Причини людської агресивності та морально-етична їх нейтралізація за вченням Е.Фромма. Природа людського зла. Еріх ФРОММ (1900-1980) - німецько-американський філософ, психолог та соціолог

Природа людського зла. Еріх ФРОММ (1900-1980) - німецько-американський філософ, психолог та соціолог. Ґрунтуючись на ідеях психоаналізу, екзистенціалізму та марксизму Е.Фромм формує концепцію гуманістичного психоаналізу. Він є творцем однієї з провідних в ХХ столітті філософсько-антропологічних парадигм – „людина для самої себе” (поруч із парадигмою людини як “символічної тварини” Е.Кассірера та людини як “свободної істоти” М.Шелера). Він намагається розв’язати такі головні суперечності людського існування, як егоїзм-альтруїзм, володіння-буття, „свобода від” - „свобода для”.

Е.Фромм вважав, що шляхом виходу сучасної цивілізації з кризи є формування „здорового суспільства”, заснованого на таких принципах і цінностях гуманістичної етики як любов, встановлення гармонії між індивідом та природою, особистістю та суспільством.

Е.Фромм критично ставиться до аристотелівського розуміння людини як „політичної тварини”, вчень класичних емпіриків, для яких людина tabula rasa і на якій кожна культура пише свій текст, марксистської мономодальної сутності людини, згідно з якою людина – продукт суспільних виробничих відносин;ніцшеанської оцінки людини як „перспективної надлюдини”. Е.Фромм також критично переосмислює антропологію класичного психоаналізу. Він не погоджується із З.Фройдом стосовно його біологізму та пансексуалізму, заперечує лібідальну природу несвідомого та інтерпретацію „едіпового комплексу”, заперечує його концепцію антиномії людини та цивілізації. Також Е.Фромм критикує З.Фройда, а заразом і К.Г.Юнга, по-перше, за абсолютизацію внутрішньо-особистісних психологічних факторів людини, по-друге, за відрив психоаналізу від етики.

Е.Фромм зазначає, що поява самосвідомості, розуму і уяви перетворила людину в аномальне явище. Людина є частиною природи, але вона не органічна з природою. Людина знає, що вона смертна. Вона не може позбавитися від дихотомії свого існування: позбутися свого розуму і свого тіла. Саме розум спонукає людину до роздумів над нерозв’язною дихотомією. Людина не може прожити своє життя за зразком, заданим для всіх представників людства. Вона є особистісю і повинна жити сама. Людина - єдина тварина, яка здатна нудьгувати, відчувати себе вигнаною з раю. Розум спонукає людину до руху вперед і до створення свого власного світу, де вона могла б почувати себе комфортно Тому людина завжди невдоволена власним існуванням і є вічною проблемою для самої себе.

Основна екзистенціальна дихотомія людини, за Фроммом, – це дихотомія життя й смерті. Вона водночас і самотня, і перебуває у тісному зв’язку з іншими людьми. Вона самотня тому, що унікальна й повинна приймати власні рішення. Але може бути щасливою лише у випадку існування солідарності з іншими людьми, зв’язку з минулими й майбутніми поколіннями. Людина може втікати від тривоги і від себе самої. Але насправді вона не повинна боятися відповідальності за саму себе. Вона повинна бути відповідальною за свою долю, сама наповнювати життя смислом, проте це не заспокоює її. На думку Е.Фромма, людині потрібно намагатися розкривати свої потенційні сили, жити активно, творити благо, бути самим собою і бути щасливим. Оскільки люди завжди створюють ментальні картини світу. Е.Фромм вважає, що зріла, плідна особистість, із достатнім рівнем розуму віддасть перевагу системі, яка дозволить їй бути розумною й повноцінною. Натомість загальмована особистість використовує примітивні, ірраціональні системи. Людина завжди ідеаліст, але й ідеали бувають різні.

