Підприємництво як спосіб здійснення господарсько-комерційної діяльності

В умовах розвитку в Україні ринкових відносин все більше значення для підвищення їх ефективності набуває підприємництво. Розглядаючи його як вид господарської діяльності, ГК в ст. 42 зазначає, що підприємництво – це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Суб’єктами підприємницької діяльності (підприємцями) можуть бути:

1) громадяни України, інших держав, не обмежені законом у правоздатності або дієздатності:

2) юридичні особи всіх форм власності, встановлених Законом України “Про власність”.

Але ст. 42 Конституції України передбачає, що підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування обмежується законом.

Зокрема, Законом України “Про державну службу” від 16 грудня 1993 р. (Відомості Верховної Ради України. – 1993. –№52. –ст. 490), та ст. 5 Закону України “Про боротьбу з корупцією” від 5 жовтня 1995р. (Відомості Верховної Ради України. – 1995. –№34. –ст. 266) державним службовцям або іншим особам, уповноваженим на виконання функцій держави, заборонено займатися підприємницькою діяльністю безпосередньо, через посередників або підставних осіб, входити самостійно, через представника або підставних осіб до складу правління чи інших виконавчих органів підприємств, кредитно-фінансових установ, господарських товариств тощо, організацій, спілок, об’єднань, кооперативів, що здійснюють підприємницьку діяльність.

Не допускається заняття підприємницькою діяльністю таких категорій громадян: військовослужбовців, службових осіб органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, господарського суду, державного нотаріату, а також органів державної влади і управління, які покликанні здійснювати контроль за діяльністю підприємств.

Заборона безпосередньо займатися підприємницькою діяльністю керівникам, заступникам керівників державних підприємств, установ і організацій, їх структурних підрозділів, а також посадовим особам державних органів, органів місцевого і регіонального самоврядування встановлена Декретом Кабінету Міністрів України “Про впорядкування діяльності суб’єктів підприємницької діяльності, створених за участю державних підприємств” від 31 грудня 1992р. (Відомості Верховної Ради України. – 1993. –№11. –ст. 94). Це, однак, не виключає їхнього права отримувати дивіденди з акцій, а також доходи від інших корпоративних прав (доходи відповідно до своєї частки майна в статутному фонді господарського товариства тощо).

Посадовими особами, на яких поширюється дія зазначеного Декрету, вважаються працівники, діяльність яких пов’язана зі здійсненням державно-владних повноважень, виконанням організаційних, розпорядчих, адміністративних і господарських функцій, прийняттям управлінських рішень. Збереження за цими особами лише права на отримання дивідендів (доходів) означає, що право на управління належним їм майном (це друга складова корпоративного права) зазначені в Декреті посадові особи на період зайняття вказаних посад можуть передавати довіреним особам відповідно до чинного законодавства.

Особи, яким суд заборонив займатися певною діяльністю, не можуть бути зареєстровані як підприємці з правом здійснення відповідного виду діяльності до закінчення терміну, встановленого вироком суду. Особи, які мають непогашену судимість за крадіжки, хабарництво та інші корисливі злочини, не лише не можуть бути зареєстровані як підприємці, а й не можуть виступати співзасновниками підприємницької організації, а також обіймати в підприємницьких товариствах, їх спілках (об’єднаннях) керівні посади та посади, пов’язані з матеріальною відповідальністю.

Суб’єкти підприємницької діяльності (підприємці) мають право без обмежень приймати рішення і здійснювати самостійно будь-яку діяльність, що не суперечить чинному законодавству. Проте в деяких видах діяльності у зв’язку з підвищеними вимогами до безпеки робіт та необхідністю централізації функцій управління підприємництво застосовуватися не може. Перелік таких видів діяльності встановлює Верховна Рада України за поданням Кабінету Міністрів України.

Крім обмеження суб’єктивного складу підприємництва законодавством України встановлені певні обмеження, які стосуються здійснення окремих видів підприємницької діяльності. Ці обмеження полягають, по-перше, у тому, що окремі види підприємництва (господарської діяльності) мають право здійснювати лише певні суб’єкти. Так, діяльність, пов’язана з обігом наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів здійснюється відповідно до Закону України “Про обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів ”.

