Студопедия Главная Случайная страница Задать вопрос

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Частина перша 6 страница





 

По кількох днях Никодим нахромлював промерзлі пласти гною, надимав шию червоними, зеленими жилами, а Йона сидів на табуреті під стіною глинобитного сараю, коли віддалік, за сизим кушпелінням хабняку, затремтіли чорні цятки людей; Галька йойкнула: «Нурім…» — «Не віддам сволочі» — Йона нічого не бачив, бо сонце сліпило очі, миготіли повні руки Гальки з веснянкуватими ліктями; по хвилі люто захарчали пси, трісла штанина, ляснув постріл, собака, підгрібаючи, поповз під парканом на трьох лапах. Півень, ламаючи горлянку, вирвався з хліва і вогненно полинув хвилями — пір'я посипалося теплом на щоки Йоні. Потім сонце пропало зовсім, — перекоцюблене, посиніле обличчя Нуріма попливло перед Йоною, в голові налилося щось, потім луснуло тупим, до хруску в потилиці болем; погасло сонце, пропали звуки.

 

Табір вічно прокисав під дощем: по ліву руч виймищами зирило сіре, низьке небо, трохи далі — глинища та куці скелі, а вірніше, як придивитися, то гранітні валуни, причесані дощами та вітрами. І між цими скелями й небом лежав табір, нічим не захищений од стихії, де повстяними, промоклими ляльками, од будівлі до будівлі, бовтались у суцільному тумані його мешканці. Йона вже не пам'ятав, коли, де і як опинився серед десятка немолодих людей, що жили в одному бараці: лягали вряд, накрившись просмерділою ковдрою, боязко — зразу — відсувалися, як тільки хто ліктем ненароком зачіпав одне одного. Так і лежали холодні, голодні — засинали, наче понімовані умисне. Йона подумав тоді, що нічого не додає так сили людині, як розпач; але як змусити усвідомити цих телят, що вони справді втратили все, що можна; і що далі вже ніколи нічого не повториться; говорив: «Мужики, що ждать… а що ждать…» — «Ти во почни, а ми поддержимо». І вони так сиділи, відігрівалися біля шиплячого сирими дровами вогнища, навіть не зирячи на Йону, розповзалися по закутах, а над припіднятим брезентовим пологом миготів ліхтарем помічник косоокого Нуріма, полукрівка Халям, — із куцою шиєю й ромбовидною головою, що вгрузала, зросталася з плечима.

 

