Студопедия Главная Случайная страница Задать вопрос

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Частина перша 2 страница




 

Тож Горіка ще не привезли з родильні, а старший з роду Піскарьових ще не привітав дружину, — як на спільній кухні, поляскуючи одне одного сусіда по плечу, вже випили по пляшчині й прогорілого полудня, обіпершись за засалені царини, завели мову про се та про те; після чого сімейний клан на чолі з Михайлом Піскарьовим усівся за круглим, міцним, брунатим трофейним німецьким столом із прогнутими, перекошеними ніжками, з позадряпаним власноруч добродійкою Піскарьовою матюччям. Стіл цей, що передавався із покоління у покоління, яких пройшло не так і багато, був давно придбаний чи конфіскований дідом Піскарьовим, який носив сині, з начосом, галіфе, однобортний військовий кітель, закладав у проріху три пальці, так, щоб видно було золотого ланцюга, що зберігався відтепер лише у родинних спогадах, бо до скарбниці якимось чином не втрапив. Усе рухоме і нерухоме майно тут пускалося кола — сім'я складалася з семи чоловік. За діда (тоді вже Піскарьови) мешкали у високому, з гранітними колонами й білими стінами помешканні, збудованому ще за війни німецькими полоненими. Дід Піскарьов перебував на персональній пенсії, квартира повноправно належала йому, але упертий Піскарьов пантачився на роботу, десь при ЦК, — сидів на охороні, перехиляв одну-другу чарчину, після чого язик у старого не тримався місця, шепелявив крізь ріденькі, криві зуби, й ото якось утяв не те, «що надо», на кшталт: «Я це вот таких, лисих, падаль кукурузяну, Вань, знаіш скока попереваділ та поперестрілював… да-да… ведеш його коридором, мов проважаіш кудись, да, значить, а він тобі щось розказує, хихотить по-ідіотському, і не віре, що позаду смерть чалапає моїми чобітьми… да-да… чоботи у мене отлічні були… а він гундосить, гундосить там непотріб всіляку… несе, видно, падлу, душка твариняча ізвивається… да-да, а я в галіхфе, тьху, не те зараз время, отоді було… А ти, бац з ліворвера, шматки черепа з мозгамі по стінах, а він падаллю на цемент, якраз у рівчак, туди, де кров стікає… і не людина вже… та й не був… падло… Отак-то… Ваню, хі-хі-хі-хх-хі-ххрр, балакає, балакає… Ну, нічого, видно, не судьба мені вже побачить, як отого лисого кукурузяника поведуть. А мо, і ми, Ванюша, дочекаємося. Не довго, думаю, Ваня, я знаю, які там люди сидять. О-о!» — теплів Піскаренко, підводив пальця догори, випираючи одутле черево, — очі скляніли так, немов зараз перед ним пройшло його минуле. А Ваня слухав, попивав з сахарином чайок, горілки «не потребляв», бо вдома шестеро з посинілими ротами од голодухи жують кукурудзяні ліпеники; та й доповів про «лисого» куди слід, а там старого хутенько — від гріха подалі — погнали на пенсію, й Ваня отримав місце начальника караулу. Все б мирно й обійшлося, коби не дідів скажений гонор. Таки скажений, — бо як понесе, як закрутить; харчить, високо здіймається лють у його грудях, дриґотить в одряблому череві, обтягнутому майкою, — од тих часів, коли дід отримував «довольствіє». Років немало, а як підгилить самогону чи казьонки — зразу за багнета-ножа, й ну гарцювати молодим лошаком по комунальній кухні, трощачи на друзки трофейний посуд: «Порублю сволочєй», — гуготить у грудях, не одному роз'юшить пику, а як не потрапить ухопити кого за горлянку, коцає багнетом двері: «Я вас на лапшу поріжу, собаки дикі й неприв'язані… А-а-а, мать вашу, за Родіну, за Сталіна!» А тоді, по четвертій годині ранку, вляжеться на слизькій підлозі спільного туалету, стогне, вуркоче, видно, марячи, — знаходили його там почорнілого, з піною навколо рота й набальбушеними, налитими кров'ю більмами; забирали ножа, зализаного з обох кінців. Усі присутні підступали до Піскаренка стиха, бо, чого доброго, викине свого «бліцкріґа» — прикинеться побитим, змученим, подоланим, і враз — цап за горлянку, душить і кричить не своїм голосом: «А, падла позорна. Я тебе, кукурузяник, на ніж одіну, й зо мною смолу гаряченьку полетиш пити». А сусіди: «Ну, що там, ми люди інтєлєґєнт-ні, совєцькі», — бо знали, що не в своїй капусті, що управи на діда цілим кварталом не буде: вони із дільничим колись разом носилися по розкуркулених українських степах, не одну дівку перелюбили, та й з 33-го на одній роботі, — тільки дільничий здебільше спеціалізувався на поетах, а Піскаренко — яка «шарага» привалить.

