Надзвичайно багатим на імена було й українське образотворче мистецтво. He торкаючись творчості російських, польських, угорських та австрійських митців, які жили й творили в Україні або писали твори на українські сюжети, можна назвати багатьох національних художників, які відзначились у цей час. їхній високий творчий рівень засвідчили виставки. Перша з них відбулась у Полтаві в 1903 p. i присвячувалась відкриттю пам'ятника I. Котляревському. У ній брали участь відомі митці - Федір Кричевський, Сергій Васильківський, Павло Мартинович. Наступного року планувалася виставка у Чернігові, але її заборонив губернатор. Лише в 1906 p., теж у Полтаві, при відкритті Полтавського будинку земства провели чергову виставку. Земський будинок - чудова пам'ятка української наддніпрянської архітектури. Його було збудовано за проектом Василя Кричевського, а розписано й орнаментовано С. Васильківським. Його ж кращі полотна - «Ромадановський шлях», «Козак Голота», «Вибори полковника» - прикрашали зали будинку. 1909 р. Сергій Васильківський і Микола Самокиш видали чудовий «Альбом української старовини», в якому текст до малюнків написав видатний історик Дмитро Яворницький. У 1911 р. в Київському художньому музеї відкрилася чергова виставка українських художників з Галичини та Наддніпрянщини, де показали свої твори О. Мурашко, I. Труш, М. Івасюк, М. Самокиш, О. Сластьон, I. Їжакевич, О. Новаківський і багато інших. Багато талантів дала земля Західної України. Найвідоміший галицький художник Іван Трупі за життя намалював понад 6 тисяч різножанрових творів - портретів, пейзажів, натюрмортів, сюжетних полотен.
Талановитим і темпераментним експонентом краківського постімпресіонізму був уродженець зазбручанського Поділля Олекса Новаківський. Перед українською публікою Новаківський уперше виступив ще на виставці «Товариства для розвою руської штуки» (1901), але ширшу популярність здобув собі тільки першою збірною виставкою у Кракові (1911). Коли ж 1913 він переїхав із Кракова на постійний побут до Львова, то завоював собі галицьку публіку неподільно. Перша львівська збірна виставка Новаківського, укладена 1921, була його великою перемогою. Особливо сердечно сприйняла митця польська критика, що знайшла в ньому українського представника краківської школи.
Петро Холодний — маляр-імпресіоніст з нахилом до ліризму і неовізантист, живописець, художник-монументаліст, графік, проектант ужиткового мистецтва, педагог, за фахом фізик-хімік. Після ліквідації УНР Петро Холодний разом з її урядом емігрував до Західної Галичини. Але вже в 1921 р. переїхав до м. Миколаїв на Львівщині, а в 1922 р. — і до самого Львова. В тому ж році за ініціативою емігрантів зі Сходу України у Львові був створений Гурток діячів українського мистецтва — ГДУМ, який очолив Холодний. Гурток об'єднував у собі художників, літераторів та архітекторів і проіснував до 1927 р. Львівський період був найбагатший у творчості Холодного. Тут він почав малювати ікони, виконував розписи стін і проектував вітражі. У 1931 р. у Національному музеї у Львові відбулася посмертна виставка робіт художника, на якій було показано більш ніж 350 експонатів за десять років його праці у Львові. 92. Музичне і театральне життя. Станіслав Людкевич.
Станіслав Пилипович Людкевич увійшов в історію музичної культури як видатний композитор, музикознавець, фольклорист, педагог і музично-громадський діяч. Митець прожив велике творче життя. Воно розпочалося ще наприкінці ХІХ ст., коли Станіслав Пилипович, щойно приїхавши до Львова, взяв активну участь в організації ювілейного вечора І.Франка. Це було 1898 р. Тоді він виступив як диригент і композитор. На концерті прозвучав хор на Франковий гімн “Вічний революціонер”. Завершив свій творчий шлях Людкевич через 80 років після цього пам’ятного вечора.
У січні 1979 р. музична громадськість широко відзначала 100-річчя від дня народження корифея українського музичного мистецтва, народного артиста СРСР, лауреата Державної премії ім.Т.Г.Шевченка, професора С.П.Людкевича.
С.Людкевич народився 24.01.1879 р. в містечку Ярославі на Західній Україні (зараз входить до складу Польщі). Батько композитора – вчитель народної школи – дуже любив музику. Мати знала й розуміла мистецтво, з особливою повагою ставилася до рідної культури. Гри на фортепіано навчалась у відомого українського композитора М.Вербицього. Вона ж була і першою вчителькою Станіслава з фортепіано.
