ЗДОБУТТЯ ЧОРНОГОРІЄЮ ДЕРЖАВНОГО СУВЕРНІТЕТУ

 

Наступником Петра II став його небіж Данило Петрович-Негош (1851-1860), який відмовився прийняти сан ченця і став світським правителем, а у вересні 1852р.

проголосив себе князем Чорногорії. Для зміцнення фінансового становища країни він увів прибутко­вий податок, митний збір та новий кодекс законів.

Зміна форми правління й відокремлення духовної влади від світської привели до того, що Цетинська митрополія, яка століттями була центром політичного життя Чорногорії, втра­тила цю роль. Нові перспективи, що відкривалися перед чор­ногорським суспільством і державою, вимагали вдосконален­ня законодавства. У травні 1855 р. Народна скупщина в Цетині ухвалила "Законник князя Данила", який складався з 95 статей. Він декларував рівність усіх чорногорців перед зако­ном, визначав права та обов'язки князя й інших посадових осіб, регулював шлюбні та майнові відносини. Новий кодекс став важливим засобом проведення політики централізації і стабілізації.

У 1856 р. чорногорський уряд здійснив реформу в збройних силах. Військо відтепер поділялося на десятки, сотні, тисячі, а також створювалася гвардія. Військовозобов'язаними вва­жалися чоловіки віком від 18 до 50 років. Відбулася реформа адміністративно-територіального устрою. Великі територіальні одиниці поділялися на дрібніші, скасовувалися посади кнезів (сільських старост), функції яких перебрали комітети, що здій­снювали виконавчу, судову та військову владу на місцях.

Середина 50-х років XIX ст. стала важливим етапом мо­дернізації державного ладу Чорногорії. Проголошення князів­ства (1856), придушення племінного сепаратизму (1855—1856), удосконалення законодавства (1855), військова реформа (1856) та інші заходи завершували тривалий період формування цент­ралізованої держави у Чорногорії. Водночас відбувся перехід від примітивного республіканського ладу з багатьма нашару­ваннями родових відносин до абсолютистського деспотично­го режиму князя Данила.

Перетворення Чорногорії на монархію ознаменувало со­бою перехід до нових форм антиосманської боротьби — виз­вольних війн — і створення зовнішньополітичної програми, спрямованої на дипломатичне визнання незалежності країни і розширення її території. У результаті успішних дій та пере­моги над османським військом у Грахові (1858), за сприяння великих держав було проведено чорногорсько-турецьке роз­межування. До Чорногорії відійшла частина Герцеговини та Скадарського санджака, що збільшило її населення до 130 тис, а територію — до 5 тис. кв. км.

Наступником Данила став його небіж, князь Школа Петрович-Негош (1860—1918), який доклав чимало зусиль для того, щоб Чорногорія стала нарешті незалежною державою. Це завдання він намагався розв'язати разом із Сербією. У 1867 р. Чорногорія ввійшла до Балканського союзу. Князь Нікола сподівався посісти престол об'єднаної сербсько-чорногорської держави. У цей період завдяки підтримці Росії та Сербії знач­но зміцніли чорногорські збройні сили.

Коли 1875 р. в Боснії та Герцеговині спалахнуло повстан­ня, чорногорський уряд надавав повстанцям всебічну допо­могу. В липні 1876 р. Чорногорія вступила у війну з Османсь­кою імперією і вела її спочатку в союзі з Сербією, а з квітня 1877 р. — в союзі з Росією.

У результаті перемоги росіян у російсько-турецькій війні 1877—1878 рр. Чорногорію остаточно визнано незалежним кня­зівством. Згідно з Берлінським трактатом вона дістала вихід до моря (з містами Бар та Улцинь), а також родючі землі з містами Підгориця, Нікшич, Колашин та Жабляк. Територія Чорногорії зросла майже у два рази і становила 9,5 тис. кв. км, населення досягло 220 тис. (1910). За рішеннями Берлін­ського конгресу чорногорське Адріатичне узбережжя підпа­дало під контроль Австро-Угорщини. Ізольованість Чорного­рії посилювала відсутність спільного кордону з Сербією, а Ново-Пазарський санджак, який залишався під зверхністю Османської імперії, перебував під військовим контролем Авс­тро-Угорщини й широкою смугою роз'єднував Сербське і Чор­ногорське князівства. Таким чином, Чорногорію, як і рані­ше, оточували османські та австрійські володіння.

