В. «Українські школи» в чужих романтичних літературах

 

1. Без сумніву є свідченням політичного та й культурного занепаду України той факт, що українська тематика з’являється спочатку в романтичній літературі чужих народів. Сусіди, так би мовити, вже починали «ділити ризи» колишньої автономної країни, що сконала кілька десятиліть перед тим. Але, вважаючи наявність «українських шкіл» сумним симптомом, ми не повинні закривати очі на те величезне значення, яке мало винесення української тематики на літературне поле. Бо українські романтики, що почали освоювати українські теми, в кожному разі — часто понад усе інше — хочуть якнайбільше підкреслити своєрідність народу, який вони оспівують, та вибирають собі повновартні історичні та етнографічні теми. Романтична література чужими мовами на українські теми ще й значно пізніше звертала увагу читачів на український народ та українську історію і чимало спричинилася до пробудження національної свідомості в окремих денаціоналізованих українців. А українським письменникам на початку їх творчості ця література показувала, що обробка українських тем можлива на шляхах «модерної», літературно-актуальної поетичної творчості, без обов’язкового переходу до травестії.

2. Українські теми захоплювали російських романтиків, як усе «екзотичне». Екзотика України (та Кавказу) була і територіально найближча. Крім того, захоплювали теми з історії України і своїм лейтмотивом боротьби за волю проти Польщі, але і проти Росії. До зародження «української школи» чимало спричинилися і численні українці, що, працюючи на півночі, давали в літературних творах вихід своїй тузі за рідним краєм.

Першими ластівками були твори талановитого поета росіянина К. Рилєєва (1797 — 1826). Під враженням «дум» Нємцевича (див. VI. Е. 4) він пише поруч з іншими своєрідними баладичними «думами», думу «Богдан Хмельницький» (1822). Потім переходить до інших українських тем, уже під впливом «Історії Русів», нової наукової літератури (БантишКаменський, 1822) та інформацій своїх українських приятелів, усюди підкреслюючи тематику боротьби за незалежність України. Поеми «Войнаровський» (1824) та «Наливайко» (1825) справили сильне враження й на українців силою виразу та темою боротьби за свободу. Від імені українців подяку Рилєєву висловив М. Маркевич, додаючи, що «в нас ще живе дух Полуботка». Літературна діяльність Рилєєва обірвалася з його життям після повстання «декабристів», коли його з іншими провідниками страчено. В його спадщині залишилися ще незакінчені твори на українські теми: поема «Хмельницький» та начерки (здається, драми) «Мазепа». Рилєєв певною мірою користувався в своїх творах поетикою українських дум та пісень.

Безпосередньо з поем Рилєєва та другорядного роману Є. В. Аладіна «Кочубей» (1827) черпає тематику Пушкін, пишучи свою «Полтаву». Байронічна поема ця малює Мазепу, як неґативну, але величну постать, — з погляду байронічної поеми неґативна моральна характеристика ніяк не зменшує високої оцінки героя; тематика боротьби України за волю поставлена в поемі виразно, хоч лише як побічний мотив.

У 20-х рр. починається і творчість авторів-романтиків українського походження, які для своїх прозових або віршованих творів беруть українські теми.

Різноманітні українські теми в творах полтавця Ореста Сомова (псевд. Порфірій Байський, 1793 — 1833). Він використав майже всі можливі типи української тематики: історичний роман («Гайдамаки», видано фраґменти, 1826 — 9), на народних переказах збудовані фантастичні новели («Русалка», «Клади» 1829, «Киевские ведьмы» 1833), побутове оповідання («Сватовство» 1831); і старокнязівську добу він свідомо зв’язує з сучасною Україною («Бродячий огонь» 1832). Як українець, Сомов зумів подати малюнки побуту селян та дрібних панів, навести безліч етнографічних подробиць, використати історичні перекази, запровадити в російській мові своїх творів окремі українські слова.

Микола Маркевич (1804 — 1860), може, під впливом Рилєєва, починає 1829 р. друкувати «Українські мелодії» (окремо 1831): 36 романтичних російських балад на українські теми історичного та фантастичного характеру, намагаючись подати у вступі та примітках повну характеристику українських народних вірувань, народного характеру, річних обрядів, народної поезії — історичної (герої її аж до Полуботка, Палія, Войнаровського та Мазепи) та побутової; нагромаджує багато етнографічного матеріалу.