Вступаючи після початкової школи до Ярославської гімназії, Станіслав Пилипович прагне глибше вивчати музику. Він співає у хорі, а згодом стає його керівником, починає писати музику. Закінчуючи цей заклад, Людкевич уже мав у своєму композиторському портфелі ряд творів – це хори “Гамалія”, “Поклик до слов’ян”, 7 п’єс для фортепіано. До речі, останні з успіхом виконуються піаністами й сьогодні. Це, зокрема, “Пересторога матері”, “Заколисана пісня”, “Тихий вечір” (на тему Й.Брамса). Ці фортепіанні мініатюри продовжують лінію західноєвропейської романтичної музики Ф.Шуберта, Ф.Мендельсона, Й.Брамса. Мініатюри Людкевича щирі, ліричні, вони пройняті українськими народнопісенними інтонаціями.
З 1898 р. по 1901 р. Людкевич навчається у Львівському університеті на філологічному факультеті. Після його закінчення він викладає українську мову в одній із гімназій Львова. Перед цим композитор працює в Музично-драматичному Інституті ім.Лисенка, готує до друку “Галицько-руські народні мелодії”, виступає з музикознавчими статтями та рецензіями тощо.
У 1903-1904 рр. композитор був на військові службі у Відні; там він мав змогу слухати оркестрову та оперну музику, а згодом, у 1907 р. він знову їде до Відня, щоб поповнити свої професійні знання. Протягом року Людкевич навчається у О.Цемлінського (композиція та інструментування) та Г.Греденера (поліфонія), слухає лекції з історії та теорії музики у Г.Адлера та Г.Рімана. За цей час Станіслав Пилипович написав докторську дисертацію, присвячену питанням програмної музики. Повернувшись додому, він знову поринає в роботу. З 1908 р. Людкевич стає директором Музично-драматичного Інституту ім.Лисенка.
1914 р. Людкевича призивають до австрійської армії, невдовзі він потрапляє в полон і до кінця війни перебуває в Церовську (Казахстан). Повертаючись у 1918 р. додому через Київ, Станіслав Пилипович зустрічається із Стеценком і Леонтовичем. Він знайомиться з їхньою творчістю, веде розмову про дальші шляхи розвитку української музики.
На той час Людкевич був уже зрілим музикантом. Формування його світогляду та мистецький позицій пов’язано з тими величезними подіями початку ХХ століття, які сколихнули все життя суспільства. Це події російської революції, діяльність революційних демократів І.Франка, Лесі Українки, М.Коцюбинського, робітничі страйки на Західній Україні, лихоліття першої світової війни і, нарешті, Жовтнева революція.
Творча зрілість прийшла і завдяки його глибокому вивченню музики композиторів ХVIII-ХІХ ст., внаслідок постійної композиторської праці, серйозних пошуків власного музичного стилю. Протягом 1902-1918 рр. Станіслав Пилипович пише багато музики. Це хорові, вокальні, фортепіанні та оркестрові твори. Серед них такі вершинні композиції митця, як кантата-симфонія “Кавказ”, романс “Черемоше, брате мій”, обробка української народно цикл варіацій “Елегія” для фортепіано. Саме ці твори увійшли в історію української музики й визначні класичними зразками.
З 1919-1939 рр. Людкевич написав багато музики різних жанрів. Та провідними у його творчості залишається вокально-симфонічний жанр. Назвемо 2 кантати – “Заповіт” (сл.Шевченка) і “Наймит” (на вірші І.Франка). Саме в цих творах композитор втілив ідею боротьби з поневолювачами, створив яскраві драматичні образи. Продовжує працювати у хорових та романсових жанрах, обробляє українські народні пісні. Варто назвати такі романси, як: “За байраком байрак”, “Одна пісня голосненька”, хори “Наша дума, наша пісня”, обробки народних пісень “Про Бондарівну”, “Бодай ся когут знудив”, “Ой співаночки” та ін. На другий творчий період припадає захоплення Людкевича інструментальною музикою. Перші спроби відносяться ще до початку століття. Тоді композитор написав “Каприччіо” і “Симфонічний танець”. Значних успіхів композитор досягає вже у 20-30-і роки. Головним чином це одночастинні композиції “Меланхолійний вальс”, “Каменярі”, “Галицька рапсодія”, “Веснянки”, “Мойсей” та ін. Заслуговує на увагу камерно-інструментальна музика Людкевича. Це його ф-нні твори “Варкарола”, “Пісні без слів”; скрипкові “Чабарашка”, “Тихий спомин”, “Сарабанда”, ф-нне тріо фа дієз мінор. Композитор прагне до високого професіоналізму і водночас до широкої доступності і зрозумілості своїх творів. В них відчувається вплив Лисенка, Чайковського, Рахманінова, Шуберта, Шумана, Брамса і Вагнера. З 1939 р. С.Людкевич – професор нововідкритої Львівської консерваторії ім.Лисенка, старший науковий працівник філіалу Інституту фольклору Академії Наук УРСР. Багато сил віддає композиторській справі: пише хоровий твір “За мир”, завершує кантату “Наймит”, переробляє раніше створену кантату “Вільній Україні”. Перервана фашистською окупацією творчість Людкевича відновилась у 1945 р. Продовжується і його педагогічна діяльність. Станіслав Пилипович активно працює в симфонічному жанрі, створює оперу “Довбуш”. Наприкінці 40-х років з’явились 2 симфонічні поеми – “Дніпро” і “Пісня юнаків”, в яких втілено героїку воєнних років. У першій половині 50-х років Людкевич завершив “Прикарпатську симфонію”, ф-нний концерт та оперу “Довбуш”. Згодом композитор пише ряд програмних симфонічних творів: “Наше море”, “Не забудь юних днів”, “Пассакалію”, сюїту “Голоси Карпат”, увертюра “Ой не ходи, Грицю”. Багато сил віддає вихованню молодих музикантів, науковій праці. Ним розпочато підручник з народної творчості та хрестоматію з історії гармонії. Помер С.П.Людкевич на 101 році життя у вересні 1979 р.