Діяльність, пов’язану з виготовленням і реалізацією військової зброї та боєприпасів до неї, видобуванням бурштину, охороною окремих особливо важливих об’єктів права державної власності, перелік яких визначається у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку, а також діяльність, пов’язану з проведенням криміналістичних, судово-медичних, судово-психіатричних експертиз та розробкою, випробуванням, виробництвом та експлуатацією ракет-носіїв, у тому числі їх космічними запусками з будь-якою метою, можуть займатися тільки державні підприємства та організації, а проведення ломбардних операцій – також і повні товариства. Законодавством України встановлено також інші обмеження щодо здійснення підприємницької діяльності.

По-друге, обмеження у здійсненні підприємницької діяльності полягають у забороні здійснювати окремі види діяльності, перелік яких встановлює Закон України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності” від 1 червня 2000р., без спеціального дозволу (ліцензії). Цей Закон визначає види господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, порядок їх ліцензування, встановлює державний контроль у сфері ліцензування, відповідальність суб’єктів господарювання та органів ліцензування за порушення законодавства у сфері ліцензування. Дія цього Закону поширюється на всіх суб’єктів господарювання, проте ліцензування банківської діяльності, зовнішньоекономічної діяльності, ліцензування каналів мовлення, ліцензування у сфері електроенергетики та використання ядерної енергії, ліцензування у сфері інтелектуальної власності здійснюється згідно з законами, що регулюють відносини у цих сферах (ст. 2 Закону).

Відповідно до ст. 9 Закону ліцензуванню підлягають, зокрема, такі види господарської діяльності:

1) пошук (розвідка) корисних копалин;

2) виробництво, ремонт вогнепальної зброї, боєприпасів до неї, холодної зброї, певної пневматичної зброї, а також торгівля зазначеними видами зброї та боєприпасами до неї;

3) виробництво вибухових речовин і матеріалів (за переліком, що його визначає Кабінет Міністрів України);

4) видобування уранових руд;

5)видобування дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органічного утворення, напівдорогоцінного каміння тощо. Всього стаття налічує 60 найменувань видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню.

Суб’єкт господарювання, який має намір провадити певний вид господарської діяльності, що ліцензується, особисто або через уповноважений ним орган чи особу звертається до відповідного органу ліцензування (перелік органів ліцензування затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 14 листопада 2000р. № 1698) із заявою встановленого зразка про видачу ліцензії.

Зокрема, у заяві про видачу ліцензії мають міститися такі дані:

1) відомості про суб’єкт господарювання – заявника: найменування, місцезнаходження, банківські реквізити, ідентифікаційний код – для юридичної особи; прізвище, ім’я, по батькові, паспортні дані (серія, номер паспорту, ким і коли виданий, місце проживання), ідентифікаційний номер фізичної особи – платника податків та інших обов’язкових платежів – для фізичної особи;

2) вид господарської діяльності, вказаний згідно ст. 9 Закону (повністю або частково), на проведення якого заявник має намір одержати ліцензію.

До заяви про видачу ліцензії додається копія свідоцтва про державну реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності або копія довідки про внесення до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, засвідчене нотаріально або органом, який видав оригінал документа.

Рішення про видачу ліцензії або про відмову у її видачі приймає орган ліцензування у строк не пізніше ніж десять робочих днів з дати надходження заяви про видачу ліцензії та документів, що додаються до заяви, якщо спеціальним законом, який регулює відносини у певних сферах господарської діяльності, не передбачений інший строк видачі ліцензії на окремі види діяльності. Рішення про відмову у видачі ліцензії може бути оскаржено в судовому порядку.

За видачу ліцензій справляється плата, розмір та порядок зарахування якої до Державного бюджету України встановлює Кабінет Міністрів України. Плата за видачу ліцензії вноситься після того, як прийнято рішення про видачу ліцензії. Строк дії ліцензії на провадження певного виду господарської діяльності встановлює Кабінет Міністрів України за поданням спеціального уповноваженого органу з питань ліцензування, але не може бути меншим ніж три роки. Ліцензія може бути анульована.

