Венская конвенция о праве международных договоровЛюдина, мікрокосм для Сковороди – центр, в якому сходяться і набувають свого значення усі символи макрокосму і Біблії. Вчення про людину – стрижень усієї філософської системи Г.С.Сковороди. Філософ прагнув з’ясувати сутність людини з середини її. Великий світ розглядався ним лише тією мірою, якою він дає змогу зрозуміти проблему людини, її щастя, до пошуків якого спрямовано основний зміст його філософії. Процес самопізнання, спрямований на осягнення невидимої натури в людині є, по суті, прагненням осягнути в собі Бога, тобто самопізнання є разом з цим і пізнанням Бога. З цим пов’язане вчення Г.С.Сковороди про третій світ – світ символів або Біблію, який виступає як самостійна реальність, що забезпечує людині можливість осягнення Бога, через цей світ Бог являється людині. Основним символом у Біблії, на думку Сковороди, виступає Сонце, що символізує Бога. Мета кожного символу Біблії полягає в тому, щоб вести розум людини до пізнання начала, невидимості. Справжній, прихований зміст Біблії Сковорода відрізняє від буквального – лише перед тим, хто спрямовується до осягнення прихованого змісту, “фігуральна завіса” спадає і перед ним відкривається вічність, начало. Завдяки третьому символічному світу невидимий світ перетворюється на видимий і стає досяжним для сприйняття. Філософія Г.Сковороди щодо розуміння людини зводилась до основної ідеї, що сутність людини – це дух, думка і серце. Шлях до ідеального суспільства він вбачав у вихованні нової людини через самопізнання і працю (через серце людини, її мораль, самовиховання, творчу працю). Тема природної людини у творчості Сковороди – одна з провідних. Філософ осмислює сутність людини з побутового досвіду, яскравого фольклорного надбання народної мудрості. У багатьох його творах окреслені три аспекти тлумачення природи людини: 1) пантеїстичний аспект – природність людини як злиття її з первинною природою, тобто натурою; 2) соціально-психологічний аспект – природність людини як спрямування життєвої діяльності з її природними нахилами, з внутрішнім законом буття особистості (життя за принципом "хто ти є"); 3) природність людини як цілеспрямованість особистості на гармонізацію відносин людина – природа і людина – людина (суспільство). Центральною у філософії Г.Сковорода є феноменологія самопізнання як пізнання найглибшого в бутті, як вихідної позиції для пізнання світу. Філософ загострив увагу на самосвідомості людини, захищав принцип «пізнай самого себе» як необхідну умову вдосконалення внутрішнього світу. Сковорода, спираючись на традиції східнохристиянської філософії, розумів акт самопізнання як процес реального наближення людини до Бога шляхом заглиблення у себе. Результатом цього процесу постає не зміна навколишнього світу, а переображення людини, обоження її. У самопізнанні полягає сенс людського життя, бо в йогопроцесі людина розкриває саму себе, повертається до глибинних основ свого існування. З цим пов’язане притаманне філософії Сковороди акцентування ролі серця як осереддя душевного життя людини. Філософія серця, яка єднає віру і розум, беручи початок у філософії отців церкви, істотною мірою відбилася в історії української думки і у вченні Сковороди. Серце є осереддям людського у людині, органом самопізнання і тією силою, що проводить людину шляхом самовдосконалення. Філософ привертав увагу людини до пізнання себе як мікрокосмосу, який є образом і подобою макрокосмосу: через самопізнання своєї суті пізнати суть світу. Вирішальне значення у вченні Сковороди посідає також концепція “сродної праці”. Принцип “сродності” – відповідність тому вищому, розумному і справедливому началу, що визначає сенс людського буття. У кожної людини є нахил до “сродної” собі справи. Головним принципом розрізнення життя відповідно до принципу “сродності” чи всупереч йому є ступінь доступності потреб, на задоволення яких спрямовує свої зусилля людина. Через індивідуально неповторний зв’язок з Богом кожна людина відрізняється від інших за своєю внутрішньою природою. Ідея рівності має сенс з огляду на створення достатніх передумов кожному реалізувати свій потяг до “сродного” життя. Своєрідність виявів Бога у кожній людині визначає людей та їх різні долі. Відповідність життя людини моральному ідеалу, що обгрунтовував Сковорода, визначається властивостями, “сродними” для людини, і тим, наскільки вона виявиться здатною збагнути ці властивості та перебудувати своє життя відповідно до них. Отже, шлях від визнання принципу “сродності” до вчення про щастя пролягає через самопізнання – цей принцип передбачає виокремлення його від принципу пізнання, що реалізується у процесі наукового дослідження навколишнього світу. Наукове пізнання світу має сенс, з огляду на кінцеву мету – осягнення людиною Бога, тим, що воно дає змогу побачити у світ відбиття вищої реальності, пізнати яку законами науки неможливо. Потреба цієї “вищої науки” про щасття може реалізуватись лише через самопізнання, спрямоване до осягнення людиною власної сутності і Бога. Але мета самопізнання, з погляду Сковороди, взагалі не може бути реалізована як інтелектуальний акт, вона втрачає гносеологічний характер. Надприродна реальність пізнається тільки в переживанні, а тому самопізнання є насамперед життєвий процес, що концентрує в людині енергію саморозвитку. Т ому органом цього процесу є серце, а пізнання людиною себе є акт любові . Самопізнання як пошук самого себе у творах Сковороди не переходить у самопізнання через і заради самотворення, хоч ідея спорідненої діяльності, діяльнісного самовизначення виводить до ідеї самоздійснення як смислового мотиву існування людини у світі. Г.С.Сковорода був пропагандистом матеріалістичних положень, де практика була основою пізнання, а віра в безмежні можливості людського розуму відкривала всі шляхи для пізнання та самопізнання. Філософська спадщина, літературні твори Г.С. Сковороди мали великий вплив на наступні покоління, розвиток суспільно-політичної думки, формування свідомості українського народу.
Венская конвенция о праве международных договоров Принята 23 мая 1969 года Государства — участники настоящей Конвенции, учитывая важнейшую роль договоров в истории международных отношений, признавая все возрастающее значение договоров как источника международного права и как средства развития мирного сотрудничества между нациями, независимо от различий в их государственном и общественном строе, отмечая, что принципы свободного согласия и добросовестности и норма pacta sunt servanda получили всеобщее признание, подтверждая, что споры, касающиеся договоров, как и прочие международные споры, должны разрешаться только мирными средствами и в соответствии с принципами справедливости и международного права, напоминая о решимости народов Объединенных Наций создать условия, при которых могут соблюдаться справедливость и уважение к обязательствам, вытекающим из договоров, принимая во внимание принципы международного права, воплощенные в Уставе Организации Объединенных Наций, такие, как принципы равноправия и самоопределения народов, суверенного равенства и независимости всех государств, невмешательства во внутренние дела государств, запрещения угрозы силой или ее применения и всеобщего уважения и соблюдения прав человека и основных свобод для всех, полагая, что кодификация и прогрессивное развитие права договоров, осуществленные в настоящей Конвенции, будут способствовать достижению указанных в Уставе целей Организации Объединенных Наций, а именно поддержанию международного мира и безопасности, развитию дружественных отношений между народами и осуществлению их сотрудничества друг с другом, подтверждая, что нормы международного обычного права будут по-прежнему регулировать вопросы, которые не нашли решения в положениях настоящей Конвенции, договорились о нижеследующем: Часть I. Введение
|
