Дитяче сирітство в Україні: стан та шляхи подолання

У статті розглядається проблема дитячого сирітства в сьогоденній Україні. Аналізуються причини цього асоціального явища. Пропонуються шляхи її вирішення через співпрацю релігійних структур, громадських організацій та державних органів.

Ключові слова: дитяче сирітство, бездоглядні діти, церква, держава, громадські організації,сім’я, християнське морально-етичне виховання.

The article is about the problem of children orphanage in Ukraine nowadays. Here we can see analyze of this social phenomenon. There are decisions of solving this problem through the cooperation of religious organizations, NGOs and government agencies.

Key words: baby orphanage, homeless children, church, state, public organizations, family, Christian moral and ethical education.

Успішна розбудова незалежної правової демократичної України вимагає подолання глибокої моральної кризи в суспільстві. Можна погодитися зі словами архієпископа Рівненського і Острозького Серафима: „Ми постійно з жахом читаємо в газетах про злочини підлітків, які ніколи не скоювались у такій кількості, як у наш час. І це не дивно, адже суспільство все більше дичавіє в духовному плані і божеволіє, хоча на поверхні здається, що духовність відроджується” [1, с. 13].

Питання, яке буде розглядатися у цій статті – дуже актуальне і важливе, адже відновленням християнських цінностей у нашому суспільстві можна зупинити духовну деградацію України. Як відомо, християнські цінності базуються на двох заповідях любові – возлюби Бога і ближнього, як самого себе. Професор В. Жуковський зазначає: „Любов до ближнього, як і до Бога, мусить бути активною. Христос боровся зі злом не лише проповіддю і прикладом, але і ділом. Він обурився проти зла і бичем вигнав тих, хто торгували у храмі. Необхідно бути лагідним, прощати образи, не мститися, але разом з тим, потрібно боротися зі злом, особливо, коли воно спричиняється суспільству” [2, с. 99].

Проблема дитячої бездоглядності в Україні на кінець ХХ початок ХХІ ст. набула ознак стихійного лиха. Щось схоже відбувалося в Україні після Жовтневого перевороту та Другої світової війни. Більше 100 тисяч дітей офіційно вважаються позбавленими батьківської опіки і піклування [6, с. 27].

Сотні тисяч дітей із різних причин, як об’єктивних, так і суб’єктивних, опинилися в асоціальних умовах. Вони з дитинства зазнають жорстокості, приниження, раннього насильного сексу, алкоголізму, наркоманії, токсикоманії тощо.

Загальнонаціональним пріоритетом державної політики України є охорона дитинства. Це зазначається, зокрема, у Законі України „Про охорону дитинства”, Указі Президента України „Про додаткові заходи щодо забезпечення виконання національної програми „Діти України” на період до 2005 року”, інших нормативно-правових актах.

За даними Державної соціальної служби для сім’ї, дітей та молоді, 2008 року на обліку в банку даних сімей, які опинилися у складних життєвих обставинах, перебувало 90790 сімей, у яких виховувалася 176471 дитина. Основні причини, через які сім’ї потрапили у складні життєві обставини, залишаються сталими упродовж останніх років: зневажливе ставлення та складні стосунки в сім’ї – 26,9% від усіх сімей; наркотична або алкогольна залежність одного або декількох членів сім’ї – 21,9%; інвалідність батьків або дітей – 11,5%; безробіття членів сім’ї – 10,8%.

Понад чверть (27,3% або 24824 сім’ї, у яких виховувалася 53981 дитина) сімей, що перебували на обліку в банку даних упродовж року, було охоплено соціальним супроводом спеціалістами центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. Майже третину (29,3% або 7267 сімей) із загальної кількості сімей, охоплених соціальним супроводом, становили багатодітні сім’ї, 11,6% (2870 сімей) – сім’ї опікунів, піклувальників.

У багатьох випадках сім’ї брали під супровід через наявність декількох проблем, які потребували вирішення. Серед них переважають проблеми залежностей / співзалежностей (алкогольна, наркотична тощо) – у 22% випадків, інвалідність батьків або дітей – 11,3%. У 6% сімей під соціальним супроводом був ризик передачі дитини до інтернатного закладу; у 3% – насильство в сім’ї або реальна загроза його вчинення; 1,6% – вимушена трудова міграція; 1,3% – намір покинути новонароджену дитину; 1% – ВІЛ-інфекція.

За даними Державної соціальної служби для сім’ї, дітей та молоді, 2008 року в результаті соціального супроводження центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді у 1541 випадку дитина залишилась у сім’ї, 162 сім’ям було повернуто дитину із закладів соціального захисту дітей та закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

Водночас, слід відзначити, що робота, спрямована на профілактику сирітства, ще має низку недоліків. Виявлення кризових сімей відбувається на етапі, коли сім’я потребує термінової реабілітації, а не попереджувальної (профілактичної) роботи. Цей факт обумовлює необхідність упровадження дієвих програм і методик, спрямованих на своєчасне виявлення і підтримку сімей, які потрапили в складні життєві обставини.