Підставами для анулювання ліцензії є:

1) заява ліцензіата про анулювання ліцензії;

2) акт про повторне порушення ліцензіатом ліцензійних умов;

3) рішення про скасування державної реєстрації суб’єкта господарювання;

4) нотаріально засвідчена копія свідоцтва про смерть фізичної особи – суб’єкта підприємницької діяльності;

5) акт про виявлення недостовірних відомостей у документах, поданих суб’єктом господарювання для одержання ліцензії;

6) акт про встановлення факту передачі ліцензії або її копії іншій юридичній або фізичній особі для провадження господарської діяльності;

7) акт про встановлення факту неподання у встановлений строк повідомлення про зміну даних, зазначених у документах, що додавалися до заяви про видачу ліцензії;

8) акт про невиконання розпорядження про усунення порушень ліцензійних умов;

9) неможливість ліцензіата забезпечити виконання ліцензійних умов, встановлених для певного виду господарської діяльності.

Рішення про анулювання ліцензії набирає чинності через десять днів з дня його прийняття і може бути оскаржено у судовому порядку.

Законом України “Про патентування деяких видів підприємницької діяльності” від 23 березня 1996р. на території України запроваджено патентування діяльності у сфері роздрібної торгівлі, торгівлі іноземною валютою (включаючи операції з готівковими платіжними засобами, вираженими в іноземній валюті, та з кредитними картками), а також діяльності з надання послуг у сфері грального бізнесу.

Порядок придбання торгового патенту на здійснення роздрібної торгівлі загалом визначається нормами цього закону, а докладніше - Положенням про виготовлення, зберігання і реалізацію торгових патентів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 13 липня 1998 р. № 1077 (Офіційний вісник України.-1998.-№ 28.-Ст. 1049). Торговий патент видається суб’єктові підприємницької діяльності під розписку у триденний термін з дня подачі заявки. Термін дії торгового патенту на здійснення роздрібної торгівлі становить 12 календарних місяців, а операції з торгівлі готівковими валютними цінностями – 36 календарних місяців.

Основною організаційно – правовою формою підприємницької діяльності, як і господарської у цілому, є підприємство. В ст. 62 ГК воно визначено як самостійний суб’єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб’єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торгівельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому цим Кодексом та іншими законами. Підприємства можуть створюватись як для здійснення підприємництва, так і для некомерційної господарської діяльності, про яку мова піде в 3-му питанні.

Підприємство є юридичною особою, має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку зі своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом. Підприємство не має у своєму складі інших юридичних осіб.

Залежно від форм власності в Україні можуть діяти підприємства таких видів:

1) приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб’єкта господарювання (юридичної особи);

2) підприємство, що діє на основі колективної власності (підприємство колективної власності);

3) комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади;

4) державне підприємство, що діє на основі державної власності;

5) підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об’єднання майна різних форм власності).

В Україні, як зазначено в ГК (ст. 63) можуть діяти також інші види підприємств, передбачені законом. Зокрема, селянське (фермерське) господарство, орендне підприємство, підприємство з іноземними інвестиціями, іноземне підприємство. У разі якщо в статутному фонді підприємства іноземна інвестиція становить не менш як десять відсотків, воно визнається підприємством з іноземними інвестиціями. Підприємство, в статутному фонді якого іноземна інвестиція становить сто відсотків, вважається іноземним підприємством.

Залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного фонду в Україні діють підприємства унітарні та корпоративні.

Унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства. Унітарними є підприємства державні, комунальні, а також підприємства, засновані на власності об’єднання громадян, релігійної організації або на приватній власності засновника.

Корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об’єднання майна та / або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства. Корпоративними є кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб.

Підприємства залежно від кількості працюючих та обсягу валового доходу від реалізації продукції за рік можуть бути віднесені до малих підприємств, середніх або великих підприємств. Малими (незалежно від форми власності) визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік не перевищує п’ятдесяти осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей період не перевищує суми, еквівалентної п’ятистам тисячам євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні. Великими підприємствами визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік перевищує тисячу осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за рік перевищує суму, еквівалентну п’яти мільйонам євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні. Усі інші підприємства визнаються середніми.

Дочірнім визнається підприємство у випадках існування його залежності від іншого підприємства. Якщо дочірнє підприємство з вини контролюючого підприємства опиниться у стані неплатоспроможності і буде визнано банкрутом, то субсидіарну відповідальність перед кредиторами дочірнього підприємства нестиме контролююче підприємство.

