Томас Манн

Я вернулся в мой город, знакомый до слёз,
До прожилок, до детских припухлых желёз.

Ты вернулся сюда, так глотай же скорей
Рыбий жир ленинградских речных фонарей,

Узнавай же скорее декабрьский денёк,
Где к зловещему дёгтю подмешан желток.

Петербург! Я ещё не хочу умирать!
У тебя телефонов моих номера.

Петербург! У меня ещё есть адреса́,
По которым найду мертвецов голоса́.

Я на лестнице чёрной живу, и в висок
Ударяет мне вырванный с мясом звонок,

И всю ночь напролёт жду гостей дорогих,
Шевеля кандалами цепочек дверных.

1930

è Место ностальгической тоски, связанной с представлениями о счастливом детстве.

è Трагизм отсутствия, невозможности обретения материального – «адреса, по которым найду мертвецов голоса»

è Достоевская тематика – «я на лестнице черной живу»

è Электрический звонок подобен выстрелу.

Получает трагическое развитие тема «века-зверя»:

За гремучую доблесть грядущих веков,
За высокое племя людей
Я лишился и чаши на пире отцов,
И веселья, и чести своей.
Мне на плечи кидается век-волкодав,
Но не волк я по крови своей,
Запихай меня лучше, как шапку, в рукав
Жаркой шубы сибирских степей.

Чтоб не видеть ни труса, ни хлипкой грязцы,
Ни кровавых костей в колесе,
Чтоб сияли всю ночь голубые песцы
Мне в своей первобытной красе,

Уведи меня в ночь, где течет Енисей
И сосна до звезды достает,
Потому что не волк я по крови своей
И меня только равный убьет.

1931

è Старый век – волк

è Новый век – волкодав

è Звучит мечта вырваться в мир, над которым не властно жестокое историческое время.

Изменяется его ЛГ: закрепляется автобиографическая основа. В больном сыне века черты мужественной личности.

1935-1937 – «Воронежские тетради» - написаны в воронежской ссылке. Трагедийное завершение поэтического пути.

 

Осип Мандельштам

Камень

Звук осторожный и глухой Плода, сорвавшегося с древа, Среди немолчного напева Глубокой тишины лесной... 1908 Ни о чем не нужно говорить, Ничему не следует учить, И печальна так и хороша Темная звериная душа: Ничему не хочет научить, Не умеет вовсе говорить И плывет дельфином молодым По седым пучинам мировым. Декабрь 1909, Гейдельберг

Томас Манн

«Будденброки»

Прагнучи відтворювати реалістичну правду й точність фактів, Манн переносив у твір «фрагменти» життя, яке спостерігав безпосередньо навколо себе, а також свідчення, узяті з газет, енциклопедій, особистого листування. Відомо, що, описуючи побут родини Будденброків у першому своєму романі, Т. Манн звернувся до матері з проханням дати йому рецепт традиційної сімейної страви. Надіслана нею інформація майже без редагування увійшла до художнього тексту. Так само і щемлива сцена хвороби Ганно Будденброка була, за словами автора, художньою обробкою статті про тиф, яку він «переписав» із енциклопедичного словника. У приватних архівах письменника збереглися дагеротипи та фотографії купців і промисловців, надруковані у різних часописах останньої третини XIX — початку XX ст. На них, як з'ясували дослідники, письменник здебільшого й спирався, створюючи у «Будденброках» портрети бюргерів.

Читач помітить, що часто класичні джерела, філософські праці, алюзії на які розміщуються у творах Манна, розглянуті іронічно, часто навіть комічно. Прагненням письменника було не просто мати інтелектуальне підґрунтя, але стати незалежним від спадщини романтизму й класицизму^[3]. Не прийняв він до кінця й обіцяний рай модернізму. Тому проза Манна знаходиться в літературному «межичассі» — вона є цілком самостійною у запереченні усієї іншої літератури. Втім, як і будь-яка книга, вона, за виразом Кормака МакКарті, як і всі книги, «зроблена з інших книг» ^[4], тому заледве чи й має цінність окремо від них.

"Смерть у Венеції";

Новела "Смерть у Венеції" справила враження яскравої мозаїки, сповненої незвичайних барв, гармонійної пластики і вишуканості ліній. Вона нагадала казкову венеціанську архітектуру, ніжність античної класики, витонченість статуй епохи Ренесансу і неперевершені шедеври Леонардо да Вінчі та Мікеланджело.