Коли перші українці-романтики в російській «українській школі» не виходять поза межі доброї літературної обробки українського матеріалу, то явищем іншого характеру був син Василя Гоголя, Микола (1809 — 52), письменник світового масштабу, який починає друкувати оповідання на українські теми 1830 р., а 1831 — 2 та 1835 рр. видає їх аж 4 томи («Вечера на хуторе близ Диканьки» та «Миргород»), які зробили епоху в російській літературі. Пізніше він наново обробляє роман «Тарас Бульба» та працює над трагедією з часів Хмельницького, що її він спалив. І досі не з’ясоване остаточно ставлення Гоголя до української національної проблеми. Та в своїх творах він нею й не цікавиться, поєднуючи, в дусі найліпших романтичних традицій, цікаве оповідання з розв’язанням певних суто літературних завдань та ідеологічних проблем. Не ставлячи собі завданням етнографічну та історичну точність, що йому й закидали (Андрій Стороженко, Куліш), він зумів витворити вразливі, пластичні, принадні та за загальним тоном дуже колоритні малюнки української природи, життя і народних характерів та підніс картини українського минулого в «Тарасі Бульбі» до рівня високої романтичної епопеї, поєднуючи елементи стилю народних дум з підходом В. Скотта та Гомера. Разом з цим він розвиває основні думки романтичного світогляду та намічає вже тут основні риси власних думок, внаслідок чого твори його — не лише грашки, а й цілком серйозні вияви його поглядів. Словесне вміння Гоголя надзвичайне: ритміка його мови, ориґінальність виразу (що пояснюється почасти недостатнім знанням російської мови), вживання української фразеології, і зокрема — з народних пісень, які він збирав, уважно студіював та про які написав цікавий етюд, з цитат яких він іноді складає цілі сторінки своїх оповідей, та своєрідна двомовність його творів роблять з них прикраси світової романтичної літератури. Багатьох українців твори Гоголя знову привели на рідний ґрунт, і Шевченко не випадково звертається до нього (1844): «великий мій друже!» та «брате!» Не може до нього дорівнятися другий найвидатніший представник української школи в російській літературі, його земляк та наслідувач Євген Гребінка (1812 — 48, про нього як українського письменника ще буде мова), хоч його твори здобули в російській літературі чималу популярність (три збірні видання творів — 1848, 1852 та 1901). Деякі його вірші стали російськими народними піснями. Стилістично він наслідує Гоголя без його геніальної ориґінальності, майже без ідеологічного змісту та з певним сентиментальним забарвленням. Він пише вірші на українські мотиви і фантастичні оповідання та історичні романи («Золотаренко», 1842, «Чайковський», 1843) і навіть поеми («Богдан», 1843), але найсильніші його безпретензійні побутові нариси з життя дрібних українських панів, в основі яких лежать народні анекдоти. Цими нарисами він належить уже до останньої доби розвитку російського романтизму, т. зв. «натуралізму» (див. Екскурс V). Поруч із творами цих блискучих представників української школи стоять численні окремі праці на українські теми значніших російських письменників. Не без літературного хисту змальоване українське минуле в романах, Ф. Булґаріна (1789 — 1859), що дав перший літературний малюнок Січі в романі «Димитрий Самозванец» (1830) та уважно змальовану постать Мазепи, як українського Макіавеллі в романі «Мазепа» (1833 — 4). В. Даль (данець, 1801 — 72) переказує українські повір’я або описує поміщицький побут («Савелий Граб» 1842). М. Поґодін (1800 — 75) навіть настільки засвоїв українську мову (мабуть, з допомогою Максимовича), що дійові особи в його оповіданні «Петрусь» (1831), яке сюжетом нагадує «Наталку-Полтавку», говорять загалом доброю українською мовою.

Численні українські романтичні письменники теж збагатили українську школу російської літератури: Боровиковський, Костомаров, Чужбинський, Куліш, Стороженко та навіть і Шевченко, — російські його повісті, свого часу не видані. Інші писали лише по-російськи: випадково, як тло в авантюрному романі «Монастырка», змальовує поміщицький український побут Поґорєльский (Перовський, 1787 — 1836), майстер фантастичної новели. Знаємо кілька авторів історичних романів: П. Голоту («Мазепа» 1832, «Наливайко» 1833, «Хмельницький» 1834, широко вжито українську мову, пісні, побутовий матеріал), О. Чуровського («Запорожские наезды» 1837), О. Кузмича («Казаки» 1843, «Набег в степи» 1844, «Хмельницкий» 1846 і т. д.), В. Кореневського («Гетман Остряница» 1846). В цей час починається і літературна діяльність Г. Данилевського (1829 — 90), який у своїх перших оповіданнях на українські теми ще досить близький романтиці (казки, 1847 — 55), а потім переходить до натуралістичних та реалістичних малюнків. Як авторів натуралістичних нарисів з українського життя треба згадати М. Ковалевського (1848 та пізніше), К. Котляревського (1851 та пізніше) і т. д. В 50-х рр. видрукував роман «Братья близнецы» та оповідання з українського життя Олекса Стороженко, який незабаром почав друкувати свої твори українською мовою (див. Є. 6). В 50-х роках починає писати і продуктивний, стилістично невиразний Д. Л. Мордовець (Мордовцев, 1830 — 1905), в перших працях якого на українські теми є відгуки історичної романтики, але пізніші твори стоять вже поза межами романтики.