 

Упившися вдвох у комірчині, затягували сумних українських, тоді кінчали «Інтернаціоналом». Справді, у тому помешканні люди були хто «зав.», хто «нач.». Потроху перемовляючись між собою, сімейство дихало через раз, по-хмеляючи патріарха самогоном, казьонкою, денатуратом, після чого похмелений дід із розстібнутою ширінькою, в синьому, з начосом, галіфе, вурчав животом, пускав гази, безпомічно й мертво лежав, вивалювався у перинах на ліжку з начищеними, яскравими кулями-бильцями, — все поривався кудись, віддавав команди невідомим людям, скреготав зубами, ламаючи жовту емаль, протяжно підвиваючи у ранкових сутінках. І так би Піскарьови жили й досі у тій будівлі з гранітними, монументальними, майже картинговими колонами, з просторими кімнатами й глибокими до синяви вікнами; але дід якось принишк, підупав, ходив, як у воду опущений. Гадали — по роботі щось. Далі купив пляшку казьонки за 2-68, — особисто взяв, раніше старався надурняка; не приправив звичного: «А шоб тому кукурузянику добра не було, мать його перемать…»; сидів увесь вечір умиротворений, очі блякло блищали в бік Іосифа Вісаріоновича: підніме чарку, скине погляд на портрет, чмихне у рудий прокурений вус щось до нащадків, невиразно проплямкає язиком; потому знявся, обігрів зором Піскуриху, маленьку та ошатну, що все говорила про Кінець Світу, — пробурчав: «Він мені снився — на добро». Стара зітнула плечима, просльозилась, на що б це, — думає, але нічого попріч не вставила, тільки: «Тобі видніше». «Йому видніше, подлая», — проскрипів Піскаренко, але тепло. Вийшов. Коли кинулась — багнет зник. А тут за годину — ґвалт із третього поверху: «Смерть за опозорєну Родіну приймеш, гнида підгузна», — мешканці підвели догори обличчя й немов зраділо чи то подивовано упізнали голос діда Піскуря; що поробиш, сьогодні не неділя, не за розкладом щось, — але таке життя. Тут дискантом голос Івана: «Не ті часи… Не ті часи… Не ті часи…» — але тонкий, непевний чоловічок начебто врешті вибачається, й дідове волання безнадійно западає у довгих, сірих, полущених коридорах. Та тільки-но рейвах утих, як Іван скочується високими східцями, скривавлений, так і дзюрить із нього. Тягне щось потихеньку, покривавлений, по підлозі, підібгавши ноги, голос бовтається у горлянці, а позаду Піскаренко розтягується могутнім, сповненим справедливості басом. Котить голос у порожнечу. Надворі весна, — низький березень із облиплими водою вербовими вітами. Ліхтарі нудно погойдувались, — Іван у лікарню, дід під суд. Захирів геть, доки парився в предваріловці. Геть захирів. Випустили під розписку. Йшов комунальним коридором; двері прочинялися до половини, по черзі рипали. Жухнув старий, жовтів, лизькав казьонку, а якось у суботу ополудні перебрав речі, перемилувався, протер ордени, відтак сів біля синього вікна й видивився на облуплених анголів, угріваючись сумирно в косяку березневого нетривкого світла. Надвечір ліг та й тихо упокоївся. «Всі там будемо», — сказали «зави» й «начі», випили за упокій чарку, пошкодували, але на тому не порішили.

 

І хоч скільки баба молилася у порожній куток, не минуло й півроку, як Піскарьови переселилися на ріг Володимирської й Прорізної.

 

Й ось вони, все сімейство — семеро — порозвалювалися за трофейним столом із гнутими ніжками, лили, для початку помалу, по чарчині, «хароша водка, а в том году лучше було»; спершу й не добереш, що то: хрестини, похорон, уродини. Батько народженого на світ Григорія (Горіка) Пііскарьова, Михайло, весільним генералом проходж'ав серед гостей. По смерті Піскарьова-діда мав надію перебрати патріарші права, а так воно не вийшло, — Марія, дружина Михайла, цупко перехопила владу; а з лиця мов та писанка: хіба що червоне од гіпертонії обличчя та чорний пушок вусів над верхньою губою. Тож Михайлові, мовби голові сімейства, нічого не лишилося, як і далі набирати респектабельного вигляду, ходити на цукеркову фабрику сторожувати, красти маляс, жлуктити горілку та у перезмінках лапошити позакутті молодиць. Так собі, нівроку, зажив слави місцевого джиґуна. Більше нічим особливим у житті не вирізнявся. Пив, лигався, пив, лигався. А за столом присутні мужчини (породілля була ще в лікарні), випиваючи та прикушуючи, кожен на свій розсуд вирішували: ким бути хлопцеві. Водиться таке часто-густо: ще не встигли ноги на світ, а тебе в єнерали та авіатори. Достеменна історія трапилася з Горіком. Михайло, одригнувши, пророцтвував: «Пацан буде ахвіцером… у роду всі були ахвіцери…»; баба Піскаренчиха пролепетала «свят-свят» і перехрестилася в порожній кут. Михайла після кожної випитої несло, круто наверталося втрачене. Але й цього разу не поталанило, принаймні до кінця. Брат його Никодим, у минулому конокрад з області, набріолінений, вилизаний, гирун і гівноід, у парусинових штанях дудкою, гроші водяться, хоча не при ділі, баби ходом у труси дзюрять, оглянув каламутним, мов на погоду, зором портрет діда Піскаренка, вставив свого: «Как піть дать, ублюдок, не горше діда получиться…» — засунув руки до кишень, сидів в обтягнутих штанях дудкою, у червоній до непристойності сорочці, поки Михайло не оговтався, підняв був руку, облишив, мляво опустив руку і вихлюпнув йому, своєму братєльніку, горілку в лице. Баба Піскуриха молилася в порожній кут, а недотямкуватий братик Горіка, який народився двома роками раніше й не ріс — лоб вузький, щелепа крутішала, набирала загрозливого вигляду, — тандичив «У-У-У-У-У-У-У», душив, прицмокуючи, на підлозі тарганів. Але нічого не трапилося. Никодим устав, витер інтелігентно обличчя шовковою хусткою, поправив штани: «Останній всплєск мужества. Ценю, скатіна». Пішов. Заявився через багато років, коли фізію Горіка увіковічив «анфас» і в «профіль» фотограф з Лук'янівської тюрми.

