Сутність раціоналізму XVII – XVIIІ ст. Р. Декарт, Б. Спіноза та Г. Лейбніц.

Французький вчений і філософ Рене Декарт (1596-1650), навпаки, поставив на чільне місце розум, звівши роль досвіду до простої практичної переробки даних інтелекту. Він намагався розробити універсальний метод для всіх наук, виходячи з теорії раціоналізму згідно з яким розум, думка визнається вищою цінністю в системі філософських цінностей, основою пізнання і діяння людини. Свою методологію він будує на принципах раціоналістичної дедукції, а експеримент визнає лише як передумову пізнання, що має підпорядковуватися раціональному мисленню.

Суть свого дедуктивного методу Рене Декарт сформулював у відомих чотирьох правилах: 1. Вважати істинними тільки ті положення, які не викликають ніяких сумнівів. 2. Розділяти кожну складну проблему або завдання на простіші і робити це доти, доки не прийдемо до ясних і очевидних речей. 3. Методично переходити від відомого і дослідженого до невідомого і недослідженого. 4. Послідовність та ретельність дедуктивного виведення, повний перелік, детальний огляд всіх ланок дослідження.

Розум, озброєний дедуктивним методом, здатний пізнати найглибші основи світу і не може мати, на думку Декарта, перешкод у послідовному сходженні до істини. Критерій ясності та очевидності приводить Декарта до необхідності доповнити раціоналістичну дедукцію методологією інтелектуальної інтуїції. Декарт вважає, що людина від народження має певні вроджені ідеї, які й становлять фундамент пізнання. Їх слід уяснити і з допомогою раціоналістично-дедуктивного методу вивести на їхній основі всю систему знання. До вроджених ідей Рене Декарт відносить: ідею Бога як істоти найдосконалішої; деякі загальні ідеї та аксіоми математики і т.п. Ці ідеї Декарт розглядає як втілення природного світла розуму.

Раціоналізм Декарта знайшов багато продовжувачів, серед яких найбільш видатні – Б. Спіноза і Г.В. Лейбніц.Готфрід Вільгельм Лейбніц (1646-1716 рр.), відомий вчений-енциклопедист, один з найвідоміших філософів Європи кінця ХVІІ - початку ХVІІІ ст.Центром філософії Г.В. Лейбніца є вчення про монади як прості неподільні субстанції – монадологія. Лейбніц наголошує, що субстанцій – монад безкінечна кількість, вони є носіями сили та активності і мають духовну природу. Кожна монада є самостійною одиницею буття, здатною до активної діяльності. Монада є духовною, оскільки матерія (в філософії ХVІІ ст.) пасивна, не здатна до саморуху та активної діяльності. Монади вічні, вони не виникають і не зникають природним шляхом, а є породженням безперервних “випромінювань божества”. Монади є індивідуальними і неповторними, незалежними одна від одної, вони не можуть впливати на внутрішнє життя одна одної. Єдність та узгодженість монад є результатом передбаченої Богом гармонії, яка перетворює кожну монаду в “живе дзеркало Всесвіту.” Всі монади об‘єднані Всемудрим Творцем. Кожна монада є певним “світом у собі” і в той же час відображає і містить у собі весь світовий порядок. Єдине відношення, яке існує між монадами – це гармонія. Завдяки внутрішній активній діяльності кожна монада зберігає свою самобутність, індивідуальність у світі мінливих явищ, має власну якісну визначеність і в той же час, завдяки наперед усталеній гармонії, органічно поєднана з універсумом, має своє місце в ньому.

Лейбніц розрізняє три види монад, залежно від їхньої досконалості, запрограмованої Богом:

1) найнижчі, що характеризуються “перцепцією”, тобто пасивною здатністю до сприйняття;

2) монади – душі, які можуть мати відчуття та більш яскраві уявлення;

3) монади – духи, які характеризуються найвищим ступенем розвитку, мають свідомість, “аперцепцію”, здатність до міркування та рефлексії. Матеріалістичну сторону вчення Декарта також розвинув нідерландський філософ Барух Спіноза (1632-1677 рр.). Спіноза згодний з Декартом в тому, що уявлення про світ як закономірну природну цілісність може спиратися лише на строго науковий (математичний) метод. Проте математика не виводить, а виявляє істину. Знамените Архімедове “еврика” означає “знайшов”, а не “створив”. Тому і буття, “виявлене” математичним методом, ніби безпосередньо демонструє саме себе. І якщо математичне міркування починається з певного самоочевидного твердження (аксіоми), то й основою буття має бути самоочевидна “буттєва аксіома”, якою Спіноза проголошує субстанцію, що в перекладі з латини буквально означає “те, що є в основі”.

Будучи свого роду “початком” буття, субстанція, не може визначатися нічим, крім самої себе, отже, вона необхідно є “причиною самої себе”. Але будучи “першою причиною” субстанція є нічим іншим, ніж Богом, оскільки, за Спінозою, Бог – перша причина всіх речей і причина себе самого. При цьому Бог Спінози – неприродна істота, бо “зливається” з природою, є творчим виявом самого природного буття.

Таким чином, природа як фундаментальна цілісність буття є, за Спінозою, субстанцією, а як перша причина і самопричина - Богом. Природа, субстанція, матерія і Бог становлять, отже, згідно зі Спінозою, нерозривну єдність (і цілісність) реальності.

Субстанції, за Спінозою, притаманні дві універсальні і невід‘ємні характеристики (атрибути) – протяжність і мислення. Протяжність розкривається у нескінченності “модусів”. Так Спіноза називає індивідуальні конкретні речі і явища, причому єдність всій множині “модусів” надає особливий безкінечний модус – рух. Що ж до другого атрибута – мислення, то він втілюється, головним чином в людині, яка є одним з багатьох модусів природи. Проте, за Спінозою, не тільки людина, а й інші “модуси” – речі, хоча і в різній ступені, однак всі одушевлені. Тим самим, долаючи дуалістичний деїзм Декарта, який “розриває” матерію і дух, Спіноза, по суті, вдається до іншої крайності – своєрідного пантеїзму (уявлення про універсальну “оживленність” матерії). Проголошуючи мислення атрибутом субстанції і тим долаючи картезіанську дуалістичну прірву між мисленням і природою, Спіноза утверджує раціоналістичну тезу про подібність структури світу зі структурою розуму. Він відверто проголошує, що порядок і зв‘язок ідей ті ж самі, що і порядок і зв‘язок речей.

Виводячи філософську думку з дуалістичної кризи, Спіноза наголошує на моністичному принципі тлумачення світу. Проте картина у нього виходить подекуди аж занадто “цілісною”, навіть унітарною. Звідси фаталістичне в кінцевому рахунку тлумачення проблем творчості і свободи.