Початок формування української народності (VІ-ХІV ст.).Формування української народності. Ця надзвичайно складна тема належить до особливо дискусійних. Причина цього полягає не лише в бідності писемних і речових джерел, а й у політичній тенденційності багатьох авторів минулого й сучасності з їхнім прагненням будь-що устародавнити українську народність, наївно вважаючи, що цим вони надають їй більшої історичної ваги. Насправді ж народності так само, як і інші етнокультурні спільності людей, виникають на певному етапі розвитку того чи іншого суспільства. Різні народи у різних частинах світу в різний час і різними шляхами долають суспільні стадії розвитку — первіснообщинного ладу, родоплемінного суспільства тощо. Інша річ, що термінологія, якою ми послуговуємось, давно вже застаріла. Можливо, етнокультурну спільність українців доби феодалізму можна було б назвати не народністю, а якимось іншим терміном. Але від цього сутність цієї спільності не зміниться. Сучасна наукова теорія становлення української народності виходить з того, що в основі останньої, як і російської та білоруської, лежить народність Київської Русі ІХ—XIII ст. Ще на схилі XII ст. закладаються передумови поділу давньоруської народності: утворюються групи земель і князівств, тісніше пов'язаних між собою, ніж з іншими землями та князівствами, політичними, економічними й культурними взаєминами. На території України виникли дві таких групи: 1 — Київська, Чернігівська і Переяславська землі й 2 — Галицька та Волинська землі. Загарбання українських земель Литвою, Польщею та Угорщиною. У ХІІ - ХІV ст. у Східній Європі відбулися геополітичні зміни, пов’язані з появою нових централізованих держав – Великого князівства Литовського, Московського великого князівства, Кримського ханства, Молдовського князівства. Водночас набрали сили Польське королівство та Османська імперія. Всі вони претендували на українські землі. Найбільш агресивними виявились Велике князівство Литовське та Польське королівство. У 1321 р. великий литовський князь Гедимін вдерся на Волинь і захопив Дорогичинську та Берестейську землі. Через рік Гедимін продовжив військову кампанію, загарбав Луцьк, однак приєднати усю Волинь до свого князівства так і не зміг. Польський король Владислав Локетек, скориставшись із смерті останніх князів династії Романовичів Андрія та Лева, спробував оволодіти Галичиною та Волинню. Не покладаючись на власні сили, влітку 1325 р. Владислав добився від папи Римського проголошення хрестового походу проти “схизматиків”, але зазнав невдачі у здійсненні своїх намірів. Побоюючись нової експансії, бояри Галицько-Волинського князівства самі обрали собі князя. Їм став Юрій ІІ Болеслав, який доводився родичем померлим Левові та Андрію. Новий князь воював проти Польщі, але підтримував дружні відносини з Литвою, скріпивши їх династичними зв’язками. Так, у 1331 р. Юрій ІІ Болеслав одружився з дочкою Гедиміна Офкою, а Любарт (син Гедиміна) – на дочці Юрія ІІ від першого шлюбу. Зближення між Галицько-Волинським князівством і Литвою не влаштовувало поляків. Новий польський король Казимир ІІІ розробив план захоплення галицько-волинських земель і заручився підтримкою нового союзника – Угорщини. Цей план загарбання був реалізований у 40–50-х рр. ХІV ст. У 1340 р. було отруєно Юрія ІІ Болеслава, чим і скористався Казимир ІІІ. В кінці квітня він несподівано напав на галицько-волинські землі, оволодів кількома замками, в тому числі Львівським, пограбував місто, заволодів клейнодами (короною Данила Галицького). Однак не мав сили втриматись і мусив повернутися додому. Воєвода Дедько, скориставшись виступом населення проти польських загарбників, захопив владу у Галичині та разом з татарами у червні 1340 р. вступив до Польщі, здійснивши похід аж до Вісли. Казимир ІІІ змушений був підписати з Дедьком угоду про нейтралітет та визнав його намісником Галичини. У цей час волинське боярство вирішило обрати новим князем Любарта Гедиміновича. Таким чином, єдність Галицько-Волинського князівства перестає існувати: в Галичині управляють бояри на чолі з Дмитром Дедьком, а Волинь дістається Литві. Таке становище не влаштовує Польщу. Вона у 1349 р. розпочинає нову війну за галицько-волинські землі. Війна триває з перервами до 1382 р. і закінчується тим, що після довгих переговорів між Польщею, Литвою і Угорщиною Галичина була остаточно приєднана до Польського королівства. Під владу польських феодалів потрапила і Холмщина. На Волині до 1385 р. залишився Любарт як суверенний правитель. В цей же час Литва веде активну експансію на південно-західні землі Русі. Сини Гедиміна Любарт і Ольгерд, скориставшись занепадом Золотої Орди (протягом 1359-1381 рр. в ній змінилося понад 25 ханів) завоювали у другій половині ХІV ст. Правобережну і Північну Україну. Ці землі, розорені монголо-татарами, майже не чинила опору литовцям. Наприкінці 1361 р. – на початку 1362 р. литовські війська зайняли Київ і його землі. Ольгерд усунув з Київського стола князя Федора і передав князювання своєму синові Володимиру Ольгердовичу. У тому ж 1362 р. Ольгерд оволодів південною частиною Чернігово-Сіверщини і більшою частиною Переяславської землі. Слід підкреслити, що захоплення нових земель підтримала частина місцевого боярства, яке сподівалося за допомогою литовців визволитися з-під влади Золотої Орди і забезпечити свої інтереси. Восени 1362 р. Ольгерд завдав татарам поразки у битві під Синіми Водами (середня течія Південного Бугу). У його війську були здебільшого загони українських князівств. На осінь 1363 р. війська Ольгерда витіснили ординські сили з Поділля. Експансія Литви припинилася тільки зі смертю Вітовта у 1430 р. Отже, у 40–80-х рр. ХІV ст. більшість українських земель, політично роз’єднаних і послаблених залежністю від Золотої Орди, підпала під владу Польського королівства й Великого князівства Литовського.
|