 

Перші роки Горік прожив під торохтіння дерев'яної коляски, у пам'яті — вичовгані до блиску поручні; старший братик, якого прозивали Сьо-Сьо, однією рукою чавив тарганів або порпався у власному лайні, другу руку неміцно прикручували мотузом до колиски, а братик забував, — привороженим поглядом вшниплювався в низьку стелю і вільною п'ятірнею довго розмазував по підлозі комаху. Наче ненароком згадували про нього батьки, почмокували над Горіком, ляскали пальцями, хрюкали, лаялися, билися між собою, — часом повітря крилося несамовитим Ґвалтом, — ноги за вікнами зупиняться, потопчуть, знову йдуть. Батько, — Горік чітко виніс це із дитячої пам'яті, як і зелені дерева, — все більше малів, робився висохлим і миршавим, але завше був вичищеним до неприродного лиску, з духом вермуту або коньяку з рота. Пізніше, коли Горік ступив «за вікна», то бачив батька з двома дівахами. Одну він особливо виділив — з яскраво нафарбованими губами, худу, повногруду; мішанина кроків, батьків зализаний чуб; а поки що за вікнами бігли білі хмари, пролітали десятками тіней ноги; місяць блискотів по шибках, у яких відбивалися часом розітерті обличчя, а погляд сумно опадав на вулицю, і тепло в кутку ворушилася зі сну баба Піскуриха, читаючи вечірньої молитви.

 

У шість років він вибрався на вулицю, чи не вперше після народження, і втявся, приголомшений склепінням прохідних дворів, арками з гіпсовими статуями, приворожений вирлуючим, вуркочучим, рясніючим, вигнутим хребтиною Хрещатиком; тримався за батьків палець, чув, як холоне серце, — а батько, блідий, із краплинками поту на чолі, сміло ступав у вир. Стара баба Піскариха, забачивши, як рожевіють щоки, як блищать очі Горіка, тихо перехрестилася на порожній кут і сказала: «Слава Богу, а то думала, як із Сьо-Сьо вийде…» І так воно було, — то Михайло втихомириться, то заголосить Марія. Нема ради ні одному, ні другому. «Бо обоє в гріху», — тихенько жалілась стара Піскуриха, жалілася Богу, але й за це їй перепадало.

 

Чим далі, тим було гірше: Михайло робився кволий; тим часом сімейство, завдяки колишнім «зав-нач.», перебралося на Сталінку. Вони оселилися в будинку, схожому на той, де мешкали до народження Горіка; щоправда — сірому, бридотно схожому на фортецю з призабутого підручника історії про французьку революцію; під будинком пролягала головна автострада — всенький день гули клаксони, шмигали авта; а поруч — рукою подати — зеленою спиною вгинався ліс. Голосіївський ліс. Усе тут було химерне, змішане — фарби, голоси, люди, бетон. На той час Горіку пішов одинадцятий. Розваги перекидалися із підворітні до лісу, з лісу до підворітні; йшли по Васильківській невгамовною ватагою, небо протікало блискучими вітринами, сонце сліпило очі, а вони повертали на Рівенську — фати у війну. Війна була неабияка.

 