ГК (ст. 113) визначає підприємство приватним, якщо воно діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці. Приватним є також підприємство, що діє на основі приватної власності суб’єкта господарювання – юридичної особи.

Підприємством колективної власності визнається (ст. 93) корпоративне або унітарне підприємство, що діє на основі колективної власності засновника (засновників). Підприємствами колективної власності є виробничі кооперативи, підприємства споживчої кооперації, підприємства громадських та релігійних організацій, інші підприємства передбачені законом.

Комунальне унітарне підприємство (ст. 78) утворюється компетентним органом місцевого самоврядування в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини комунальної власності і входить до сфери його управління. Мінімальній розмір статутного фонду комунального унітарного підприємства встановлюється відповідною місцевою радою.

Найменування комунального унітарного підприємства повинно містити слова “комунальне підприємство” та вказівку на органи місцевого самоврядування, до сфери управління якого входить дане підприємство. Комунальне унітарне підприємство очолює керівник підприємства, що призначається органом, до сфери управління якого входить підприємство, і є підзвітним цьому органові.

Державне унітарне підприємство (ст. 73) утворюється компетентним органом державної влади в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини державної власності, як правило, без поділу її на частки, і входить до сфери його управління.

Державні унітарні підприємства діють як державні комерційні підприємства або казенні підприємства. Державне комерційне підприємство (ст. 75) зобов’язане приймати та виконувати доведені до нього в установленому законодавством порядку державні замовлення і державні завдання, а також враховувати їх при формуванні виробничої програми, визначенні перспектив свого економічного і соціального розвитку та виборі контрагентів.

Державне унітарне комерційне підприємство (ст. 77) може бути перетворено у випадках та порядку, передбачених законом, у корпоратизоване підприємство (державне акціонерне товариство). Особливості діяльності корпоратизованих підприємств визначаються законами.

Казенні підприємства (ст. 76) створюються у галузях народного господарства, в яких:

1) законом дозволено здійснення господарської діяльності лише державним підприємствам;

2) основним (понад п’ятдесят відсотків) споживачем продукції (робіт, послуг) виступає держава;

3) за умовами господарювання неможлива вільна конкуренція товаровиробників чи споживачів;

4) переважаючим (понад п’ятдесят відсотків) є виробництво суспільно необхідної продукції (робіт, послуг), яке за своїми умовами і характером потреб, що ним задовольняються, як правило, не може бути рентабельним;

5) приватизацію майнових комплексів державних підприємств заборонено законом.

Казенне підприємство є юридичною особою, має відповідні рахунки в установах державного банку, печатку із своїм найменуванням. Майно казенного підприємства закріплюється за ним на праві оперативного управління в обсязі, зазначеному в статуті підприємства. Найменування казенного підприємства повинно містити слова “казенне підприємство”.

В ГК (ст. 70) передбачено, що підприємства мають право на добровільних засадах об’єднувати свою господарську діяльність (виробничу, комерційну та інші види діяльності) на умовах і в порядку, встановлених законами. Види об’єднань підприємств, їх загальний статус, а також основні вимоги щодо здійснення ними господарської діяльності визначаються цим Кодексом, інші питання їх діяльності регулюються законодавством України. Але необхідно відрізняти об’єднання господарської діяльності різних підприємств від підприємства, заснованого на базі об’єднання майна різних форм власності (ст. 63 ГК).

Разом з тим ГК (ст. 118 - 127) передбачає об’єднання підприємств, які є господарською організацією, утвореною у складі двох або більше підприємств з метою координації їх виробничої, наукової та іншої діяльності для вирішення спільних економічних та соціальних завдань. Причому об’єднання підприємств можуть бути різних видів: господарські, державні, комунальні. В свою чергу господарські об’єднання утворюються як асоціації, корпорації, консорціуми, концерни, промислово-фінансові групи, союзи, спілки тощо.

Особливе місце в підприємницькій діяльності займають господарські товариства. В ЦК вони розглядаються як важлива складова частина підприємницьких товариств разом з виробничими кооперативами, які в ГК не вважаються товариствами.

