ДРУГОРЯДНІ ПЕРСОНАЖІ РОМАНУ В. ПІДМОГИЛЬНОГО „МІСТО”: ФІЛОСОФСЬКЕ НАПОВНЕННЯ

У статті розглянуто філософську концепцію роману „Місто”, а саме, філософське наповнення другорядних персонажів твору, потрактування їх життєвих пріоритетів та світоглядних позицій. Стаття зацікавить студентів, викладачів та усіх, хто цікавиться творчістю В. Підмогильного.

Ключові слова: філософська позиція, світогляд, сенс життя, роман, В. Підмогильний.

The article is devoted to the philosophical concept of the novel „City”, namely the philosophical content of the secondary characters work, the interpretation of their life priorities and outlook. Article will make students, teachers and all those interested in the work of V. Pidmohylnyj.

Key words: philosophical position, vision, meaning of life, novel, V. Pidmohylny.

Роман „Місто” В.Підмогильного можна з впевненістю назвати візитною карткою автора. „Саме першим своїм романом письменник найпомітніше й утвердився як виразник інтелектуального напряму прози” [2, с. 180], стаючи в один ряд із В. Винниченком, В. Петровим та іншими авторами, що розвивали ярличок „інтелектуалізму” в українській літературі. Сказати, що про „Місто” написано чимало наукових розвідок – не сказати нічого, адже з його появою виникла і досить жвава дискусія серед тогочасних критиків, які обстоювали навіть зовсім відмінні погляди щодо твору. Власне, відтоді й розпочалось багатоаспектне дослідження романів В. Підмогильного, яке продовжується й до нині.

Актуальність дослідження зумовлена постійним інтересом до творчої спадщини митця, зокрема до роману „Місто”, до його світоглядно-філософських проблем.

Новизна статті полягає у тому, що вперше проаналізовано філософське наповнення другорядних персонажів твору, у тому порядку, у якому вони з’являються на сторінках роману.

Мета дослідження – виокремити окремі філософські погляди другорядних персонажів роману „Місто” В. Підмогильного.

У чому ж секрет невщухаючого інтересу до романних жанрів В. Підмогильного? Принаймні, одним із варіантів відповіді стане їхня проблематика. Матиме рацію думка, що споконвічне філософське питання сенсу людського життя ніколи не втратить своєї актуальності, доки житиме людина, що власне і є предметом нашого дослідження.

Що ж матимемо на увазі під філософією сенсу життя у „Місті” В. Підмогильного? Як зазначає С. Лущій, філософська проблематика роману сконцентрована на дійових особах, де „кожен з героїв – це особлива точка зору на життя та призначення в ньому, це своєрідна грань у пізнанні дійсності” [1, с. 10]. Якщо розглядати Степана Радченка як головного персонажа твору, еволюцію поглядів якого ми спостерігаємо упродовж усієї дії роману, то усіх, хто трапляється йому на шляху, можна назвати тією чи іншою мірою другорядними персонажами. Так, багато дослідників і визначає усіх, окрім Радченка, такими собі „технічними” персонажами, що виконують лиш тільки службові функції, як допомогу у віднайдені векторів руху у світоглядній позиції Радченка. Та спробуємо переакцентувати увагу з позиції головного персонажа твору на так звану периферію. Концептуальні засади філософії життєвої позиції другорядних персонажів „Міста” висловлено головним чином у діалогах-роздумах, що їх витворює автор у колі „Радченко – другорядний персонаж”. Акцент, звичайно, робиться на окремі витяги, що їх бере для себе Степан, аналізуючи життєві позиції людей, що навколо, їхні промахи та здобутки на життєвому шляху. Простежимо схему персонажів, які з’являються поряд зі Степаном Радченком у процесі розвитку сюжетної лінії твору. Першим персонажем, що постає вже на початку твору, є Надійка. Автор пише, що „вона, як і він, їхала вчитися до великого міста, в них обох у кишенях були командировки, а перед ними – нове життя. Вони разом переходили кордон майбутнього” [3, с. 2]. Хочеться закцентувати увагу саме на означенні „вона, як і він”, яке виразно говорить про те, що світоглядні позиції обох персонажів були якщо не однаковими, то досить схожими. Утім, уже з наступних сторінок роману бачимо невідповідність їхніх світоглядних векторів розвитку: якщо Надійка приймає міське життя як щось захопливе, заворожуюче, вона відкрита до нового, що можливе для пропозиції в її житті, то Степан Радченко є закостенілим консерватором, що сприймає отой яскравий блиск, яким так захоплюється дівчина, скупим „з жиру все це”. Життєві позиції Надійки не можна назвати стійкими (про що можна зробити висновок з її м’якого тихого характеру, урешті, із її поведінки). Вона не прагне до міста, хоч і захоплюється його яскравою обгорткою. Невдачу на екзамені дівчина сприймає просто, особливо тим не переймаючись, майбутнє вбачаючи у тихих вечорах під вербами в рідному селі поруч із коханим Степаном. Її філософія життя зводиться до пройденого мільйонами жінок шляху, жінок, таких, як і вона. Назвемо це філософською позицією життя за схемою, яка вже тисячі разів відпрацьована. У цьому можна вбачати деякою мірою позицію приреченості у житті, хоча у випадку Надійки це більше позиція сліпого наслідування попередніх життєвих традицій, адже дівчина не шукає інших шляхів чи хоча б варіантів того ж протоптаного шляху, а просто пливе за течією, приймаючи все, що з нею відбувається, як належне, а отже – є інертним персонажем у своїй життєвій драмі.