Йону привезли в табір для виготовлення цегли десь у середині зими, а може, початком; він толком не пам'ятав, бо слабував на голову од міцного удару — «от не везе тобі як не в голову так біля — на що хворієш від того і лікують»; у таборі не зчинилося нічого особливого: підбіг у рожевих, шовкових — для їзди на мотоциклі — штанях Халям; забігав дивно якось борлак: «А-а-а, будем работать? А нє будем — жік-і-і-і», — і провів ребром долоні по горлянці, розсміявся розкотисто, легко спочатку, а тоді істерично, по-псячому. Табірники, що стояли півколом, підхіхікнули. Всі вони приїхали добровільно, десь у середню частину Криму, подалі від моря, де в скелях, безлюдних місцях, люди чеченця Нуріма навибудовували заводиків для виготовлення цегли, опію, що завозився з північної частини півострова, матраців, а влітку, щоб безкоштовні раби не лінькувалися, давали їм майструвати очеретяні живоплоти. Нікому не западало й думки вставляти щось проти, — наглядачів і чергових назначали з-поміж своїх, а годувалися — чим Бог пошле. Коли хтось прокидався десь або думав залізти за огорожу, то доносилося Халямові, і той дубасив гумовим шлангом бідолаху ледь не до смерті. Проте, як підмітив Йона, табірників більше лякала ота м'якенька, пухка ручка, її долоня, ребро, яким він, по-котячому мружачи очі, черкав по горлянці. «Жі-і-і-і-і». Потому, десь за днів два, Йону почав опосідати страх; Йона брав кухля, виготовленого самотужки з банки з-під консервованих фруктів, підсідав до буржуйки, де вічно черговий пічник Лотя куняв, запхавши посинілі, у гнійниках руки до куфайки — «хлєбушка би, нєт хлєбушка?»; на його питання Лотя відповідав одним жестом — кресав по горлянці: «хлєбушка би, хлєбушка», — Йона стовпів од холоду, що пронизував від голови до ніг. Тоді повторював щось напам'ять — «…до першої зупинки було всього ступити кілька кроків: зразу дорогою росли густо липи, молодняк ще, не просічений — затінки зависали густі, і там було прохолодно навіть серед літа, особливо в полудень; а полудень видавався у тих місцях завжди напрочуд безлюдним…»; Лотя стрибав біля плити — «памагі разбудіть брі-гаду, разумнічался». Бригада вставала, бо «Гусейновіч обєщал водочкой попотчевать» — і так з дня у день. А якось — сонце вже пробивалося крізь хмари, ближчав березень — покликав його зігнутим пальцем Халям: «Сюда іді, умнік. Сюда. Гаваріш, многа знаєш… Ну, значіт будеш сказкі расказивать Гусейновічу на ночь…» Сам він теж приблуда — не з чечні і не з місцевих; придибав у шовкових спортивних штанях, перебалакав, кажуть, про щось із Нурімом та так і лишився тут: то сидить на осонні, сліпо примруживши очі, то бродить, доскіпується до кожної дрібниці. А головне, він не сам прийшов, а з «бжі-і-і-і-і». Проте мовчали. Якось надумав був утекти з табору спокійний, лагідний Лотя, — виявляється, забаглося йому купити пляшку, — тож Халям вибив весь дух із Лоті і, мабуть, забив би, коли б той не признав іще кількох спільників. «Вєчєром екзекуція», — сказав Халям, виставивши п'ятірню, й моргнув; натовп гачкуватих постатей застрибав: «Екзекуція! Екзекуція! Екзекуція!» — запалили багаття, пожвавлення кинулось табором; Йона бачив, як лаштують три стовпи, — закопують у землю, неподалік робиться м'яка підстилка для Нуріма Гусейновича; а надвечір привели п'ятьох зв'язаних хлопців, що з усієї сили пручалися, — «ша-а-а, ребята, кончілось всьо». Хлопців зі скрученими руками посадили спина до спини. Халям радісно й збуджено щось вигукував, репетував, присідаючи, заглядав крізь ноги, фуркав як кіт, заскакував до будівельного вагончика, де мешкав, випивав горілки, а тоді кружляв, вертівся кругом вогнища. Коли вивели Лотю та його корешів — Йону пройняла тривога. Відтак трійцю прикрутили до стовпів, а робочі затупали, відпиваючи од горлечка горілку — «екзекуція екзекуція екзекуція» — Йона вже майже знав усе наперед, але його більше дивували ці відкриті, широкі, майже як у дітей, очі. Халям верескнув, — відгомоном пішло по валунах, голови глядачів масними плямами застрибали під холодним, низьким небом. І раптом, коли почулося тихе «бжі-і-і-і-і», всі побачили у Халяма в руках бензопилку «Дружба»: він раз по разу вмикав її, запускав оберти, вжикав над головою, присідав і, просунувши писка між ноги, показував язика.

 