Згідно ст. 79 ГК господарськими товариствами визнаються підприємства або інші суб’єкти господарювання, створені юридичними особами та (або) громадянами шляхом об’єднання їх майна та участі у підприємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку. До господарських товариств належать: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства.

Акціонерним товариством є господарське товариство, яке має статутний фонд, поділений на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов’язаннями тільки майном товариства, а акціонери несуть різних збитків, пов’язаних із діяльністю товариства, в межах вартості належних їм акцій. Акціонерні товариства можуть бути відкритими або закритими. Акції відкритого акціонерного товариства можуть розповсюджуватися шляхом відкритої підписки та купівлі-продажу на біржах. Акціонери відкритого товариства можуть відчужувати належні їм акції без згоди інших акціонерів та товариства.

Акції закритого акціонерного товариства розподіляються між засновниками або серед заздалегідь визначеного кола осіб і не можуть розповсюджуватися шляхом підписки, купуватися та продаватися на біржі. Акціонери закритого товариства мають переважне право на придбання акцій, що продаються іншими акціонерами товариства.

Товариством з обмеженою відповідальністю є господарське товариство, що має статутний фонд, поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами, і несе відповідальність за своїми зобов’язаннями тільки своїм майном. Учасники товариства, які повністю сплатили свої вклади, несуть ризик збитків, пов’язаних з діяльністю товариства, у межах своїх вкладів.

Товариство з додатковою відповідальністю є господарське товариство, статутний фонд якого поділений на частки визначених установчими документами розмірів і яке несе відповідальність за своїми зобов’язаннями власним майном, а в разі його недостатності учасники цього товариства несуть додаткову солідарну відповідальність у визначеному установчими документами однаково кратному розмірі до вкладу кожного з учасників.

Повним товариством є господарське товариство, всі учасники якого відповідно до укладеного між ними договору здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства і несуть додаткову солідарну відповідальність за зобов’язаннями товариства усім своїм майном.

Командитним товариством є господарське товариство, в якому один або декілька учасників здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть за його зобов’язаннями додаткову солідарну відповідальність усім своїм майном, на яке за законом може бути звернено стягнення (повні учасники), а інші учасники присутні в діяльності товариства лише своїми вкладами (вкладники).

Учасниками повного товариства, повними учасниками командитного товариства можуть бути лише особи, зареєстровані як суб’єкти підприємництва.

Однією з головних умов здійснення підприємницької діяльності є державна реєстрація підприємництва, яка проводиться у виконавчому комітеті міської, районної в місті ради або в районній державній адміністрації за місцем знаходження або місцем проживання суб’єкта підприємницької діяльності, якщо інше не передбачено законом.

Громадяни, які мають намір здійснювати підприємницьку діяльність без створення юридичної особи, подають реєстраційну картку встановленого зразка, яка водночас є заявою про державну реєстрацію, копію довідки про присвоєння ідентифікаційного номера фізичній особі – платнику податків та інших обов’язкових платежів і документ, що засвідчує внесення плати за державну реєстрацію. Органам державної реєстрації забороняється вимагати від суб’єктів підприємницької діяльності додаткові документи, не передбачені законодавством України.

За державну реєстрацію (перереєстрацію) суб’єктів підприємницької діяльності вноситься плата (реєстраційний збір): для громадян–підприємців - 1.5, для юридичних осіб - 7 неоподаткованих мінімумів доходів громадян; за прискорену (протягом одного дня) державну реєстрацію (перереєстрацію) суб’єктів підприємницької діяльності - потрійний розмір відповідного реєстраційного збору; за державну реєстрацію змін (доповнень) до установчих документів суб’єктів підприємницької діяльності - 30 відсотків реєстраційного збору.

Державна реєстрація суб’єктів підприємницької діяльності проводиться за наявності всіх необхідних документів за заявочним принципом протягом не більше п’яти робочих днів. Органи державної реєстрації зобов’язані протягом цього терміну внести дані з реєстраційної картки до Реєстру суб’єктів підприємницької діяльності та видати свідоцтво про державну реєстрацію встановленого зразка з представленим ідентифікаційним номером фізичної особи – платника податків та інших обов’язкових платежів. У п’ятиденний термін від дати реєстрації органи державної реєстрації надсилають примірник реєстраційної картки з позначкою про державну реєстрацію відповідному державному податковому органові й органові державної статистики та подають відомості про державну реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності до Фонду соціального страхування і Пенсійного фонду України.