Старий алкаш, що жив тут за окупації, співпрацював з німцями, — чи то мив підлогу, чи то волочився за якоюсь баберою, — одне слово — ворог народу, за пляшку казьонки розколовся на сховище, де німці наспіх закидали зброю. І тільки вляглося виття псюрні за вікнами, як Сталінку шматувало стрекотіння німецького шмайсера; люди нетямилися з жаху, заривались у теплі ковдри під завивання осколків від гранат, а дітвора бігала крутими, в'язкими від вологи, навіть улітку, пагорбами і смалила зі справжньої зброї. Дільничий мав клопоту, — старий енкаведист, майор Сироватко. Надходили депеші, кожного дня відділення піднімали «в ружжо», але шантрапа безслідно зникала, полишаючи вириті вибухами ковбані. Майор Сироватко зранку вставав, сторожко просиджував на балконі до обіду, вслухався у тишу, гуркіт, — підбираючи губи, добирався до гранчастої карафки з коньяком, пиячив до вечора — все, як на війні. А з вечора — на лови. Одного разу поталанило, але під обстрілом двом міліціянтам довелося втікати через усе Голосієво, так до пуття й не дізнавшись: хто і що там. Та допоміг випадок — склад загорівся, і лише Горік зважився гасити пожежу. Вибухом викорчувало з корінням кілька дерев, забило двійко сусідських дітей — на шмаття розкидало. Горіку розтяло півобличчя, аж зуби видно. Заюшеного, його притягли до лікарні, повитрушували з кишень гримучу ртуть, бойові запали. Гранату і кілька патронів і під несамовитий вереск Піскурихи Марії заштопали обличчя. «Вовк, та й годі… Точно — Вовк…» — хтось казав із лікарів. Так до нього причепилося прізвисько — «Вовк», а перегодя — «Клик». Дивиться на людей сірими, незрушними очима крізь навислі русяві кучері, іде тротуарами, засунувши руки до кишень, і ні до кого діла нема, та й не подібний ні до кого; сам по собі, хоч мале ще та дурне. Коли влітку дворові бійки сягали апогею — один район на інший, Горік був попереду. Сунув прямо, не зважаючи на ножа чи кастета. Не боявся. Битися навчився рано. «Талант! Талант, а не талантішка», — не без задоволення говорив майор Сироватко, та, власне, не проймався особливо його долею, немов щось наперед знав; кине, як через голову: «Дивись, бо буде як з Никодимом». Із Никодимом — братом його, колись конокрадом із області, картярем-джиґуном, із недалекої пам'яті набріоліненим, вилизаним, у парусинових штанях, навскрізь просмерділим жіночими парфумами, тим братухою Никодимом, що не при ділі, а гроші водяться, баби мліють, гирун собі й гівноїд, якому на хрестинах, по народженню Горіка Піскарьова, вихлюпнув брат Михайло горілку за коміра. «Ценю акт мужества, скатіна», — сипонув горлянкою братан і зник, певне, на новий етап.

 

Отож Михайло не морочив собі голови, не йняв, що і як, коли йде з Никодимом: блондав блідий, вичумлений, — нутро не сприйняло Сталінку, — народ зусібіч дикий, можна навіть сказати, неінтелігентний, падлючий народ, без попередніх балачок розкров'янить писок або підсуне, диви, вихиляючись, дриґне колінами, просюрчить крізь зуби патлатий жлоб: «Папаша, плоско шутіш, сваліл би от Люські, однако возраст твой могілой овєян», — а тут біда наджигурилась, джарга заздрощів, сум'яття перед втратою, удворуч усе, удворуч: Марія влаштувалася за протекцією дільничого «на віно і водку», тож випивки не переводилось, та хіба те, — відтепер фігура Михайла Піскарьова, монументальна постать сімейного годувальця, примара домашнього вогнища не мала жодного, навіть перехідного, непевного, навіть таки порожнюватого значення: «Ні хрін ханьки м'яти і бовтати хвабрикою та дівок за сраки лапошити», — й зараз Машенька, тобто Марія, парилася за брунатною, під горіх, стойкою, парилась од «жигулівського» чи «пензенського», оповита туманом власноруч викоханої мрії, під звуки з прикарабка, лунало напівзаборонене «ах мурка, ти мой мурр-рьоночєк», де в окиді задзеркаленого прилавка десяток відвідувачів видавалися за сотню; утопивши рожеві кулаки в похилі боки, навіть бровою не вела: червонопика, пишногруда, мужички пошкрьобували «проходняком» повз прилавок, навіюючи тепло, а Марія мліла, од чого «гелики» з позалипалими очима крізь сизу кушпелінь тютюнового диму, погорі столів, умащених жиром оселедців, залитих ріденьким сечовидним пивом, засиджених убільшки в кулак зеленими мухами, «дєлалі ручкой», а Михайло з підібраною від похмільної нудоти мошонкою, аж язик стягувало у рурку, під «ах мурка-а-а-а» канючив чарку. Канючив, як шкодливий кіт. Смерть як подався: уранці будив переляком дощ, піднебіння порепане, щелепа зависала до обідньої пори, щось мугикав, ворушив вичовганими губами, відшторював фіранку — піт рясно, дрібно, родзинка по родзинці холодив чоло; потому вештався кімнатою, збирав недопалки, візерунив поглядом зачовганими шпалерами й, розтріпуючи недопалки для самокрута, вгадував на стіні де Африку, де Америку; Сьо-Сьо пудив у штани, ворушив крутою щелепою, розхитувався на купі власного лайна, закочував очі — білясті, цнотливі яблука білків, — і незмінно на одній ноті протяжно тандичив, витягував видзеньком по шибках «у-у-у».