«Трагедія попереджує катастрофу…» — подумав Йона, а тоді, одірвавши погляд, побачив, як летить тирса, біла, свіжа ще з літа тирса, навіть кленовим соком лоскоче ніздрі, — чвиркнула кров і голова з обрубком дерева упала в калюжу. Дві наступні жертви завищали, немов обпечені, потому наче покам'яніли, — лише ворушилися синіми смужками їхні роти; «бжі-і-і-і», — гула пилка, глядачі випивали ще по ковтку горілки, обговорювали подію — видно, те їм було не вперше, — поговорювали, як і на який бік упаде решта голів… Иона сплюнув і нишком, щоб ніхто не побачив, подивився на гурт молодих хлопців; один видався знайомим, щоправда, то могло й видатися, бо хлопці були побиті до синього, аж ребра повипирали; вищання бензопили на якусь мить урвалося; голос Халяма напучав останню голову: «Бог! Бог? Бог?! — він стрибав на одній нозі, обтираючи розчепірену п'ятірню об шовкові, жовтого кольору штани. — Я! Слішал, я ісполняю функцію Бога на зімлє… і щоб я забил — здєсь в лагєрє нєт нікакого другого Бога, кромє Аллаха. А об'язаності вашого Бога я пока беру на сібя», — жикнула пилка; голова буцнула до калюжі; новеньких поволокли до вогнища, де на шкірах парився Нурім. А наступного ранку, розминаючи закоцюбле й усе ще синє од побоїв тіло — поки помічники чеченців по живому товару Глосік і Косік онанували на обкладинку «Радянської жінки», — до Йони примостився один із новоприбулих: «Слухай, брат…» — Йона шикнув, але з того дня й почалося: працювали вони розважливо, спокійно, навіть самовпевнено, але те не здивувало нікого, навіть косоокого Халяма; хоча й побіг він до Нуріма і щось довго шепотів на вухо, а Йона зиркав боком — наче ненароком, наче у мішень піймав, — драглистий, шовком зачовганий, поперезаний зморшками шматок шиї. Ближче до березня Халям занудив — вештався табором, іноді впивався, запускав бензопилку, «бжі-і-і-і» робив над головами, що копирсалися у глинищі; скалив ікло; щось визирав: закружляв поговір, нібито будуть між косолапими переторги, приїдуть люди з Кавказу і тих, хто жвавіший, позабирають, ну, а решту, відомо, потоплять у болотах. Небо повнилося чорнотою, тягло на перший весняний дощ. І тоді виникла, несподівано зовсім, постать Йони проти вуглистого неба; постать хитнулася, — впевнено якось, і постаті, що перед цим рябіли самими лиш плямами, — нагнулися й подіставали ножі; щось ворухнулося у нутрі Йони, радісно бринькнуло: він здалеку побачив, як купами звисають комарі, готуючись до травня, — скоро літо, скоро; ножі розтяли повітря — Нурім кинувся до вагончика, Йона напереріз, бо знав, що там зброя, й вони хекали, бігли схилом, підкопуючи камінчики, вириваючи шматки простору, гублячи з очей небо — «не доведи Господи, там же зброя» — бігли вони вічність, під порожнім небом із низькими хмарами; бігли без сонця, а коли ляснув постріл і вони обернули голови, то нікого, нічого не вздріли; тільки гравій посипав дощем, а потому пішов пливуном із-під ніг Нуріма, котрий, похрюкуючи, соплячи кров'ю, поповз до ніг Йони, а той виламуючи хребтину, уже біг до вагончика — «бжі-і-і-і-і»: креше звук, сіра тінь нагинається над чимось, але ворушить жовтими ногами шовкових спортивних штанів: вмент доходить, що то Халям: кров бризкає на вагончик, обрубок руки зміїться на камінні, намагається ухопити когось востаннє; Йона перепиняє подих, ускочивши до вагончика, просмерділого мускусом, тютюном, вишкварками чаю; шелестять кольорові порнографічні журнали: під матрацом він знаходить два «Макарови», карабін і «калашнікова». Зоддалік лементують. Там ще лишилася охорона, що привозить живий товар паротягами, пароплавами. Розвішуючи зброю, запихаючи набої до кишень, Йона пошкрябався схилом: двоє чеченців смалили невпопад із карабінів. Стріляли вони погано, але кількох заюшили кров'ю. Втихло все, коли стрекотнув «калашніков». Сірі тіні пошкрьобали на гору — «хутчій, хутчій, Нурімів слуга утік…» Блимали ножі, тупо входили в тіло — із рипом одірваного од кісток м'яса.