За даними Державного департаменту з усиновлення та захисту прав дитини, завдяки проведенню упродовж 2008 року профілактичних рейдів „Діти вулиці”, „Підліток”, „Вокзал” було вилучено безпосередньо з вулиці, із комп’ютерних клубів, розважальних закладів та сімей, які опинились у складних життєвих обставинах, 31 тис. дітей (у 2007 році – понад 37 тис.) [6, с. 34].

Ретроспективний аналіз досліджень засвідчив, що проблема дитячої безпритульності та бездоглядності не нова для України. Поштовхом до її активного вивчення в той чи інший період було зростання кількості дітей, які перебували в стані бродяжництва, необхідність розробки ефективних механізмів попередження бездоглядності та правопорушень неповнолітніх.

Державна система соціального захисту, яка трансформується в нових умовах, поки що є не настільки гнучкою, щоб своєчасно й адекватно реагувати на існуючі негативні соціальні прояви. Незахищеною категорією у будь-якій країні є діти, члени сім’ї, що потребують допомоги від суспільства у вирішенні своїх проблем. Більшість таких сімей, як правило, перебувають у складному матеріальному, психологічному, емоційному становищі. Не бажаючи примиритися з реальністю, діти йдуть з рідних домівок. У значної частини з них фактично немає рідних сімей, оскільки батьки п’ють, або перебувають у місцях позбавлення волі. Діти змушені проживати у чужих людей, у сім’ях родичів, в оточені інших дітей, на вокзалі, залишених будівлях тощо.

За останніх 10–15 років кількість дітей, які більшу частину часу, у тому числі й нічного, перебувають на вулиці, набула значного масштабу. З’явилася нова категорія дітей, яких звично називають „діти вулиці”. У державних закладах про них говорять як про безпритульних соціальних сиріт, позбавлених батьківської опіки.

У Законі України „Про охорону дитинства” (2001 р.) визначені поняття „безпритульна дитина”, „дитина-сирота” [5, с. 171].

В Україні спостерігається катастрофічне збільшення кількості дітей, позбавлених батьківського піклування. Із 80 тисяч дітей-сиріт, позбавлених батьківської опіки, лише близько 7% – біологічні, тобто реально не мають батьків; решта – діти, котрі стали сиротами при живих батьках. Частина таких дітей іде на „вулицю”, і вулиця стає для них домівкою. За визначенням ЮНІСЕФ, „діти вулиці” – це неповнолітні, для яких вулиця стала постійним місцем перебування. Безперечно, це визначення не охоплює велику кількість дітей, які з різних причин опинилися на вулиці. Адже є й такі, котрі мають домівку, батьків або близьких людей. Паралельно функціонують два поняття: „діти, які працюють на вулиці” і „діти, які живуть на вулиці разом зі своєю сім’єю”.

За визначенням Дитячого Фонду Об’єднаних Націй до „дітей вулиці” належать:

· діти, які не спілкуються зі своїми сім’ями, живуть у тимчасових помешканнях (покинутих будинках тощо) або не мають взагалі постійного житла і кожен раз ночують у новому місці; їхніми першочерговими потребами є фізіологічне виживання і пошук житла (безпритульні діти);

· діти, які підтримують контакт із сім’єю, але через перенаселення житла, експлуатацію та різні види насилля (сексуальне, психічне) проводять більшу частину дня, а іноді й ночі на вулиці (бездоглядні діти);

· діти-вихованці будинків інтернатів та притулків, які з різних причин втекли з них і перебувають на вулиці (діти, які перебувають під опікою держави).

Збільшення кількості „дітей вулиці”, насамперед, зумовлене динамікою сімейного життя. Як зазначалось у доповіді ЮНІСЕФ Незалежної комісії з гуманітарних питань ООН 1990 р., „дитина потрапляє на вулицю через те, що її сім’я переживає кризу, і якщо ще не розпалася, то перебуває на межі розпаду” [3, с. 35]. Реальна ситуація в Україні свідчить, що проблема „дітей вулиці” з’явилася не вчора, але за різних умов вона розвивалася по-різному. Іноді навіть важко пояснити, що спонукає дитину залишити родину, школу, близьких людей та йти на вулицю. Проте сьогодні можна стверджувати, що існує низка факторів, які, в основному, дозволяють зрозуміти, чому все частіше діти обирають такий ненадійний і часто небезпечний спосіб життя. Як відзначається у матеріалах ЮНІСЕФ, феномен вуличних дітей є симптомом надзвичайного соціального й економічного неблагополуччя в країні, а потім і в сім’ї.