Економічне становище Чорногорії наприкінці XIX ст. за­лишилося надзвичайно складним. Постійний дефіцит бюджету покривався тільки за рахунок субсидій Росії. На початку XX ст. вони сягнули 500 тис. карбованців на рік (300 тис. ішло на військові потреби). Розвиток аграрного сектора та ринкових відносин гальмувала відсутність необхідної інфраструктури: в 1910 р. в країні існувало 464 км шосейних шляхів та 9 км залізниць. Для народного господарства Чорногорії була згуб­ною відсутність промислових підприємств та відверта експлу­атація італійськими й австрійськими підприємцями природ­них ресурсів. Іноземці також вивозили з країни сільгосп­продукцію та деревину, контролювали тютюнову фабрику, декілька броварень та млинів.

Селяни становили абсолютну більшість населення країни. В Чорногорії налічувалося 10 містечок, в яких проживало бли­зько 30 тис. чоловік. Нестача робочих місць, перенаселеність сільської місцевості та надзвичайна бідність штовхали чорно­горців до масової еміграції до Сербії і Америки.

За умов патріархального способу життя, характерних для Чорногорії, державний лад тривалий час мав у собі такі самі патріархальні риси. Фактично абсолютним державцем, суд­дею, законодавцем та главою виконавчої влади був князь Шко­ла Петрович. У 1879 р. він ліквідував представницький ор­ган — Народну скупщину, й створив Державну раду, Раду мі­ністрів та Великий суд. У роботі Ради міністрів брали участь усі міністри та вищі посадовці, яких призначав князь. Діяло шість міністерств (закордонних справ, внутрішніх справ, осві­ти, юстиції, фінансів та військове). Великий суд розглядав злочини, що виходили за межі компетенції срезьких (пові­тових) судів.

За дорученням князя Ніколи підготовлено й урочисто за­проваджено "Майновий законник Чорногорії" (1888). Він мав надати нормам звичаєвого права статус законів. Однак ані цей кодекс, ані "суд трьох інстанцій" (введений у 1901— 1903 рр.) не змогли обмежити свавілля властей. У1903 р. ад­міністративна реформа ліквідувала племінний поділ країни й по­збавила влади племінних вождів.

У 1903 р. князь Нікола розпочав реорганізацію армії, яка полягала в тому, що Петербург повністю брав на себе забез­печення озброєння та вишколу чорногорського війська. Та­кий стан справ закріплювала російсько-чорногорська військова конвенція (1910).

У 1905 р. князь Нікола скликав Народну скупщину, на якій дарував народові Чорногорії конституцію. Основний закон так і залишився суто декларативним, його не забезпечували від­повідні правові гарантії. Князь, як і раніше, зосереджував у своїх руках всю повноту законодавчої та виконавчої влади, особисто призначаючи непідлеглий Скупщині уряд. Чорно­горське князівство, згідно зі " Статутом на княжіння Чорно­горією", оголошувалося "спадковою конституційною монар­хією з народним представництвом". Депутати до скупщини не тільки обиралися (на 4 роки), а й призначалися князем.

Однак незабаром у Скупщині склалася опозиційна група молодих освічених політиків та патріархальних старійшин, які прагнули обмежити владу князя й посилити реальний вплив парламенту. Позбавлена законодавчої ініціативи, Скупщина перетворилася на арену гострої політичної боротьби між опо­зиційними ліберальними силами з Народної партії (1906 р.) і прибічниками династії з Істинно-народної партії. Головна про­грамна вимога "народняків" — забезпечити відповідальність уряду перед Скупщиною та гарантії політичних свобод і укла­сти союз з Росією та Сербією проти Османської імперії. Про­тистояння в парламенті закінчилося його розпуском і забо­роною Народної партії. Для придушення опозиції викорис­товувалися судові процеси над студентами-бомбістами, у ході яких були висунуті звинувачення проти Сербії, яка нібито підтримувала терористів. Усе це призвело до розриву серб­сько-чорногорських відносин.

На ознаменування свого 50-річного правління князь Ні­кола Петрович у 1910 р. проголосив себе королем, а країну коро­лівством.

У вересні 1912 р. підписання військово-політичної концепції між Сербією і Чорногорією стало завершальним акор­дом у створенні Балканського союзу. Вже 9 жовтня чорно­горські війська розпочали наступ проти османської армії і наступного місяця вийшли на Адріатичне узбережжя, захо­пили Тирану й обложили Скутарі. За підсумками двох Бал­канських війн, зафіксованими в Лондонському та Бухарест­ському договорах, до Чорногорії відходили території в районі Скадарського озера та частина Ново-Пазарського санджака. Разом із землями санджака Чорногорія діставала церкви та монастирі Печської патріархії. Відтепер Чорногорія мала спіль­ний кордон із Сербією, а її територія досягла 14,5 тис. кв. км з населенням 435 тис. чоловік.