.

В Україні до основних стадій законотворчості ставляться:

Законодавча ініціатива;

Обговорення законопроекту;

Прийняття закону;

Оприлюднення закону.

Законодавча ініціатива є передбаченим ст.93 Конституції України правом певних суб'єктів (Президент України, народні депутати України й т.д.) внести для розгляду у Верховну Раду України відповідний законопроект (основна форма реалізації законодавчої ініціативи), що породжує обов'язок парламенту розглянути цей законопроект відповідно до передбаченої процедури.

Обговорення законопроекту - у Верховній Раді України починається після його включення до порядку денного (затверджуваною Верховною Радою). Попередньо законопроект розглядається у відповідним (профільних) постійних комітетах Верховної Ради, які ухвалюють рішення щодо його готовності для обговорення в парламенті. Ці комітети допрацьовують законопроект у випадку його несхвалення Верховною Радою в першому читанні (здійснюють його підготовку до другого читання). Обговоривши законопроект Верховна Рада ухвалює рішення щодо його схваленні в першому читанні (інше рішення - законопроект відхиляється й направляється на доробку).

Прийняття закону - здійснюється шляхом голосування: закон приймається більшістю голосів від загальної кількості народних депутатів, зміна Конституції України вимагає не простого, а кваліфікованої більшості голосів (приймається не менш 2/3 від загальної кількості народних депутатів України).

Прийнятий закон підписує Голова Верховної Ради України й передає його на підпис Президентові України (ст. 104 Конституції України).

Підстадия стадії прийняття закону - підписання закону Президентом України. Президент України підписує закон протягом 10 днів від дня його одержання. У цей строк він може скористатися правом відкладеного вето й повернути Верховній Раді закон із зауваженнями для його повторного розгляду. Закон, прийнятий при його повторному розгляді, президент України зобов'язаний підписати протягом 7 днів.

4. Оприлюднення закону - відбувається, за загальним правилом, шляхом його офіційного опублікування, тобто опублікування в офіційних друкованих виданнях. Офіційне опублікування закону - це оголошення (оголошення) від імені Верховної Ради України його повного й точного тексту для загального ведена й повсюдною реалізацією. Опублікований закон набуває чинності через 10 днів від дня його офіційного опублікування, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування (ст. 34 Конституції України). Закон як і інший нормативно-правовий акт, що визначає права й обов'язки громадян, не доведений до відомості населення в порядку, установленому законом, є недіючим (ст. 57 Конституції України).

 

3.3. Поняття, способи та види тлумачення законодавства.