Інтерес української школи російської літератури для історії української культури безсумнівний. Для історії літератури він менший. Але «адаптація» багатьох творів її і тепер би могла бути корисною, як вдалися, наприклад, переклади українською мовою «Бурсака» Наріжного або окремих творів Гоголя.

3. Українська школа в польській літературі постала почасти з того самого мотиву, що й в російській: з любові романтиків до екзотики, але до цього приєднався ще й той факт, що бракує польській історичній пісні: українська пісенна романтика могла тому ще легше стати джерелом і для польських творів. До того польська романтика свідомо прагне певного регіоналізму. Пізніше до цих мотивів приєдналася і туга декого з польських вигнанців за рідним краєм: бо більшість представників польської української школи походила з України.

У вужчому сенсі визначають як «українську школу» в польській літературі трьох поетів романтиків: А. Мальчевського (1793 — 1826), якого єдиний твір — байронічна поема «Марія» малює Україну лицарсько-козацьку; Богдана Залєського (1802 — 86), який у численних віршах різноманітних ґатунків, як от наслідування пісень, «думи», виспівує Україну ідилічну та елегічну, оповиту серпанком туги автора; нарешті С. Ґощинського (1801 — 76), який у «Замку Каньовськім» (1828) малює Україну гайдамацьку в стилі «романтики жаху». Представники української школи дивляться на минуле й сучасне з польського погляду, але не можна не визнати, що вони мають щиру приязнь до України, та що в них уперше намічені характерні для романтиків елементи української тематики (козак, гайдамака, співецькобзар і т. д.). Зокрема добре вжито український пейзаж для романтичної символіки (ніч, степ, вітер, самітний кіннотник у степу, могили і т. д.). Трапляються й мовні українські елементи.

Поруч з українською школою в тісному сенсі стоять численні письменники, які або пишуть окремі твори на українські теми, або вживають деякі українські елементи у своїй творчості. В творах Словацького (1809 — 49) є численні українські мотиви. Є й окремі твори на українські теми («Дума українська», «Ż mija»), зустрічаються й мовні українські елементи. Найпопулярнішим письменником, що порушив українські теми, був М. Чайковський (1808 — 86), якого «Козацькі повісті» (1837), романтично забарвлені авантюрні романи невисокої якості, мали надзвичайний успіх та впливали навіть і на українських читачів.

Матеріал українських тем у польській літературі ще не оброблено достатньо. Згадати можна Т. А. Олізаровського (1811 — 71), братів С. Ґрозу (1793 — 1849) та А. Ґрозу (1807 — 75), М. Ґославського (1805 — 1834), а передусім приятеля Б. Залєського та Куліша, Мих. Ґрабовського (1807 — 63), письменника, критика та вченого, який чимало спричинився до духовного розвитку Куліша (неґативні погляди на козацтво).

Дехто з представників польської української школи навіть почав уживати українську мову в своїх творах, як Т. Падура, С. Осташевський, А. Шашкевич, К. Цєнґлевич (див. VII. Е. 2).

4. У цілому, з українського погляду, цікавіша українська школа в російській літературі. В ній знайшли вихід і літературні устремління численних українців, багато творів її читаються як переклади з українського, не рідкі в ній і елементи національної свідомості авторів, користування чужою мовою, тоді виробленішою, почасти дозволяє вживати радикальнішу та «модернішу» літературну форму (зокрема. Гоголь та Гребінка). Що ж до поляків, то їх творчість завжди залишається в межах польського погляду. Мовно та стилістично вони мало зв’язані з українською народною поезією, яка могла запліднити творчість українських романтиків. Отже, з їх писань українські письменники могли лише навчитися вживати українську тематику та перейняти окремі стилістичні елементи.

Дещо з творів представників українських шкіл уже дуже скоро прийшло на Захід, — переклади творів Пушкіна, Гоголя, Рилєєва, М. Чайковського знайомили західного читача з Україною та навіть викликали наслідування чужих авторів. Було б занадто сміливо говорити, наприклад, про «українську школу» в німецькій літературі, але кількість творів з українською тематикою, що прийшли до німецьких авторів через «українські школи» російської та польської літератур, досягає кількох десятків (див. далі VII, 3, 4).