Буддійська філософія і її основні школи

Філософія буддизму є монолітним філософсько-релігійним утворенням, без якого буддизм як релігія був би неможливим. Зведена вона на основних принципах і засадах давньої індокитайської філософської традиції, яка мала яскраво виражену етико-практичну спрямованість.¹ Східна філософська традиція орієнтує людину на розуміння тлінності всього існуючого, володарювання у світі стихії зникнення й виникнення. Світотворним началом тут є порожнеча, знана й переживана як значуща відсутність, як велике Ніщо, яке всьому надає сенс, бо воно єдине у світі є невмирущим. Як таке, воно є деякою органічною цілісністю, що відображає й водночас вбирає в себе всі наявні та можливі смисли. Тому воно здійснюється і як сансара (безперервний і нескінченний потік перетворень), і як нірвана (абсолютне осереддя поглинання й занурення смислів в одвічне заспокоєння).

На цій загальнофілософській основі будується розуміння сенсу життя людини у буддійській філософії. Життя приносить людині незадоволеність, неспокій і страждання. Джерелом цих страждань є її егоцентризм ("моє - не моє", "вигідно - невигідно" тощо), на задоволення якого витрачається життєва енергія. Людина прагне до нових відроджень заради безконечного руху за багатством, славою, насолодами, які приводять до хвороб, старості і смерті. Цей безконечний процес переродження, в якому розум людини перебуває у сонному стані або стані автоматичного руху за ланцюгом соціальних обставин,

¹ Див.: Корнев В.И. Буддизм - религия Востока. - М., 1990; Ранний буддизм // Антология мировой философии.- Т. 1.- Ч. 2. - М., 1969.

Розділ III. Історичне витлумачення феномену релігії

визначається законом залежного існування або "колесом життя" (блавачакра), тобто сансаристичним буттям. Тому основним завданням буддизму є навернення свідомості людини до подолання егоцентризму, який розчленовує буття на корисне і безкорисне, життя і смерть. Людина повинна усвідомити свою єдність з Богом, а її свідомість має злитись із Космосом, стати його невід'ємною частиною. Цей шлях веде до вічного буття в нірвані і називається "колесом закону" (дхарма чакра).

Загалом проблемне поле буддійської філософії включає дві площини -вчення про природу речей і про шляхи пізнання.¹ В основі першого лежить ідея дхарм (частинка, елемент). Дхарми виступають ніби тканиною світобудови, проникають у всі явища духовного і матеріального світу і знаходяться у постійному русі, кожну мить то спалахуючи, то згасаючи. Світ - це безперервний потік, що постійно міняється і перероджується. В цьому плині буття буддійська філософія розрізняє два його рівні - сансару (проявлене буття) і нірвану (непроявлене буття). Перебування в коловороті сансари пов'язане із стражданням, звільненням від якого можливе на шляху пізнання -"восьмеричного шляху морального діяння".

На цій основі будується друга площина - буддійська гнесеологія. Вона пов'язана із суб'єктивно-ідеалістичним методом логічного споглядання. Буддизм заперечує існування душі (атмана) поза межами п'яти елементів (свідомості, уявлення, відчуття, карми, тіла), які складають людську сутність. В цій схемі немає місця якомусь незмінному, вічному початку. Причина тут передує наслідку. Людина, як і все інше у світі, підпорядковується закону причини і наслідку, що виражений у дванадцятичленній формулі "причинного зародження". Те чи інше буття людини - це лише результат попередніх етапів існування. Свідомість, в розрізі "індивідуального потоку" (земного життя), через проміжний стан і наступний за ним стан переродження в кожну мить змінює свій зміст. Це вічне становлення в давньо-індійській філософській літературі, як відомо, уподібнювалось полум'ю світильника, в якому процес спалахування і згасання тече безперервно й створює враження сталості. Але вогонь, який згас, не є вогнем, що зник, а лише таким, який перейшов в інший стан. Ця ідея, яка зародилася ще у ранньому буддизмі, свідчить про стихійно-діалектичне мислення, яке пронизує його філософський зміст.