93. Українська історична школа (Київська і Львівська) та історико-культурологічна думка в Україні й українській діаспорі. М. Грушевський, І, Крип”якевич, Д. Дорошенко.
Театр та музична культура в Україні: нові тенденції
"Модерний" театр в Україні: передумови та особливості
"Модерний" український театр – це театр, який поєднує в собі риси професійного та національного. "Новий" український театр пройшов складний шлях становлення та розвитку, що зумовлювалося низкою причин та обставин.
Професіоналізація українського театру була типовим явищем доби індустріалізму, наслідком динамічних процесів урбанізації. Театр стає складовою частиною міської культури, центром духовного і культурного життя міста.
Виникнення "нового" українського театру було тісно пов’язано з національним відродженням, визвольним рухом. Театр гуртував навколо себе кращі творчі сили української інтелігенції, з одного боку, а з іншого, виступав потужним засобом формування національної самосвідомості.
Важливою передумовою становлення "модерного" українського театру були політичні чинники – демократизація, масовість, доступність мистецтва. Театральне мистецтво 2-ї половини ХІХ ст. в Україні стає не салонним, як у попередню добу, а масовим, доступним пересічним громадянам, міському плебсу, робітникам, навіть сезонним. Індустріальне виробництво сприяло підвищенню культурного та освітнього рівня населення міста й села, духовні потреби якого і мав задовольняти театр.
Розвиток "нового" українського театру в Східній та Західній частині України мав свої особливості. В Наддніпрянській Україні не було можливості щодо організації професійного театру, протягом тривалого часу театральне життя в Україні було позначено діяльністю численних, розпорошених театральних труп, гуртків, товариств. Українські актори вели мандрівне життя, працюючи в російських театрах, переїжджаючи невеликими змішаними або українськими трупами з міста у місто.
Найцікавішою особливістю "модерного" українського театру було те, що його діячі – це люди універсального таланту: Марко Кропивницький – режисер, актор, літератор, антрепренер (організатор театрального життя); Михайло Старицький – письменник, поет, драматург, перекладач, театральний менеджер; Іван Карпенко-Карий – драматург, актор, режисер, критик, публіцист, педагог, котрий створив акторську школу. Такі корифеї українського театру, як Микола Садовський, Панас Саксаганський, Марія Заньковецька поєднували акторський талант, музичні здібності, організаторський хист з активною культурно-громадською діяльністю.
В процесі становлення "модерного" українського театру можна виокремити три основних періоди:
1) кінець 1850 – 1 половина 70-х рр. – аматорські гуртки;
2) 1880-1890 рр. – створення професійного українського театру;
3) початок ХХ ст. – організація стаціонарного українського театру, створення шкіл акторського виховання, ідеологічної платформи національного театру.
Аматорський період – кінець 50-х – перша половина 70-х рр. ХІХ ст.
Перший, аматорський період у становленні "нового" українського театру пов’язаний з діяльністю численних українських театральних гуртків, що створювалися в містах та містечках силами української інтелігенції, університетської молоді, студентів, робітників. Прикладом народного театру, в якому брали участь робітники – є театр у с.Сидорівка, при цукроварні відомого підприємця і мецената, українського модернізатора-підприємця Василя Симиренка. Глядачами сидорівського театру були селяни, робітники і службовці заводу, поміщики з навколишніх сіл. По неділях, задовго до початку вистави, під театром збиралися люди, потім приїздили екіпажі. Театр, за свідченням сучасників, був "не лише повний, але переповнений". Учасником цих аматорських вистав був наприкінці ХІХ ст. син відомого історика В.Антоновича, Д.Антонович. Відомий діяч студентського українського руху, згодом мистецтвознавець, вважав, що вистави сидорівського аматорського театру мали не лише художнє, але й культурно-громадське значення, сприяли пробудженню національного почуття, як і український театр в цілому.