Поряд із Надійкою майже одразу на сторінках роману з’являється ще один персонаж – Левко. Він пройшов той шлях, про який мріє Степан Радченко, але лишився вірним своїй життєвій позиції. Левко – „інтелігент, який не прагне скористатися ситуацією, щоб зробити кар’єру” [1, с. 21], він бачить вихід у праці на селі, що є для нього близьким та рідним. Варто зазначити, що позиція Левка є виваженою, якщо треба, і закостенілою у певному сенсі, адже він не кидається із захопленням на обгортки метушливого київського життя, як Надійка, але й не є категоричним щодо міщанства як такого, як Степан Радченко. За тими невеличкими, але досить влучними штрихами, які малює В. Підмогильний для створення образу Левка, можемо підсумувати, що він послідовний у своїх поглядах на життя. Складається враження, що персонаж Левка створений автором за сковородинівськими настановами, бо для нього сенс буття, а отже й насолода – у праці.

Цікавою є життєва позиція, що її представлено в образі Максима, сина Гнідих, у яких зупинився Степан Радченко. Це людина освічена, начитана (про що свідчить та чимала бібліотека, яку змальовує письменник), проте він уважає, що „читати книжки далеко цікавіше, ніж самому робити те, що в них написане” [3, с. 72]. У цьому вбачатимемо певну зневіру у реальному житті, оскільки персонаж Максима немов намагається втекти у художню реальність, не приймаючи чи то не хочучи прийняти виклики реального життя. У творі ми бачимо картину знайомства Радченка з Максимом, який сидів і немов довго про щось роздумував, а у розмовах із Радченком теми, які вони зачіпають, зовсім не побутового характеру. Максим „прагне знайти відповіді на запитання, „що є життя” і „місце людини у ньому” [1, с. 58]. Його позиція, що у книжках жити набагато легше й цікавіше, ніж насправді жити, стає провідною. Хлопець розчаровується у житті, у його складних, не підпорядкованих писаних у підручниках правилах, ситуаціях, не знаходячи виходу з них із допомогою доброго від природи характеру та освіченості, а тому топить своє розчарування у горілці. Чи це позиція слабкого характеру, чи просто втрата надії на те, щоб знайти відповідь на питання про сенс людського існування, але це те, до чого прийшов Максим.

Та Максим не єдиний, хто вбачає життя у художній літературі. Господар Левкової кімнати Андрій Венедович теж живе у літературі, причому написаній латинською мовою. Певно, що невипадково В. Підмогильний обирає для захоплення вчителя саме мертву мову, так чи інакше, але налаштовуючи читача на ще один вихід у філософії людського існування – „майбутнє його – здихання” [3, с. 28].

Цікаві позиції маємо у персонажів Ганнусі та Нюсі, Надійчиних землячок, із якими вона винаймала кімнату. Одна з них, Ганнуся, проста сільська дівчина, що згідна і перетерпіти, і допомогти, чимось подібна за своєю світоглядною позицією до Левка. З іншого боку, вона приймає усе, що трапляється у житті (позиція Надійки схожа), „її життєве призначення зводиться до того, щоб терпляче витримувати життєві невдачі, знайти хай не внутрішню, а зовнішню опору в інших” [1, с. 22]. Інша ж, Нюся, „кінчила, згідно з своїми планами, курси машинопису й уже півроку шукала собі посади без наслідків і відповідної партії з певними досягненнями” [3, с. 34], така собі міщаночка, що шукає легкого виходу у житті. Цікаво, що В. Підмогильний оселив в одній кімнаті двох дівчат із цілком протилежними позиціями (ця манера згодом розвинеться у „Невеличкій драмі”: „Місто” було соціальним романом, „Невеличка драма” – камерним” [4, с. 322]). Навіть імена у них однакові, от лише одна з них – проста Ганнуся, інша – по-модному, міщанському зветься Нюсею. Таким чином, можна розглядати їх як дві опозиції одного „я”, і дечим можна порівняти зі Степаном Радченком на початковому та завершальному (принаймні тому завершальному, який відкритий для читачів) етапах становлення його життєвої позиції.