 

А за тим, по втечі, ніхто довго не бачив неба; Йона водив їх болотами, мочарами, серед якихось попелищ — скільки їх померло, скільки вижило? У полудень вони наткнулися на великий кам'яний цирк, наповнений водою; сонце червоною цівкою розпливалося по рівнинах, чвиркало зеленим, молодим соком виноградників; Йона припав на коліна, укляк, потому витяг затрьопану книжечку, перехрестив нею в повітрі; мовив: «Во ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь», — натовп нехитро повторив молитву, й одне по одному почали збиратися до озера. За годину налагодили пліт, і Йона, виспівуючи псалми, повів навмання хиткий корабель; а може, й не навмання? — звідки провідаєш, що у людини на думці, коли вона так давно не бачила сонця: «…попливеш ти пустельними берегами, а вони не видаватимуться пустелею, й тільки серце щемітиме од радості…» Третього дня померло ще двоє; Йона не піддавався на умовляння звернути з дороги і таки попросити допомоги у влади; блідо, мертво зціпивши уста, що аж біліли од напруги, переконливо — година в годину — роз'яснював, що буде, якщо вони звернуться по допомогу. Та вночі помер ще один, майже підліток — Йона відчитав молитви; по закінченні церемонії люди загрозливо стискали кола; Йона махнув рукою: «Робіть як надумали», — кинув їм зброю, висадив біля найближчого, забілілого у вишнях поселення — «хай вам Бог помагає» — «і тобі, Йоно, вибач, коли що не так».

 

Другого дня над безмежжям сірої води зависла комаха гелікоптера; люди, що лишилися з Йоною, потривожено підняли голови: «Казали, що треба на літняк повертати. А тепер он мусора». — Позаяк гелікоптери висіли в чистому небі якусь хвилину, а потім полопотіли лопатями упродовж якогось селища і далі зникли — видно — до моря; Йона роздув лошаком ніздрі — море було поруч. Десь засвічувало, темніло в голові — пам'ять повертала, відмивалася хвилями наступних днів; вони — п'ятеро — уперто гребли дошками, більше скрадаючись уночі, а по ранках розпалюючи ріденьке вогнище, де шкварили на шпичаках гриби, дріб'язок риби, зрідка потрапляла якась птаха. Дні уподібнилися до днів — травень уже запав половини, але вони, як завжди, бачили мало сонця; троє не витримало й пішло. Останній чоловік не покидав Йону до кінця місяця, а потім, як тільки відчув солоний присмак моря на губах, заворожено якось усміхнувся: «Ну, все, брат. Пора. Якщо хочеш, то можеш зі мною. Контрабанда невелика, але прокормитися можна. Женим, якщо…» — «Дякую». — «Ну, як знаєш», — сонце прорвало клубки бавовняних хмар, помело легким вітром; «бриз» — ляпнуло у Йони в голові. «Не хотіли мене возити паротяги, значить, поїдемо на пароплаві», — другого місяця втечі він вийшов на дорогу, поминув здивованих бабок, що тягнули на мотузку кіз, і зник у порту. Вітер ворушив старі газети; полудень снував білу павутину серпанку; крани повільно повертали стріли, невпопад мотаючись чистим небом; миром снувало тепло.

 

«Слушай, курчавий… — Горік перевертав у роті язика, — во как забалакала мені баба Марфа мозки, то не почув навіть біди… хоча, как би ето сказать, не того я хотів, понімаєш, не того хотів; не того… — Горік скреготнув зубами, ударив кулаком по стегну; мурий світанок моргав за вікнами. — До мене навіть не дахаділо, що моїх савсєм нема, що і Сьо-Сьо жмур, і тільки оце через скільки років стали вони пригадуваться, як у попелі лежить баба задушена, а Сьо-Сьо реве, повзає, поплутаний у чорні простирадла та занавіси, но не в цьому діло… Ранок той отут у меньо, — він ляснув по гирлуватому загривку, — Султан уламував нащот работи, разом работать, значить; сам повинен понімать — виходу ніякого. Як не крути… Довго той Султанішка заганяв мене в кутка, усіх моїх прибрав, і Гліцерина прибрав, і Пепса прибрав, Передєлмешку, один Боцман — стукач стукачем, підер лідером… А купив-то, чуєш, Нілкою, простою халявою купив, але то вже пшик… Вона не вернеться, бо звідти не вертаються, то й не треба, не по мені то все, а туди… туди, звідки Нікандрич сифілітиком приповз, я хрен дамся. Просто ти мене повинен понять, що я вірив у те діло, а коли віриш, та ще й ростеш у тому ділі, то…» — Горік умовкав і, видавалося, щось шукав; Йона спирався на ліктя з думкою: «Так хочуть відшукати втрачений біль…»

