П а т о сПоштовхом до створення будь-якого мистецького полотна є складна сув’язь почуттів автора, котру іменують патосом. Пá тос (гр.pathos – почуття, пристрасть) – пристрасне переживання душевного піднесення, що викликане певною ідеєю, подією чи картиною і спричиняє натхнення та наповнює твір експресією (художньою виразністю, емоційністю). Серед найбільш характерних для мистецтва патетичних переживань – скарги і радощі, викликані невдачами чи вдачами кохання, слави, честі, героїзму, дружби, материнської любові, любові дітей і подружньої вірності, патріотичні почуття. Скажімо, візія майбутнього тріумфального відродження й самовизволення Батьківщини визначає патос ось цього, написаного в 30-х роках, вірша Наталі Лівицької-Холодної [29]: *** Вже недовго чекати на чудо, Долетить на Дніпро луна, І відроджена встане і буде Королівною бранка сумна. Буде скиглити чайкою мати, Виряджаючи в поле синів, І везтимуть, везтимуть гармати Під козацький бадьорий спів. Від Полтави до Харкова й Курська Попливе синьо-жовтий стяг. Не Димитрій це і не Курбський До Москви прокладатиме шлях. Не раба, що царям посилає За зневагу прокльонів лють, Але світлого мого краю Переможна й кривава путь. Але помсту царям і совдепам За затоплені кров’ю поля, За нездійснені сни Мазепи Понесе Україна моя! Можна виокремити деякі ґатунки патосу: трагічний, героїчний, драматичний, меланхолійний, сентиментальний, гумористичний, сатиричний тощо. Виявом авторського патосу у творі є патетичність. Вона зазвичай проступає в структурі твору, визначає цілий спектер його виражально-зображальних засобів (у зацитованому щойно вірші це романтична епіко-героїчна образність; відповідна ж лексика й тропіка: “бранка-королівна”, “гармати”, “затоплені кров’ю поля”, “буде скиглити чайкою мати”; інверсії; рефрени; енерґійно-коротка трискладова стопа; життєствердний висхідним розмір). Проте трапляється (у сьогочасному письменстві вельми часто), що митець, переживаючи патос (це неодмінно), не виявляє його у творі, вдається до нарочитої непатетичності – безпристрасно дає змогу фактам говорити самим за себе[30]. Як правило це реакція на роблену пустопорожню псевдопатетичність, що у певні періоди починає загрозливо панувати у мистецтві, стає нав'язливою модою. Ось одна з поезій В. Стуса: * * * Цей корабель виготовили з людських тіл. Геть усе: палуба, трюм, щогли і навіть машинне відділення. Морока була з обшивкою – особливо погано держали воду місця, де попадалися людські голови. Коли утворювалася потужна водотеча, діру затикали кимось з екіпажу, в той час як решта шукала щасливої пристані у відкритому морі. Як бачимо, свою притчу про кричущу антигуманність крикливого комуністичного гуманізму поет створив у підкреслено непатетичній тональності (для цього використав сухий інвентарний перелік, побутово-виробничу лексику, навіть верліброву форму вірша). Уже сама ця тональність стала мовчазним докором наскрізь лицемірній, галасливо-парадній, лозунґово-рімованій совєтській патетиці. А жахливий зміст описаних фактів прямо, майже без допомоги мовної експресії передає патос творця сприймачеві. До речі, в епосі можна знайти ще безпристрасніші (за формою) тексти. І все ж навіть непатетичний твір зовсім не є безпатосним, просто емоційна напруга у ньому прихована з метою справити на сприймача ефект непідробної справжності. Саме з патосу виростає решта засобів мистецького відтворення потоку життя.
|