Свідоцтво про державну реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності та копія документа, що підтверджує взяття його на облік у державному податковому органі, є підставою для відкриття рахунків у будь-яких банках України та інших держав за вибором суб’єкта підприємницької діяльності і за згодою цих банків у порядку, що встановлюється Національним банком України. У такому самому порядку проводиться і перереєстрація суб’єкта підприємницької діяльності. Відмова в державній реєстрації може бути оскаржена в судовому порядку.

Суб’єкти підприємницької діяльності з різних причин можуть з часом змінювати своє місцезнаходження. У таких випадках суб’єкт підприємництва у 7-денний строк з дня виникнення такої зміни повинен повідомити про це орган державної реєстрації. Невиконання цієї вимоги дає право органам державної реєстрації звернутися до суду (господарського суду) з позовом про скасування державної реєстрації.

Скасування державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності здійснюється за заявою власника (власників) або уповноважених ним (ними) органів чи за особистою заявою підприємця – громадянина, а також на підставі рішення суду (господарського суду) в разі:

1) визнання недійсними або такими, що суперечать законодавству, установчих документів;

2) здійснення діяльності, що суперечить установчим документам та законодавству України;

3) несвоєчасного повідомлення суб’єктом підприємницької діяльності про зміну його назви, організаційної форми, форми власності та місцезнаходження;

4) визнання суб’єкта підприємницької діяльності банкрутом (у випадках, передбачених законодавством);

5) неподання протягом року до органів державної податкової служби податкових декларацій, документів бухгалтерської звітності згідно з законодавством.

Скасування державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності - юридичної особи здійснює орган державної реєстрації шляхом виключення його з Реєстру суб’єктів підприємницької діяльності після проведення ліквідаційною комісією заходів щодо ліквідації суб’єкта підприємницької діяльності і подання до органу державної реєстрації передбачених законодавством України документів.

Скасування державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності – фізичної особи здійснюється шляхом виключення його з Реєстру суб’єктів підприємницької діяльності на підставі таких документів:

1) особистої заяви підприємця – громадянина або рішення суду (господарського суду) у випадках, передбачених законодавством;

2) довідки органу державної податкової служби про зняття з обліку;

3) довідки установ банків про закриття рахунків;

4) довідки органу внутрішніх справ про здачу печаток і штампів;

5) оригіналу свідоцтва про державну реєстрацію.

Орган державної реєстрації у 10-денний термін повідомляє відповідні органи державної податкової служби та державної статистики про скасування державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності. Реєстраційна справа суб’єкта підприємницької діяльності, державну реєстрацію якого скасовано, передається органам державної реєстрації до місцевої державної архівної установи у встановленому порядку.

Законодавством України передбачено, що для здійснення підприємницької діяльності підприємець має право укладати з громадянами договори про використання їхньої праці. При укладенні трудового договору (контракту, угоди) підприємець зобов’язаний забезпечити умови та охорону праці, її оплату не нижче встановленого в Україні мінімального рівня, а також інші соціальні гарантії, включаючи соціальне й медичне страхування та соціальне забезпечення відповідно до чинного законодавства. При втраті працездатності підприємець забезпечує потерпілому відшкодування витрат у випадках і порядку, передбачених чинним законодавством.

Здійснюючи підприємницьку діяльність, підприємець зобов’язаний не завдавати шкоди довкіллю, не порушувати прав та інтересів громадян, підприємств, установ, організацій і держави, що охороняються законом. За заподіяні шкоди і збитки підприємець несе майнову та іншу встановлену законодавством відповідальність.

Всім підприємцям, незалежно від обраних ними організаційних форм підприємницької діяльності, держава гарантує рівні права та створює рівні можливості для доступу до матеріально – технічних, інформаційних, природних та інших ресурсів. Забезпечення матеріально – технічними та іншими ресурсами, що централізовано розподіляються державою, здійснюється тільки за умови виконання підприємцем робіт і поставок для державних потреб.