 

По зимі, по смерті останнього правителя, Йона перебрався ближче до Лаври, до монахів, потом та молитвами Добував насущник; під ніч водив пальцем по Біблії, мурмотів про себе псалми, відтак, вуркнувши животом од гарячого спомину про обід, засинав. А одного дня несподівано прийшов до нього чоловік із порожнім зовсім поглядом, і тільки по рубцю можна було здогадатися, що то Горік Піскарьов: «Слиш, манах, баба-то мая покойніца тоже чітала малітви… а відіш — не спасло…» — повертав голову, добротно, смачно пахтіло од нього горілкою, випраними сорочками; віяло солодким, якимось потойбічним запахом: Йона слухав: як він десятками ґвалтував жінок, дівчат, офіціанток за столом, самозакоханих професорських дурочок, як вони з Султаном клапоть по клаптю прибирали район до рук, перекинулися вже за рік на інший, а він не переставав марити Нілкою, знову ловив дурку якусь, лигався з нею; перемішував він ту розмову зовсім незрозумілою Йоні мовою «не вдасть мєня тянула, а што-то боль-ше било, совсєм… ну, как тєбє сказать: злидні кого хочеш в угод загонят… а мені праздніка для душі хатєлось…» — тут Йона нічого не розумів, лише співчутливо кивав головою, а дрібненький, мов горобець, Микитка, що готувався до постригу: «Угаловка. Тьху», — а Йона розповідав — не знати кому й до кого — про зелений острів, котрого насправді не існувало, проте Йона так часто думав про нього, що потроху сам повірив, і під кінець розповіді бачив, як це вражає людей — вони теж вірили, що острів існує. Горік потягував цигарку, калатаючи усіма кістками, гнув свого, немов хотів вивільнити нутро од чогось, а швидше переконати в чомусь самого себе, — хоча б у неіснуванні цього світу; він складав руки на колінах, і Йона бачив довгі, майже жіночі пальці з рожевими нігтями; Йона слухав: як Горік вийшов на головного, на боса, значить, котрого звали між ними Іраклієм. Підхопив він так акуратно під ліктя Горіка — западало на той час, коли йшла пекельна війна між новими кооперативами, новими угрупованнями; коли зависло нове слово «рекет» замість «шмон», щоправда, Нікандрич часто, смакуючи, повторював те слово, — отой Іраклій узяв його, Горіка, попід лікоть, а сам у потертому піджаку, опасистий, до машини проводить, до чорного «мерседеса», довгого, майже на катафалка подібного — «мнє с вами пагаваріть надо било би…» — Горік тільки тупо дивився на нього й не вірив, що оте марудне вивчання людей Султана, розпитування всіх навколо, навіть Світлани, що терзалася нерозділеною жагою до свого рабовласника, виведе його врешті на самого Іраклія: «Хочеш палучіть Ніонілу — палучіш… Токо…»

 