В 1859 р. у Київському університеті виникає театральний гурток М.Старицького та М.Л
під назвою "Товариство люблячих рідну мову", активними учасниками якого були місцеві культурно-громадські діячі, байкар Л.Глібов, етнограф О.Маркович, С.Ніс, О.Лазаревський.
У містечку Бобринець існував аматорський театральний гурток, для якого М.Кропивницький написав першу п’єсу "Дай серцю волю, заведе в неволю".
В 1863 р. І.Карпенко-Карий створює аматорський театральний гурток в Єлисаветграді, який мав назву "Артистичне товариство". До речі, Єлисаветргад можна вважати духовною колискою українського театру. Важливу роль в театральному житті цього провінційного міста відіграла родина Тобілевичів, три брати та сестра, знані в театральному світі під іменами Іван Карпенко-Карий, Микола Садовський, Панас Саксаганський, Марія Садовська-Барілотті.
В єлисаветградському театральному гуртку вперше було поставлено п’єсу Т.Шевченка "Назар Стодоля" та оперу "Запорожець за Дунаєм" С.Гулака-Артемовського.
В першій половині 70-х рр. ХІХ ст. студентський театральний гурток М.Старицького перетворився на центр театрального життя Києва. В 1871 р. М.Старицький організує українську трупу – "Товариство українських сценічних акторів". Він і М.Лисенко беруть участь у діяльності Старої Київської громади, організаційним центром якої виступав Південно-Західний відділ Руського географічного товариства.
Формуванню українського професійного театру в 70-ті рр. завадила репресивна політика царського уряду проти українства. Так, сумнозвісний Ємський указ 1876 р. забороняв "різні сценічні вистави на малоруському наріччі, а також друкування на ньому текстів музичних нот".
Доба професіоналізації українського театру 80–90 рр. ХІХ ст.
Важливим етапом становлення "модерного" українського театру стали 80-90 рр. ХІХ ст. Це період позначений переходом від аматорських гуртків та напівпрофесійних об’єднань до створення українського професійного театру.
В 1882 р. в Єлисаветграді М.Кропивницький заснував перший професійний український театр. В його трупу прийшли талановиті актори М.Садовський, М.Заньковецька. Професійна трупа М.Кропивницького виїжджала на гастролі до Києва, Харкова, Полтави, Чернігова. В репертуарі переважали українські п’єси: "Наталка-Полтавка" І.Котляревського, "Назар Стодоля" Т.Шевченка, "Дай серцю волю, заведе в неволю" М.Кропивницького, "Чорноморці" М.Старицького.
В серпні 1883 р. відбулося об’єднання театру М.Кропивницького з трупою М.Старицького. В новий театральний колектив влився І.Карпенко-Карий та П.Саксаганський. Директором української трупи став М.Старицький, М.Кропивницький залишався режисером, актором, драматургом. Співпраця двох видатних діячів театрального мистецтва сприяла піднесенню престижу національного театру, рівня режисерської та акторської майстерності. До високопрофесійної української трупи входило більше 100 акторів. Трупа М.Старицького на короткий час об’єднала кращі театральні сили України, до неї входили М.Садовський, М.Заньковецька, П.Саксаганський, М.Садовська-Барілотті, г. Затиркевич-Карпінська, Ф.Левицький.
Умови діяльності першого українського професійного театру були складні. Губернська адміністрація мала право заборонити гастролі, впливати на репертуарну політику трупи (українські вистави дозволялися лише в супроводі з п’єсами російських або європейських авторів класичного репертуару). Перший український театр не мав стаціонарного приміщення і змушений був працювати у "мандрівному режимі". В 1893 р. заборона на вистави українською мовою була скасована, але місцева адміністрація всіляко перешкоджала українському театру. В цей період починає формуватися національна акторська школа.
Процес професіоналізації українського театру був пов’язаний з виникненням кількох театральних осередків і акторських шкіл.
З театральної трупи Старицького-Кропивницького вийшло кілька театральних колективів. У 1885 р. театральна трупа під антрепризою М.Старицького та режисера М.Кропивницького розпалася на два окремі колективи.
В 1890 р. І.Карпенко-Карий та М.Садовський ст
організував П.Саксаганський – "Товариство російсько-малоросійських артистів під керівництвом П.Саксаганського". Трупа проіснувала до 1898 р.