Держава не втручається в управлінську діяльність суб’єктів підприємництва, але у передбачених законом випадках підприємець чи громадянин, що працює у підприємця за наймом, може бути залучений до виконання у робочий час державних обов’язків. Орган, що приймає таке рішення, у разі виникнення у підприємця збитків повинен відшкодувати їх підприємцю.

Державна підтримка підприємництва – важливий чинник його активізації в умовах становлення ринкової економіки. З метою створення сприятливих організаційних та економічних умов для розвитку підприємництва держава:

1) на передбачених чинним законодавством умовах і порядку надає підприємцям земельні ділянки, передає їм державне майно, необхідне для здійснення підприємницької діяльності;

2) сприяє організації матеріально – технічного забезпечення та інформаційного обслуговування підприємців, підготовці і перепідготовці кадрів для підприємницької діяльності;

3) здійснює попереднє облаштування неосвоєних територій об’єктами виробничої та соціальної інфраструктури з наступним переданням їх у кредит підприємцям чи продажу;

4) надає підприємцям цільові кредити;

5) здійснює інші види допомоги підприємцям.

Органи державного управління будують свої відносини з підприємцями з використанням:

1) податкової та фінансово – кредитної політики, враховуючи встановлення ставок податків і відсотків стосовно державних кредитів;

2) податкових пільг, цін та правил ціноутворення цільових дотацій, валютного курсу, розмірів економічних санкцій;

3) державного майна та системи резервів, ліцензій, концесій, лізингу, соціальних, екологічних та інших норм і нормативів;

4) науково – технічних, економічних і соціальних загальнодержавних та регіональних програм;

5) договорів на виконання робіт і поставок для державних потреб.

Особливо важливе значення має державна підтримка малого підприємництва. На його розвиток спрямований Закон України “Про державну підтримку малого підприємництва” від 19 жовтня 2000 р. (Відомості Верховної Ради України.-2000.-№ 51-52.-ст. 447).

Для розвитку малого підприємництва Кабінет Міністрів України та інші органи виконавчої влади здійснюють його підтримку за такими напрямками:

1) формування інфраструктури підтримки і розвитку малого підприємства, організація державної підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів для суб’єктів малого підприємництва;

2) встановлення системи пільг для суб’єктів малого підприємництва;

3) запровадження спрощеної системи оподаткування, бухгалтерського обліку та звітності;

4) фінансово – кредитна підтримка малого підприємництва;

5) залучення суб’єктів малого підприємництва до виконання науково – технічних і соціально – економічних програм, здійснення поставки продукції (робіт, послуг) для державних та регіональних потреб.

Згідно з чинним законодавством державні органи і службові особи можуть давати підприємцям вказівки тільки відповідно до своєї компетенції, встановленої законодавством. У разі видання державним чи іншим органом акта, який не відповідає його компетенції або вимогам законодавства, підприємець має право звернутися до суду (господарського суду) з заявою про визнання такого акту недійсним. Скарги про відшкодування збитків, завданих підприємцю внаслідок виконання вказівок державних чи інших органів або їхніх службових осіб, вирішує господарський суд.

Згідно ст. 51 ГК підприємницька діяльність може бути припинена за таких підстав:

1) з власної ініціативи підприємця;

2) у разі закінчення строку дії ліцензії;

3) у разі припинення існування підприємця;

4) на підставі рішення суду у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами.

А в ст. 59 ГК зазначено, що припинення діяльності суб’єкта господарювання здійснюється шляхом його реорганізації (злиття, приєднання, поділу перетворення) або ліквідації – за рішенням власника (власників) чи уповноважених ним органів, за рішенням інших осіб – засновників суб’єкта господарювання чи їх правонаступників, а у випадках передбачених цим Кодексом – за рішенням суду.

Оголошення про реорганізацію чи ліквідацію господарської організації або припинення діяльності індивідуального підприємця підлягає опублікуванню реєструючим органом у спеціальному додатку до газети «Урядовий кур’єр» та/або офіційному друкованому органу державної влади або органу місцевого самоврядування за місцезнаходженням суб’єкта господарювання протягом десяти днів з дня припинення діяльності суб’єкта господарювання.

Ліквідація суб’єкта господарювання здійснюється ліквідаційною комісією, яка утворюється власником(власниками) майна суб’єкта господарювання чи його (їх) представниками (органами), або іншим органом, визначеним за