Від того дня Боцман тільки те й робив, що працював удавкою, а Горік сидів у сусідній кімнаті, солодко слухав тріщання карків. Останнім на чергу потрапив Султан, кричав щось, не пам'ятає Горік, але кричав щось подібне: «Я тєбя в люді вивєл». Якщо по правді, то Султанової смерті він добре не пам'ятав. Забивали його кілками, як майора Сироватка, і в голові знай тримався майор Сироватко: на білому снігу, всохлий, утомлений старий чоловік, що помирав мовчки, тільки харчав від кожного удару… а Султан просився, вужем повзав, хрюкав, доки загостреного дрючка Боцман не загнав йому в горлянку; а потім поночі намацував холодні руки Нілки — бридився невідомо од чого, перевертався на бік; цокотіло у шибку сухе листя, наче чиїсь руки, — «Боже, как спать хочєтся, манах, ах, єслі би ти знал», — і пролежував до світання, щось уперто згадуючи, так, мовби пробивав кригу, сидів осторонь, далеко від усього, одубілий від холоду — хукав, не знаючи, де подіти замерзлі руки; і думав про те, що Нілка ніколи з ним не кінчить, та й не тільки з ним — лежить угорі тепла і не думає ні про що, навіть про Султана, — видно, роєм думок про кращих клієнтів; урешті йому обридли всі ті жінки й це холодне, як лід, тіло; тоді він, Горік Піскарьов, уперше когось пожалів — витягнув куцого «узі» і смалонув чергою по купі оголених тіл.

 