До пари дівчатам письменник дібрав і відповідних кавалерів. Один із них – „мандрівний метеор”, як його влучно характеризує автор, його філософія життя зводиться до того, щоб спробувати все те, чим дихає місто, ні на чому детально не зупиняючись, а потім знову повернутись до села, аби здичавіти, стати „родинним деспотом” та „політичним консерватором”. Такий персонаж „шукає об’єкта, в ставленні до якого може проявити деспотичну владу, щоб хоч на мить відчути свою значущість та всевладність” [1, с. 21]. Тобто все, у чому вбачає сенс така людина, полягає у задоволенні свого незадоволеного „его”, хай навіть на такому побутовому рівні. Інший суб’єкт – майже цілковита копія життєстверджувальної позиції Нюсі, адже якщо Нюся хоча б закінчила курси машинопису, то цей молодик зовсім не хотів обтяжувати себе освітою, прагнув міцно утвердитися на якійсь позиції, використовуючи для цього будь-які засоби. Певно, що його життєве кредо можна витлумачити з допомогою відомого „мета виправдовує засоби”. Та не обходився він і без схеми у своєму житті: „Але мислячи собі життя за давнім селянським трафаретом, що ставить до парубка цілком певні вимоги, коли той починає самостійну путь, бравий інструктор намітив панну Нюсю в подруги для своїх майбутніх урядницьких подвигів” [3, с. 35].

Ще одну філософію існування витлумачуємо через образ „мусіньки”, жінки, яка йде на злочин супроти чоловіка та сина ради себе. Знову ж таки, бачимо життя заради насолоди, заради власного егоїзму. Правда, обставини тут зовсім інші. У тексті почитуємо, як вона виправдовує свій вчинок тяжкими молодими роками, які вона „подарувала” волі батька, що й розпоряджався ними на свій розсуд. Тепер вона живе ради радості, хай навіть скороминущої. „Мусінька” говорить: „Знаєш, що таке радість? Це ефір. Він випаровує за одну мить. А біль держиться й держиться без кінця...” [3, с. 93]. У цьому її вихід у житті. Причому цей вихід жінка купує, бо дуже вже схоже на це взаємовигідне існування головного героя та „мусіньки”: жінка отримує красу та молодість молодого чоловіка взамін на „тихе життя, сите й спокійне” [1, с. 41], яке вона забезпечує Степанові Радченку.

Щось подібне спостерігаємо у поглядах дівчини Зоськи, яка флегматично-раціонально мислить про життя. Якщо „мусінька” купує Радченка, то Зоська купується на „ти ж за мене платиш”, причому говорячи це відкрито. Її життєву позицію можна описати як аналітично-рецептивну, бо з одного боку, вона мислить стійкими категоріями, що „любов придумали люди”, та подібними, немов людина з великим життєвим досвідом, а з іншого – пливе за течією, приймає все, що відбувається у її житті, як належне.

Та якщо у Зоськи є проекція у майбутнє, хай яким передбачуваним воно їй не видається, то у Рити у житті все випадкове, причому оте „випадкове” вона завжди обирає сама, живучи за принципом матеріального задоволення. Її життєва філософія зводиться, на нашу думку, до вислову „життя одним днем”.

Певно, найбільш цікавими та особливими є погляди поета Вигорського. Автор наділяє його влучними, майже афористичними висловлюваннями щодо різних аспектів життя, утім, для того і дано йому роль поета. Акумулювати його світоглядну позицію в щось єдине можна, лише потрактувавши все те, що він висловлює у філософічних розмовах із Радченком. Та все ж таки, можна сказати, що трактування життя для поета зовсім відмінне від позицій інших персонажів.

Цікаву життєву позицію має Борис Задорожний. У тексті можна простежити виразну еволюцію його життєвих переконань. Так, якщо спочатку Борис був чи не найпершим прихильником перших літературних спроб Степана Радченка, заохочував його до творчості, захоплювався нею, то момент зустрічі, де Борис вже є одруженим та зайнятим роботою чоловіком, відкриває для читача ніби зовсім іншу людину, причому з відмінними, ніж раніше, позиціями щодо життя. Так, порівняймо уривки з тексту:

1. – Нема часу на ці дурниці.

– Даремно, – сказав Задорожній. – Що нас чекає, коли кінчимо? Заженуть на завод, у контору – і край. Обростай мохом. А оповідання писати – хороша річ! Я, от тільки хвилина гуляща, так і читаю щось [3,с. 82].

2. – Закрутився, значить? Література?

Степан кивнув головою.

Тоді Борис повчально розтлумачив йому, що література, звісно, річ гарна, але непевна, що в житті треба мати сталий заробіток, якийсь фах і провадити корисну працю [3, с. 189].

Бачимо, що поляризація поглядів міняється, та опозиція, у яку ставить героїв автор, безперечно лишається незмінною. Філософія життя Бориса – у чіткій схемі, за якою необхідно рухатися, щоб мати практичні результати, бо концепція його ж „треба жити” вимагає саме цього.

Так чи інакше, усі герої твору невипадкові, адже у їх трактуванні світоглядних позицій автор вимальовує образ міста, у якому, своєю чергою, еволюціонує головний герой. Через образи другорядних персонажів твору В. Підмогильний немов творить картину становлення чи то зміни особистості, демонструючи, як він всотує в себе (чи то відкидає) частинки тих, кого „підкидає” йому життя.