 

«А щоб тебе, собака дикий і неприв'язаний, машина переїхала, недоноску», — спересердя говорив Михайло — на нього з облущеної рами зирив портрет-світлина діда Піскаренка, у синьому, з начосом, галіфе, — два пальці між другим і третім ґудзиком, — і Михайло, до решти зневірившись, подивившись на діда, знаходив був часом приховану Марією півлітру; вилягшись, погулькував горілюню, прискаючи голубими, обнадійливими для сімейства, а насамперед для себе, колами надії; зірвавшись на рівні, тікав од усього, подалі, до Голосіївського озера, перестрибом, перебираючи поглядом ходу товстозадих дівок — о, в цьому Михайло кохався і знав діло вперто, — пантачився лошаком, перелітав урни, розмазував пику шибками чужих квартир, відпльовував, крив матом на зупинках, — тільки в брудно-червоному закавулку, у квадраті домів трохи укручував хвоста і згадував, що, «мать того за ногу», не поодеколонився.

 

Але то ще не все: бува як прокинешся — жу-жу-крах-крах-тррп, — і так, мовби хто сидить у голові, молотком гепає, гуготить, длубає хробак у мізках, а оце нещодавно на розі Васильківської та Козачої, де плакат «Економте електроенергію», згори озвався хтось голосом Левітана: «Михайло Аврамович, спасай Родіну — вручаю тєбє гєнєральскіє пагони. Смірна-а-а!» — та Піскарьов вертнув головою, задер похилі плечики, потріщав карком, — нічого не вгледів; щодуху подався до озера. Напівдорозі, на освітленому п'ятаку площі — сонце било крізь вітражі — у затінку, голос зупинив його, повторив наказ; Михайло хотів дати дьору — рявкнув невидимий: «Подлий і нізкій, у штрафниє батальйони падьош! У штрафниє!» Голос підозріло добирався до інтонації Микити Хрущова, або ж учувалося люте ревище діда Піскаренка. Та швидко Піскарьов пообвикався наказів: посіпався запрілими коробками універмагів, «згори» поглянув на море люду, що повзав повсебіч оселедцями, переконався, затаїв у собі впевненість: вони нічим не різняться од нього, хіба що той або той судаком вибальбушує очі; Михайло якось висмикнувся з тієї тисняви, на останнього карбованця хлюпнув у розпечену горлянку гранчака вина. Дивись, полегшало: світ умиротворився, настирливий голос невидимого чолов'яги пошкабарчав, покалякав і одв'язався; теперки Михайло годен був собі дати раду. Але, поговівши, послинивши поглядом жінок, похитуючись, із повернутою гідністю і навчений досвідом, що випитого на досить не стане; поки спека вапнила небо, почовгикав до давньої коханки, що мешкала на площі Калініна, й там безпробудно, немов доганяючи щось у житті, пив три дні, у своє задоволення, заїдаючи квашеною капустою, кнуром вивалюючись у чорних, непраних простирадлах, а коли приятелька виштурхала в потилицю, бо навернувся інший, із одстобурченою матнею, кишенями, повними грошей, подивився на неї протяжним, нещасним поглядом людини, яка не має права просити про допомогу, з незадоволенням несправдженої людини на цьому світі. «Сука ти послєдняя», — вулицею його крутило, як муху в окропі, затуркано дивився на реклами «Енерготресту», «Метростроя», «Київбуду», а може, дасть нелегка виглядіти того чолов'ягу; на кого він схожий? На діда? На Хрущова? На Сталіна? А мо' сам Лаврентій Павлич? Дома говорив дружині: «їсть мене, Маша, щось ізсередини». А Маша нудно, повільно повертала голову, світила склом очей, бо «на водкє і вінє», скрипіла: «Піть, сволочь, треба мєньше», — і йшла на працю або ще кудись. Михайло досьорбував рештки вина, влягався на ліжко — нічого не приходило; він зазирнув за портрет діда, за портрет Сталіна, але як треба — нічого; по обіді подибав на озеро. Посидів на глинищі, роздягнувся, хруснув солодко кістками; приємно; пірнув, заплив до середини, аж тут як гукне щось: «Утоплю, собака», — і Михайло упізнав голос того, котрий горланив про «спасєніє отєчєства»; на березі задриґотів тілом, шкіра посиніла, напнулася сиротами на вітрові. Хотів сховатися од людей, — завищало над головою, а в жилах немов замість крові тече товчене скло і пісок; знову гарикнуло, ляснуло ланцюгом об землю: «А, падла, іспужался? Обосрался?» Тоді Михайло побіг упродовж озера, підминаючи стопами капелюшки, сукні, станики, гайнув до лісу, але гілками стрибало, гарювало, тріщало, доймало легким глузливим посвистуванням, дуло крізь сопливі ніздрі. Й усе так, начебто Михайло голий. Він спробував було зарити голову в пісок, а колом — люди: посміювалися гнусяво, похихикували, тицяли пальцями, давали слушні поради заритися взагалі, але хтось додумався — налив гранчака горілки. «Ах, ти, підарюга, — ішо і пйош», — наостанок прошипів голос діалектом рідних місць Михайла Піскуря-Піскарьова. Утих. Горілка обсмалила нутрощі, весело в небі нанизувалась на сонячне проміння бавовна хмар, срібною лускою бралося озеро; вечір крилом ніжив Голосіїв…

