А. Характеристика. 1. Доба літературного розвитку, що починається в перші десятиліття 12-го в., має куди виразніше обличчя

1. Доба літературного розвитку, що починається в перші десятиліття 12-го в., має куди виразніше обличчя, ніж перший вік київської літератури. Київ усе ще стоїть на чолі літературного руху, але поруч із ним та старим Новгородом з’являються інші політичні, а пізніше й культурні центри. Незважаючи на занепад та руїну Києва і на заникнення самої думки про велику Київську державу, література ще довго черпає з джерел київської традиції. Пересунення центру політичного тяжіння з одного боку на північний схід у Суздаль, а з іншого на захід у Галич не є, однак, підставою починати з цього нову добу літературного розвитку. Далеко важливіша є зміна літературного стилю та висловлених у літературі ідеологій.

2. Стиль 12-го ст. втратив багато основних рис стилю 11-го ст., що можна було схарактеризувати й «неґативно». Але до багатьох рис стилю 11-го віку можемо вказати в літературі 12 ст. і нові риси. Одностайна монументальність творів 11-го ст. замінюється різноманітністю орнаментальних прикрас кожного твору, прикрас, що іноді зовсім закривають провідну думку, тенденцію, змінюють характер твору. Інколи твір навіть не має такого тематичного осередку. Бо й сам зміст не є вже таким одностайним, яким він здебільшого був у творах найстарішої доби: автори охоче збирають старий матеріал та використовують його як прикраси нового твору (збірка прислів’їв у «Молениї» Данила, різні згадки про старих князів та наслідування Бояна в «Слові о полку Ігоревім»). Або провідна думка не просто розвивається в творі, а проходить через численні окремі мотиви (пор., зокрема, «Печерський Патерик» або «Слово о полку Ігоревім»). Письменник часом усю будову твору робить «мозаїчною», працює з матеріалом зовсім різних шарів, як автор «Слова о полку Ігоревім», у якого сучасна йому дійсність чергується то з спогадами про літературну старовину (Боян), то з спогадами про старовину історичну, або автори Київського та Галицько-Волинського літописів, у яких за викладом подій майже на кожному кроці відчувається літературна традиція. Цікаво, що зміни теми, відхилення від головної теми тут уже не справляють враження безпорадності, як у письменників 11-го віку: читач почуває, що ця заплутаність, складність будови з збоченнями та ухилами, належить до єства стилю, до тієї складної тканини, подібної до многобарвного килиму, якою є тепер структура літературного твору.

3. Змінює простоту будови творів та обставина, що їх світогляд має основну рису всякого «середньовіччя» (у тому числі візантійського): погляд на світ є послідовно «символічний»; усяка дійсність є разом знаком чогось іншого, вищого, безпосередньо в дійсності не даного або нам неприступного. Належачи до єства власне всякого, навіть «найреалістичнішого» мистецтва, символіка дістає в певні моменти розвитку особливе значення (також у бароко і в романтиці), а саме в зв’язку з світоглядом часу, що не хоче обмежуватися тільки пізнанням безпосередньо даного; а шукає за ним або «під ним» іншого, глибшого, міцнішого «дійсного буття». Символічний світогляд є безумовно загальною підставою літератури 12 — 13 в. Це вело до розвитку «символічного стилю».

Прості порівняння у творах 12 — 13 ст. замінюються розвиненими символічними картинами: битва — це «пир» або весілля, весна — символ воскресіння. Навіть Іларіон, у стилі якого символіка вже грає деяку роль, здається досить примітивним, коли порівняємо його численні, але в основі — прості порівняння з символічними образами, напр.., Кирила Турівського. Дійсність часто вже не змальовується, а на неї лише «тякають» різні інші образи. Символіка вже стає не лише засобом, а до певної міри самоціллю.

4. Так само самоціллю стає і вся стилістика загалом; вона не лише служить змістові, а має самостійну вартість: достатньо порівняти твори Іларіона, з винятково численними для 11-го століття прикрасами, та Кирила Турівського, у якого іноді прикраси розростаються в величезну будову, що за нею, принаймні, на певний час, забувається безпосередній зміст твору; досить пригадати історичну «орнаментацію» «Слова о полку Ігоревім», за якою забувається мета того «золотого слова» Святославового, з яким ці історичні прикраси поєднані; «Молениє» Данила взагалі є не чим іншим, як грою стилістичними прикрасами без якоїсь «ділової» мети щось конкретне розповісти (без «комунікаційної» функції).