Сутність парадигм буддійського філософського вчення практично викладена у трьох проповідях Сітхартха Гаутами, які він виголосив у день "великого прозріння", ставши Буддою. У першій із них Дхамачакка-ппаваттана-сутра (Сутрі, що приводить в рух колесо) йдеться про те, що людина у своєму житті впадає, як правило, у дві полярні крайності: або віддається чуттєвим насолодам, або веде аскетичний спосіб буття. Повнота буття пов'язана з

Философские вопросы буддизма. - Новосибирск, 1984.

Тема 15. Конфесійна філософська теологія

"серединним шляхом" (маджхима патіпада), який сприяє і баченню і знанню, веде у світ мудрості, прозріння та нірвани. Серединний шлях - це так званий "благородний восьмеричний шлях", побудований на вірному розумінні, вірному намірі, вірній мові, вірній поведінці, вірному житті, вірному зусиллі, вірному відношенні і вірній зосередженості. Сасарестічне буття детермінується п'ятьма сканхами (тілом, почуттям, сприйняттям, діями і свідомістю) і пов'язане з народженням, хворобами, смертю, з відчуттям приємного і неприємного, бажаного і небажаного, дійсного й ілюзорного тощо. Повне розмежування і подолання цих дукх, звільнення від них можливе лише на цьому серединному шляху.

Друга проповідь - Анатталаккхана-сутра (Сутра про суть анатмана), пов'язана з буддійською теорією душі, існування якої заперечується. Коли б існувала душа, то тіло не було б об'єктом дукхи, тобто існувала б можливість творити тіло за конструкцією душі. Такими ж бездуховними є скандхи - почуття (ведана), сприйняття (санья), дії (санкхара), свідомість (віджня). Вони, як і тіло, непостійні та змінні. Усвідомлення цієї істини і звільнення від цих скандх робить людину щасливою і вільною.

Суть третьої проповіді - Пітіччасамуннада (Закон залежності походження) пов'язана з теорією "колеса життя" (сансара). Це колесо життя приводиться в рух невіглаством, яке захмарює істинний розум людей та обумовлює її моральні й аморальні дії (санкхара). На їх основі будується буденна, зорієнтована на традиційні цінності, свідомість. Свідомість відокремлює у навколишньому світі найменування та форми (намарупа), які є об'єктами шести органів (салаяатана): очей, вух, носа, язика, тіла і думки. Вони детермінують контакт (пассе) форм й найменувань. На основі цього контакту з'являється почуття, почуття викликають бажання (танха), бажання стають причиною скупості (упадана), скупість веде до жадоби вічного існування (бхава), а жадоби до життя веде вже до нового відродження (дхати). Нездоланним результатом народження є старість і смерть (джарамарана). Тобто, все живе приречене на колообіг в колесі життя доти, поки не звернеться до вчення Будди.

Як бачимо, філософським осереддям цих проповідей є пояснення Буддою основних концептів, що ведуть до повного осягнення істини, до прозріння. Логіка тут така: існує дукха й існує причина дукхи, існує кінець дукхи й існує шлях подолання дукхи. Саме у зв'язку з цим вибудовується відома буддійська теорія "чотирьох благородних істин": "жити - значить страждати", "причина страждань - бажання", "для звільнення від страждань слід позбавитися від бажань" а "шлях позбавлення від бажань - у дотриманні вчення Будди", яке веде до головної мети людського життя - нірвани. Відтак сансаристичне буття, замішане на сандхах, з необхідністю обумовлює хворобливий умонастрій людини, який призводить до егоїстичної та егоцетричної свідомості. Віддавшись

14 0—361

418 __________________ Розділ III. Історичне витлумачення феномену релігії

пристрастям, розбещена ненавистю, наповнена гнівом і втягнена в потік бажань, людина приречена на страждання і не в змозі звільнитися від них ні в площині виховання, ні в площинні навчання (адже вони теж побудовані на сансеретичних стереотипах!). Причина дукх і пов'язаних з ними страждань полягає в тому, що людина страх часу і смерті намагається з допомогою віри у вічну субстанцію (душу) увічнити своє "я", проектуючи його і в цьому, і у потойбічному світах. Тільки істинне злиття, що зводиться до розуміння буддійської тріади: анніча-дукха-фнфтман, сприяє подоланню дукхи. Прозріння наступає тоді, коли розум звільняється від прихильності до скандх. Той, хто подолав п'ять прихильностей, вважається таким, що "подолав потік". В такий спосіб досягається перший рівень нірвани, якому властива лише відсутність страждань. Досягти ж особливого стану, вільного від будь-яких моральних і розумових нашарувань, де світовідчуття зливається з буттям як таким - можливе лише на вищому рівні нірвани (махапарінірвана).