 

А вдома Михайло сидів у кімнаті покійного діда Піскуря, — звісивши руки, мирно вовтузив поглядом, дивився, як Сьо-Сьо бавиться власними екскрементами; потім прийшла Марія, привела Костю Шаповала — вантажника, дебошира, любителя гітари і Розенбаума: «Ну, што, Міша, по малєнькой?!» Баба Піскуриха проговорила своє «свят-свят», поклала хрести на порожнього кута; чоловіки випили, просвітлена Марія готувала на кухні, коли Михайла знудило, і Костя Шаповал почав його ганити: «Зачем, падла, пйош, когда нє можеш. Ти нє пєй, работать надо», — говорив, говорив, а Піскарьов дивився на нього риб'ячими очима й усе чув, як у діжі; навідалася з кухні Марія й прогнала чоловіка в куток, а далі він, Михайло, запам'ятав би все, та, видно, «не судьба»: сидів, піднявши догори пальця, й повторював дружині, пальці лівої руки запхавши за шлейки майки — майки тих часів, коли дід Піскаренко отримував довольствіє: «Ти меня отруїти хочеш, падліна. підсипаєш щось у жратву», — тоді вилетів через вікно, довго ширяв над Сталінкою, вгадуючи у квадратиках будиночків квартали, зачіпав пальцями віти — «ха-ха-ха-ха» виривалось од радощів; політав, доки не скінчилося пальне, приземлився біля Сьо-Сьо, що смикав довгі волосинки на крутому підборідді, — з мокрими штаньми; десь узялося порося, а придивишся: чи то порося, чи то лев, — похрюкало, поворушило рилом, махнуло крильми, як у мультфільмі про Попелюшку, його, Михайла, не взяло, гайнуло у прочинену кватирку; смерть прийшла, торохкотіла кістками, зачаламкала вставленими золотими зубами знайомого Михайлового лікаря-зубопротезника, але Михайло нагнав її: «еч яка у-у-у», а відтак провалився крізь землю, сидів на купі жару, чаркував та говорив із чортами, а десь собі краєчком думки: як би його обдурити рогатих; тоді злетів, пахнув білими крилами янгол, ухопив Михайла за поперека, поклав його, Піскарьова, на пухнасту хмару, лежав під рожевим балдахіном, приємність така, як після першої чарки; та прогнали звідти, і вже бачив Марію, подругу життя свого, як вона через дах, крізь стелю, за ноги втягувала до себе Костю Шаповала, — бідака застряг межи стелею і горищем, видно, зачепився ґудзиками — верещав недорізком, а знайомий голос, до чого рідний, близький та теплий, по-діловому зосереджений, мовив: «Зарубі ету кабилу», — Михайло ухопив сокиру, цюкнув начищеною до сині крицею об одвірок, погнав Марію та примарного Костю на подвір'я. В'язало півдвору. Піскарьов не чинив супротиву, навпаки, удавав спокійного і нормального, а з'явилися міліціянти, то побачив у найстаршого, з погонами сержанта розкидисті оленячі роги, а в решти — поросячі писки, і як підійшли, то затхнуло кнурами, правда, говорили чисто по-людському. Михайлові не до них — виборсався й побіг: намітало листям, протяги лизали дворами, стіни лущали, валилися, мороз поза шкірою: падали будинки — він намагався утримати їх двома руками, навіть ногу виставляв, та врешті відчув, що це марно, що «всьо», упав ниць, затулив голими ліктями голову: «Рятуйте»; двір сипів, крився демонським криком, гризлися пси, пускаючи вітром клапті шерсті, виття, галас, рейвах, і все це ухало у квадрат нічного неба, де голками різьбилися зорі. У дільниці, одригнувши м'ятним перегаром лікеру, підтоптаний майор тицьнув папера: «Пиши, сволоч, що потребую лікуваться од алкоголя»: на простягнутому аркушеві паперу в кожному кутку сиділо по червоній мавпі і показували дудки. «А-а-а, кровушники-и-и», — і Михайло дулубав їх нігтем, душив пучками; мавпи вискакували, збивалися докупи, верещали, перемовлялися і совєтувались, гули й смерділи. «Ведіть його, придурка, у псіхушку», — буркнув без злості майор Сироватко й провів долонею по висрібленій сивиною їжакуватій чуприні, з лоба йому проростали баранячі роги, рядові міліціянти рохкали й гадили на підлогу, ну, точно, свині. У «чорному вороні» везли зв'язаним, Михайло репетував, що в дурдом йому ніяк не можна, бо хтось повитягував у нього нутрощі і тільки Марія знає, де вони, та невидимий голос крякнув презирливо: «Спи. Ти мені заважаєш!» — Михайло перехрестив невидимого і вже балакав із двома янголами, що робили одне одному педікюр, а за хвилину перетворилися на перукарниць, наминали тістечка «бізе», дзюрили у горнятка й сечу виливали Михайлові на голову, а він тягнув у повітря сумно, безпомічно, тихо, дитинно схлипуючи: «Верніть мені янголів… Верніть янголів…» — у лікарні довженний, жовто освітлений