Вибір правових норм у ході правозастосування неминуче зв'язаний із з'ясуванням їхнього змісту. Часто в цьому допомагають правозастосувачеві роз'яснення нормативно-правових актів, що дають різні органи й особи в офіційному і неофіційному порядку.
І з'ясування вимог норм, як внутрішній інтелектуальний процес, і роз'яснення їх, як вираження зовні своїх висновків про зміст права з метою показати, як треба розуміти правовий акт, найчастіше поєднують одним поняттям — “тлумачення права”.
Проблема тлумачення виходить за рамки чи правозастосування реалізації права. По-перше, вона має самостійне значення в процесі наукового чи повсякденного пізнання державно-правового життя. По-друге, необхідність чіткого представлення про зміст діючих норм виникає в ході правотворчих робіт. Ні видати новий акт, ні систематизувати наявні не можна без знання справжньої волі законодавця, що одержала офіційне вираження[1-3].
Об'єктом тлумачення є закони і підзаконні акти, Важливе значення мають не тільки сформульовані в них норми, але і преамбули актів, інші правоположення, що містяться в них.
Предметом тлумачення є історична воля законодавця (нормодавця), виражена в законі (у нормативному акті). Воля законодавця часу застосування закону також враховується, тому що в тілі тлумачуємих актів можуть міститися норми, чи прямо побічно змінюють зміст попередніх актів. Історія різних держав дає приклади такої практики, коли під видом тлумачення проголошувалися нові норми. Режим твердої законності і нормальний правопорядок у принципі виключають змішання правотворчої і правороз‘яснювального процесів.
Тлумачення підрозділяється на види насамперед у залежності від того, чи йде мова про з'ясування нормативних чи актів про їхнє роз'яснення.
З'ясування актів досягається рядом способів. Способи тлумачення — це відносно відособлені сукупності прийомів аналізу правових актів.
Виділяють граматичне, логічне, систематичне, історико-політичне, телеологічне, спеціально-юридичне тлумачення.
Граматичне тлумачення являє собою сукупність спеціальних прийомів, спрямованих на з'ясування морфологічної і синтаксичної структури тексту акта. Воно охоплює з'ясування окремих слів і термінів, граматичного змісту всієї пропозиції, групи пропозицій. Тут з'ясовуються рід, число, падіж імен іменників і прикметників; особа, час, число і вид дієслів; значення уживаних союзів, приводів, розділових знаків і т.п.
Логічне тлумачення — припускає самостійне використання законів і правил логіки для з'ясування змісту норми, що іноді не збігається з буквальним значенням через невдале обрання законодавцем словесних форм.
Систематичне тлумачення — з'ясування змісту і змісту правових вимог у їхньому взаємному зв'язку, у зв'язку з їхнім місцем і значенням у даному нормативному акті, інституті, галузі і всій системі права в цілому. Усі норми мають потребу в систематичному тлумаченні, особливо норми відсильні і бланкетні.
Історико-політичне тлумачення — з'ясування змісту законодавчої волі в зв'язку з історичною обстановкою видання акта; розміщенням політичних сил; соціально-економічними і політичними факторами, що обумовили ініціативу і саму появу акта.
Телеологічне (цільове) тлумачення правових актів спрямовано на встановлення цілей його видання: безпосередніх, віддалених, кінцевих.
Спеціально-юридичне тлумачення — сукупність прийомів, що відокремилися від інших способів тлумачення в зв'язку з аналізом спеціальних термінів, техніко-юридичних засобів і прийомів вираження волі законодавця.
Результати використання всіх способів обумовлюють обсяг тлумачення. По обсязі тлумачення підрозділяється на три види: адекватне, обмежувальне, розширювальне.
Як правило, має місце адекватне тлумачення. Обмежувальне і розширювальне допускаються завжди при одній неодмінній умові — розбіжності дійсного (сьогодення, справжнього) змісту норми з буквальним. Норма витлумачується чи ширше вже буквального її змісту, але обов'язково відповідно до того, що знайдено в підсумку з'ясування щирого змісту норми.
При оцінці значення і ролі розширювального й обмежувального тлумачення норм не слід змішувати їх з аналогією закону і права, коли відбувається поширення дії норм на не передбачені ними обставини.
Визначальним моментом у визначенні видів роз'яснення правових актів є суб'єкт — особа чи орган, що дає це роз'яснення.
Офіційне тлумачення чи дається тим органом, що видав даний акт (і тоді воно зветься автентичного), чи ж органами, на які покладений обов'язок тлумачити чи закони інші нормативні акти (легальне тлумачення). Акти офіційного тлумачення обов'язкові для правозастосувачів.
Серед актів офіційного нормативного тлумачення виділяються акти конституційного тлумачення. У багатьох державах його дає конституційний суд.
Суб'єктами офіційного автентичного тлумачення можуть виступати всі державні органи, що організують процес реалізації права. Коло їх широке, тому юридична чинність актів тлумачення неоднакові.
Вищою юридичною чинністю володіють акти тлумачення парламентських органів і вищих судових інстанцій, якщо вони уповноважені на тлумачення законів.
У зв'язку зі здійсненням виконавчо-розпорядницьких функцій, організацією правовідносин і контролем за дотриманням законодавства тлумачення підзаконних актів здійснюють уряд, міністри й інші виконавчі органи.
У правоохоронній сфері велику роль грають роз'яснення (інструктивні і директивні листи, накази й інструкції) таких відомств, як Міністерство юстиції. Вищий арбітражний суд, прокуратура, органи внутрішніх справ. Більшість з них є внутрішньовідомчими, але є і такі роз'яснення, що приймаються до посібника громадянами. Такі, наприклад, офіційні роз'яснення органами внутрішніх справ правил дорожнього руху.
Неофіційне тлумачення не є юридично обов'язковим. Сила його тільки в глибині аналізу, у переконливості й обґрунтованості. Відповідно виділяють повсякденне тлумачення, що дається громадянами; компетентне, котре дається знаючими в праві людьми (фахівцями); доктринальне, вихідне від учених, що ведуть дослідницьку роботу в цьому напрямку.
У залежності від сфери дії актів роз'яснення правових норм проводиться розподіл тлумачення на нормативне і казуальне.
Нормативне тлумачення споконвічне призначено для поширення його результатів на невизначене коло осіб і випадків. Воно, подібно правовій нормі, має абстрактний характер, тобто не прив'язується до конкретної ситуації.
Казуальне тлумачення, навпроти, викликано цілком визначеним випадком і переслідує основною метою правильне рішення саме даної справи.

Зміст тлумачення правової норми фіксується, як правило, опосередковано, неявно — через відповідний правозастосувальний акт, в якому це тлумачення використано. Проте іноді, воно може виражатися в окремому самостійному документі (акті), якщо є потреба роз’яснити іншим особам своє розуміння правової норми. Інтерпретиаційно-правовий акт (акт офіційного тлумачення правових норм) — це спосіб зовнішнього прояву встановленого компетентним органом формально-обов’язкового правила розуміння змісту