Що стиль є самоціллю, це найбільше видно з певного «здрібнення» тематики творів 12 — 13 ст. Уся стилістична розкіш «Слова о полку Ігоревім» має на меті прославлення зовсім другорядної та невдалої виправи дрібних князів, літописи філіґранно розроблюють описи дрібних та щоденних подій і т. д. Підстава для цього — не лише «здрібнення» самої політики, самих подій, а також — перевага орнаменту над ідеєю та змістом твору.

Не лише нагромадження прикрас характерне для стилю 12 — 13 ст. Таким нагромадженням прикрас, що були відомі й раніше, є, напр., розвиток алітерації в «Слові о полку Ігоревім», нагромадження порівнянь у Кирила Турівського або широкі малюнки світу демонів у «Патерику», тоді як «житіє» Феодосія лише коротко згадувало про «спокуси» Феодосія. Маємо характерні нові прикраси — невмірковані перебільшення, гіперболи. Серед епітетів можна назвати певні категорії, що стають улюбленими. Якщо про постійні епітети, котрі нагадують народну поезію, можна з певністю говорити лише в «Слові о полку Ігоревім», то знаходимо в різних інших творах того часу багато улюблених епітетів, що серед них найтиповішим для духу часу є слово «золотий». Синтаксична будова, складна та іноді заплутана, теж належить до нових стилістичних прикрас. Здається, почали високо цінити і ориґінальність творів, стилістично нове та незвичайне в них.

5. Впадають у вічі й риси ідеологічного розвитку. По-перше, чимала зміна християнського ідеалу. Тепер зустрічаємо ідеологію, яку можна назвати послідовно «аскетичною». Але аскетична ідеологія йде поруч помітного «поневолення» світу, зі збільшенням його принад. У «Печерському патерику» бачимо, як хвилі світу заливають навіть Печерський монастир. Аскетика перетворюється з боротьби тихої, захованої в глибині печер, у послідовну війну проти всього оточення, навіть ближчого оточення ченців у монастирі. Для нас важлива не лише зміна об’єктивного стану речей, а зміна того літературного освітлення, яким обдаються постійні реалії чернечого життя. Про аскетичні чини в літературі 11-го ст. довідувалися головним чином із повісті про Ісакія, але в ній аскетичні чини змальовано з метою застерегти від надмірної аскези. Тепер же аскезу змальовують як найвищий ідеал. Замість християнського оптимізму перших часів християнізації зустрічаємо песимістичні судження про життя, аж до жахливого уявлення Серапіона про землю, яка хоче струсити з себе весь заплямований гріхами рід людський.

Дуже цікаво, що певний матеріальний занепад зовсім не завадив «світові» залишитися самосвідомим та навіть зарозумілим. Важлива риса ідеології цього часу — самосвідомість світу. Літературна дійсність зовсім не завжди відповідає об’єктивному станові речей. Замість Київської держави європейського значення маємо в 12-му віці кілька дрібних та навіть мініатюрних князівств, які починають утрачати значення навіть у межах східної Європи (крім Галицько-Волинського князівства, яке, одначе, не могло мати вже київських претензій на панування над північчю та північним сходом), у справи яких починають дуже активно втручатися навіть номади-половці. Але література описує значно більше розкоші, блиску, «золота» аніж література попереднього століття. «Світ» не зробився могутнішим навіть у порівнянні з церквою. В певних межах він помітно християнізувався (право). Але він сам себе почуває великою мірою самостійнішим та вищим, а церква почуває його небезпечнішим та загрозливішим, ніж давніше. Найшвидше можна цю зміну ідеологічних настроїв схарактеризувати як порушення тієї гармонії між «світом» та церквою, яка в 11-му в. не стільки існувала, скільки здавалася постулатом, на здійснення якого є багато надій. Це порушення гармонії підвищило самовпевненність обох сторін, на боці «духовному» зріс відпір проти світу, на боці світу — байдужість до ідеалів християнства.

6. Можна вважати, що цей літературний (а почасти й ідеологічний) розвиток є збільшенням, присиленням тих впливів Візантії, які діяли ще в 11-му віці. До певної міри це так: в 11-му віці літературний вплив Візантії обмежувався лише на певні елементи, протягом 11-го в. він зріс, а в 12-ому та 13-му вв. прийшли нові візантійські літературні та культурні впливи. Література 12-го в. зростала на основі того самого візантійського матеріалу, що й література 11-го в., але опанувала його ліпше, наслідувала вміліше. Але важливим є те, що візантійський вплив підтримував тепер ті суттєві зміни стилю, а почасти й ідеології, про які ми говорили вище.