Основна проблема психоаналізу Е.Фромма - це проблема людської деструктивності. Загалом проблема деструктивності в широкому розумінні є проблемою зла, і вона надзвичайно актуальна для ХХ ст. Так, М.Бердяєв писав: ”Існування зла є найбільш видатна таємниця всесвітнього життя і найвеличніша складність для офіційної теологічної доктрини як і для всякої моністичної філософії”.

Вихідним положенням Е.Фромма для розв’язання даної проблеми є те, що людина знаходиться у суперечливому відношенні з самою собою й із суспільством, в „двох царствах” одночасно. Вона „закинута” у проміжок двох світів. На відміну від тварини, яка живе в гармонії з природою, людина ж бездомна. Вона перебуває у вічній суперечності з природою.Їїекзистенційназакинутістьусуспільство вимагає від неї психологічного пристосування до нього. Такий спосіб людського буття спричиняє її до формування нею відповідного соціального характеру. За цієї умови характер виступає замінником відсутніх у неї природних інстинктів. Органічні потяги у всіх людей приблизно однакові. Однак під впливом виховання, соціальних умов формується специфічний тип характеру. Поступово він набуває незалежності і стає стабільною системою соціальних орієнтацій. Він є певним типом виживання індивіда. Поступово індивід реагує автоматично на певні процеси. Це значить, що характер витіснений у несвідоме. Саме цей чинник є відмінним від несвідомого у вченнях ЗФройда та К.Г.Юнга.

Процес виживання людини, який обумовлює формування соціального характеру є процесом формування людини „усередненої”. Вона у міру цих обставин відчужується від самої себе. Люди стають автоматами. “Якщо в ХІХ ст. „помер Бог”, - наголошує Е.Фромм, - то в ХХ ст. “померла людина”. Якщо в минулому людині загрожувало рабство, то в майбутньому – перетворення в рабство”.

Проти такої перспективи людина бунтує. Бунт, який виступає своєрідним феноменом соціальної деструктивності індивіда набутий історично. „Людина, - наголошує Е.Фромм, - відрізняється від тварини тим, що вона вбивця”. При цьому, „людина не була вбивцею, такою її зробила історія”. В минулому, в первісних племенах, людина була нормальною природною істотою, її свобода була обмеженою. Це був період егалітарних (не експлуатаційних) суспільств. Однак надалі, революційні зміни, які розпочалися 4-3 тис. років тому, як вважає Е.Фромм, спричинили до цивілізації, війн, рабства, приватної власності і, як наслідок, проголошення свободи людини.

Саме через призму фактора свободи людини Е.Фромм прагне розкрити проблему соціального зла. Вже в праці „Втеча від свободи” (1941) автором свобода розглядається в контексті соціального відчуження людини. Проблема формулюється у нього в такий спосіб: чому, розширюючи сферу свободи, людина попадає в ще більшу несвободу?

Свобода, говорить Е.Фромм, і в цьому аспекті він наслідує ніцшеансько-екзистенціальній традиції, є двостороннім процесом. Є „свобода від” і „свобода для”. Розвиток людства йде по першому типу свободи. В результаті свобода сама пригнічує людину. Людина попадає в залежність від свободи. Уже ніцшеанський Заратустра запитував: „Свободний від чого? Ти повинен мені говорити: „свободний для чого”.

Таким чином природа зла пов’язана з феноменом свободи, з її суперечністю, тобто осмисленням того, що деструктивність у людській природі є наслідком людини як історичної істоти. Деструкція соціальних відносин породжує ситуацію, коли людина не може реалізувати свої потреби, реалізувати своєї свободи. В результаті відбувається деформація прагнень і потягів людини. Деформовані прагнення й потяги формують певні психологічні механізми, які в результаті дають відповідні соціальні типи орієнтацій. Людина за природою своєю життєстверджуюча, але коли не може реалізувати себе - перетворюється в істоту руйнівну. Навіть прагнення підпорядковуватися є теж руйнівною орієнтацією у формі автодеструкції.