ДІАЛОГ ТА ВЗАЄМОДІЯ НАЦІОНАЛЬНИХ КУЛЬТУР В РЕЧІ ПОСПОЛИТІЙ

Друга половина XIII — перша половина XVI ст. виявилися кризовим часом для більшості держав Західної Скропи. У середині XVI ст. в результаті утворення польсько-литовської держави Речі Посполитої була зроблена спроба злиття західної і східної цивілізацій.

Зазначений період часу посідає особливе місце в історії роздробленої й політичне роз'єднаної середньовічної Русі. З середини ХIII ст. вона перебувала у найтяжкій залежності від Золотої Орди, яка в результаті декількох завойовницьких походів поширила своє панування на більшу частину Східної Європи. Але саме у цей час відбулися великі позитивні зрушення у подоланні феодальної роздробленості й політичному об'єднанні давньоруських земель, посиленні організованої боротьби проти чужоземного ярма й зовнішньої агресії, у формуванні культур російської, української й білоруської народностей та їх культур. Інтенсифікація цих закономірних історичних процесів визначила своєрідність суспільно-політичної еволюції Русі: землі Південно-Західної Русі були розчленовані в державно-політичному відношенні й у більшій своїй частині включені до складу Польського королівства й Великого князівства Литовського, а північно-східні території пішли шляхом формування власної державності, південно-західна частина Старо-

давньої Русі, взявши участь у формуванні Литовсько-Руської держави, після об'єднання з Польським королівством увійшла у склад західноєвропейського цивілізаційного ареалу, а північно-східна стала основою формування Російської (євразійської) цивілізації. До Великого князівства Литовського приєдналася Київська, Волинська, Подільська й Чернигово-Сіверска землі. Галичина, Закарпаття й Буковина, були включені до складу Польського королівства, Угорщини й Молдавського князівства, тому терміни «Південно-Західна Русь». «Північно-Східна Русь» і «Західна Русь» уживаються відповідно до територій Русі періоду феодальної роздробленості, у границях яких згодом утворилися сучасні Росія, Україна й Білорусія. Запустіння дніпровської Русі, що почалося в XII ст., було завершено у XIII ст. татарською навалою 1229—1240 рр. З тієї пори стародавні області цієї частини Русі надовго перетворилися у пустелю з убогим залишком колишнього населення. Культура Південно-Західної Русі продовжувала свій розвиток у складі Литовсько-руської держави.

Діалог та взаємодія національних культур у Речі Посполитій визначала специфіка етноконфесійної ситуації: прості литовці, які відходили від язичества, освоювали католицизм, значна частина литовських магнатів, сповідали кальвінізм, у містах поряд з католицизмом поширилося лютеранство, українці й білоруси зберігали канонічне православ'я. Така поліконфесійність формувала, відповідно, і різні типи культур та менталітету. Загострення релігійної ситуації в країні, яку спричинила церковна унія 1596 р., не виключало взаємовпливу та взаємодії цих культур, у результаті чого виникли перехресні культурні явища: розвиток законодавства, поява друкарства, формування національних мов, утвердження нових архітектурних стилів, та літературних жанрів. Таким чином, до кінця XVI ст. в етнічних культурах народів Речі Посполитої діяли інтеграційні процеси, які протистояли конфесіональній конфронтації, а велика багатонаціональна держава стала полем взаємодії польської, литовської, білоруської та української культур.

Вагомий внесок в культурну спадщину того часу дала литовська культура. Це, насамперед, славнозвісні Литовські статути (1529—1588), у яких відбився вплив римського права, «Руської Правди» і юридичних ідей епохи Відродження. Литовські статути дали поштовх розвитку права в Польщі й у східнослов'янських народів. Однак в цілому литовська культура була зорієнтована на польську. Вважаючи власне язичеське минула «темними часами» вона переорієнтувалася на християнський світ, тому розвиток літератури й друкарства литовською мовою в XVI ст. відбувався у межах релігійно-просвітительської діяльності різних конфесій. Пер-

шою литовською друкованою книгою став лютеранський катехізис М. Мажвідаса, виданий в 1547 р. у Кенігсберзі. У віршованому звертанні до литовців він закликає освоювати християнське віровчення, для чого не обхідно культивувати рідну мову, інакше простому селянину християнська доктрина буде не доступна. Ту же ціль переслідували проповіді І. Бреткунаса («Постілла»), перекладача Біблії на литовську мову. У самій же Литві поява литовських книг була пов'язана з діяльністю єзуїтів. Так, канонік М.Даукша, один з творців литовської писемності, створив адаптацію катехізису й проповідей під назвою «Постілла Даукши» 1595, де у передмові засуджував людей, що нехтують рідною мовою, тому що із загибеллю мови зникне і сам народ. Пізніше стали з'являтися кальвіністські катехізиси. Розвитку культури сприяло утворення латинських шкіл, що з'явилися в Литві в середині XVI ст., а також Віленський університет, який із заснованої ще в 1578 році П.Скаргою єзуїтської колегії перетворився на вищий навчальний заклад.