На цій буддійській релігійно-філософській основі в подальшому була вибудована відповідна космологічна картина буття, яка стала базовою для вчень різних шкіл буддизму. Ця картина зображається в буддизмі у формі піраміди, що включає 31 рівень існування (11 рівнів чуттєвого світу - кама-лока; 16 рівнів світу форм-рупа-лока; 4 рівні світу без форм - арупа-лока). Ідея піраміди проста: існує світ конкретних людських пристрастей, світ уявний і світ космічної свідомості, з яким може злитися розум людини. Кожен з тих світів членується на певному рівні. Сприйняття людиною буття залежить від того, на якому з рівнів знаходиться її свідомість. Зазначимо лише, що в буддійській філософії ця ідея надзвичайно ускладнена і, до того ж, космологічна піраміда динамічна за своїм характером. Опріч цього, більшість релігійно-філософських положень буддизму символізована. Скажімо, через символіку яни (шляху) пояснюються методи осягнення істини, через символіку чакра (колеса) - дія закону залежного існування, а через мандала (геометричну символіку) - суть буддійських вчень тих чи інших релігійних течій.

Особливістю буддійської космології є те, що вона являє собою певного роду матрицю, кожен компонент якої пов'язаний з окремим положенням вчення, а всі компоненти об'єднані в струнку логічну систему, яка є структурним каркасом буддійського світогляду.

Проблемне поле буддійської філософії протягом її історії видозмінювалося, уточнювалось до вимог часу, культурного простору та світоглядних орієнтацій тієї чи іншої школи. А їх у буддійській філософії нараховується більше вісімнадцяти! Найбільш відомими і впливовими серед них вважаються вайбхашика (Сангабхадри, Яшомітри та ін.) та йогачари (Майтрен, Асанта, Дігнаті, Дхармакіті). Не руйнуючи загальну картину буддійського світобачення і спосіб буття буддійської філософії, вони інтерпретують основні положення об'єктивного ідеалізму (мадх'яміки) та зосереджуються на розробці

Тема 15. Конфесійна філософська теологія

буддійської логіки і гнесоології (сайтратіки і йогачари). їх різноманітність інтерпретації універсалій буддійської філософії дхарми, карми, нірвани, дукхи, віджні, а також різні підходи до проблем досягнення "звільнення" і до розуміння канонічних текстів буддизму, призвели до появи трьох основних напрямків: хінаяни ("мала колісниця"), махаяни ("велика колісниця"), ваджраями ("діамантова колісниця"). Кожна з них, не втрачаючи загальнобуддійського ґрунту, дає своє специфічне філософське обґрунтування основних концепцій буддизму.

Основою хінаяни виступає буддійська ідея про два стани буття ("наявного" і "ненаявного"). Наявне буття ототожнюється хінаїстами із "хвилюванням" дхарм. При цьому наголос робиться на тому, що "я" і світ є лише швидкоплинними комбінаціями цих дхарм (школа вайбхашика). Хінаїсти, спираючись на теоретичні розробки тверавади (школи старійшин), заперечують існування душі як самостійної субстанції. Послідовники цього буддійського вчення намагаються зберегти кожне слово, кожен абзац і кожен епізод із життя Вчителя. Прозріння мислиться ними як буквальне наслідування образу Будди, його практики медитації. На цій основі хінаїсти обґрунтовують ідею особистого удосконалення людини. Відтак ідеал досконалої особистості в хінаяні досягається кожною людиною самостійно, не турбуючись про інших. Будда - це ідеал, а Вчитель удосконалення - об'єкт для прикладу і вшанування ("живий Бог"). Будь-яка людина, яка досягла вершини медитації, може бути проголошеною "живим Богом" (гуру, лама).