У творі відчували асоціації з біографіями видатних митців. У Венеції бували Гете і Шиллер, тут помер Вагнер, це місто любив і сам Т. Манн за його особливу чарівність і багатство культури. Ремінісценсії з реальними фактами із життя людей мистецтва дозволили письменникові вести філософську розмову про творчу особистість і її духовні проблеми взагалі. Однак новела вийшла за межі чисто естетичних принципів, вона стосувалася і морального стану епохи, справжніх і фальшивих цінностей, сутності людського існування.

«Маріо та чарівник»

На початку твору йде розповідь оповідача про його відпочинок разом з родиною у Торре-ді-Венере, Італія. Це невеличке містечко біля курорту Портеклементе на Тірренському морі. Відпочинок видався не дуже вдалий через менталітет місцевого населення, яке було налаштовано надто зверхньо до іноземців. Родина оповідача зупинилася у «Гранд-отелі», але там довго не затрималась. Дружина князя Ікс, номер якого був поряд з номером відпочиваючих, була занепокоєна залишками коклюша дітей оповідача і попросила управителя, щоб сім'ю переселили у флігель. Проте родина відмовилась це зробити і перебралась у пансіон «Елеонора», з власницею якого вона познайомилась трохи раніше. Незабаром трапився ще один неприємний випадок. Коли батьки дозволили дівчинці прополоскати купальний костюм, всі місцеві відпочиваючі почали обурюватись, у тому числі галасливий хлопчик і чоловік у фраці, який вимагав сплачення штрафу у 50 лір.

У містечко прибув ілюзіоніст Чіполла, виступ якого захотіли подивитись діти. На виставу прийшло багато людей, серед яких були власники «Елеонори» та офіціант Маріо. Вистава довго не починалася, і ось нарешті з'явився Чіполла. Химерний чарівник мав батіг з кігтистою лапою, постійно курив дешеві цигарки і пив коньяк. Він розпочав, змусивши одного жартівника показати публіці язика проти своєї волі. Наступним він підкорив чоловіка, в якого болів живіт. Потім він зробив арифметичний фокус, вгадавши суму цифр, які загадала публіка, ще до того як це було зроблено. Маг показав номер з картами, які змушував вгадувати глядачів. Потім Чіполла вгадав завдання, яке загадали йому в залі і виконав його. Після цього гіпнотизер вгадав історію життя власниці пансіону (те, що вона слугувала Е. Дузе). По закінченні перерви він продовжив, і загіпнозував пані Анджольєрі. Вивівши її з цього стану, він змусив кількох людей танцювати, а також перетворив одного з глядачів у непорушний стілець для себе. А далі Чіполла узявся за Маріо і теж вгадав його біографію. Він спитав у Маріо, чи щасливий він, і сам відповів, що ні. Чарівник вгадав нещасне кохання до Сильвестри, а потім навіяв офіціанту, що він — це Сильвестра. Маріо поцілував його у щоку. Зала засміялася, а ображений офіціант раптом дістав пістолет і вбив Чіполлу. До Маріо побігли правоохоронці, а родина оповідача залишила приміщення.

 

«Тоніо Крегер»

Вершинними досягненнями художньої творчості письменника вважаються новели «Тоніо Креґер»:

«Я стою між двох світів...»
Одна з найулюбленіших новел Т. Манна — «Тоніо Креґер» (1903). Критики вважають її програмним твором письменника, адже в ній вустами головного героя, наділеного багатьма автобіографічними рисами, він відкрито висловив власне творче кредо й розуміння мистецької вдачі.
Зображений у новелі письменник Тоніо Креґер - «напівбюр-гер-напівмитець». Це спричинює його подвійне відчуження -і від світу мистецтва, для якого він - «надто» бюргер, і від світу обивателів, в якому до нього ставляться як до підозрілого дивака, а одного разу навіть приймають за злочинця. Та й у внутрішньому своєму світі Тоніо не знаходить спокою. «Бюргерську» частину його душі приваблюють прості втіхи обивательського світу, однак «мистецька» її частина потребує повної самовіддачі. Відтак він, скоряючись суворій дисципліні творчої праці, відмовляється від звичайного людського щастя. Символічним уособленням привабливого бюргерського життя, про яке мріє, але яке не може собі дозволити герой-митець, виступає пара пересічних обивателів - Ганс Гансен та Інґа Гольм. їхнє життя схоже на граціозний танок - легкий, природний, позбавлений мук творчості, величезної духовної напруженості й виснажливої творчої праці. Тоніо навіть трохи заздрить цій життєрадісній і гармонійній парі. Втім, він залишається вірним своєму покликанню. А потяг до «бюргерського життя» переплавляється у його серці на любов до людей обивательського світу, ту любов, що наповнює вітрила його мистецтва силою людяності, надає його творам душевної теплоти та духовної значущості.