Окрім цих провідних українських театральних колективів у Наддніпрянській Україні діяло близько 30 невеликих "російсько-малоросійських" труп, які були досить популярними в українській провінції, а також у російських губерніях Центру, Уралу, Сибіру (наприклад, трупа Т.Деркача).
Організаційна розбудова українського професійного театру початку ХХ ст.
Після бурхливих подій революції "знизу" 1905-1907 рр., яка принесла політичні права і демократичні свободи всім народам Росії, українське театральне життя набуває нових рис та форм. У цей період поширюються зв’язки з театральними діячами Західної України. Протягом 1905-1907 рр. М.Садовський працює директором та режисером Руського народного театру у Львові (Львівський театр товариства "Руська бесіда").
В цей період створюється українська акторська школа соціально-психологічного театру.
Виникає і перший стаціонарний український театр у результаті революції 1905-1907 рр., коли були усунені всі організаційні перешкоди щодо розвитку національного театру. М.Садовський, повернувшись з Галичини в 1906 р., у Полтаві створює перший стаціонарний український театр. У 1907 р. стаціонарний театр М.Садовський організовує в Києві. В роки революції український театр, позбавлений офіційних репертуарних обмежень, дістав право ставити українською мовою твори класиків та російських авторів, зокрема Л.Толстого, В.Шекспіра.
В 1912 р. П.Саксаганський разом з М.Заньковецькою докладали зусилля щодо створення Українського художнього театру в Києві на зразок МХАТ, але брак коштів та Перша Світова війна стали на заваді здійснення цього проекту українських театральних діячів.
У 1918 р. П.Саксаганський разом з М.Заньковецькою організували в Києві Народний театр, на базі якого у 1922 р. створено Український драматичний театр, з 1923 р. – це театр ім. М.Заньковецької (нині – Львівський драматичний театру ім. М.Заньковецької).
На початку ХХ ст. формується покоління учнів "театру корифеїв" – актори, драматурги. Серед драматургів можна назвати імена Б.Грінченка, Л.Яновської, Л.Старицької-Черняхівської.
Корифеї нового українського театру
Становлення модерного українського театру пов’язано з іменами видатних представників культури модерну, людей універсальних художніх здібностей і таланту.
Марко Кропивницький був одним із засновників аматорського драматичного гуртка у Бобринцях. Його перший твір – мелодрама "Дай серцю волю, заведе в неволю" (1863). В 1870 р. переїхав до Одеси, де працював у професійних російських трупах. Саме тут формувалося його власне творче обличчя.
В 1882 р. організував першу українську професіональну трупу. В 1883 р. об’єднався з трупою М.Старицького. співпрацював з М.Садовським, М.Заньковецькою, П.Саксаганським, І.Карпенком-Карим. М.Кропивницький був режисером, драматургом, актором, літератором, антрепренером.
Як драматург, він написав 45 п'єс, 2 з них російською мовою. Широким був акторський діапазон М.Кропивницького, від шекспірівського Отелло до "Сватання на Гончарівці" г.Квітки-Основ’яненка. Також він писав музику для вистав, водевілів ("Пошилися в дурні", "По ревізії"), вокальних дуетів ("Де бродиш, моя доля"), романсів ("Соловейко), а також пісні ("Ревуть, стогнуть гори, хвилі").
М.Кропивницький, талановитий педагог, який створив власну школу режисури та акторської майстерності (його учні – г.Затиркевич-Карпинська, г.Борисоглібівська, І.Мар’яненко). Він став творцем романтично-побутового театру в Україні.
Михайло Старицький – видатний корифей українського театру. Походив з дворянської родини і виховувався в родині родичів матері – Лисенків, був одружений на сестрі М.Лисенка. Освіту здобув у Харківському та Київському університетах. Ще у 1859 р. організував драматичний студентський гурток у Києві. В 1871 р. організував "Товариство українських сценічних акторів", був душею театрал
О.Пушкіна, М.Лермонтова, А.Міцкевича, У.Шекспіра, г.Гейне, Й.Гете, Ф.Шиллера, Дж.Байрона, В.Гюго. Був одним із засновників української школи перекладу.
У 1883 р., як антрепренер, очолив театральну трупу М.Кропивницького. М.Старицький був і режисером і драматургом. Здійснив низку переробок драматичних і прозових творів. За твором М.Гоголя написав п’єсу "Різдвяна ніч", оперету "Сорочинський ярмарок", лібрето до опер "Тарас Бульба", "Утоплена". В результаті переробки п’єс польського автора Ю.Крашевського "Хата за селом", з’явилася п’єса "Циганка Аза". Твір І.Нечуя-Левицького "На кожум’яках" він перетворив на популярну комедію "За двома зайцями".