«Утома божевільна звалилася на мене, коли ні крикнути, ні погукати; життя моє занедбаним руслом, річка тягнеться далеко, у пустелю сюрчить, берегами без жодної людини…» — Йона посмоктував недопалка; сонце за хмарами, за дзвіницею; ударили дзвойи; «Нехарошій человєк до тебе приходить, Йона». — «У вас забув спитать, кому до мене приходить». — «Какой сам, відно, такіє і ідут». — «Цить, копитасті». Горік настирно приходив щодня, сидів непорушно, тоді протяжно починав підвивати, склавши на колінах понівечені руки: «…а потом ми йшли слизьким коридором моргу, вгорі деренчала лампочка… забашляв я непогано, за мною… хто за мною був, хто… манах, подскажі…» — «Я не монах, просто живу тут». — «Тут так просто, манах, не живуть, кожен живе там, де йому добре». — «Як знаєш». — «…вона лежала на столі, живіт розпанаханий — точно велика синя квітка, но понімаєш, чим більше її не було, тим більше мені її хотілося… ні… не те…» — Йона тільки дивився на нього поверх димлячого окропом кухля, здивовано; втома стрельнула Йоні в потилицю — «Піду здрімну», — «Ну, давай», — Горік не йшов — стримів проти червоної стіни з облущеною штукатуркою, у кутку весь збивався докупи, хлипав слиняво; враз, одійшовши од спогадів, репетував, випроставшись на весь зріст під облущеною стіною: «То ти кажеш, Йоно, що ми всі діти Божі… А ти подивись на оцих гнидявих пеньків з обрубками замість рук і ніг, з гнилими ямами замість статевих органів — це, ха-ха-ха, карикатура на Христа…» — Йона скулився, як скулюються люди, відчуваючи чужий біль. «Місто відкладає у мене свої яйця — личинки вже ворушаться. До сходу сонця, якщо зійдуть — проросте любов, а так — гади, змії… тихими кроками, затіняючи олов'яне місячне сяйво, ти ступатимеш од вікна до дверей; і навпаки — од дверей, по сходнях, по доріжці — слухняна голубому місячному променю». Йона йоршакувато ворушився; Микитка ухопив костура, забігав навколо: «Пшол нечистий звідси! Пшол!» — Горік залився безтурботним, здавалося б, тихим сміхом, ухопив цеглину, розбив собі лоба — «на, non, пасматрі — що, викусі», — і побіг; Йону тягло до пропрілих стін, під низькі склепіння льохів. Більше нічого не народжувалося, не приходило, а відпливало, відприскувало. Так вони й жили — милуючи за вікнами осінь, що рвала шовк сновидінь, калюж, де втопилося небо, розбите багряним, несподівано у безвітря зірваним листом. У жовтій дрімоті — повернувшись якось із праці — Йона побачив перед собою людину: чи то жінка, чи чоловік — важко було розрізнити. Гарно, добре зробилося Йоні — прохолодно, заспокійливо. Створіння повело крилами — мало пару крил — сказало впевненим, твердим голосом, та й не голосом ніби: «Дивись, Йоно!» — за мент він угледів пляму, мовби шибку, затоплену фіолетовим мороком, але дриґотить по-живому та шибка у повітрі, а в той отвір бачить Йона: вижовклий степ, гне горбом траву з відтінком жовчі, а там лежить людина, закусивши до крові, до живого м'яса ліктя, ворушиться, вужиться на животі: піднімається, знову падає на живота, захлинаючись у відчаї — впізнав Йона Горіка Піскарьова; Горік лежить довго, хмари валом ідуть над ним; Йоні обридає чекати: та ось якісь тіні ворухнулися, кошлаті тіні; людина зривається на рівні — позаду лютують, сапають прохолоду осені, відчуваючи свободу, пси. Спочатку Піскарьов їх не бачить, просто чує ніздрями, поволі повертаючи голову до верболозу, до річки, туга рідіє в очах — уже не добігти зроду, уже вчепірився перший пес у спину, за ним другий; натягнувся був Піскарьов, але скрутило ноги — псярня шматує м'ясо, шкіру, добирається до кісток. Горік стріляє навпомацки — у людей, у собак; біжить вигнутим хребтиною степом, падає, зводиться, падає; тут Йоні прориває теплу оболонку і він чує молох криків, лущання пострілів, кажаняче шурхотіння плащів та курток, важко повзуть по небу, над землею хмари, — Горік Піскарьов б'ється у судомах, трава повсібіч буряковіє, вітер замітає хмарами сонце, а псюрня, ухопивши волю, спущена людьми, жадібно глитає, рве людське тіло — щось лускає, тонка цівочка крові з-за вуха торує по шиї, за комір, сиплються міріади білих, синіх іскор, голова Піскарьова безвільно падає, переламавшись у шиї, опускається на плече чоловіку в шкірянці з погонами, котрий підскочив до нього перший, тримаючи у руках пістолет. Далі Йона бачить ізгори: тіло, шматоване псами, кашкети міліціянтів, спецназу, синє, свинцеве, розтріпане крилом гирловиння річки, і все піднімається далі, квецяючи погляд багрянцем лісу, Йона пробує поворушити ногою, але тіло задубіло зовсім, і він не впізнає свого тіла; знову голос: «Не бійся, йди за мною. Преставився. Ось і закінчився твій шлях». Холодом пішло по спині, але не страшно: ні люті, ні жаху не відчув Йона — рвуть тіло пси, палахкотить Лавра, рветься хмарами небо на хресті Софії, а місто попрілими сірими коробками тулиться докупи, мушлями трамваїв, паротягів, оперезане нитками залізниць, а душі — вони враз зрозуміли, що то душі, — линуть димком над ставами й водоймищами; випурхують, зависають серпанками, навіть не займаючи встояної, брунатної каламуті води; засвітило в очах: балкон, оголена жінка чеше попелясту косу, перелякані дитячі очі слідкують за м'ячем, що падає у калюжу, чиясь велика, драбкувата, кремезна тінь зависає над лампою, зодягнена у синє галіфе, струменить пшениця дорогами, минаючи сосни, а м'яч котиться, розтинаючи калюжі, на м'ячі намальована Африка, — пес жадібно патронув горлянку, хлебонув чорної крові; потемніло; «…бо, Господи, не долюбив іще до кінця, не доїв до смаку, не доробив ніякого путнього діла. Господи! — подумки мовив Йона, — не можу я йти дармоїдом у світ. Молодий ще я». — «Дивися, Йоно, дивися…»

 

