Екзистенціалізм, фрейдизм, неофрейдизм та ін.).

Антропологічний напрямок у філософії ХХ ст. не слід плутати з філософською антропологією – таким розділом філософії, що орієнтований на побудову філософського вчення про природу і сутність людини. Хоча термін «філософська антропологія» був уведений ще І. Кантом, сучасна філософська антропологія ставить перед собою завдання з розробки концепції людини на основі знань, накопичених у різних науках про людину. Антропологічний напрямок у філософії ХХ століття має більш широкий діапазон філософських пошуків і осмислень, до того ж з акцентом на противагу сцієнтистському напрямку в сучасній філософії та культурі. Серед філософських течій антропологічного напрямку у філософії ХХ століття виділяють найбільш впливові – феноменологію, екзистенціалізм і філософську герменевтику.

Екзистенціалізм (від лат. existentia – існування) – це філософія існування, існування людини – ірраціональний, суб’єктивно-ідеалістичний напрямок у сучасній світовій філософії. Ірраціональний (від лат. Irrationalis – нерозумний) – принцип ідеалістичних філософських вчень, які розумовому, раціональному пізнанню протиставляють інтуїцію, віру, одкровення, «екзистенційне прояснення» тощо. Розрізняють релігійний екзистенціалізм (Марсель, К. Ясперс, М. Бердяєв) і атеїстичний (Ж.-П. Сартр, М. Хайдеггер, А. Камю). Однак поділ між ними умовний. Релігійний ґрунтується на тому, що все від Бога. Атеїстичний на тому, що бога немає, але життя без нього неможливе й абсурдне.

Екзистенціальна філософія виникла, як особливий напрямок, після Першої світової війни у Німеччині (Мартін Хайдеггер (1889-1976), Карл Ясперс (1883-1969) і Данії (Сьйорен К’єркегор (1813-1855). Отримала свій подальший розвиток після Другої світової війни у Франції (Жан-Поль Сартр (1905-1980), Альбер Камю (1913-1960), Габріель Марсель (1889-1973) та Іспанії (Хосе Ортега-і-Гассет (1983-1955). Філософія екзистенціалізму виникла на крутому переломі суспільної історії. Вона є теоретичним усвідомленням драматизму першої половини ХХ століття, трагізму людини, котра потрапила на шлях життя і смерті, буття і небуття в результаті реальної загрози її існуванню як людини, як виду. Таким чином, основоположною ідеєю усіх цих різних філософських течій, яка їх об’єднувала, було поняття життя та його ірраціональне тлумачення.

Предметом філософії існування або екзистенціалізму є людина, її внутрішній світ, її життя, суб’єктивність, усвідомлення нею дійсності, переповненої суперечностями.

Основними поняттями цієї філософії є такі: «існування», «тривога», «розпач», «замкнутість», «абсурд», «приреченість», «заколот», «провина», «сумнів», «відчай», «пристрасть», «свобода», «сенс життя» тощо. Тобто, всі ці поняття мають відношення до людини, її внутрішнього світу – всього того, що і є предметом філософії екзистенціалізму. Фундаментальним, визначальним поняттям екзистенційної філософії є поняття існування. Існування, на думку Сартра, це не що інше як переживання суб’єктом свого власного буття. Поняття «існування» не піддається пізнанню ні науковими, ні іншими методами. Сартр говорив, що «існування» означає: випробовувати почуття, ставати, бути ізольованим, бути суб’єктивним, бути вічно стурбованим самим собою..., а «тривога2 означає, що людина має «почуття відповідальності». «Розпач» – це даремні очікування, нездійсненні мрії, що приводить до розпачу. «Замкнутість» означає, що людина замкнута, що Бога немає, якби був Бог, то людина не була б такою жалюгідною і «покинутою». Їй немає на що спиратися ані в собі, ані ззовні. Якщо ж Бога немає, то все дозволено. Людина є вільною. Людина – це свобода. Однак людина, колись закинута у світ, «відповідає за все, що робить».

Життя – «космічна сила», «життєвий порив», «внутрішнє переживання», «універсальний відчай», «життя як воля» та ін. Життя – абсолютно нескінченне начало світу, яке розуміється і як від матерії, і як вид свідомості. Його не можна осягнути раціонально. Життя не можна пізнати ні за допомогою почуттів, ні за допомогою мислення. Воно пізнається лише інтуїтивно. Таке тлумачення життя і стало відправним моментом у розвитку екзистенційної філософії.

Фрейдизм. Свій психоаналітичний метод Фрейд розробив, займаючись лікуванням істеричних хворих. У структурі психіки З. Фрейд виділяє два шари або два елементи – свідомість і несвідоме. Свідомість Фрейд пов'язує з виразними і надійними сприйняттями, що знайшли словесне вираження. Знаходячись за межами свідомості, витиснене несвідоме може бути представлене в ньому, інакше ми про нього не могли б нічого сказати. Воно виявляється в описках, застереженнях, сновидіннях, може бути виявлене за допомогою методу вільних асоціацій. Несвідоме Фрейд позначає словом ВОНО.

Сферу свідомості Фрейд позначає як Я. «Ми створили собі уявлення про зв'язну організацію душевних процесів в одній особистості і позначаємо його як Я цієї особистості, – пише Фрейд. – це Я пов'язане зі свідомістю, що панує над спонуканнями до руху, тобто до винесення збуджень у зовнішній світ.

Взаємини між Я і ВОНО Фрейд образно порівнює з взаєминами вершника і коня. Вершник керує конем, але сили вершника й коня непорівнянні й тому нерідко вершникові доводиться підкорятися рухам коня. Поряд з ВОНО і Я в структурі психіки Фрейд виділяє «деяку інстанцію», що він називає ідеалом Я, або понад-Я, і яка є диференційованою структурною одиницею усередині Я. Над-Я є вищою інстанцією в структурі душевного життя, моральним вищим цензором, людською совістю, його релігією. Процес формування над-Я Фрейд пов'язував із подоланням сексуальної фази життя дитини, едипового комплексу. Саме на цій фазі в складних взаєминах із батьками, за допомогою ототожнення себе з ними, інфантильне Я накопичує сили для подолання едипового комплексу, його витиснення, створюючи ідеальне Я або понад-Я.

Неофрейдизм. Пансексуалізм, психологізація людини і суспільного життя класичним психоаналізом привели до того, що ще за життя 3. Фрейда його учні-послідовники Карл Густав Юнг (1875-1961) і Еріх Фромм (1900-1980) відмовилися від цих положень і істотно реформували психоаналіз, завдяки чому психоаналіз тільки виграв і розширив свій вплив.