М.Старицький був автором історичних драм "Богдан Хмельницький", "Маруся Богуславка", "Оборона Буші", популярних водевілів "По модньому", "Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка", а також соціальних драм "Не судилось", "У темряві", "Талан", що відбивали соціальні зміни та економічні зрушення в українському селі та містах в добу індустріалізму.
Особлива роль у розвитку української культури, зокрема театрального мистецтва, належить родині Тобілевичів, з якої вийшли такі відомі корифеї, як І.Карпенко-Карий, М.Садовський, П.Саксаганський, М.Садовська-Барілотті.
Іван Карпенко-Карий (Тобілевич) був організатором театральних гуртків у Бобринцях і Єлисаветграді. Своє захоплення театром поєднував з канцелярською службою. У 1883 р. за участь у нелегальному гуртку та допомогу родині Русових, (відомих діячів українського руху), І.Карпенко-Карий був висланий у Новочеркаськ, де виступав у групі М.Старицького, що була там на гастролях. У "новочеркаський період" він створив свої кращі драматичні твори "Бондарівна", "Наймичка", "Безталанна".
І.Карпенко-Карий відомий як критик і публіцист. Найважливішим доробком українського драматурга були сатиричні комедії, що висвітлювали процеси соціального розшарування, урбанізації, соціальних конфліктів – "Розумний і дурень", "Мартин Боруля", "Сто тисяч", "Хазяїн", "Суєта", "Житейське море". Він був непересічним актором, зіграв практично в усіх своїх 18 п’єсах й творах інших авторів. І.Карпенко-Карий – представник соціально-психологічного театру в Україні.
Микола Садовський (Тобілевич) – режисер, актор, письменник, перекладач, організатор театрального життя. З 1880-х рр. розпочав акторську діяльність у трупах М.Кропивницького, М.Старицького, П.Саксаганського. В його репертуарі понад 50 драматичних і комедійних ролей. В 1890-1898 рр. очолював "Товариство малоросійських акторів". У 1905-1906 рр. був директором і режисером Руського народного театру товариства "Руська бесіда" у Львові. В 1906 р. створив перший стаціонарний український театр Наддніпрянщини – в Полтаві, 1907 р. – у Києві., де переважав український класичний репертуар. У 1920 р. М.Садовський виїхав з трупою до Галичини, в 1921-1923 рр. – очолює Руський театр в Ужгороді. Згодом опинився на еміграції в Чехословаччині. В 1926 р. реемігрував в Україну. Грав у театрах разом з П.Саксаганським. Акторський діапазон містив трагедійні, драматичні, комедійні ролі. Написав лібрето до опери М.Лисенка "Енеїда".
Відомий актор і режисер Панас Саксаганський (Тобілевич) починав свою театральну кар’єру в трупах Старицького, Кропивницького, Садовського. Протягом 1890-1898 рр. очолював власну групу "Товариство російсько-малоросійських артистів під керівництвом П.Саксаганського". В 1912 р. разом з М.Заньковецькою зробив спробу створити Український художній театр у Києві. В 1918 р. організував у Києві Народний театр. У 1936 р. здобув звання народного артиста СРСР.
Серед основоположників українського модерного театру особлива роль належить актрисі Марії Заньковецькій. Музичну освіту вона здобула в чернігівському пансіоні у М.Вербицького. Вокальну майстерність удосконалювала у Гельсінфорському відділенні П
М.Кропивницького, М.Старицького, І.Карпенко-Карого, Руському народному театрі товариства "Руська бесіда" у Львові, Київському театрі М.Садовського; організовувала аматорські гуртки в Ніжині, Кролевці. В 1897 р. на І Всеросійському з’їзді сценічних діячів у Москві М.Заньковецька відстоювала ідею українського театру, закликала скасувати принизливі обмеження (репертуарні, мовні, адміністративні) його існування в Російській імперії.
М.Заньковецька організувала Народний театр у Ніжині. Разом з П.Саксаганським створила Народний театр у Києві, якому в 1923 р. було надано її ім’я (зараз – це львівський український драматичний театр ім.М.Заньковецької).
В 1923 р. М.Заньковецька першою отримала звання народної артистки. Вона створила багато пронизливих жіночих образів, кращі п’єси українських драматургів 80-90-х рр. ХІХ ст. писалися для неї.
М.Заньковецька стала першою виконувачкою головних ролей в п’єсах І.Карпенко-Карого "Безталанна", "Наймичка", М.Кропивницького "Доки сонце зійде", М.Старицького "Циганка Аза", Панаса Мирного "Лимерівна", їй під силу були образи глибоко драматичні й комедійні, тонкі психологічні й типово соціальні.
М.Заньковецька стала однією з перших українських актрис кіно, знявшись у фільмах "Наталка Полтавка" (1910) та "Остап Бандура (1923).