Перше, що почув, пробуркавшись, Йона, це голод. Він зібрав акуратно у валізку речі, почитав молитви. А як вийшов за ворота — ударили дзвони, облизуючи, розгойдуючи осіннє повітря; вони клали свій звук то низом, геть тихо, журкітливо, аж серце збивалося з ритму й тріщало у ребрах, — то несподівано били шибками, зриваючи в лет голубів; на лавці жінка читала книгу, глянула на Йону, опустила голову; проревли винищувачі. Потемніло. Літаки чорним окриллям закрили півнеба, розливаючи гуркіт дворами, лякаючи нелякливих рудих щурів на сміттєбаках; перехожі підняли лиця, тіні від літаків запали глибоко в очі, вигострили вилиці; жінка втопила розкосий погляд в Йонині зіниці. Ударило, посипалось світло, снопами, оберемками жовтих, голубих променів, — завалившись наліво й описавши дугу, винищувачі зникли. Люди звично заклацали підборами. Дзвони ударили. Осінь навалилася здалеку духом яблук, солодким приторним смаком динь. Осінь сховала жінку; спала з її плечей; вітер зірвав калюжу. Йона поблукав поглядом по строкатому змієві натовпу й вирішив, що не зрушить звідси. Хоч би як воно там не було; чого тікати: голуби летять, теплими, білими клубочками перекидаючи тіла над червоними, зеленими, синіми дахами; десь там іде сліпий дощ, ряботять калюжі. Осінь. Проте не зима…

 

Жінка читала щось у розкритих, білих метеликах паперу, помережених чорним гусеничним слідом шрифту, — про море, про криві, дротяні струмені дощу і густу пароту ранку; вона читала про дерев'яний будинок, продутий вітрами та куцими протягами; про одне на двох ліжко і про те, як до дверей, хекаючи, хлебтаючи язиком, підходив пес; як ті, що лежали на вузькому ліжкові, слухали пса, ревіння моря, — це подобалося жінці. Йона повернув голову, топлячи погляд у кушпелінні людського потоку, над яким здіймалася грибоподібна хмара: наче вперше побачив туман, що огортав білі колони, ліплені фасади будинків з алебастровими янголами; тихі сквери, що знову ставали затишними скверами; від цього йому навіть трохи покаламутніло в очах — «Осінь, проте не зима…»

 

…Дощі йшли невідомо котрий день; з рахунку збилися навіть помоховілі діди та баби; листя опало зовсім — земля лежала чорна, безмежно чорна од краю й до краю, як і небо, перетята вузенькими каналами, трубочками вулиць, закутів; вода змивала всі нечистоти, всю гидь; шиби будинків, наче вибрані птахами очі покійників, свистіли у порожнечу площ, вулиць, де вітер ганяв поодиноких перехожих та набухлі газети.

 

Листоноша, у синіх закасаних штанях, крутив педалі велосипеда; натягнутий, упрілий, він зупинився біля будинку, — високого, чорного громаддя, котре затуляло півнеба, Голосіїв. Листоноша, сапаючи, піднявся на другий поверх і натиснув червоного Ґудзика дзвінка.

 

«Ти що, не бачиш, що тут усе опечатано?!»

 

«Вибачайте, но у мене правітєльственний лист».

 

«Давай, я сусідка, ми товаришували. Вернеться хазяїн — Горік — отдам».

 

«Розпишітесь».

 

«Ось тут?… Ну, всьо…»

 

З одвислими боками баба, посмугована, перев'язана якимись бантами, смужками, взута в один червоний, а другий синій капець, вичовганим поглядом помацала конверта, повертіла в руках, лизнула білим язиком, розпечатала, на ходу одягаючи окуляри — читала: тоді зупинилася, сіла, переводячи віддих, — так принаймні здавалося, хоч, коли добре, уважно приглянутись — вона читала молитву.

 

…Жінка кинула погляд на мокру вулицю, так дивно безлюдну, без чорних, здутих куполів парасоль, відхилила фіранку, і він побачив біле, майже мармурове проти фіолетового вечора плече. Вона дивилася на бурштиновий отвір вікна навпроти.

 

«У вікні баба і вона молиться», — сказала жінка, мов видихаючи.

 

«Не вигадуй», — кинув недбало Йона й перевернувся на спину; подумав: уже осінь — слава Богу, не зима.

 

Вітер рвав із флагштока пошматоване знамено; низом Васильківської вили пси; крізь діри прапора пробивалися колючі зорі.






Дата добавления: 2014-12-06; просмотров: 266. Нарушение авторских прав

Studopedia.info - Студопедия - 2014-2017 год . (0.011 сек.) русская версия | украинская версия