Категорія «ДУХ», її роль в осмисленні внутр. світу людини.

Дух - сукупність і осереддя усіх функцій свідомості, що виникають як віддзеркалення дійсності, але сконцентрованих в єдиній індивідуальності, як знаряддя свідомої орієнтації насправді для дії на неї і врешті-решт для її перероблення. З точки зору матеріалізму, натуралізму - дух виникає тільки як явище вторинне порівняно з дійсністю, впливаючи на неї і через громадську практику переробляючи її, без чого неможлива і її історія, або з точки зору ідеалізму, спіритуалізму - передує дійсності, породжуючи її різними образами.

Перші уявлення про дух з'явилися в первісному суспільстві. Предмети і явища природи сприймалися людиною як живі і одушевлені сили - духи (чи душі), які чи то прямо тотожні з речами, чи то відділяються від них в тій чи іншій мірі (анімізм, від латів. animus - дух, душа; віра в духів, окремих від речей, що населяють світ). На цій стадії немає ще розчленовування уявлень про дух (душі) і тіло.

Для позначення поняття духу греки користувалися термінами, що виражають поступовий відхід від ранніх уявлень про загальну натхненність навколишніх речей і світу. Головним з цих термінів є нус, який буквально означає "розум" (у Платона і Арістотеля). Тут позначилася характерна особливість грецької науки і філософії: головним предметом для грецьких мислителів завжди залишався матеріальний, об'єктивно існуючий космос і властиві йому завжди наочно ці закономірності. Іншим терміном для вираження понять дух був у греків логос, тобто слово-сенс і слово-розум (слово і думка одночасно). Нарешті, може бути найменш интеллектуалистическим терміном для позначення поняття духу був у греків термін "пневма" (у римлян spiritus), який, як і в російській мові, пов'язаний з функціями дихання живої істоти (дух - дихання - віз-дух). У ранніх натурфілософських школах ця пневма поки що означає або "повітря" (Анаксимен, Анаксимандр, Демокрит), або "подих" (Демокрит). Остаточну систематичну обробку це античне поняття духу отримало у неоплатоников (Гребель), які з'єднали вищеперелічені поняття: нус, логос і пневму. Чим є нус - логос - пневма для усього космосу, стало властиво також і кожній окремій душі, тобто дух скрізь являється тут теж розумом, що активно споглядає самого себе, але в той же час і активно діючим в зовні, "чистим" і "бездомішковим" мисленням, "самодовлеющим" і "божественним".

Повною протилежністю цієї античної концепції духу є середньовічне християнське вчення про дух, який у середньовічних філософів так само об'єктивний, чистий від усього матеріального, повний творчих енергій і божествен, але який, крім того, і в цьому його специфіка, є і особою, особистим абсолютом зі своїм певним ім'ям і зі своєю певною, неповторною долею в космосі, зі своєю т. н. священною історією. Тепер абсолютний особовий дух творить світ (ні з чого) тільки одного разу у вічності, і доля цього світу неповторювана. Дух ("Дух святий") є животворящою функцією самого абсолюту, на відміну від його багатьох інших таких же особових функцій. Середньовічна християнська концепція духу є монотеїзм (єдиноначальність, єдинобожність, одностайність).

Новий час, починаючи з епохи Відродження (з 14 століття), багато різноманітними теоріями духу. На перший план виходять тут не античний космічний дух, але і не середньовічна надмировая особа (бог), а поглиблення в людське "Я", коли або сам людський суб'єкт, або та або інша його здатність починала мислитися як справжнє духовне начало. Індивідуалізм, суб'єктивізм і психологізм пускаються тепер в хід для конструкції самого поняття духу. Декартівське "мислю - отже, існую" яскраво свідчить про те, що людське мислення стало тепер розглядатися як факт достовірніший і переконливіший, чим об'єктивне буття.

У матеріалістів Нового часу трактування духу - интеллектуалистическая. Так, Спіноза користувався для поняття духу латинським терміном mens (розум), що означає і дух, і душу, і розум. Для Спінози дух рівнозначний мисленню, дух є якість, властива людині від природи (єдине з матерією). Можливості всякої речі проявляються як природна "сила (потужність) " цієї речі і дух проявляє себе в пізнанні її (істини).

Кант вже відкрито говорить, що дух є тільки наша суб'єктивна ідея, що може бути предметом віри, але ніяк не науковій філософії. Він скрізь є для Канта тільки непізнанна річ в собі, діюча в людині тільки у вигляді апріорного (доопытного) принципу.

Філософія духу у Гегеля наповнює дух ідеєю саморозвитку, еволюції (дух - абсолютна ідея, що утілюється в природі і історії). Дух у Гегеля діалектично (суперечливо) проходить стадії суб'єктивного, індивідуального людського духу (антропологія, феноменологія і психологія духу), об'єктивного духу - духу народного, громадського (право, моральність, моральність) і завершується абсолютним духом з його трьома втіленнями в мистецтві, релігії і філософії.

В цілому в історії розвитку поняття "духу" у філософії нового часу і в сучасній філософії можна виділити такі крайні точки зору (що виходять з того, що первинно в розвитку природи і суспільства):

 матеріалізм (Фохт, Молешотт, Бюхнер), що перебільшував чуттєві відчуття, так що нічого не залишалося, окрім фізичної матерії, з якої дух з'являвся на зразок якогось фізичного ж витікання або випару;

 спіритуалізм (від латів. spiritus - дух), що перебільшував або людські представлення (Гербарт), або волю або афекти (Шопенгауэр, Вундт), або інстинкти (Фрейд), область людської психіки (Бергсон), або несвідоме (Э. Гартман) або підсвідоме, або особу як деяку субстанцію (Лотце, Л. Лопатин) - усе це було аналогами поняттю "дух", первинному, такому, що стояв на початку усього.

У сучасній західній філософії ще досі не помирають ні матеріальні духи старовини (теософія і спіритизм), ні особовий абсолют середньовіччя (у богословів християнської та ін. релігій, в неотомизме), ні кантівський суб'єктивізм (у неокантианстве Г. Когена, Кассирера). З іншого боку, Гуссерль (феноменологія) і неопозитивизм (Карнап, Рассел) взагалі анулювали проблему духу як філософську проблему і замінили її тією або іншою сукупністю умовних категорій ("чуттєвих даних", свідомістю), позбавлених єдиної субстанції і реального існування, що стало вже запереченням взагалі усього європейського філософського вчення про дух.

Марксистсько-ленінська концепція духу, суспільної свідомості базується на інших, діалектико-матеріалістичних основах: матерія первинна, а дух, свідомість, повторно. Дух властивий людині функція віддзеркалення матеріальної дійсності, тобто характерна особливість того ступеня розвитку останньої, на якій вона приходить до самосвідомості.

Поняття "духу" у філософії іноді зближувалося з поняттям "душі", але їх розподіл відбувався найчастіше на тій основі, що дух - це інтелектуальний, розумний початок (розум, свідомість), а душа - психологічний, чуттєвий, емоційний початок. "Дух" також розглядався як вища частина "душі" (у Арістотеля разом з "раціональною, розумною душею", є і такі її частини, як "тваринна душа" - чуттєва, емоційна і "рослинна душа" - природні інстинкти, потреби - голод, статевий інстинкт). У християнській філософії виділяли дух (розум), душу (почуття, психіка) і тіло (матерія) - універсальні частини як людини, так і природи (світу).