Театральне життя в Західній Україні
Театральне життя на Галичині – найбільш розвиненої частини українських земель у складі Австро-Угорської монархії, як і в Наддніпрянщині, було частиною національно-культурного відродження краю. Завдяки політичним свободам, які отримали мешканці українських провінцій Габсбурзької монархії, у Львові в 1864 р. виникає український професійний театр товариства "Руська бесіда". Разом з тим, український театр на Галичині став заручником протистояння двох таборів у галицькому відродженні – народовського та москвофільського. Ще одна особливість першого західноукраїнського театру полягала в тому, що його репертуарна політика була орієнтована на українських авторів з Наддніпрянщини – І.Котляревського, г.Квітки-Основ’яненка, Т.Шевченка. Літературно-драматургічні зв’язки Галичини з Наддніпрянщиною доповнювалися співпрацею щодо організації театральної діяльності. Існувала практика запрошення до Львова відомих корифеїв театрального мистецтва – М.Кропивницького, М.Садовського.
Український професійний театр у Львові пережив в своєму розвиткові періоди піднесення і занепаду, громадського визнання і забуття. Очолив першу українську театральну трупу у Львові (1864) О.Бачинський, який був антрепренером, актором та режисером одночасно. В театрі переважно ставилися п’єси "Наталка Полтавка", "Москаль-Чарівник" І.Котляревського, "Маруся" за повістю Г.Квітки-Осонв’яненка, "Назар Стодоля" Т.Шевченка. Під антрепризою О.Бачинського українська трупа успішно гастролювала по містах Східної Галичини та Південної Буковини.
Діяльність театру сприяла пожвавленню культурного життя краю, але поступово театр став занепадати через боротьбу за впливи на нього між народовцями та москвофілами. В репертуарі театру замість українських п’єс з’являються водевілі, фарси, оперетки невисокого художнього гатунку.
В середині 70-х рр. ХІХ ст. діяльність театру пожвавлюється. В 1975 р. на посаду режисера театру був запрошений М.Кропивницький, який сприяв підвищенню акторської майстерності та режисерської культури театру. В театрі йшли п’єси відомих російських комедіографів, драматургів М.Гоголя, О.Островського, європейських авторів Ж.-Б. Мольєра, Ф.Шіллера та ін. Значно збагатився український репертуар Львівського театру за рахунок п’єс І.Карпенко-Карого "Безталанна", "Мартин Боруля", П.Мирного "Лимерівна", І.Франка "Украдене щастя", "Учитель" тощо.
За народність та "українськість" українського театру виступав І.Франко, як критик і драматург, він піддавав критиці "недотепні комедії та псевдоісторичні драмища", що засмічували репертуар.
У 90-ті рр. ХІХ ст. художній р
та художнього рівня.
Модерна музична культура Наддніпрянщини
Модерна музична культура в Україні виникла в другій половині ХІХ ст. і означала перехід від аматорської до професійної діяльності на підставі народних музичних традицій, зокрема піснетворчості українського народу.
Провідною рисою "нової" музичної культури в Україні було створення засад української національної музики. В цей період виникає українська опера, формується когорта українських професійних композиторів і виконавців, закладаються основи теорії музики, створюються українські музичні навчальні заклади, національні традиції концертного виконавства.
Модерна українська музична культура характеризувалася інтересом до пісенної народної творчості, національної музики, що поступово витісняла захоплення і безперечне панування італійської музики, опери та виконавців.
Модерна музична культура в Україні була тісно пов’язана з іншими видами мистецтва – літературою (українською, російською, класичною європейською) та театром. Так, музично-драматичний театр М.Кропивницького-М.Старицького сприяв розвитку національної музики. Силами цього театру ставилася опера "Запорожець за Дунаєм" С.Гулака-Артемовського, "Катерина" М.Аркаса. На сцені цього театру відбулися прем’єри опери М.Лисенка "Різдвяна ніч", оперети "Чорноморці".
Показово, що всі корифеї українського театру – М.Кропивницький, І.Карпенко-Карий, П.Саксаганський, М.Садовська-Барілотті, М.Заньковецька, г.Затиркевич-Карпинська – мали музичну підготовку або спеціальну освіту і були талановитими співаками.
Український народний театр товариства "Руська бесіда" у Львові також ставив опери "Запорожець за Дунаєм" (1881), "Різдвяна ніч" (1890).
Модерна музична культура в Україні була фактором культурно-національного відродження в українських землях на Сході й Заході, формування національної свідомості, а також засобом репрезентації українського народного мелосу і професійної національної музики в європейських країнах.
Фундатором і видатним представником модерної музичної культури в Україні був Микола Лисенко, – видатний композитор, піаніст, диригент, музикознавець, талановитий педагог, відомий громадський діяч.