коридор, просмерділий ефіром і формаліном, привів до пам'яті: налитими кров'ю білками, звуженими зіницями Михайло Піскарьов упіймав молоду, з окатою сідницею, тверду, як із дерева вирізьблену, медсестру, — набрала в шприца — з кінчика голки побігла крапля прозорої рідини, чистої рідини, дзенькнула дертичною, зачовганою підлогою, перетворилася на останню коханку Піскарьова, і він тихо, звірино завив, зачаламкав губами, на яких позалипала слина. «Виміряй йому тиск», — кинув маленький чоловічок у брудному халаті, з утомленим поглядом невдахи і засурмив мідною трубою, зарохкав; медсестра витанцьовувала, стеля, стіни лікарні прозорились іздолу, десятки пик лізли одна на одну, кожна поперед себе: з довгими вухами, висолоплювали язика, дражнилися, вертіли кінчиками, забілілими кінчиками носів і по-змовницькому підморгували. А далі марудила спекота; дрижаки куйовдили мошонку, жар напливав по грудях, — обірвало нутрощі, потягло крижаними вихорами, й усе так, як у дитинстві, коли його вперше посадили в крісло зубного лікаря, де Михайло високо задер коліна; а з неба покотило, пішло синіми, зеленими смугами, його кидало, виймало з провалля у провалля, й по якомусь часі він угледів себе, покритого жовтим, цупким од хлорки простирадлом, виринув із темряви, лежав ногами до стріловидного вікна, далина обіймала все довкруж, запаморочливе запале небо, залізничні насипи, мушельки вагонів, колеса витюкували — вже на вечір — голуби прошивали бурштин сну, і лагідний, укоханий та випещений вишневими дворами двір, де старенька скоцюрблена жіночка обіперлася на держака лопати, а хтось маленький, у хебешних штанях, зі шлейкою через плече, ступає до вікна: риплять тополі, айстри духом своїм ріжуть ніздрі, й десь мантачать косу. У кінці двору губиться, каламутніє світло; дорога йде струмовидними тополями, долонями хмари, а озирнешся через плече — трава шовком на сонці; ти навіть не встигаєш подумати, а дорога видовжується, тріпоче попід парканами, між латками засіяних полів, а жіночка натомлено читає щось, не проймаючись змістом, водить нігтем по бісерові рядків, і країна сунеться, виповзає, минає тебе. Коли спекота вляглася, Михайло побачив крихітну, з макове зерня, чорну цятку. Чорна цятка росла, з'явилася баба Піскуриха, мнучи в руках вузлика з його одягом, та все клала хрести, а він хотів було крикнути: «Відпусти мене! Мені боляче!» — та чорна цятка росла і поволі втягувала в себе бабу Піскуриху, Горіка, Сьо-Сьо, — свистіло, кругом крило леготом, хлюпотіло, мовби у повінь. Було боляче. Михайло засапався, знову побачив, як засинілий рот ворухнувся, здихнув легко, серце шалено колотилося по ребрах, уповільнило хід; шкіра на обличчі напнулася, видалося, що тіло вже одірване од ліжка. «Він іще живий», — почув Михайло розпачливий голос баби Піскурихи; жовтим сонцем заливало виямки очей. Нараз відпустило, начебто хтось розтяв і вивільнив од якоїсь потуги тіло. Михайла засудомило. Гребонув руками. «Помер», — почув голос маленького чоловічка у брудному халаті: об ноги Піскурихи терлася кішечка; нявкнула, настовбурчила загривка. Баба тричі перехрестилася. Ластівка стрекотнула у прочиненому вікні, сіла на поручню візка-каталки, повела дзьобиком і випурхнула навстріч синьому небу. Чоловічок креснув сірником і запалив цигарку. На ту годину, по смерті батька, Горіку пішов шістнадцятий; голос у нього переламався, зрідка, коли доходило до сварки або бійки, — похрипував, істерично натягувався та сипів молодим півником. Звістка про батькову смерть застала його на вулиці Ломоносова, де він із ватагою «чистив» студентські гуртожитки, — робили «гоп-стоп» запізнілим та розговілим тілько-но, після любовних походеньок, неграм африканського походження; щось дорогою наче штурхонуло у спину, в роті віддало чимось металевим, — Горік оступився, навіть понюхав руки, — одну, тоді другу, — але смак мовби проїв його; потім він бачив червону черепицю, що різала косо ранкове небо над розбірним будівельним вагончиком; протяжно повискувала стріла підйомного крана; Вовк одсапувався молодим лошам, обтирав липкий піт, на лежаку розпласталась п'ятнадцятирічна Нілка із запаморочливо сірими, скляними очима — тільки упади туди; тій Нілці, якій сусіди шипіли вслід: «А ця лярва буде, як Люська Фанера», він намірявся показати мужське поводження: «Я тобі не фраєр і не поц», — Нілка у відповідь трусила тугими, дорослими грудьми, вигинала поставу, похихикувала на