Центральне місце у білоруській культурі епохи Відродження зайняла просвітительська діяльність першодрукаря, творця оригінальних творів Франциска Скорини (бл. 1486—1540) — католика, що навчався в університетах Кракова й Падуі. Одним з головних цілей свого життя він вважав видання книг рідною мовою. Загалом ним було надруковано 42 книги, що вийшли у Вільно й Празі, і здобули широкої популярності у східних і навіть у південних слов'ян. Його діяльність як гуманіста і патріота дала змогу білоруській культурі стати мостом між західним і православним типами культур у XVII ст. Широкого масштабу набула діяльність одного з керівників реформаційного руху у білоруському середовищі С. Будного, спрямована на поширення аріанства. Він став організатором типографії у Несвіжі, де видав білоруською мовою «Катехізис» (1562), «Євангеліє» (1570) та інші книжки.

Українська культура XVI ст. зберігала традиційну православну орієнтацію, але в умовах Реформації вона набуває просвітительського пафосу і використовує стиль гуманістичного діалогу. Формою вираження нових віянь стає науково-освітній центр «Академія», створений князем К.К.Острозьким в Острозі, який вдало сполучав у собі школу і вчений гурток. Інтенсивний обмін інтелектуальними і художніми ідеями між членами академії, що належали до різних етносів, а іноді і конфесій, сприяв засвоєнню православною українською культурою елементів західної освіченості та науки.

Велику роль у становленні єдиного культурного простору відігравало розповсюдження друкарства. На сьогоднішній день відомо ім'я видавця перших книг слов'янського кириличного алфавіту, серед яких були «Октоїх» та «Часослов», видані на замовлення у

Кракові близько 1491 p. краківським міщанином Швайпольтом Фіолем (рік нар. невід. — між 1525—1526). На замовлення Православної церкви книги слов'янською мовою друкувалися на Балканах: глаголицею — з 1483 p., кирилицею — з 1494 р. У Цетиньі було видрукувано кілька видань: друга частина «Октоїху!», «Псалтир» (1495 p.), «Требник» та «Євангеліє». В Угровлахії (Румунія) у 1508 р. вийшов «Служебник», у 1510 році — «Октоїх», у 1512 р. — «Євангеліє».

Велике значення для слов'янського книгодрукування мала діяльність просвітителя Георгія Франциска Скорини (бл. 1490 — бл. 1540). Свою видавничу діяльність він розпочав у Празі 1517 р. і всього за три роки випустив 23 книги. Для своїх видань він використовував досить чіткий за малюнком кириличний шрифт, вибрав зручний формат, так звані малі книжечки, практичні в користуванні. Кожне видання супроводжував коментарями, роблячи особливий наголос на просвітницьких елементах. Так, у передмові до «Псалтирі» він зазначає: «Она пожиточний суть всякому человеку, мудрому й безумному, богатому и убогому, младому й старому, наиболее тым они же хотять имети добрыя обычаи й познати мудрость и науку». Просвітництво Скорина пов'язував з ідеями гуманізмл," та об'єднання східних і західних слов'ян. Він вчив пам'ятати свій обов'язок перед батьківщиною, наголошуючи, що «обязанность человека трудиться на благо родины, не жалеть всякого тружения и скарбов... для отчизны своея».

Засновником книгодрукування у Литовсько-Руській державі був Іван Федоров (1510—1583) — людина обдарована і освічена. Свою діяльність він розпочав у Москві, де у 1553 p., поблизу Кремля за розпорядженням царя Івана IV Грозного було побудовано «Печатний двір». У 1564 р. І.Федоров та його сподвижник П.Мстиславець випустили першу руську друковану книгу «Апостол» — багате ілюстраціями живописне видання. Через два роки вийшла друга книга — «Часослов» — зібрання молитов, за яким діти навчалися грамоті. Незважаючи на те, що цар Іван Грозний був покровителем друкарства, народ вважав цю справу нечестивою, а місцева знать не підтримала такої ініціативи, кредитори відібрали друкарню за борги. За другою версією обидва першопечатники за наказом царя виїхали до Литву як місіонери.