М.Лисенко походив з козацько-шляхетської родини на Полтавщині. Закінчив Київський університет, де захистив дисертацію з природничих наук у 1864 р. Ще в студентські роки захоплювався музичним фольклором, створив аматорський хор, який виконував народні пісні в його обробці. Вчився в Лейпцігській консерваторії по класу фортепіано. Композиторську майстерність підвищував у Петербурзькій консерваторії під керівництвом М.Римського-Корсакова. Великий вплив на формування М.Лисенка як композитора мали М.Мусоргський, В.Стасов, П.Чайковський, С.Бородін, Ц.Кюї.
Музичний талант М.Лисенка був багатобарвний: виступав з концертами як піаніст, викладав фортепіано в музичній школі, збирав і обробляв музичний фольклор, був учасником Київської старої громади.
Важливим напрямом діяльності М.Лисенка було збирання та обробка українських народних пісень. Він видав 7 випусків народних пісень, покладених на фортепіано; всього близько 600. Займався розробкою історії та теорії української музики: підготував роботу про українські думи та пісні з репертуару відомого кобзаря О.Вересая, а також праці "Дума про Хмельницького та Барабаша" і "Народні музичні інструменти на Україні".
М.Лисенко виступав блискучим музичним інтерпретатором творчості Т.Шевченка. Йому належать цикл творів під назвою "Музика до "Кобзаря" Т.Шевченка", зокрема відомі кантати "Б’ють пороги", "Гайдамаки", "Заповіт" та ін.
М.Лисенко – засновник українського оперного мистецтва. Він автор першої української опери "Різдвяна ніч" (1873). Композитор створив різні жанри української опери: історико-героїчну, лірично-побутову, лірично-фантастичну – Утоплена" (1883), "Наталка Полтавка" (1889), "Тарас Бульба" (1890), "Енеїда" (1911), "Ноктюрн" (1912
"Тарас Бульба", що пройнята духом народних пісень і дум, вона створювала неперевершений зразок професійної національної музики.
М.Лисенко був талановитим організатором музичного життя в Україні. Брав активну участь в щорічних Шевченківських концертах, писав музику до театральних вистав, був головою ради правління "Українського клубу", разом з О.Кошицем заснував музичне товариство "Боян" в 1905 р. у Львові.
М.Лисенко – відомий педагог, зробив великий внесок у розбудову музичної освіти в Україні. Він викладав у музичних школах, училищах, Інституті шляхетних дівчат. У 1904 р. створив приватну Музично-драматичну школу в Києві, підготувавши нове покоління українських музичних діячів – К.Стеценко, Л.Ревуцький, О.Кошиць, М.Микиша, О.Ватуля, М.Терещенко та ін.
Вагомий внесок у розвиток модерної музичної культури в Україні зробили представники молодшої генерації українських композиторів. Це українська музична "трійця": К.Стеценко, Я.Степовий, М.Леонтович.
Кирило Стеценко вчився у Музично-драматичній школі М.Лисенка. Писав музику на твори І.Франка, Т.Шевченка, Лесі Українки, О.Олеся. Найвідоміша його композиція "Заповіт" на слова
Т.Шевченка. Був активним учасником музичного життя та освіти в Києві. Організував кобзарську школу, в 1918 р. – мандрівну хорову капелу "Думка". До творчого доробку К.Стеценка належать опери "Кармалюк" (що залишилася незакінченою), "Іфігенія в Тавриді", дитячі опери "Лисичка", "Котик і Півник", "Івасик-Телесик", музика до вистав "Сватання на Гончарівці", "Гайдамаки", хори "Бурлака", "Сон", сатирична пісня-сцена "Цар-Горох", близько 50 обробок колядок і щедрівок; солоспіви, церковна музика.
Микола Леонтович мав великий вплив на розвиток української хорової культури як композитор, хоровий диригент. Виступав у концертах хорової музики як диригент та акомпаніатор, брав участь в організації Першої української д
Кардиналистский и ординалистский подходы Кардиналистский (количественный подход) к анализу полезности основан на представлении о возможности измерения различных благ в условных единицах полезности...
Дизартрии у детей Выделение клинических форм дизартрии у детей является в большой степени условным, так как у них крайне редко бывают локальные поражения мозга, с которыми связаны четко определенные синдромы двигательных нарушений...
Педагогическая структура процесса социализации Характеризуя социализацию как педагогический процессе, следует рассмотреть ее основные компоненты: цель, содержание, средства, функции субъекта и объекта...
Правила наложения мягкой бинтовой повязки 1. Во время наложения повязки больному (раненому) следует придать удобное положение: он должен удобно сидеть или лежать...