Бачимо, що дитяча бездоглядність і безпритульність набула в Україні загрозливого характеру. Певна частина дорослого населення не витримала кризових явищ у переломний період нашої історії і деградувала морально і фізично, найбільше від цього постраждали їхні діти, які стали раптом зайвими своїм батькам. І якщо на дітей-сиріт держава ще хоч якось звертала увагу, то діти асоціальних батьків чи напівсироти залишились зовсім нікому не потрібними: де-юре є батьки чи опікуни, де-факто – бездоглядні діти, за яких реально ніхто не відповідає. Така категорія дітей потрапила в ситуацію гіршу від біологічних дітей-сиріт, але майбутнє і тих, і тих, як правило, – страждання, приниження, боротьба за виживання.

Як відомо, пожежу легше попередити, ніж потім загасити. Так, дитину легше з раннього дитинства скерувати в правильному напрямку, створивши відповідні умови, ніж потім потерпати від хуліганів, лікувати наркоманів чи перевиховувати злочинців. У молодої Української держави за політичним і економічним реформуванням до цієї проблеми „не доходять руки”, тому цю ділянку роботи на себе взяла громадськість, зокрема віруючі християни, яким не байдуже майбутнє своєї країни.

Необхідно навчати та виховувати дітей на християнських морально-етичних принципах, тоді вони будуть чесними, благочестивими, корисними членами суспільства. Без страху Божого жодна наука, жоден метод виховання неспроможні довести людину до головної мети її існування. Це знали наші православні предки ще з давніх-давен.

Згідно зі ст. 35 Конституції України, „церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа — від церкви”, що визначає світський характер держави, а також світське навчання і виховання в закладах освіти всіх типів [4, с. 17–18]. У Декларації Генеральної Асамблеї ООН від 25 листопада 1981 р. сказано, що релігійне виховання дітей здійснюють батьки в „рамках родини” відповідно до своїх релігійних переконань. Релігійні організації можуть вести навчання з питань релігії „в місцях для цієї мети пристосованих”. Закон України „Про свободу совісті та релігійні організації” (ст. 6) передбачає, що „релігійні організації мають право створювати для релігійної освіти дітей і дорослих навчальні заклади і групи, використовуючи для цього приміщення, що їм належать” [4, с. 232].

Церква окрім того, що є духовною інституцією, є ще й потужною педагогічною установою – колективною інстанцією, що ставить за мету виховання, удосконалення людського життя.

Але перевиховати „дитину вулиці” й адаптувати її до нормального виховання – то непросте, а часом і неможливе завдання. Ось тут якраз і можуть прислужитися християнські церкви, громадські та благодійні організації, а також окремі віруючі, які на справі хочуть проявити любов до ближнього. Саме ця категорія недержавних організацій і свідомих громадян може стати засновниками центрів соціальної опіки, які повинні стати між асоціальною сім’єю і вулицею.

Схема вирішення цієї проблеми дуже проста, без бюрократичної тяганини. У центрі створюються умови для нормального проживання 10–15 дітей різного віку і статі, потім асоціальним батькам чи опікунам, як і самим дітям із групи ризику, пропонуються свої послуги. Як правило, батьки чи опікуни погоджуються, тому що вони не позбавляються батьківських прав. Діти, які потрапляють у нормальні побутові умови, затишок, атмосферу щирості, любові, здорового дозвілля не хочуть більше повертатися в асоціальну сім’ю.

Центр соціальної опіки – не інтернат. Такі діти відвідують дошкільні заклади, навчаються в загальноосвітніх школах на рівні з іншими дітьми територіальної громади, знаходяться на обліку та під наглядом місцевих медпрацівників. Таким чином, у дітей, які мешкають та виховуються в центрі, не розвивається комплекс меншовартості, їх не обзивають „інтернатівськими” чи „інкубаторськими”, вони є прийнятими у своїх дитячих колективах, оскільки нічим практично не відрізняються від решти дітей.

Користь від такої діяльності очевидна: дорослі реалізовують на практиці християнські морально-етичні принципи, які декларують, діти отримують необхідну любов і щасливе дитинство, суспільство і держава – здорове, правильно зорієнтоване підростаюче покоління.

Інший доступний метод запобігання дитячої бездоглядності – це проведення уроків християнської етики в загальноосвітніх школах. Професор В. Жуковський зазначає: „Уроки християнської етики в школах є чи не єдиною оазою, в якій може опочити дитяча душа, розчарована безвідповідальністю та неуважністю дорослих, сп’яніла від нав’язливої реклами пива та на дискотеках від гучних і монотонних ритмів, загрубіла від нецензурщини, нажахана кривавими сценами телевізійних бойовиків, запаморочена п’янким зіллям наркотику” [5, с. 56]. На сьогодні проводити такі факультативні уроки можна, заручившись підтримкою та схваленням батьків і дирекції шкіл.

Отже, проблему дитячої бездоглядності можна подолати через поєднання зусиль держави, християнських конфесій, громадських організацій, простих християн. Для церкви це буде практичним утіленням її соціальних напрацювань та можливістю впливати на проблемні сфери життя сьогоднішнього українського суспільства, якою, безперечно, є проблема дитячої бездоглядності.