лежаку, косила зором по стінах; ранок уже ніжно рожевив шкіру; «Що за чорт», — говорив Горік, а Нілка переверталася на живота, виставивши округлу сідницю; тут хтось постукав. Зашкрябало. Пройшло морозом по шкірі; Нілка відсахнулась, і Горік побачив, як тріпочуть повні жіночі перса, спраглі набухнути молоком; соски урізнобіч, сонце вилизує підлогу, світло від ліхтаря на фото оголеної Мерилін Монро; гуркіт удруге — чи то у свідомості, чи насправді? Запахло волошками; відтак до цього запаху домішався металевий дух; Горіка теліпнуло. Нілка зирила на перекошене, спітніле лице Горіка, спотворене шрамом; Горік сів, стиснувши кулаки, боров нудоту, тіло поніміло, — нараз його прохромило жахом, пучки закололо; щось брунатними хвилями бризнуло з шибки вагона; далі він біг, хекаючи роззявленим ротом, відчував перебабляну болем мошонку, стрімголов гнався алеями, приспаними полудневим сонцем. Блідим, як око помираючого чоловіка. Збив ударом долоні бджолу; заревла сирена вантажного авто. Не при пам'яті — до четвертого поверху, ніздрями по-звірячому втягнув густу підвальну смердоту, з широко розплющеними очима зупинився, послухав у повітрі дзинькання скрипки з горішнього поверху, покривився, штовхнув облущені двері, — ніби не з ним це, а хтось наглядає, — попереду стіл із білою цариною, якому, видавалося, не буде кінця і краю, ряди пляшок на ньому, червонопикі фізії батькових товаришів, а швидше, одноденних Маріїних коханців; пили за здоров'я, за сина; коли прийшов полудень і треба було виносити труну, оббиту червоним і чорним, то половина з тих, що пили за упокій, порозповзалися дряблям у кріслах, хтось тицяв невірну дружину свою писком у «імпортне» олів'є, а осторонь, заголивши до пупа спідницю, нач. караула чвавив на дивані сусідку покійника Піскарьова. Марія дивилася на те зле, й не тому, що оскверняли прах чоловіка, а тому що їй самій уже давно приглянувся той сусід, котрий натомість «приглядав» усіх жінок усього світу. Щоби погамувати лють, вона зі щедротою розливала горілку по склянках: «Пом'яніть, пом'яніть покійничка», — і свічка жовто гостроносила обличчя померлого; віск скапував на груди; майор Сироватко потягував чарчину за чарчиною, нахвалював червону ікорку; надвечір, такої пори, що не втямиш, чи то весняний холод, чи літо нагадує колючу осінь, проти сутінків, поважно познімавши пропрілі картузи, де сіллю повиступала спека, завітали на гостину міліціянти. Крякнули смачно по чарці, посиділи, дивлячись то поперед себе, то на портрет діда Піскаренка: «Да-а-а, славний був чолов'яга». Горік, упрілий, прохриплим од бігу і курива голосом прошипів: «Козли», — міліціянти дивилися на Горіка, на портрет Сталіна, на старого Піскарьова і далі пили за дідову пам'ять. Коли нагодилися виносити труну, оббиту чорним крепом, Марія поклала до зачовганої валізи майора Сироватка пляшку вірменського коньяку, — гіпертонічні вени на скронях здулися трубами, — додала ненароком мов: «У мене ще один анцибол росте… А вдасть треба уважать, бо як ми до неї, так і вона до нас…» — а тоді захмеліла, перегнувшись на спинку маленького дзиґлика, де сидів Сьо-Сьо, звісивши великі, прим'яті подихом неминучої старості груди, блювала спершу вінегретом, далі жовчю; стара Піскариха клала побабілими пучками хрести під вижовклим фікусом, читала «Отче наш», «Богородицю», — тихенько в душі похлипувала. За північ, коли люди розійшлися, завихрився вітер, задеренчали двері й волосся залущало електричними іскрами. На цьому спогади — нетривкі, засмічені, просмерділі голубцями, що їх лаписьками чавив Сьо-Сьо, — вривалися. Останні спогади про батька. Горіку так і втесалося в пам'ять: холодний піт по грудях, зірець ранку у вікончику вагона, тремтячі соски на грудях Нілки, стрілою липова алея, високе полудневе сонце, знову маячня про Нілку, і — нічого не лишалося; нічого, крім як і далі гасати по Ломоносова, трусити котів-сутенерів, вибивати зуби арабам, а тоді від нудьги, висівшись із друзяками на паркані, мов горобці на осонні, посмоктувати «Казбек», чвиркати із нижньої губи, спостерігати довгоногих краль, що вихиляли стегнами й проходжали алеями. Да-а-а. Мрія. Один тільки Горік мав дівчину, але, крім мороки, од Нілки не перепадало нічого. Це злило. Ватагу злило. Горіка тим більш.







Дата добавления: 2014-12-06; просмотров: 272. Нарушение авторских прав

Studopedia.info - Студопедия - 2014-2017 год . (0.005 сек.) русская версия | украинская версия