Ця логіка призвела до того, що в самій хінаяні утворились різноманітні групи, які об'єднувались навколо окремих Вчителів і які мали сектантський характер. Проти цього виступила релігійно-філософська школа вайбхашика, яка, продовжуючи традиції хінаяни, вперше зайнялася філософським обґрунтуванням не тільки вчення Будди, а й релігійної практики.

Ця "філософія" первісного вчення Будди дала змогу широко використовувати інокультурні ідеї в системі буддизму, створити і обґрунтувати концепцію свідомості, яка зазнавала різноманітних змін в процесі дифузії полірівневої буддійської світоглядної картини. Представники цієї школи вперше 'розробили систему шести досконалостей: милосердя, вищої моральності, наполегливості, енергії, медитації та мудрості, які пізніше стали основою релігійно-філософського напрямку махаяни.

На розвиток махаяни, з одного боку, справила вплив брахманістсько-ведійська культура, а з іншого - культурно-ідеологічні комплекси північних країн Сходу. Основні ідеї махаяни, пов'язані, насамперед, із релігійно-філософською школою мадх'яміка. На відміну від хінаяни, центральною ідеєю тут виступає заперечення реальності "наявного буття". Заперечується не тільки "я" і світ, але і його елементи (дхарми), з яких вони утворюються. Плюралістичний універсум хінаяни був замінений Всесвітом, де нічого не

14*

Розділ III. Історичне витлумачення феномену релігії

виникає і не зникає, а панує одна шунья (універсальна пустота), яка є станом страждання і нецінності всього, що існує. Але ця шунья стверджує абсолют-шуньяту, пустотність, яка є тотожною нірвані (істинному буттю, буттю "непроявленому").

Окрім цього, в махаямі особливо відзначається роль активних моментів в моральному ідеалі доброзичливості. Загальна доброзичливість перетворюється тут, на відміну від хінаяни, в співчуття, яке трансфомується в діяльну допомогу. Свідченням цього є поява у філософській системі махаяни ідеалу ботхісатви, який відмовляється від стану нірвани задля допомоги в її досягненні іншими. Цей ідеал виступає практичним виразом махаїстської ідеї загальної єдності всього в абсолюті.

Будда із досконалої (ідеальної) людини у ранньому буддизмі і хінаяні перетворюється у махаяні в істоту надприродну. Базуючись на ідеях прозріння та співчуття, махаїсти рухаються тим же шляхом, що й хінаїсти, але у доповнення практикують методологію досягнення шести досконалостей (довершеностей) шляхом трасцендентальної можливості очей, вух, носа, язика, тіла та думки. Все це призвело згодом до ускладнення не тільки буддійської догматики, але й культу, яке особливо проявилось у ламаїзмі.

Щодо третього напрямку - ваджраяни, то він особливою самостійністю не відрізняється. Не випадково його іноді вважають гілкою махаяни. Вибудовуючи свою теоретичну систему на ідеях релігійно-філософської школи йогачара, послідовники ваджраями особливу увагу приділяють медитативній йогічній практиці, яка є основним, на їх думку, засобом досягнення стану "звільнення". Ця релігійно-філософська система намагається з'ясувати, яким чином погана карма створює всі негаразди сансари, що детермінують стражденність всього сущого. Процес "звільнення" та подолання нашарувань у думках можливе, на думку ваджраяністів, засобом форсування уваги на зовнішніх об'єктах споглядання. Такими об'єктами є, насамперед, зображення божеств, які представлені тут багатоликими і багаторукими скульптурами Будди. їх споглядання вносить спокій та умиротворення і поліпшують карму (закон індивідуального буття) на щаблях сходження і прилучення до абсолютного спокою - нірвани.

Сучасна буддійська філософія, в умовах встановлення нового образу світу й людини в нинішній культурі, не втрачає своїх стародавніх засад, отримує "нове" життя. Відповідаючи якоюсь мірою на складний вузол проблем, пов'яза­ний із кризою європейського логоцентризму, вона стала об'єктом уваги багатьох впливових філософських систем сучасності. До неї зверталися А.Шопенгаур, Е.Гартман, К.Ясперс, М.Хайдеггер та інші видатні філософи XX ст.

Тема 15. Конфесійна філософська теологія

3. Християнська філософія