У 1566 p. І. Федоров та П. Мстиславець розпочали свою діяльність у маєтку литовського гетьмана Г. Ходкевича у Заблудові, де надрукували «Учительное Євангеліє» і «Псалтир» з «Часословом». Із Заблудова І. Федоров переїхав до Львова, де у 1573 р. також заснував друкарню, яка вже через рік випустила книгу «Апостол». У книзі була розміщена післямова під назвою «Повесть... откуда

начася и како свершися друкарня сия», а у 1574 році світ побачив слов'янську «Азбуку». У 1578 р. в Острозі, в маєтку князя Костянтина Костянтиновича Острозького, І.Федоровим також була організована друкарня, де для учнів православної школи він перевидав «Азбуку». Тут же, в Острозі, І.Федоров випустив першу слов'янську Біблію у повному обсязі — Острозьку Біблію, що стала визначним пам'ятником православного слов'янського світу. Різнобічно одарована і високоосвічена людина, 1. Федоров безумовно являв собою особу ренесансної епохи, разом з основними видами діяльності він захоплювався артилерією і навіть винайшов багатостволову мортиру.

Тенденція співіснування і взаємовпливу різних типів національних культур яскраво проявилася у мистецтві, насамперед в архітектурі. Італійські майстри здійснюють ренесансну перебудову кафедрального собору у Вільно. Майже одночасно там же виникає шедевр готичної архітектури— костьол Святої Анни. Дерев'яні церкви Дрогобича й Потелича, побудовані в самобутньому карпатському стилі, співіснують із західною архітектурою міст Львова й Гродно, магнатських палаців у Несвіжі. Постійна турецька загроза обумовила в XV—XVI ст. активне будівництво фортець (Кам'янець-Подільський), виник навіть специфічний тип церкви-фортеці, що вводило храм до системи військово-оборонних укріплень (Сутковиці, Синковичі). Приклад синтезу ренесансних і православних архітектурних форм була Успенська церква у Львові, італійські зводи якої вінчає традиційне для православної архітектури регіону триглав'я.

Польська культура XIV—XVI ст., сама по собі не була висока, але вона була культурою державною, офіційною, і ближче стояла до потреб громадського і державного життя. За нею стояла латинсько-католицька культура, до якої відкривала шлях латинська шкільна програма й латинське письменство.

Польська література виникла в X ст. як латиномовна, до XVI ст. в ній переважали твори релігійного характеру, літописи, хроніки. Перші твори польською мовою світського характеру з'явилися у XV ст. Наприкінці XV — на початку XVI ст. польська література вступила в період Відродження. Розвиток літератури XVI ст. був пов'язаний з поширенням ідей реформації та гуманізму. Твори М. Рея, Я.Кохановського, Ш. Шимоновича, С. Кльоновича, політична публіцистика А. Фрич-Моджевського були пройняті пошаною до трудящої людини, ідеалами справедливості та патріотизму, викривали католицьке духівництво, аристократію і шляхту. В кінці XVI — на початку XVII ст. розвивалася так звана міщанська література. Популярними ставали сатиричні поеми і повісті, дидактичні оди і драми, короткі жартівливі вірші — фра-

шки, релігійні поезії аріан, комедії мандрівних акторів та дяків — прибалтів.

Найдавніші художні пам'ятки на території сучасної Польщі сягають II — І тис. до н.е., але польське мистецтво почало складатися лише у X ст. В XI—XIII ст. в архітектурі набуває поширення романський стиль, з кінця XII — початку XV ст. — готика. Наприкінці XV—XVI ст. почало формуватися мистецтво польського Відродження, про що свідчить вівтар роботи В. Стоша у Маріацькому костьолі у Кракові 1477—1489 pp., мініатюри в «Кодексі Бехема» бл. 1505 р. З кінця XVI до середини XVIII ст. в Польщі поширюється мистецтво бароко у вигляді декоративної скульптури в церквах та замках магнатів, релігійних картинах К.Богушевського.

У польському музичному фольклорі спостерігається спільність з музичним фольклором інших слов'янських народів, у тому числі з українським. З IX—X ст. у Польщі розпочала свій розвиток церковна професійна музика, в Xll —XII — світська у вигляді рицарських пісень сервентів. Багатоголосся застосовувалося спочатку у церковній музиці, наприклад у творах Миколи з Радома першої половини XV ст., а пізніше — у світській, це були поліфонічні мадрігали, обробки народних пісень і танців, розвивалася міська музична культура. Серед композиторів XVI ст. можна назвати Вацлава з Шомотул, М. Гомулку, у XVII ст. були відомі композитори М.Зеленський, А. Яжембський, М. Мельчевський, Б. Пенкель.